екзамен кпр. Засада недоторканості житла і приватного життя
 Скачать 282.43 Kb.
|
|
Достатність Достатність доказів - це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або один із них в основу процесуальною рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності (ч. 1 ст. 94 КПК). Достатність доказів визначається, переважно виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінальні процесуальні рішення. Констатація недостатності доказів тягне такі наслідки: o відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого); o прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку); o скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт). У кримінальному процесуальному законі йдеться й про інші ознаки доказів, зокрема: вагомість (п.1 ч. 1 ст. 178 КПК) та силу (ч. 2 ст. 94 КПК). Однак вони не є ознаками у "чистому" вигляді, оскільки характеризують доказ в аспекті його переконливості для учасників кримінального провадження, а не містять власне його характеристику. Речові докази. відповідно до ст.98 КПК речові докази - це матеріалі об’єкти, які: - були знаряддям вчинення кримінального правопорушення; - зберегли на собі його сліди; - містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, - предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій; - гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Знаряддя вчинення кримінального правопорушення - це різноманітні предмети, що мають певне призначення у сфері побутової, господарської, медичної, військової чи іншої діяльності, спеціально виготовлені чи пристосовані для вчинення конкретного кримінального правопорушення. Предмети, що зберегли на собі сліди кримінального правопорушення або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження - це предмети, які набули певних ознак (властивостей) унаслідок події кримінального правопорушення. Це предмети, що зберегли на собі сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові, фарби, мікрочастки та ін. Предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій - це предмети, на які було безпосередньо спрямоване кримінально протиправне посягання (майно, гроші, автомобіль тощо). Гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом - це все те, що було набуто на гроші, отримані внаслідок суспільно небезпечних дій, а також власне гроші, отримані, зокрема, від реалізації викраденого майна. Дати вичерпний перелік речових доказів неможливо, і тому закон, перелічуючи основні їх види, додатково вказує, що речовими доказами є й інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов’язані не з розслідуваною подією, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну роль при експертному дослідженні і не є незамінними на відміну від речових доказів. Предмети, які можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, провадженні деяких інших слідчих (розшукових) дій. Їх можуть також надати слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором повинні бути оглянуті, сфотографовані та докладно описані в протоколі огляду. Висновок експерта. Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результати висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи (ч.1 ст.101 КПК). Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку Вирізняють такі види експертиз за процесуальною ознакою: одноособова - проводиться одним експертом, який дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність (ч.3 ст.101 КПК); комісійна - проводиться у випадках, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів - фахівців у одній галузі знань, які мають право скласти один висновок або окремі висновки (ч.8 ст. 101 КПК); комплексна - це комісійна експертиза, яку провадять фахівці з різних галузей знань; первинна - це експертиза, при проведенні якої об’єкт досліджується вперше; додаткова експертиза може бути призначена, якщо первинна експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, і її проведення доручається тому самому або іншому експертові; повторна експертиза може бути призначена, коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам провадження або інакше викликає сумніви в його правильності, і доручається іншому експертові або іншим експертам. Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для слідчого, прокурора, слідчого судді, суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч.10 ст.101 КПК). Під час оцінки висновку експерта треба з’ясувати: - чи було додержано вимог законодавства при призначенні та проведенні експертизи; - чи не було обставин, які виключали участь експерта у кримінальному провадженні; - компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; - достатність поданих експертові об’єктів дослідження; - повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; - узгодженість дослідницької частини та підсумкового висновку експертизи; обґрунтованість висновку експерта та його узгодженість з іншими матеріалами кримінального провадження. Підстави для обов'язкового призначення експертизи. Випадки обов’язкового проведення експертизи (ч. 2 ст. 242 КПК України): - для встановлення причин смерті; - для встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; - визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності; - для встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості; - для встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених ст. 155 КК України. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. у кримінальному провадженні підлягають доказуванню такі обставини: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); Потрібно з’ясувати об’єкт та ознаки об’єктивної сторони, а саме: чи мала місце дія чи бездіяльність, передбачена кримінальним законом, і якщо так, то час, місце, спосіб і обстановку, умови, за яких вони були вчинені. 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; Ця вимога закону, передбачає необхідність встановлення суб’єкта та суб’єктивної сторони злочину (умисел чи необережність, їх форма, мотив і мета). 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; В цьому випадку потрібно встановити обсяг витрат, пов’язаних з наданням правової допомоги, із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, представника потерпілого, із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів, із зберіганням і пересиланням речей і документів (глава 8 КПК). Окрім цього, мають бути встановлені 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; Доказування цих обставин передбачає необхідність встановлення всіх обставин, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання (ст.ст. 66, 67 КК), виключають кримінальну відповідальність (ст.ст.36-43 КК) або є підставою закриття кримінального провадження (ч.ч.1, 2 ст.284 КПК). 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; Положення закону про доказування обставин, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання (п.5 ст.91 КПК), вимагає встановлення підстав та умов прийняття цих рішень (ст.ст.44-49, розділ 12 КК). 6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення; 7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру. Обставини, що зазначені у ст.91 КПК, конкретизуються у законі стосовно проваджень про кримінальні правопорушення неповнолітніх (ст.485 КПК), про застосування примусових заходів виховного та медичного характеру (ст.ст.501, 505 КПК). Під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених ст.91 КПК, також з’ясовуються: 1) повні і всебічні відомості про особу неповнолітнього: його вік (число, місяць, рік народження), стан здоров’я та рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси особи, які необхідно враховувати при індивідуалізації відповідальності чи обранні заходу виховного характеру. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічною хворобою, повинно бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними; 2) ставлення неповнолітнього до вчиненого ним діяння; 3) умови життя та виховання неповнолітнього; 4) наявність дорослих підбурювачів та інших співучасників кримінального правопорушення. Під час кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру з’ясовуються такі питання: 1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння; 2) чи вчинено діяння неповнолітнім у віці від одинадцяти років до настання віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діяння; 3) чи слід застосовувати до нього примусовий захід виховного характеру і якщо слід, то який саме. А під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлюються: 1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення; 2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою; 3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; 4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; 5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою; 6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням. Зберігання речових доказів та вирішення питання про них. Зберігання речових доказів здійснюється в порядку, визначеному ст. 100 КПК та постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року №1104 «Про реалізацію окремих положень Кримінального процесуального кодексу України», якою затверджено Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, зниження, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження. Умовою зберігання речових доказів повинне бути забезпечення збереження їх істотних ознак та властивостей. Вилучені (отримані) стороною обвинувачення речові докази зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження в індивідуальному сейфі (металевій шафі) слідчого, який здійснює таке провадження. Документи, які є речовими доказами, повинні зберігатися вкладеними між чистими аркушами паперу в конвертах. Речові докази, які за своїми властивостями (габаритами, кількістю, вагою, об’ємом) не можуть зберігатися разом з матеріалами кримінального провадження, зберігаються у спеціальних приміщеннях органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ.. Відповідальним за зберігання речових доказів, що зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження, є слідчий, який здійснює таке провадження. Відповідальною за зберігання речових доказів в обладнаному приміщенні чи спеціальному сейфі є посадова особа органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ, що призначається наказом керівника такого органу або слідчого підрозділу. Питання про долю речових доказів, які були надані суду, вирішується судом при ухвалені судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. У разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження питання про речові докази вирішується у відповідній постанові слідчого, прокурора. Такі докази повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства. У такому випадку річ зберігається до набрання рішенням суду законної сили. Кримінально-процесуальні строки. Процесуальні строки - це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов`язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії (ст.113 КПК). Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, однією з яких є розумні строки, тобто такі, що є об`єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, що забезпечують надійний захист законних iнтepeciв потерпілого, iнтepeciв правосуддя, а також забезпечують підозрюваному, обвинуваченому (підсудному) i засудженому реальну можливicть використати вci передбаченi законом засоби захисту вiд обвинувачення. Для забезпечення виконання сторонами кримінального провадження вимог розумного строку суд має право встановлювати процесуальні строки у межах граничного строку, передбаченого КПК України, з урахуванням обставин, встановлених під час відповідного кримінального провадження. Порядок обчислення процесуальних строків. Встановлення в законі порядку обчислення, продовження і поновлення строків обумовлюється необхідністю досягнення завдань кримінального провадження та забезпечення законних інтересів і прав суб’єктів кримінального процесу. Приписи КПК України про строки регламентують тривалість строків, порядок їх обчислення та наслідки закінчення строків. У кримінальному процесуальному законодавстві України строки встановлюються, продовжуються й поновлюються. Суворе дотримання строків у кримінальному процесі неможливе без чіткого знання правил їх обчислення. Для правильного обчислення строку важливого значення набувають приписи правових норм, які стосуються визначення початкового моменту перебігу строку, обставин, що впливають на його перебіг і встановлення моменту його закінчення. Процесуальні строки диференціюються залежно від величин, якими вони обчислюються. Такими розмірами відліку, як прямо зазначено в законі, є години, дні і місяці (ст.115 КПК). Водночас тривалість процесуальних строків встановлюється не лише зазначеними величинами, але і роками (ст. 289 ч.1; ст. 539 ч.6 КПК). У зв’язку з цим при обчисленні строків необхідно строки у роках перекладати на місяці. Крім цього, законодавець використовує терміни «дні» і «доба» як синоніми, тобто доба за тривалістю дорівнює дню. Інші варіанти переведення процесуальних строків (годин у дні, днів у місяці) є неприпустимими. При обчисленні строку годинами строк закінчується в останню хвилину останньої години. Наприклад, якщо затримання особи відбулося 1 квітня о 14 годині 45 хвилин, то строк затримання закінчиться 4 квітня о 14 годині 45 хвилин (строк затримання не може перевищувати 72 годин). При обчисленні строку днями строк закінчується о двадцять четвертій годині останнього дня строку. При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне число останнього місяця. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. При обчисленні строків днями та місяцями не береться до уваги той день, від якого починається строк, за винятком строків тримання під вартою, проведення стаціонарної психіатричної експертизи, до яких зараховується неробочий час та які обчислюються з моменту фактичного затримання, взяття під варту чи поміщення до відповідного медичного закладу. Наприклад, 10 квітня о 9 годині до слідчого надійшло клопотання сторони захисту, строк його розгляду (не більше трьох днів) закінчиться 14 квітня о 24 годині. Якщо відповідну дію належить вчинити в суді або в органах досудового розслідування, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах. При обчисленні процесуального строку в нього включаються вихідні і святкові дні, а при обчисленні строку годинами - і неробочий час. Якщо закінчення строку, який обчислюється днями або місяцями, припадає на неробочий день, останнім днем цього строку вважається наступний за ним робочий день, за винятком обчислення строків тримання під вартою та перебування в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. При визначенні початку обчислення строку важливо точно знати момент, з якого починається його перебіг. Не викликає труднощів визначення його тоді, коли він прямо зазначений у законі. У тих випадках, коли початок перебігу строку не позначено, ним слід вважати момент учинення тієї процесуальної дії або настання події, що спричиняє виникнення відповідного процесуального обов’язку, для виконання якого і встановлюється даний строк. Будь-які строки, що встановлюються прокурором, слідчим суддею або судом, не можуть перевищувати меж граничного строку, передбаченого КПК України, та мають бути такими, що дають достатньо часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень та не перешкоджають реалізації права на захист. Судові справи щодо спорів, що випливають з факту окупації чи правопорушень, пов’язаних з окупацією, відносяться до окремої категорії справ, які розглядаються за відповідними процесуальними нормами з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Справа визнається такою, що пов’язана з окупацією, вмотивованою ухвалою судді. У разі участі в справі іноземного елемента судові доручення, повістки та інші судові документи вручаються не пізніше ніж за 15 діб до початку процесуальної дії. Якщо в справах, пов’язаних з окупацією, стороною кримінального провадження або цивільним відповідачем є іноземний суб’єкт державної власності, включаючи його органи, установи чи організації, або іноземна юридична особа, передбачена ч. 2 ст. 96-4 КК України, зносини здійснюються через посольство або постійне представництво. В деяких випадках процесуальні строки можуть бути продовженні, наприклад строки досудового розслідування, строки застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту або передано особі, уповноваженій їх прийняти, а для осіб, які тримаються під вартою або перебувають у медичному чи психіатричному стаціонарі, спеціальній навчально-виховній установі, - якщо скаргу або інший документ подано службовій особі відповідної установи до закінчення строку. Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду. Поважні причини можна поділити на три групи: 1) причини об`єктивного характеру (стихійне лихо тощо); 2) причини суб`єктивного характеру (відрядження, хвороба тощо); 3) невиконання посадовою особою, яка веде процес, своїх обов’язків, що унеможливило або затруднило реалізацію у встановлений законом строк учасником процесу свого права (несвоєчасне вручення копії рішення, яке може бути оскаржене тощо). Будь-яку із вказаних учасником процесу причин у клопотанні слід розглядати в кожному випадку. Водночас ухвала слідчого судді, суду про поновлення чи відмову в поновленні процесуального строку може бути оскаржена. |