екзамен кпр. Засада недоторканості житла і приватного життя

• Название: Засада недоторканості житла і приватного життя
• Дата: 12.02.2020
• Размер: 282.43 Kb.
• Имя файла: екзамен кпр.docx
• Тип: Документы; #108135
• страница: 5 из 26

Органи державної влади як учасники кримінального провадження.

Суд - це єдиний орган держави, наділений правом здійснювати правосуддя.

Особливе місце суду як головного учасника кримінального процесу визначається тим, що він є представником однієї із гілок державної влади. До складу суду входять професійні судді та присяжні засідателі1.

2. Визначення судді автоматизованою системою документообігу суду. Наявність у суді такої системи забезпечує неупереджений розподіл матеріалів кримінального провадження між суддями із урахуванням черговості, ступеня завантаженості, спеціалізації кожного судді, а також вимог процесуального закону тощо і суттєво знижує корупційну складову у цьому процесі.

3. Суддя не може брати участі у розгляді кримінальної справи і підлягає відводу або самовідводу (ст. 75 КПК):

1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, близьким родичем чи членом сім і слідчого, прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, заявника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача;

2) якщо він брав участь у цьому провадженні як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, слідчий, прокурор, захисник або представник;

3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім'ї заінтересовані в результатах провадження;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у його неупередженості;

5) у випадку порушення порядку визначення слідчого судді, судді для розгляду справи автоматизованою системою документообігу суду.

4. Суд (суддя) зобов'язаний:

* з метою з'ясування обставин кримінального правопорушення дослідити усі докази, надані сторонами, та вирішити справу по суті, вживши заходів до захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб;

* забезпечувати доступ сторін до правосуддя;

* створювати для сторін усі можливості для обстоювання ними своїх інтересів у кримінальному провадженні;

* забезпечувати об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

* не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які стало відомо під час розгляду справи в судовому засіданні;

* під час судового розгляду не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його неупередженості та незалежності;

* заявити самовідвід за наявності обставин, що є підставою для його відводу (ст. 75 КПК).

5. Суд здійснює правосуддя у кримінальній справі після прийняття її до свого провадження протягом часу (строку), відведеного законом на підготовче провадження, судовий розгляд, провадження в судах апеляційної та касаційної інстанцій, провадження у ВС, провадження за нововиявленими обставинами та виконання вироку.

4.2.2.1. Прокурор

1. Прокурор - це учасник кримінальною провадження, який виконує функцію обвинувачення шляхом процесуальною керівництва досудовим розслідуванням з метою викриття винних та підтримує у суді державне обвинувачення.

Функція прокурора у кримінальному процесі є одним із найбільш дискусійних понять процесуальної теорії. У діяльності прокурора виокремлюють 4 напрями:

1) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування;

2) процесуальне керівництво досудовим розслідуванням;

3) обвинувачення, здійснюване під час досудового розслідування;

4) підтримання державного обвинувачення у суді.

2. Підставою участі прокурора (керівника органу прокуратури) у кримінальному провадженні є факт перебування його на цій посаді у відповідній адміністративно-територіальній одиниці.Підставою участі прокурора у конкретному кримінальному провадженні є призначення його керівником органу прокуратури, що відбувається після початку досудового розслідування.

3. Прокурор не може брати участі в досудовому розслідуванні і (або) судовому розгляді і підлягає відводу (самовідводу) за наявності обставин, визначених у ст. 77 КПК:

1) якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім і або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача;

2) якщо він брав участь у цьому самому провадженні як слідчий суддя, суддя, захисник або представник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач:

3) якщо він особисто, його близькі родичі чи члени його сім'ї заінтересовані в результатах кримінального провадження, або існують інші обставини, які викликають обгрунтовані сумніви в його неупередженості.

4. Прокурор зобов'язаний (частини 1 і 2 ст. 25 КПК):

- здійснювати нагляд за додержанням законів органами, які провадять досудове розслідування, та виконувати інші процесуальні функції;

- вчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону (скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих; пред'являти цивільний позов в інтересах держави тощо).

Для того, аби прокурор міг виконати зазначені обов'язки, йому надані такі права:

1) під час досудового розслідування:

* мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування;

* доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування;

* здійснювати інші повноваження, надані йому законом.

2) У судових стадіях:

* підтримувати перед судом державне обвинувачення;

* подавати докази;

* брати участь у дослідженні доказів;

* оскаржувати судові рішення та ін.

5.Прокурор за невиконання своїх обов'язків у кримінальному процесі може бути притягнутий до таких видів юридичної відповідальності:

1)кримінальної процесуальної відповідальності - скасування прийнятих рішень; визнання незаконними доказів, зібраних із порушенням процесуальної форми, тощо;

2)кримінальної відповідальності за злочини:

- у сфері службової діяльності (розділ 17 КК);

- проти правосуддя (ст.ст. 371-374, 380-381 КК).

3)дисциплінарної відповідальності згідно із відомчими НПА.

Керівник органу досудового розслідування– це уповноважена державою посадова особа, що очолює орган досудового розслідування. Він організовує досудове розслідування.

Повноваження керівника органу досудового розслідування:

1) визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме досудове розслідування, а у випадках здійснення досудового розслідування слідчою групою – визначати старшого слідчої групи, який керує діями інших слідчих;

2) відсторонювати слідчого від проведення досудового розслідування мотивованою постановою за ініціативою прокурора або з власної ініціативи з наступним повідомленням прокурора та призначати іншого слідчого у зв’язку із його відводом або у разі неефективного досудового розслідування;

3) ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування, давати слідчому письмові вказівки, які не можуть суперечити рішенням та вказівкам прокурора;

4) вживати заходів до усунення порушень вимог законодавства, у випадку їх допущення слідчим;

5) погоджувати проведення слідчих (розшукових) дій та продовжувати строк їх проведення;

6) здійснювати досудове розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого;

7) здійснювати інші повноваження, передбачені КПК.

Керівник органу досудового розслідування зобов’язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які даються у письмовій формі. Невиконання керівником органу досудового розслідування законних вказівок та доручень прокурора, тягне за собою передбачену законом відповідальність.

18. 
    Сторони кримінального провадження.
    

сторони кримінального провадження - з боку обвинувачення: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим Кодексом; з боку захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники;

2. сторона обвинувачення: прокурор; органи досудового розслідування; керівник органу досудового розслідування; слідчий; оперативні підрозділи;

3. сторона захисту: підозрюваний, обвинувачений та їх законні представники; виправданий; засуджений; захисник;

4. потерпілий і його представник;

5. інші учасники кримінального провадження: заявник; цивільний позивач і відповідач та їх представники; представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження; свідок; перекладач; експерт; спеціаліст; секретар судового засідання; судовий розпорядок.

19. 
    Докази і доказування: поняття, види, етапи.
    

Нормативне закріплення доказу надається у ч.1 ст.84 КПК, де вказано, що доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню

Законодавець не випадково визначає докази як фактичні дані, а не факти. Адже при розслідування та судовому розгляді будь-якого кримінального правопорушення суб’єкти доказування пізнають обставини, що мали місце у минулому. Тому у більшості випадків вони стикаються не з самими фактам, аз відомостями про них, які збереглися у пам’яті людей, або залишили сліди на предметах матеріального світу.

А тому, під «фактичними даними», про які йдеться у ч.1 ст.84 КПК, розуміється одержання з указаних у законі джерел відомостей про факти, обставини кримінального провадження. Факти - це події, явища дійсності.

При доказуванні слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають справу з відомостями про ці події, явища, що зафіксовані у показаннях, документах та інших джерелах доказів.

Процесуальними джерелами доказів, відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України, є:

- показання;

- речові докази;

- документи;

- висновки експертів за допомогою яких встановлюються фактичні дані.

У цих процесуальних джерелах містяться відомості про факти, вони є їх носіями. Тільки ті відомості, які є у зазначених джерелах, допускається використовувати в кримінальному провадженні як докази. Окрім цього, вказаний перелік процесуальних джерел доказів є вичерпним і поширювальному тлумаченню не підлягає.

У кримінальному процесі докази класифікують за таким критеріями:

1) залежно від відношення до предмета доказування - на прямі і побічні (непрямі).

2) за джерелом формування - на первинні і похідні;

3) стосовно предмета обвинувачення - на обвинувальні і виправдувальні;

4) за механізмом їх формування - на особисті і речові;

Прямі, тобто ті, які безпосередньо вказують безпосередньо вказують на ту чи іншу обставину предмету доказування або ж на її відсутність.

Непрямі (побічні) докази вказують на обставини, із яких можна зробити висновок про інші факти, що встановлюються у кримінальному провадженні. Ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмету доказування. Вони мають важливе значення, однак користуватися ними досить складно. Необхідно, щоб вони були тісто взаємозв’язані, створювали систему, сукупність доказів.

Наступна група - первинні та похідні. Первинні докази ще називаються першоджерелами. Наприклад, це показання свідка, який був очевидцем вчинення кримінального правопорушення, оригінал документа. Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це - похідний доказ (ст.97 КПК).

Похідні докази - це такі, які мають опосередкований характер зв’язку з подією, що досліджується, отримані, так би мовити “з других рук” (наприклад, відбитки слідів пальців рук з місця події, копія документа).

При здійсненні кримінального провадження треба намагатися користуватися первинними доказами. Однак і похідні докази є корисними при перевірці повноти та правильності першоджерела.

Обвинувальними є докази, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її покарання.

Виправдувальними є докази, що спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом’якшують її покарання.

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, протоколах слідчих (розшукових) дій та інших документах, висновку експерта. Загальним для особистих доказів є сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для кримінального провадження.

До речових доказів належать матеріальні об’єкти, які мають властивості, що відображають обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об’єктах, передається шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.

20. 
    Ознаки доказів.
    

Кримінальні процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу кримінального провадження. Вони можуть включатися в систему (сукупність) доказів і виключатися з неї не один раз. Але в будь-якому разі фактичні дані для того, аби вони могли стати доказами, повинні мати певні ознаки.

Вчені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описанням невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів).

Допустимість

Допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, в силу положень процесуальною права використати їх як докази.

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до справи.

Умови допустимості доказів:

o одержання фактичних даних із належного процесуального джерела - ч. 2 ст. 84 КПК (наприклад, не можуть бути доказами фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту як свідок);

o одержання фактичних даних належним суб'єктом (стороною захисту, стороною обвинувачення, потерпілим);

o одержання фактичних даних в належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

o належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих (розшукових) дій, журнал судового засідання).

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання їх для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж вони будуть досліджені як докази. Наприклад, спочатку має бути доведено, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ - знаряддя злочину (ст. 98 КПК).

Після визначення недопустимості використання фактичних даних як доказів можна себе уже не утруднювати перевіркою і оцінкою їхньої належності, достовірності та достатності (самих по собі чи в сукупності з іншими доказами).

Фактичні дані щодо обставин кримінальної справи мають право подавати як сторона обвинувачення, так і сторона захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 89 КПК суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

КПК 2012 року визначив діяння, вчинення яких сторонами чи потерпілим є істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод і е підставою для визнання даних, здобутих у результаті цього, недопустимими (ст. 87 КПК).

Законодавець у ст. 88 КПК встановив, що:

- докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження;

- відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого -

є недопустимими (за винятком певних випадків - ч. 2 ст. 88 КПК) на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 88 КПК).

Належність

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "приховувати" обставини, що належать до предмету доказування.

Належність доказу визначається, виходячи із значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот.

Всі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмету доказування, вважаються належними.

Ознаки, за якими суд має вирішувати питання про належність доказів, урегульовані ст. 85 КПК.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Достовірність

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних в процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Під достовірністю у кримінальному процесі розуміють зовсім не ту достовірність, що мається на увазі в точних науках1 (рівна одиниці ймовірність), і не "істинність" (істину можна шукати безкінечно - див. п. 3 цієї теми), а так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найбільш відповідальних ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

o його суспільне становите, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

o факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

o стан свідка в момент сприйняття події;

o його заінтересованість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Так, під час дослідження протоколу огляду місця події треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд; висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, коли показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Як правило, достовірність фактичних даних в кінцевому підсумку може бути встановлена під час прийняття рішення у справі. В ч. 1 ст. 334 КПК зазначено, що в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.