1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
 Скачать 1.05 Mb.
|
58. Зх. Укр. землі в 1918 р. Утворення ЗУНР. Петрушевич.Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії. 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді. Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування. За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич. Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину. В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР. Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань. Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина - Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.). За відносно короткий період свого існування (1918- 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський. 59. Похід військ УНР та ЗУНР на Київ і війна з ДенікіномУ серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід проти большевиків. Начальна Команда УГАпропонувала похід на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей плян — найбільш раціональний — зустрів опозицію збоку командування армією УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом. Прийняли компромісове рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а крім того — на Коростень, щоб прикритися від нападу з півночі. Плян цей був незручний тому,що розбивав сили. У напрямку до Одеси йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В. та Ю. Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галицький корпус та Січові Стрільці під загальною командою полковника Вольфа. Основна частина армії — 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і Наддніпрянська група Запорожців, під загальною командою генерала А. Кравса, йшла на Київ. У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася, під командою генерала Бредова, «Добровольча армія». Про рух цієї армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші командири УГА, хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських армій не знали. 30-го серпня 1919 року большевики без бою залишили Київ. На 31 серпня призначено урочистий вступ об'єднаних українських армій до Києва та параду військ. Про те, що сталося 31 серпня в Києві, до цього часу не знаходимо об'єктивного опису, натомість маємо здебільша суб'єктивні враження сучасників — тих «очевидців», обов'язок яких — нічого не бачити і «нічого не пам'ятати». Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром і розташувалися на майдані біля Міської Думи (не на Софійському, як писали С. Витвицький та С. Баран). На бальконі Думи вивішено український прапор. Тоді ж частини денікінської армії підійшли до Дніпра під командою барона Штаксльберга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно перейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи і стали навпроти українців. Коли на параду приїхали генерал М. Тарнавський та полковник В. Сальський — вони застали довершений факт. Далі, на вимогу денікінців, на бальконі виставлено російський прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один із присутніх запорожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня, почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців — тільки три полки. Замість того, щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пішов зі старшинами до генерала Бредова на переговори, але Бредов заарештував Кравса з його старшинами і протримав «під домашнім арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від імени групи галицьких військ, підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова. «Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ», — писав прем'єр УНР, І. Мазепа. Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та командування за помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які ввесь час виявляли «денікінофільство» і вірили в можливість співдії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з «армією Петлюриі: — ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то «буде розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на Українську Державу виразно окреслив Денікін у відозві «К населенню Малороссии) в кінці серпня 1919 року: зін назвав український рух «зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії». Але помилки зроблено при самому розподілі військових сил: на космополітичну Одесу скеровано частини військ УНР під командою наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О. Удовиченка; на Київ ішли частини УГА, під командою генералів А. Кравса, М. Тарнавського, О. Микитки. Ім'я Петлюри було популярне в народі, але він чомусь не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж галицьких генералів народові нічого не казали, та й саме умундурування австрійського зразка, яке носила Галицька Армія, нагадувало окупантів, яких тількищо здихалися — австрійців. Все це створило настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі — байдужий до походу на Київ. Найвищий провід — Петлюра зі своїм штабом — був глибоко схвильований київською катастрофою. Петлюра звернувся до уряду з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче підкорятися далі Кравсові. У вересні 1919 року Денікін змінив плян: замість походу на Москву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах Денікін писав: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або невтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і большевиків. Разом із тим я вказував на необхідність приязного відношення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то вважати й їх за ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати проти армії УНР довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з перехопленого наказу. Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії, яку переживала Україна, а разом з нею й ввесь Схід Европи. Замість об'єднати всі сили в боротьбі з большевизмом — Денікін та його оточення повели боротьбу з Україною, твердо ставши на валуєвській «плятформі»: «України не було, нема й не буде». Денікін пише, що з ним погодилися Франція та Англія, яле не згадав листа найрозумнішого політика — Черчілла, який був у ті роки військовим міністром Англії: він радив Денікінові — зважаючи на загальну політичну коньюнктуру — «йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистичним прагненням». Але штаб Денікіна стояв непохитно на ігнорації України, яку трактував як «південну Росію». Рух «Добровольчої армії» по Україні спочатку викликав неворожість та надії населення, яке знемагало під большевицькою окупацією. Легко було керівникам денікінського руху спертися на почуття населення й створити з нього базу — запілля для дальшої боротьби з большевиками. Але вперта ідеологія проводу — ігнорація України, як держави і бажання повернути назад колесо історії — дали фатальні наслідки. Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскрарістю виявилося в Києві: на другий день по вступі «добровільні» почали здирати українські вивіски, в тому числі з Української Академії Наук. Далі — всі українські школи, Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них засновано російські. Назву «Україна» заборонено, її замінили — «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які перевищували большевицькі. Слушно схарактеризував «Добровольчу армію» один з учасників Ті, який вступив до її лав, щоб боротися з большевиками: «Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами провожали» . . . Звичайно, такі умови виключали можливість співдії уряду УНР з Денікіном — і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри підписали деклярацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом — армією Денікіна. Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном, в надії на допомогу Антанти проти Польщі. Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. Томашівський — почали провадити сепаратні переговори з Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини. Нещастям для України був невдалий склад делеґації: ні голова її — Г. Сидоренко, колишній військовий ігіігістер Директорії, інтелігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як голова делегації. Це була людина чужа Україні, і навпаки — близька до деяких кіл російської еміграції. Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями: большевиками, «Добровольчою армією» та Польщею, яка поступово окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані бльокади, пояснюючи це тим, що пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до большевиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти большевиків, як допомагала Денікінові, Колчакові та іяшим вождям «білого руху», але навіть не дозволила доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не мала грошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на території Румунії, яка недозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної кількости проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію. Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюраписав А. Лівицькому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт, плащів та 5.000 руііДіиць з набоями могли б урятувати наше становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця реквізиція була переведена З0 жовтня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смертність була велика. Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнароднього Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща відмовилася пропустити його. Такий був жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між трьома ворогами — Польщею, Советською Росією та денікінською армією. Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич на державній нараді заявив, що «наддністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України . . . У всьому галицький уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у справі сепаратного договору. Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, адьютант Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий». Причиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від большевиків, втратила Орел, поспішно відступила на Україну і була оточена на українських землях народними повстаннями. Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919 року, був такий: Галицька Армія переходить у повному складі, з усім майном, у повне розпорядження головного командувача збройних сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця осідку галицького уряду, він негайно переходить до Одеси. Таким чином цей договір з Денікіном скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є. Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіном, і що с два шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому треба погодитися на автономію. У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав ентузіязму в боротьбі, який підтримував ввесь час наддніпрянський уряд. 60. На початку 1920р. Польщею була окупована велика частина західноукраїнських територій. У Польщі не було одностайності щодо питання Українськой Держави, партії та польське суспільство, розділялись в думках. Деякі були на стороні Росії, інші - на стороні України. Варшавський договір було підписано А. Лівицьким (голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі) та Я. Домбським (та міністр закордонних справ Польщі). Головними пунктами Варшавського договору були: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі - кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі - східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польський уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 4) Укладається військова конвенція. 5) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 7 6) Угода вступає в силу негайно по її підписанні. Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці - підпорядковані польському управлінню. Цей договір залишався таємним аж до 1926р. Загалом Варшавський договір викликав велике обурення, особливо в Галичині, він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і повернув під владу Польщі. Як велике нещастя прийняли цей договір різні прошарки населення. Громадські діячі вважали, що подальша війна з більшовиками неможлива. На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: більшовики здали його без бою. З початку серпня Польща розпочала мирові переговори з Москвою. Тим часом большевицька армія наступала на захід - на Замостя-Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя відбито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали поляки "Чудом над Вислою", врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на південному фронті. Та коли в боротьбі з більшовиками українська армія напружувала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Та Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для радянської армії. 61. Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920. Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Дмовський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ. Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухин та делегація ЗУНР під проводом К. Левицького. Наслідком переговорів 12 жовтня 1920 був підписаний прелімінар мирового договору та досягнено порозуміння в справі перемир'я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920. Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого, який залишав за Польщею приблизно 180000 км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності. Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією. |