Історія. 1. Процес формування української народності іі основні риси

• Название: 1. Процес формування української народності іі основні риси
• Анкор: Історія.doc
• Дата: 27.12.2017
• Размер: 0.87 Mb.
• Имя файла: Історія.doc
• Тип: Документы; #13250
• страница: 13 из 13

84Основні напрями зовнішньої політики України на сучасному етапі

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила "Основні напрямки зовнішньої політики України". В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншими питаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, це і новий самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим "близьким зарубіжжям", це, з рештою, включення України в інтеграційні процеси, які розгорнулися серед розвинутих країн Європи. Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньої політики.Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин. Основні цілі, геополітичні аспекти, пріоритети та напрямки зовнішньої політики сучасної України сформовані у Акті незалежності України (де є спеціальний десятий розділ "Міжнародні відносини"), у Декларації про державний суверенітет, виступах Президента та інших документах.Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення її національних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном, створення благо сприятливих умов для соціально-економічного розвитку нашої держави. Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику, засновану на принципах та нормах міжнародного права.Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3-7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: "Партнерство заради миру". А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом. Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізаціїта поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтонадо України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.

85.Культурні процеси в Україні після здобуття незалежності

У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність. необхідності демократичних соціокультурних змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України" 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.У розділі IV "Основ законодавства про культуру" йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.Конституція України (1996р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам'яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності (Закони "Про музеї та музейну справу" (1995), "Про професійних творчих працівників та творчі спілки" (1997). Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення
86Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошенняЦентральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада2004 як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назвуКонституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових революцій», що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

Фонд «Демократичні ініціативи» 13-18 листопада провів опитування експертів - політологів та журналістів, присвячене оцінці подій Помаранчевої революції. Усього було отримано 46 відповідей.
• Більшість експертів схиляються до думки, що події, які дістали назву «Помаранчева революція» були масовими виступами протесту проти фальсифікацій та режиму Кучми, але не революцією.
• Більшість експертів оцінює наслідки Помаранчевої революції як переважно позитивні.
• До позитивних наслідків Помаранчевої революції експерти віднесли насамперед піднесення громадянського суспільства, завоювання свободи слова, політичних та громадянських свобод, здійснення істотних кроків на шляху демократизації країни, політичний плюралізм, поліпшення іміджу України на міжнародній арені, деякі позитивні зрушення у рівні життя людей, зростання економічної свободи, започаткування процесу формування української нації, зростання національної свідомості.
• Негативні зміни частина експертів пов’язує не так із самою Помаранчевою революцією, як із її незавершеністю, нереалізованістю її завдань. До основних негативів експерти віднесли насамперед ситуацію, що складалася у сфері державної влади – розбалансованість державного механізму, декваліфікацію та деградацію державного апарату, втрату контролю влади над процесами у країні, безвідповідальність чиновників. До негативів, що характеризують нинішній стан суспільства, експерти віднесли зневіру людей у свою здатність вплинути на суспільні процеси, розчарування людей у демократії. Значна частина експертів до серйозних негативних змін віднесла зростання корупції у суспільстві, погіршення ситуації із дотриманням законів. Також серед негативів зазначалися дискредитація «помаранчевими» політиками євроатлантичного вектору розвитку України, погіршення іміджу України на міжнародній арені, поляризація суспільства на «Схід» і «Захід».
• Більшість експертів вважає, що події, аналогічні Помаранчевій революції, можливі у віддаленій перспективі, але не найближчим часом.
• На думку більшості експертів, у разі, якщо на нинішніх президентських виборах відбудуться такі самі фальсифікації, можливі виступи протесту, але лише локальні і не масові.

87Революція гідності: причини і наслідки.

Події на Майдані сколихнули світ, докорінно змінили українську історію та світогляд мільйонів українців. Ми пережили страшну зиму з безліччю смертей та зкалічених життів. Але, на жаль, і зараз ситуація в Україні геть не втішна – війна на сході України, анексія Криму та незлічена кількість жертв... Слідкуючи за цими подіями, в нас виникає багато питань, але найголовніше – чому так сталося? Хіба є щось цінніше за людське життя?

        Як на мене, ніяка влада і політика не коштують людських життів і страждань. Але все ж таки спробуємо з’ясувати, які причини стали початком таких страшних подій. Однією з причин Євромайдану стало надмірне й «фашистське» використання влади екс-президентом України Віктором Януковичем. Передумовою до протесту стала відмова тодішнього президента про асоціацію з ЄС. Людям просто набридла корупція, хабарство та несправедливість в їх країні. Ми живемо не у царські роки, а екс-президент Янукович, мабуть, уявив себе «царем» України. Він жив у палацах і ні в чому собі не відмовляв, коли простий народ з ранку до вечора «вкалував» за копійки. Звісно, це несправедливо. Люди захотіли змін і нового життя. Євроінтеграція стала єдиною надією українців на краще життя. Але в Януковича був свій план і його мало хвилювало життя простого народу. Український народ знайшов у собі сили протистояти цьому. Відмова від асоціації з ЄС стала «останньою краплею».

         Наслідки «Майдану» навіть гірше, ніж страшні. Скільки невинних жертв полягло тією жахливою зимою! Їх набагато більше ніж «сотня». Серед них люди абсолютно різних вікових категорій та соціальних статусів. Не злічити й числа поранених, тих, хто бачив це все на власні очі. Вони вже ніколи не забудуть те, що колись пережили. А нині держава й забула про них, про тих, хто боровся за наше життя...

     Чому звичайні люди, які просто хочуть щастя й спокою в рідній країні мають ставати жертвами чиїхось інтриг?! Яка велика ціна за щастя! Скільки ще треба жертв, щоб нарешті в нашій країні запанував мир та спокій?! Скільки ще дружин втрачатимуть своїх чоловіків, матері – синів, а діти – батьків?

        Ця революція називається «Революцією Гідності». Що ж таке гідність в нашому розумінні? Український академічний тлумачний словник каже, що гідність – це «усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов'язку та сукпність рис, що характеризують позитивні моральні якості». Так воно і є. На майдані боролися ті люди, які вважали, що вони заслуговують кращого рівня життя і ставлення до себе. Ми маємо пам’ятати тих, хто поклав своє життя заради нашого добробуту й спокою. З майдану все почалося, а чим все закінчиться – невідомо. Ми не знаємо, скільки жертв ще потрібно ненаситним тиранам, але український народ – сильний і єдиний. Ми прагнемо єдності і гідності та дуже віримо, що скоро в нашій країні запанує мир, спокій і щастя.