Історія. 1. Процес формування української народності іі основні риси
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
44.Охарактеризуйте особливості селянського руху на Наддніпрящині у другій половині 19 ст. Особливо поширеною формою селянського протесту було подання скарг. Хоча царський уряд під загрозою суворого покарання забороняв кріпакам скаржитися на поміщиків, вони все частіше зверталися до земських справників, предводителів дворянства, губернаторів та інших царських урядовців з проханням захистити їх від утисків і сваволі поміщиків. Зважаючи на небезпеку збройних виступів селян, царські чиновники змушені були створювати видимість об’єктивного розслідування скарг, яке переважно закінчувалося звинуваченням самих же селян. Переслідування за подання скарг поступово виробили серед селянства недовір’я до «справедливості» різних органів адміністрації, поліцейських і жандармських чиновників. Скаржачись царю, вони часто писали, що органи влади й урядовці, до яких вони зверталися раніше, всіляко захищали їхніх кривдників. Ця наївна, але зрозуміла в тодішніх умовах віра селян у «доброго царя-батюшку» була доволі міцною в суспільній свідомості селянства.Не задовольнивши своїх вимог законним шляхом, селяни переходили до більш рішучих та радикальних дій. У таких випадках вони особливо часто підпалювали поміщицькі садиби. Підпали були прямою відповіддю кріпаків на свавільні дії та жорстокі катування з боку поміщика. Часто підпали зумовлювалися наївним сподіванням звільнитися від панщини й отримати волю після того, як вогонь знищить поміщицький реманент, садибу, а то і всю сім’ю її власника. Значно почастішали підпали поміщицьких садиб у 1830–1850-х рр., коли боротьба селян набула особливо загостреної форми. Так, тільки у Подільській палаті карного суду з 1832 по 1860-й рр. було розглянуто 53 справи про кріпаків, які звинувачувались у підпалах поміщицьких будівель, промислових підприємств і врожаю. В деяких маєтках майже кожного року або й кілька разів у рік спалахували пожежі. Адміністративні органи жорстоко переслідували селян за підпали чи руйнування поміщицького господарства. З метою недопущення селянських виступів на майбутнє покарання «підпалювачів» урядовці проводили, як правило, в присутності всіх жителів села, котрі зганялися на місце злочину. Кожного року з українських губерній органи царської адміністрації відправляли під конвоєм на заслання та каторгу десятки, а то й сотні кріпаків, звинувачених у підпалах. Так, лише у 1822–1833 рр. до Сибіру, за неповними даними, заслано за підпали 176 осіб. Таких засланців селяни шанували як потерпілих за громадську справу й вважали героями.В окремих випадках, за погодженням і за підтримки громади, а інколи й за безпосередньою участю більшості жителів села здійснювалися фізичні розправи над найжорстокішими поміщиками. Тоді царський уряд і його органи влади на місцях жорстоко розправлялися з селянами, які посміли підняти руку проти представників «благородного» стану.Посилення кріпосницьких повинностей та жорстокі репресії царських властей спричиняли масові втечі селян. Утікали селяни різними способами: поодинці, окремими сім’ями, великими групами, а то й цілими селами. При цьому кількість втікачів з року в рік зростала.Завершальним етапом селянського руху, пов’язаного з Кримською війною, був так званий похід «у Таврію за волею». Сподівання селян про волю й благополучне життя збуджували уяву, а тому вони охоче вірили будь-яким чуткам про звільнення від кріпосної залежності. У 1856 р. серед населення південних губерній поширилася чутка, що хто переселиться у Крим, той стане вільним та заможним господарем. Найбільших розмахів переселенський рух набрав улітку в Катеринославській та Херсонській губерніях. Значні людські втрати, господарсько-економічні збитки, завдані війною, погіршення матеріального становища селян сприяли поширенню переселенського руху. У південних губерніях поширилися чутки про заселення кріпаками зруйнованого війною Кримського півострова, про обіцяну матеріальну допомогу переселенцям та високу оплату за казенні роботи. 45.Розкрийте зміст селянської реформи 1861р. Особливості її впровадження на Українських землях 19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847–1848, і повинності тут були менші. Наслідки реформи
Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу. Сутність селянської реформи
Внаслідок реформи 1861 р. селяни України втратили 1 млн. десятин або понад 15% загальної площі земель, якими вони користувались раніше. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менші 5 десятин, тобто нижче норми середнього прожиткового мінімуму.Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні полягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язковий викуп лише законом 1886 p. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних та державних селян знаходилася у проміжному стані між тимчасовозобов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (перш за все сплати оброчного податку), які прирікали їх на розор та пригноблення. 46.Вкажіть і охарактеризуйте реформи 1860-х років і їх особливості впровадження на Україні 19 лютого 1861 р. цар Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. Українські губернії були поділені на три окремі групи: лівобережні (Полтавська, Чернігівська і частина Харківської), правобережні (Київська, Подільська і Волинська) та південні (Катеринославська, Таврійська і Херсонська), в яких розподіл землі відбувався за трьома «Місцевими положеннями», що відповідало земельним відносинам між поміщиками та селянами. Особливості аграрної реформи: 1. Звільнення селян відбувалося не одноразовим рішенням, а поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних (протягом 2-х років складалась і підписувалась так звана уставна грамота – своєрідний договір селянина з поміщиком про умови звільнення). 2. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. Як правило, він платив 20% суми, а решту за нього платила держава. Селянин зобов’язувався виплачувати державі борг у кредит протягом 49 років. 3. Після закінчення 20-річного терміну (1881 р.) було прийнято закон про обов’язковий викуп, інакше селянин втрачав право на земельний наділ. З 1883 р. категорія тимчасово зобов’язаних селян перестала існувати. Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме: − селянин мав право самостійно вирішувати сімейні і господарські питання; − набувати у власність нерухоме майно; − займатися торгівлею і різними промислами; − селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України. Земська реформа 1864 р. Ця реформа проводилась у шести із дев’яти українських губерній (за винятком Правобережної України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Міська реформа 1870 р. Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування. Судова реформа 1864 р. Ця реформа проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність всіх перед законом, гласність тощо. Суд ставав триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні і карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судді, вибрані населенням. Вони мали вирішувати справу згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті, і у них брали участь зацікавлені сторони, прокурор та адвокат (адвокатура засновувалась згідно з реформою 1864 р.). Поступово демократичні нововведення в судовій системі було обмежено або й скасовано. Так, з підсудності присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини, було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій. Також вводились нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю виключали участь у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. В 1889 році був скасований мировий суд. Військова реформа Цією реформою вводилась загальна військова служба, час якої зменшувався з 25 до 4–5 років. Реформи 60–70-х рр., мали усунути кріпосницькі пережитки з імперської дійсності, але так, щоб зберегти незмінними основи російського самодержавства. Здійснюючи реформи, імперія використовувала адміністративно-командні методи управління, підтримувала становий лад у всіх сферах суспільно-політичного життя. Над новоутвореними органами місцевого самоврядування, судами, закладами освіти, пресою зберігався контроль імперської адміністрації. Але об’єктивно здійснення реформ в окремих сферах привело до непрогнозованих імперією наслідків. Найпоказовішим прикладом цього стала земська реформа, яка потягла появу авторитетних і дієвих органів місцевого управління, що навіть висували національні вимоги до імперського уряду. Земська реформа засвідчила, що представники пригнобленого імперією українського народу використовували будь-які можливі легальні засоби для створення власних органів самоврядування і покращання умов життя. 47.Особливості соціально-економічного життя в Зх. Україні в другій пол.19 ст У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.Наприкін. XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті.Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси заліси й пасовиська, пропінацію. Економічний тягар значно посилювали також прямі та непрямі податки, різноманітні повинності. Погіршували непросту ситуацію й корчми, що стали неодмінним атрибутом західноукраїнських сіл.Становище селянства Західної України значно погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Зокрема, Галичина за смертністю населення посідала перше місце в Європі. Тому не дивно, що впродовж усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за свої права. У Східній Галичині й Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.Важким було становище робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 год. насправді він тривав Значно довше. Зарплата західноукраїнських робітників була найнижчою в імперії. До того ж жіночу та дитячу працю, яку Досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину менше за чоловічу. У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Сто львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою. На межі 70—80-х років поряд зі страйками використовуються демонстрації, збори, мітинги. Виникають нелегальні робітничі гуртки.Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, СІЛА, Південної Америки. Великих масштабів сягнула сезонна заробіткова еміграція в країни Європи. У Закарпатті кількість емігрантів набагато перевищувала природний приріст населення.Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Важливою подією стало заснування в 1899 р. товариства "Сільський господар". Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки, які надаючи 10-відсоткові позики, швидко витіснили більшість лихварів. Усього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів. 48.основні течії в суспільно-політичному русі на Зх-укр. Землях в кінці 19 ст. «руська бесіда», «Просвіта».НТШ Активізація українського національного руху у другій половині XIX ст. проявилася на західноукраїнських землях у двох суспільно-політичних течіях — москофілів і народовців. Москвофіли — реакційна течія в суспільно-політичному русі Галичини, Буковини і Закарпаття, що орієнтувалася на Москву. Вона об’єднувала консервативно налаштовану інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію, які покладали надії на допомогу від Росії у боротьбі проти поляків, угорців румунів та прагнули єдності з російським народом. Ідеологи москвофілів — Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету “Слово”, журнали “Галичанин” і “Лада”.1866 р. Орган москвофілів “Слово” заявив, що немає українців, є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу.Після придушення революції чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, тепер заявили про національно- культурну єдність з великою Росією та почали шукати підтримки у неї.Серед цих людей опинилися поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький, член трійці Я. Головацький, який 1848 р. був професором української мови й літератури у Львівському університеті. У 1867 р. він переїхав до Росії, де обійняв посаду голови Археографічної комісії у Вільні.Москвофіли (їх спершу називали “старорусинами”, “твердими русинами”) одержували фінансову допомогу від офіційних і деяких інших кіл Росії.Народовці — діячі культурницького, згодом політичного руху Галичини, які під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почали на західноукраїнських землях культурницьку роботу, що повинна була сприяти національному відродженню. Народовці виступали за: • єдність усіх українських земель; • розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Діяльність народовців: • засновували часописи (“Мета”, “Вечорниці”, “Нива”, “Русалка”), що користувалися успіхом у молоді, але через брак коштів існували недовго; • засновували народні бібліотеки; • у 1861 р. було створено товариство “Руська бесіда”, при якому виник перший український професійний театр (1864 p.); • організовували гуртки художньої самодіяльності; • влаштовували концерти і творчі вистави; • у Львові відкрили друкарню; • у 1867 р. заснували журнал “Правда”, в якому друкували твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова та інших. Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ — першої половини XX ст.Утворене 1873 року у Львові, як Літературне товариство імені Т. Шевченка, у 1892 назву змінено на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (своєрідна академія наук). Особливого розквіту досягло в період головування Михайла Грушевського (1897–1916). У 1920-30-х роках зазнавало переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства. Товариство "Просвіта" у Львові Створення товариства "Просвіта" у Львові започаткувала українська академічна молодь. У березні 1868 р. Пам'ятник "Просвіті". Львівстуденти обрали комітет для укладання статуту. Остаточну підготовку статуту "Просвіти" здійснювали: К. Сушкевич, А. Вахнянин і О. Борковський. Львівське намісництво відкинуло цей статут, але міністерство внутрішних справ дозволило 2 вересня 1868 р. заснувати товариство "Просвіта" у Львові на основі запропонованого статуту. 8 грудня того ж року відбулися перші загальні збори товариства. В них узяли участь 64 члени- засновники. Голова комітету засновників А. Вахнянин відкрив збори промовою, в якій пояснив програму товариства: "пізнаннє і просвіта народу". Промова О. Заячківського від імені "німого сільського люду" була такою: "Щира охота — мовив виступаючий — пізнати чесних русинів львівських і докинути дрібненьку лепту до просвіти народу привела мене до Львова. Завізвали ви, панове і село на нинішні збори, тож і з села прийміть ласкаво голос хоть не учений, а щирий. Не загадав я відзиватися від стану духовного, до котрого й я належу, — за той можу лише сказати словами євангельськими: "сам возраст имат, сам о себі да глаголет", — але маю вам донести два слова від того, що так скажу, німого сільського народу, від котрого представителів не бачу на тім зборі. Одно слово є слово подяки для вас, панове, що в так краснім числі зібралися радити о єго просвіті". Першим головою "Просвіти" було обрано молодого ще то- ді професора А. Вахнянина (1868—1870 рр.). Другим головою "Просвіти" був Ю. Лаврівський (1870—1873 рр.). Наступним головою товариства "Просвіта" був В. Федорович — власник маєтності Вікно поблизу Грималова, який певний час фінансував "Просвіту". Згодом, у 1877 р. головою "Просвіти" було обрано професора університету директора О. Огоновського, котрий перебував на цій посаді до смерті у 1894 р. Під його проводом "Просвіта" розвинулась так, що своїми філіями і читальнями охопила майже увесь край, а її видання поширювалися серед широкого народного загалу. В цілому, робота "Просвіти" була не легка, адже вона боролась не лише з неосвіченістю народу, а й зі зневірою та лукавством старої галицької інтелігенції. "Руська бесіда" у Львові Перша "Руська бесіда" була заснована у Львові Ю. Лаврівським на базі гуртка львівської інтелігенції "Молода муза". Згодом виникли такі товариства в Перемишлі, Станіславі, Тернополі та інших містах. Вони утримували клуби, театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори, присвячені М. Шашкевичу, Т. Шевченку та ін. зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. У віданні львівської "Руської бесіди" перебував пересувний музично-драматичний театр (1864—1922 рр.). З 1913 р. товариства почали змінювати назву на "Українську бесіду" (1913 р. — у Жовкві, 1929 р. — у Львові). У 1920—1930-х рр. через переслідування польською владою кількість товариств зменшилася. Товариства "Руська бесіда", будучи осередками національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури, формуванню національної свідомості. Керівниками львівської "Руської бесіди" були — Ю. Лаврівський (1861—1873 рр.), В. Шухевич (1895—1910 рр.), Л. Шехович, І. Кокурудз (1920— 1932 рр.), Ю. Савчак та І. Копач. 49.Соціольно-економічне життя на рубежі 19-20 ст. Столипінська реформа Особливо бурхливе зростання припадає на період 1893-1899 років, перш за все в галузях важкої промисловості, де виробництво зросло у 2 рази. Швидкими темпами розвивались гірничодобувна і металургійна промисловість, машинобудування.1900-1908 рр. можна охарактеризувати як період деякого занепаду. При цьому обсяги промислового виробництва зростали, але це відбувалось дуже нерівномірно. Зокрема, виплавка чавуну зменшилась, а видобуток вугілля зріс. Зростає кількість зайнятих робочих рук, загальний випуск промислової продукції.В 1909-1913 рр. відбувається процес економічного зростання, який охопив практично всі галузі господарства України. Особливо швидкими темпами йшло зростання промислової продукції.Циклічність розвитку економіки на початку XX ст. привела до посилення процесу монополізації. Відбувався процес концентрації виробництва на найбільших підприємствах. Так 75% чавуну виплавлялось на 9 металургійних заводах, на яких працювало до 80% всіх парових двигунів і робітників металургійних підприємств. В першому десятилітті XX ст. на базі цих великих підприємств створюються монополії.В 1902 році було засновано могутній синдикат "Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів" ("Продамет"), його акціонерний капітал становив 900 тис. крб. Спочатку тут об'єднались 14 заводів для продажу листового і широкополосного заліза, пізніше синдикат почав реалізовувати вироби прокату.На початку століття утворились такі могутні синдикати, як "Продпаровоз" (Рада паровозобудівних заводів, 1901 р.); "Цвях" (1903 р.); "Продвагон" (1904 р.); "Продвугілля" (1904 р.), на частку якого в 1909 р. припадало 60% добутку вугілля Донбасу.Одним із методів панування монополії початку XX ст. було стримування об'ємів виробництва і підвищення цін на продукцію. На рубежі двох століть значну роль в багатьох галузях господарства почав відігравати іноземний капітал. При участі європейських бізнесменів в Донбасі і Криворіжжі були побудовані металургійні заводи, що обладнувались за останнім словом техніки.Значних успіхів було досягнуто в галузі внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Структура експорту традиційно складалась із сировини сільськогосподарської продукції, а імпорту - із товарів виробничого призначення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Активне зовнішньоторгове сальдо сприяло посиленню державного бюджету. Крім прибутків від зовнішньої торгівлі, важливим джерелом поповнення державного бюджету були прибутки від горілчаної монополії і відкупної системи, від казенних залізниць, а також від непрямих податків.Як і в попередні роки, велике значення мала кредитна система на чолі з Державним банком. Він зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію і основні розрахункові операції. Навколо Державного банку сформувалась велика кількість акціонерних комерційних банків, основним завданням яких було фінансування всього господарства країни.Особливе місце серед них займали банки земельного (іпотечного) кредиту, два з них були державними: Дворянський земельний і Селянський поземельний, а десять - приватні. Ці банки видавали субсидії землевласникам, виступали посередниками в процесі купівлі - продажу земельних ділянок.Слід підкреслити, що підприємництво російської імперії початку XX ст. перебувало на стадії зростання, творення. В економіці Росії спостерігались високі темпи виробництва інвестиційних товарів - майже в два рази вищі, ніж темпи виробництва споживчих товарів.На початку XX ст. сільське господарство України продовжувало розвиватися капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім великого поміщицького землеволодіння. В цей період існувало чимало поміщицьких латифундій, площа яких сягала десятків тисяч десятин землі. Масові виступи селян в революції 1905-1907 рр. змусили уряд переглянути підходи до вирішення аграрного питання в Росії. Безпосереднє здійснення аграрної реформи розпочалось згідно з указом "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування" від 9 листопада 1906 р., проект якого розробив О. А. Столипін. Реформа передбачала здійснення трьох груп заходів:
Найголовніша умова - це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність. Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася власником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою користувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав власністю окремого селянина - господаря.Внаслідок цього на Правобережжі і в Полтавській губернії общинне землеволодіння майже зовсім зникло, а на Півдні і Харківщині воно охопило близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землю у приватну власність, були українські землероби.Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку. У 1906-1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі.Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори і відруби. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було на Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях.Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсягами продажу продукції землеробства тримати першість серед інших землеробських регіонів російської імперії. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попитом така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, масло, цукор, домашня птиця, вовна тощо.Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Суть її полягала в тому, щоб задовольнити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні володіння. З боку держави переселенцям надавалася матеріальна допомога для заведення господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпечувалось безкоштовне медичне обслуговування.Важливі зміни в правове становище селянства внесла аграрна реформа П. Столипіна. В умовах України, головним чином у зв'язку з переважанням не громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії.Умови розвитку капіталізму в Російській імперії, в тому числі в Україні, давали капіталістам можливість здійснювати більш жорстоку, порівняно з іншими капіталістичними країнами, експлуатацію. Поряд з тим, до 1913 р. по країні знизилась тривалість робочого дня з 11-12 до 9,5-10 годин. Середня заробітна плата в галузях обробної промисловості за 1904-1913 рр. виросла з 205 до 264 крб. в рік.На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий, залізничний, цукровий та інші картелі. Провідне місце в них займав австрійський капітал. У промисловості зазначених регіонів України особливо зросло значення банківського капіталу.На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації. Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже важкими.В цей період на західноукраїнських землях ще більше посилилась класова диференціація селянства. Розвиток капіталізму в сільському господарстві здійснювався тут прусським пі ляхом.На початку XX століття в руках великих землевласників - поміщиків і церкви зосередилося 44% всієї земельної площі західноукраїнських земель. У той же час у сільському господарстві було зайнято 93,2% українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття. 50. становище України в період першої російської революції Україну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер. Причини революції:
9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село. У січні в імперії застрайкувало 440 тис. чол. (з них на Україні 70 тис. чол.). У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор. Повсталі, не маючи чіткої програми дій, 24 червня здались румунським властям.На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові. Університети було закрито, на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол.Голова уряду граф С. Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи - недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітників - ради. Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у Катеринославі (очолював Г. Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і народного самоврядування (ради). Крім рад, в Україні з'явились і профспілки, яких налічувалось близько 80. Вони об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". Її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).Українці прийняли активну участь у виборах до І та ІІ Державних дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у ІІ - 47.У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. 51.Висвітліть становище українських земель в роки Першої світової війни. Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими самими. Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро- Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією та Францією входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення. З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. 25 вересня 1914 р. легіон став уперше до бою на Ужоцькому перевалі. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия, Бережан та на інших ділянках фронту. 1915 р. СС билися за гору Маківка. 1916 р. – за гору Лисоня. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій „Січ”, „Сокіл”, „Пласт” і змушені були брати участь у братовбивчій війні за інтереси Австро-Угорської імперії. Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис- Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. „Вісник СВУ” надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною. На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини (Галицька битва). Це був важкий удар по українцях цього краю. 52.Визначте передумови утворення Центрально Ради , проаналізуйте її Перший та Другий Універал Утворення Української Центральної Ради. Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії: - Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП); - Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР); - Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови стали Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. I Універсал 10 червня (23 — за новим стилем) 1917— проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.Умови_:1)'>Умови:1)Проголошення автономії України в складі Росії;2)Джерелом влади в Україні є український народ;3)Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент); 4)Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;5)Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій. І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді; Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україні (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення ухвалити I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування. II Універсал 3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.Умови:1)Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;2)Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;3)Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;4)Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду. II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради… 53. Охарактеризуйте діяльність УЦР в листопаді 1917- квітні 1918 р. Дайте оцінку Третьому і Четвертому Універсалам ЦР. У березні 1917 р. розпочалася масова ліквідація колишніх місцевих управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду. У період між укладенням І та ІІ Універсалів, УЦР та Генеральний Секретаріат окреслили загальні принципи політики щодо органів місцевого управління. В І Універсалі зазначалось «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». Установи передбачалось реформувати шляхом демократизації й українізації та підпорядкувати їх Генеральному секретаріатові. При цьому, де-факто, органи місцевого самоврядування лишились сам на сам зі своїми проблемами]. Лише 1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов'язанням їх виконувати накази тільки Генерального секретаріату. Фактично створення системи українських органів місцевої влади розпочалося з укладення ІІ Універсалу ЦР, що зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей». Генеральне секретарство внутрішніх справ на місцях представляли губернські та повітові комісари, місцеве самоврядування — земства та міські думи. Продовжували своє існування також інші установи, створені ще за часів царату та Тимчасового уряду. Період від 11 січня 1918 року до гетьманського перевороту 29 квітня характеризувало те, що Рада Народних Міністрів відмовилася від залучення до місцевого управління громадських організацій і затвердила політику «твердої влади»: віднині опорою центру на місцях були установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам, а повноваження регіональним представницьким органам не делегувались. III Універсал 7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку(УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. Умови:1)Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії; 2)До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату; 3)Скасовується право приватної власності на землю; 4)УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; 5)Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.; 6)Запроваджується 8 годинний робочий день; 7)Встановлюється державний контроль над виробництвом; IV Універсал 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Умови:1)УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу; 2)З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді; 3)Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР; 4)Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни; 5)УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні; 6)УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною; 7)УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян; 8)Держава має встановити контроль над торгівлею та банками; III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів. 54. З'ясуйте становище України за гетьманування П.Скоропадського (1918 р.). 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно проголосилиПавла Скоропадського гетьманом України. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування. П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися „Українська Держава”. Гетьман оприлюднив два програмних документи – „Грамоту до всього українського народу” і „Закони про тимчасовий державний устрій України”. Демократична, республіканська форма правління (УНР) булла замінена монархічною (Гетьманат), авторитарною. ЦР, Генеральний Секретаріат та їх органи на місцях ліквідовувалися. Заборонялася діяльність політичних партій лівого спрямування, припинялося видання демократичних газет, заборонялися вуличні демонстрації, мітинги і страйки. Поновлювалась приватна власність на фабрики, заводи, шахти, які передавалися колишнім володарям, поміщицьке землеволодіння. Разом з тим були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. 55.Проаналізйте діяльність Деректорії.Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. |