1. Зародження літва як поетики та риторики в Античності. Поява поетики та риторики в Арістотеля є поворотним моментом в історії світової культури

• Название: 1. Зародження літва як поетики та риторики в Античності. Поява поетики та риторики в Арістотеля є поворотним моментом в історії світової культури
• Анкор: mkr_zarlit.doc
• Дата: 26.10.2017
• Размер: 480.5 Kb.
• Имя файла: mkr_zarlit.doc
• Тип: Документы; #9864
• страница: 6 из 8

52. Автор у творі й автор як реальна особа. Кожен текст створює свій образ автора. Всезнаючий автор все знає про своїх героїв Може розповідати від 1 особи і ховатися за головним персонажем Може розповідати від1 особи, а ховатися за 2-рядними персонажами Ліричний герой не обов’язково співіснує з автором Автор іноді містифікує себе, створює свій образ Автор — это всего лишь функциональный принцип. Это не метафизическая величина, не безусловная константа. Имя автора выполняет установленную роль по отношению к дискурсам, позволяя классифицировать тексты, группировать их и приводить в определённое отношение между собой. Это позволяет отделить тексты, например, Гиппократа от текстов других авторов. Вопрос об авторе — это один из возможных вопросов о субъекте. Археология — это метод, позволяющий раскрыть структуру мышления, определяющую рамки концепций определённой эпохи. Наилучшему достижению цели способствует изучение подлинников документов этого периода. Археология являет собой вариант строгого анализа дискурса, она исследует его. Археология — это то, что Фуко противопоставил традиционному историческому описанию (истории идей). Поиск поля возможностей того или иного дискурса ведётся археологическим способом, не похожим на привычный исторический или документальный. Дискурсы подвергаются анализу не как совокупность законов, а как практики, всё время образующие объекты, о которых они говорят. Генеалогия Фуко во многом обязана ниццевской генеалогии. Генеалогия Фуко исследует развитие практик во времени, их пересечения, наложения и взаимосвязи. Иными словами, если археология исследует сам дискурс, то генеалогия — практики этого дискурса. У Фуко дискурс — это и то, что создано из совокупностей знаков, и совокупность актов формулировки, ряд предложений или суждений. Дискурс создан совокупностью последовательностей знаков, представляющих собой высказывание. Дискурс представляет собой совокупность высказываний, которые подчиняются одной и той же системе формирования. Эти высказывания зависят от одной и той же дискурсивной формации. Дискурсивная формация, в свою очередь, является принципом рассеивания и размещения высказываний. Дискурс создан ограниченным числом высказываний. Он историчен. Его можно назвать фрагментом истории, её единством и прерывностью.- отношение письма к смерти обнаруживает себя также и в стирании индивидуальных характеристик пишущего субъекта. Всевозможными уловками, которые пишущий субъект устанавливает между собой и тем, что он пишет, он запутывает все следы, все знаки своей особой индивидуальности; маркер писателя теперь - это не более чем своеобразие его отсутствия; ему следует исполнять роль мертвого в игре письма. Все это известно; и прошло уже немало времени с тех пор, как критика и философия засвидетельствовали это исчезновение или эту смерть автора.
53.Рецепієнт: слухач, глядач, читач основний акцент у рецептивній естетиці переміщується з осі “художник — твір” на вісь “твір — читач(глядач, слухач)”, відновлюючи таким чином саму природну вісь “художник — рецепієнт”, що відкриває для дослідників справді неозорі обрії, дуже ґрунтовно змінюючи, за висловленнямМ.Наумана, “літературознавчий ландшафт”. Дотепер саме “кінцевий адресат” розумівся в науці як фігура, що є присутньою лише апріорі, своєрідним прихованим “знаком” будь-якого твору, що не має прямого відношення до якоїсь художньої цілісності як такої. Однак слід признати те, що для самих митців цілком природною, очевидною та чи не найважливішою була саме ця фігура. к би там не було, сьогодні “кінцевий адресат” вже мислиться не тільки давнім і обов’язковим орієнтиром для художника, але й центральною фігурою рецептивних досліджень, науковою категорією.Рецептивна теорія розуміється багатьма дослідниками як органічна частина теорії комунікації, де сприйняття — це двобічний зв’язок між автором і адресатом; тоді як історико-літературна і позитивістська традиція зосереджувалася на самому “звертанні” до адресата, по суті зовсім ігноруючи останнього, своїй же споконвічно суб’єктивній думці надаючи статусу незаперечної об’єктивності, тобто вбачаючи “кінцевого адресата” тільки в самому собі. Цим пояснюється той надзвичайно високий авторитет, якого колись досягла, зокрема, критика. Взаємини між рецептивною теорією і літературною критикою вимагають обов’язкового обговорення. Передусім варто окреслити ті перспективні для рецептивної естетики положення, що випливають із теорії комунікації. Завдяки тому, що художня цілісність перестала мислитися як “автономна сутність” (чи “світ у собі і для себе”), у ній побачили певну форму комунікативного процесу, у який включається (нарівні з цією цілісністю) автор-відправник і адресат-одержувач, тобто при усій своїй специфічності читання стало розумітися як один з численних видів комунікації. Аналізуючи нову ситуацію, німецький теоретик Р.Бройєр виділив два аспекти, що характеризують специфіку літературного сприйняття. Перший пов’язаний з пізнавальним (інформаційним) рівнем книги, більш принциповим для наукової літератури, який у літературі художній через розбіжності інформаційних полів письменника і читача може між ними викликати навіть відчуження (диштальтний аспект). Другий (аналоговий) пов’язаний зі здатністю читача розгорнути образ чи “розтлумачити метафору” (за визначенням дослідника). Звідси, читання принаймні обертається еквівалентною творчому процесу інтерпретацією, але аж ніяк не пасивним сприйняттям, а лише “технічно” початковим етапом рецепції, далеко не самодостатнім. Ще один важливий ракурс, підказаний комунікативною теорією: відносини адресата й одержувача — явища двосторонні; не тільки автор впливає на свого “споживача”, але і навпаки. Свідомість автора завжди орієнтована на образ “адресата”, умовну і позачасову фігуру, якесь умовне Alter ego, навіть своєрідного захисника від реального чи уявлюваного нерозуміння сучасників (Мерегаллі), за В.Ізером — “імпліцитного читача”. Не випадково, як уже зазначалося, перш ніж читач потрапив у поле зору науки, він став об’єктом міркувань самих письменників, став ними сприйматися як індивідуальне обличчя, співрозмовник і безумовний адресат. Вторгнення фігури читача в художню цілісність додало до всього словесного мистецтва XIX ст. нову стильову домінанту, притому дуже активну. Досвід, приміром, російської літератури підтвердить це без великого напруження і спеціальних розвідок. Звертання до “читача дорогого”, “люб’язного читача”, “суворого критика”, “уважного читача”, “доброзичливого читача” чи “пізнього нащадка”, які дуже часто трапляються в тому чи іншому художньому тексті, для нас досить звичні.
54. що таке «історія літ-ри»: різні концепти витлумачення цього поняття. Сучасна гуманітарна думка ставить під питання проблему існування історії літератури, проблему на яких методологічних засадах її вивчати. Іст літ може бути історією генералів-письменників, які увійшли в (генеральний) національний канон. За історичним підходом, Історія літератури (від грец. ιστορία — розповідь про минуле) займається дослідженням художньої літератури в історичному аспекті від її зародження й до наших днів. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію (на­приклад історія китайської літератури, історія англійської літератури, історія української літератури), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років (наприклад історія чукотської літератури, історія літератури мансі). В поле зору історії літератури потрапляють різноманітні взаємо­зв'язки з іншими літературами (наприклад української на ранніх етапах з візантійською чи, пізніше, з російською), різного роду взаємовпливи. Історія літератури кожного наро­ду має специфічні особливості, пов'язані з неповторними шляхами його історичного розвитку. Так, тривала відсут­ність державності українського народу, утиски його мови та культури впродовж віків знайшли своє помітне відо­браження в історії національної літератури в цілому, у творчості окремих її представників (наприклад Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Лепкого). Історія літуреатури вичає літературні явища, події, факти, імена з погляду їх руху в часі і просторі. «Чистого» історика літератури має цікавити насамперед літер процес: фіксація творій, подій, письменників, літературних угруповань, шкіл, напрямів, течій… однак на парктиці такого не буває, як не буває історії літер-ри в ї чистому вигляді. Адже осмислення літер процесу неможливе без узагальнень, висновків, порівнянь, спроби вивести певні закономірності тощо. А це вже функції теорії літератури. Історія літер постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літ. Іст літ-ри використовує понятійний і термінологічний апарат теоретика для простеження історико-літературного процесу як закономірного поступального руху від минулого до сучасності. Для історії літер бажаною є постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літер процес, тобто з критикою. Іст літер – займається дослідженням худ літер в істор аспекті від її зародження до наших днів. Включає в себе численні історії окремих національних літератур. В поле зору іст літер потрапляють зв’язки з іншими літературами, різного виду взаємовпливи. Іст літер кожного народу поділяється на декілька періодів. Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.
55. Особливості визначення літературної епохи й літературної доби. Можна поділяти історію певної літ-ри на певні періоди, які в залежності від довжини назив. терміном доба або епоха. Найбільш адекватний поділ за певними стилістичними особливостями в худ формі та змісті. Літературна доба (епоха) — фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури, котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного. Л-д. — вихідне поняття в історико-літературній періодизації. Характеризують Л-д. її ознаки: літературні напрями і передовсім домінантний напрям того чи іншого Л.п. (назва такого напряму, як правило, стає назвою цілого Л.п.); певне суспільне й культурне призначення літератури, панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні форми літературного життя, певний тип літературної публіки й певний вид літературної культури. Літ період можна обмежити і хронологічними рамками. Як правило, вони позначаються умовно, бо домінантні напрями 1-го періоду зароджуються у попередньому і продовжують своє існування у слабо виражені йформі в наступному, іноді відновлююьбся через кілька літ пер. Значно легше встановити межі літ періоду у розвитку націон. літератур. Іноді термін літ період не збігається зі значенням літер епоха, бо під літер епохою може розумітися літер явище вищого порядку, ніж літ пер, наприклад, давньоукр доба, пов’язана з розв укр. народності, мови,культури в період з 14 до друг пол. 18ст., включає в себе періоди Ренесансу, реформації, бароко, класицизму. Періоди історії европ літ-ри: Античність, Середньовіччя, Відродження, Просвітництво, Романтизм, Реалізм, Модернізм, Постмодернізм.
56. Різні концепції поняття «літературний стиль» Стиль - у загальному, культурологічному розумінні – сукупність художніх особливостей літературного твору. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльностію. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Термін «стиль» походить від лат. слова “stilos”, що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше – індивідуальні особливості творчості письменника загалом. Стиль – наскрізний принцип побудови художньої форми, який надає відчутну цілісність, єдиний тон і колорит всім її головним моментам. В Античності слово стиль означало склад мови, сукупність лексико-фразеологічних норм, які притаманні будь-якому виду риторичної словесності. У 17 ст. вчення про поетичний стиль оформляється в окрему філологічну дисципліну, а у 18 ст – термін «стиль» засвоюється філософською естетикою; Гетс та Гегель пов’язують поняття стиль з художнім втіленням, «опредмечуванням» істотних першопочатків. В кінці 19 – початку 20 ст. стиль стає центральною естетичною категорією і часто трактується у широкому розумінні як художня «фізіономія» культурної епохи. Поняття стиль широко використовується не тільки у літературознавстві, а й лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології; в різноманітних сферах людського життя та побуту (стиль одягу, гри тощо). Так, у мовознавстві під стилем розуміємо якісь особливості мови\мовлення, у літературознавстві спостерігаємо певну багатозначність поняття: стиль певного художнього напряму чи течії, стилістика творчості певного письменника і стиль окремого періоду його творчості, стиль конкретного твору / його окремого елемента.
57. Традиційний науковий апарат вивчення курсу «Історія літератури» та його можливі інтерпретації. Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію (історія укр. літер, історія англ. літер тощо), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років (історія чукотської літер). Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь. Однак, сучасна гуманітарна думка ставить під знак запитання проблему існування історії літератури та проблему: на яких методологічних засадах її вивчати, якщо вона взагалі існує. Адже виходить, що історія літератури – історія найвизначніших письменників, які увійшли в національний чи регіональний канон. Але за якими критеріями і хто відносить до канону того чи іншого письменника? Може слід вивчати історію літератури як саморух художньої форми чи як каталог (енциклопедичний словник) усіх письменників? До традиційного наукового апарату вивчення курсу історії літератури відносимо: Літературний метод – спосіб пізнання дійсності, тому для літератури не є коректним. Достатньо коректними термінами у цьому відношенні є напрям та течія – ідейно-естетична спільність групи письменників у певний період часу, що творять на основі спільної стилістики. Стиль - сукупність художніх особливостей літературного твору; система художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. Літературне угруповання – спільнота письменників, які об’єднуються спільним походженням, навколо якогось видавництва, часопису тощо. Літер. школа – об’єднання послідовників якогось видатного письменника (школа нового солодкого стилю в Італії за доби Данте; Сицілійська школа поезії)
58. Парадигма літ. процесу Д. Чижевського Дмитро Чижевський – укр.. філософ-філолог першої половини 20 ст. Розробив парадигму стилів худ.літ., засновану на творі Ніцше Народження трагедії. Поділяє стилістику на аполлонівську і діонісійську. Ознаками аполлонівської стилістики є унормована мова, ясні сюжетні лінії, більш-менш зрозуміло діють персонажі, гарний контакт з реципієнтом. Діонісійська стилістика апелює до складних мовних форм, складної побудови сюжету. В ній відсутня гармонійність, є надмір емоції. Діонісійська: -давньогр. Архаїка -видіння -бароко -романтизм -модернізм Аполлонівська: -грец. і рим. Класика - агіографія -епічні твори -доба Відродження - класицизм - реалізм -постмодернізм 59. Основні стадії розвитку літератури в Європі та в Америці. Специфіка інших регіонів. Виділяють такі стадії розвитку літератури: Фольклорно-міфологічна літ-ра: для кожного народу є різною; не знає авторства; віддзеркалює загальні архетипи і загальну свідомість того чи іншого етносу. Традиціоналістська літ-ра: відбувається наслідування попередніх текстів, запозичення (образів, персонажів), пародіювання (наприклад, «Дон Кіхот»); Доіндустріальна літ-ра: є автор, але немає авторського права; Нова літ-ра (індустріальна): виникає спочатку в Західній Європі, потім у Східній Європі, потім на Далекому Сході; розрахована на масового реципієнта; стає яскравою постать автора; Постмодерна літ-ра: пов’язана з інформаційною добою, глобалізацією; заперечення великих наративів. Латиноамериканська літ-ра виникає на базі європейської та індіанської; африканська літ-ра виникає на базі англійської та французької. 60. Модернізм у художній літературі кінця 19-20 ст. Модернізм – сумарний термін, що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл кінця 19-20 ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, характеризуються розривом з традиціями реалізму. Модернізм починається зі символізму – імпресіонізм – авангард (футуризм, дадаїзм, сюрреалізм) – екзистенціалізм – театр абсурду – течія нового роману. Класичний модернізм – література потоку свідомості. Риси модернізму: з’єднана / закрита форма; є певна мета; запланованість; ієрархія; контроль за текстом; закінчений твір; метафора; певний дип; араноїк (психотип доби); спирання на Бога Отця; метафізика (намагання зрозуміти основні цінності людства); трансцидентність. Причини виникнення модернізму: 1) Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення. 2) Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “при­ївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів. 3) Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові "модерні" шляхи в літературі. Отже, поява модернізму зумовлена як соціально-політичними, так і су­то художніми (і навіть особистісними) причинами. Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Бергсона, Зиґмунда Фрейда, Карла Густава Юнга і т.д. Їх роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичний тупик, у якому опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від світу приму­сили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце люди­ни в цьому світі. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет. 61. Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін згадується у 1917 p. в роботі нім філософа Панвіца"Криза європейської культури». отримав розповсюдження завдяки Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко Ж.-Ф. Ліотара. Постмодерністи переконалися у марноті спроб поліпшити світ, людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.Принципи повторюваності та сумісності, риси еклектики, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Символ – кореневище ( децентрація, делогізація ). Риси постмодернізму Нема мети( примат письма) , вільна гра, щоб акцентувати на ненормальності Випадковість Анархія Нема контролю за текстом Головне – не закінчення твору, а процес його творення Поєднання кількох метафор Шизоїдальна свідомість Спирається на Св.Духа іманентність культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;