1. Зародження літва як поетики та риторики в Античності. Поява поетики та риторики в Арістотеля є поворотним моментом в історії світової культури
 Скачать 480.5 Kb.
|
|
35. Методологія семіотичних студій в літературознавстві. Семіотика – теорія знаків та знакових систем. До сфери літературознавчої семіотики входять передовсім дослідження художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових (зміст та смисл твору, його тематика, характери персонажів тощо) та формальних (фабула, сюжет, композиція, звукова архітектоніка і т.п.) характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності. При цьому подібне дослідження може мати на меті як виявлення окремих елементів та одиниць тексту та виділення їх структурних (місце у творі) і функціональних (роль, відношення до інших елементів та одиниць) властивостей, так і виявлення власне художньо-мистецьких семіотичних ознак та рис художнього твору як явища культури, визначення його місця й ролі в культурно-історичному і творчому процесі. Основи семіотичного дослідження художньої літератури були закладені ще в античні та середньовічні часи, коли вперше з'явилися праці з риторики. Суттєвим поштовхом до розвитку загальної поетики були роботи В.Гумбольдта, О.Потебні, З.Фройда. Значний внесок у розробку проблем семіотики художньої літератури зробили В.Пропп, Л.Виготський та М.Бахтін. Бурхливого розвитку набула літературознавча семіотика у 50-60-х XX ст., коли в літературознавстві утверджується структурний (або структуральний) метод дослідження, чому сприяли роботи французьких учених антропологічної школи К.Леві-Стросса, Р.Барта (характеризує два напрями дослідження семіотики оповіді: 1- структуральний - усталення структуральної моделі оповіді,граматичної закономірності, за якою функціонує оповідь; 2 – текстуальний – розуміння тексту як простору безкінечного продукування значень), Ж. Лакана, А.Греймаса, М.Фуко та російських учених Ю.Лотмана (постулат “нової лінгвістики” – висловлювання/текст є вторинною моделюючою системою, на відміну від мови, яка є первинною), В.Іванова, О.П'ятигорського, В.Топорова.. Теорія семіотики У. Еко споріднена з "естетикою рецепції": обидві зосереджують увагу на культурних текстах (література, кіно, телебачення, архітектура), їхньому сприйнятті та інтерпретації. Значення та інтерпретація зумовлені контекстом, акти творення і рецепції взаємозалежні і саме ця взаємозалежність стабілізує і зменшує небезпеку безмежної інтертекстуальності . 36. Особливості семіотики Ю.Лотмана та представників Тартуської школи. заперечує первісну залежність тексту від мови, хоча мови і творять тексти, але твори також творять мови; переломний текст витворює характерну мову епохи; постулат “нової лінгвістики” – висловлювання/текст є вторинною моделюючою системою (на відміну від мови, яка є первинною); текст як вербальна система є символічним і зорієнтованим на майбутнє, а невербальні системи іконічні і зорієнтовані на минуле; мова – це код + його історія; код несе уявлення про структуру тільки-но створеної, штучної домовленості, не передбачає історії, тобто психологічно орієнтує на штучну мову, яка вважається ідеальною моделлю мови; текст розуміється як “культурний текст”, що репрезентує найабстрактнішу модель дійсності і включає вербальні і невербальні системи; знакова/семіотична комунікація представляє зв’язок автономних одиниць; 2-а механізми культурних текстів: 1- пам’ять – продукування текстів, які виконують функцію зберігання, 2- програма – тексти як динамічні системи, що відтворюють інформацію і генерують нове значення; постструктуралістська фаза семіотики – послаблення стосунків між системою та текстом – немає літературної системи, є лише літературні тексти, які продукують значення; “монтажний” принцип структури культурного тексту = теорії інтертекстуальності Крістевої (кінематографічний принцип побудови текстів). 37. Сутність відмінностей між модернізмом і постмодернізмом у царині гуманітарної думки і в науці про літературу. Модернізм – рух, що домінував у мистецтві й культурі першої половини ХХ ст. Модерне літературознавство (кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.) не знає меж і кордонів. Починається із заперечення і переосмислення всіх здобутків позитивного літературознавства. Кожна школа модерністського літ-ва прагне довести, що вона здобула остаточну істину (адже витікає із мовознавства, що вірить у свою спроможність віднайдення універсалій), що лише її методологія є вірною. Відтак, російські формалісти (Маяковський, Пастернак) були пов’язані з поезією футуристів, котрі стверджували, що суттєвою є лише форма тексту. З футуристичних постають семіотико-структуральні школи. На заході – Празький гурток (Р.Якобсон). Предмет: структура мовленнєвого явища. У літературі відбулося подолання традиційної реалістичності (хронологічний сюжет, безперервна оповідь автора-деміурга, «закриті фінали»тощо). Акцент на імпресіонізмі та суб’єктивності. Схильність до «рефлективності» (у тексті – про проблеми самого тексту). Захоплення фрагментарними формами (у постмодернізмі – також, але по-іншому), перерваною оповіддю. Строгий аскетизм, помірність непотрібних деталей. Результат – створення літератури, присвяченої експериментам та інноваціям. Постмодернізм («момент відліку» – 1980р.) заперечує великі наративи та віру в науки. Домінує тотальна гра. Але в особі Ж.Дерріди і Р. Барта біло намагання створити свій власний текст в основі текстів знаходження слідів будь чого (культури, історичних реалій). Говорячи про модернізм, можна вести мову про структуралізм. Говорячи про постмодернізм – ведемо мову про пост структуралізм з його реконструкцією та де центрованим всесвітом. Постмодернізм заперечує важливе для модернізму протиставлення «високого» й «масового»мистецтва та приймає надмірність, строкатість і «несмак» еклектизму. Для пост модерністів фрагментація – це феномен, що звеселяє, звільняє, спосіб втечі від системи переконань. 38. Поструктуралістська ідеологія у текстах М.Фуко: проблема смерті автора. М.Фуко «Що таке автор?» 1. смерть автора (і читача) через смерть ідеології, яку раніше нав’язував автор; на місце Автора стає Письмо з метою виявлення позиції зникнення суб’єкта, втрати його ідентичності; 2. у сучасному письмі зростає роль інтерпретатора, а не автора, який перший встановлює правила надання значень тексту; 3. “смерть автора” має посилання на “смерть суб’єкта”, який порвав зв’язки з своїм текстом; 4. як і Барт виступив проти концепції знака; 5. автор - це не джерело значень, які вибудовують твір, автор не випереджує своїх творів = автор-функція – своєрідний вимір дискурсу, в якому діє вільна циркуляція значень; 6. автор обмежує множинність розмноження значень у певному тексті; 7. дискурс – це система висловлювань, які складаються із скупчення кодів, тобто індивідуальних висловлювань, які є тільки функціями у певному виді дискурсу; 8. дискурс є первинним щодо висловлювання; він не постає із суми певних висловлювань; 9. Постструктуралізм – зберігає відношення до культури як до тексту і орієнтацію на аналіз та інтерпретацію текстуальних явищ культури; 10. Об’єктом аналізу тексту є контекст (риси, що стоять поза текстом і визначають його). 39. Деконструктивістські стратегії Ж.Дерріди.- теза про вичерпність філософії і розуму в класичних формах, що побудовані на розумінні буття як присутності; - текст як самодеконструюючий феномен; концепція відсутності центру, де центрування структури;- деконструкція як спосіб подолання кризи в літературі і філософії;- руйнування попередніх ідей і способів мислення, вихід за межі нав’язаних попередніми епохами смислів як деконструкція за допомогою глибинного аналізу мови; знищення “привнесеного”, пов’язаного з історичною та культурною традицією;- ідея тексту без контексту; нічого не існує поза текстом;- прагнення до спонтанного мислення, вільної комбінаторики категорій, імпровізації; гра без надії на кінцевий результат чи кінцеве отримання смислів;- прийняття множинності смислів, закладених в тексті і непов’язаних з його автором; текст розповідає свою власну історію, не пов’язану ні з автором, ні з адресатом; текст виступає в протиріччя сам з собою;- не можливо створити абсолютно деконструйований текст;- руйнація ідей знаковості, висунення ідеї поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним (текстура, а не структура);- будь-що може бути текстом, текст не має єдиного принципу структурності, значення знаків змінне і виявляється в контексті;- будь-який текст може бути прочитаний через інший текст чи розглядатись як цитата.Для концепції Ж. Дерріда особливе значення мала рефлексія ідей Ф. Ніцше, Ж. Хайдеггера, З. Фройда. Він казав, що якби довелося обрати авторів на яких необхідно було послатися у свої теорії, ними б були Ніцше (критика метафізики, понять буття) та Фройд (критика свідомості суб’єкта) і не дивно, бо Ідея людської деструктивності висувалася і розвивалася рядом теоретиків психоаналізу, серед яких – основний - Фройд (=> потяг до смерті; танатос; морги-до; некрофілія). Згідно з Фройдом, інстинкт (потяг) деструктивності (агресії, ненависті, знищення, руйнування, смерті, вбивства, танатос) трактується як одна з двох основних людських потягів, що протистоять конструктивного (життєстверджуючому) Еросу (інстинкту життя, любові і творення)Приклад: на основі тексту Джуліана Барнса «історія світу у 10-ти з половиною главах». Поперше ми бачимо некласичне ставлення до структури твору. Адже з’являється ще якась половинка глави. І це вже тільки в назві. Сама собою структура твору такоє є незвичною, адже, як ми сказали, центр є і початок і кінець, у творі немає чіткого сюжету. Кожна частина – це окремі історії, які, в принципі не мають хронології, неважливо звідки ти почнеш читати, з початку чи кінця. Стосовно концепції вільної гри, ми можемо бачит. Що автор грає з історією. Фактично вона де центрується, відходить від стандартного уявлення про історію, як літопис з датами і правдивими фактами. бо ми поперше бачимо, що історія, яка в принципі є неосяжною, замикається у певні рамки, а саме це саркастичні 10 з половиною глав. По друге, у першій ж історії, всім добре відомий біблійний міф про Ноя подається у зовсім незвичному, викревленому варіанті. Тото, знову ж таки, гра з історією.На основі такого центру, каже Дерріда, завжди черпаються повтори, заміщення, трансформації і переміщення. І знову ж таки, і «історії світу» хоч немає класичного сюжету, але всі історії пронизує наскрізний мотив, який постійно повторюється, це подорож, чи принаймні, перебування на воді. Цей мотив певним чином трансформується, із міфу в сучасність, зі спокою у трагедію, відчай, пошук істини и так далі, але він постійно повторюється. 40. Роль і місце теорії літератури в контексті гуманітарних наук за Поль де Маном. теорія літ-ри як міждисциплінарна галузь: філософія + літ-ра + лінгвістика; розуміє мову як “граматику”, що легко підлягає декодуванню, і як “риторику”, що відчитується, але не декодується; теоретичне літ. теорія та практика (літ-во, критика, викладання літ-ри); епісемологічні (що стосуються пізнання) властивості мови як опозиції до риторичних; літературу не можна “генетично подати”, а історія літ-ри – це інтерпретація літ-ри; опірність теорії – внутрішні суперечності та проблеми теорії літератури; навчання літ-рі – це засіб виховання, маніпулювання з метою позбавлення свободи; літературність як противага естетичності, бо Л руйнує уявлення про те, що в естетичних об’єктах існує єдність звуку і значення, бо цей зв’язок є суто умовним; література – це надійне джерело інформації ні про що інше як про власну мову, яка створюється поза нашим контролем і окреслює людини. 41. Специфіка аналізу художніх текстів за постмодерніствьскої (постструктуралістською) методологією Постструктуралістські літературні критики виконують завдання деконстроювання тексту.Цей процес під назвою реконструкція можна означити як практичний пост структуралізм. «Читання тексту проти шерсті, читання тексту проти себе» з метою пізнати пізнати текст так як він сам не може знати себе. Деконструктивістське прочитання виявляє підсвідомий вимір тексту. Дерріда – деконструктивне прочитання прагне до певних неусвідомлених письменником взаємозвязків між тими використанними моделями мови якими він керує і якими не керує – зробити несвідоме доступним для зору. Д. прагне показати, що текст бореться сам із собою. Д. шукає докази лакун, розламів, тріщин та інших порушень цілісності. Постструктуралісти шукають : суперечності і парадокси, зсуви і розлами у тоні, точках зору, фізичному часі, граматичному часі, персонажах, позиціях.; конфлікти, недоліки, гру слів. Мета: показати роз’єднаність тесту. Постструктуралістська критика зосереджується на поверхових особливостях слів: звучання, етимологія, мертві метафори – і винсять іх на перший план, так, що вони стають визначальними для загального значення. 42.Дослідження Крістевою образу Діви Марії як культурного конструкту. Образ Діви Марії як культурний конструкт формувався дуже довго і має цілу історію доповнень, суперечок, віднайдення помилок та інтерпретацій, і , що дуже важливо, він має беззаперечний вплив на жінок світу. Цей конструкт є «формою абстракції, яку доповнювали різними атрибутами в процесі розвитку. Крістеву цікавить саме дискурс замовчуваности і не-сказаности навколо цього образу як психолінгвістична проблема». У християнстві жіночість проявляється через материнство і Ісус є людським тільки через матір. Чоловіки привласнюють Материнське через свій первинний нарцисизм. Монотеїзм християнства, яке саме створило найпотужніший конструкт Діви Марії зробивши помилку у перекладі (замінили «незаміжня» на «непорочна»). Конструкт розрісся у трьох напрямках: паралель між Матір'ю та Сином, надання ознак благородности (проголошена Матір'ю Церкви), стало «прототипом любовних стосунків і наслідувало два фундаментальні аспекти західної любові: лицарську любов і любов до дитини, - і тим включилось у діапазон, який іде від сублімації до аскетизму та мазохізму». «Завершення в імені Марії цілости, створеної із жінки і Бога, остаточно удосконалюється уникненням смерти». Фройдової «Теми трьох скринь». (мати стає дружиною і дитиною свого сина), а «Схрещення цих трьох функцій є основою непорушної і вічної духовості» Образ влади – «вона - жінка і матір - покликана представляти найвищу земну владу» «У постаті Марії сконцентрувалися основні аспекти західної любові» (благородна Дама і Пречиста Діва почали схрещуватись, поєднуючи прикмети жаданої жінки і святої матері у цілість = таємним двійником явно фалічної влади) Діва все ж таки стала віссю гуманізації Заходу загалом і гуманізації любові зокрема, створення земної концепції цілком людської матері Така гуманізація християнства через культ Матері привела до зацікавлення людськістю чоловіко-батька Діва неминуче стає і покровителькою, й упривілейованим об'єктом (Матір та її сльози і молоко, нагадуючи про скорботну людськість, стають символом «повернення репресованого» у монотеїзмі.). Підпорядкування материнського лібідо досягнуло апофеозу, коли зосередилося на темі смерті (мати, яка є джерелом життя проливає сльози над мерцем, але радість і навіть якийсь тріумф ідуть за її сльозами, немовби переконання, що смерти не існує, і це було ірраціональним, але непорушним материнським переконанням, на якому мав би триматися принцип воскресіння) = виклик смерті Діви-чо-Материнське є способом (і непоганим) з'ясування жіночої параної. Діва набуває форми свого жіночого заперечення іншої статі (чоловіка), але долає його встановленням третьої особи: мене запліднив не Ти, а Він. Результатом є непорочне зачаття, (без чоловіка і без сексу), зачаття Бога, з існуванням якого жінка, звичайно, має щось робити, за умови, що вона визнає своє підпорядкування цьому існуванню. Діва набуває форми параноїдної пристрасти до влади перетворенням жінки у Королеву Неба і у Матір земних інституцій (Церкви). Але вона досягає успіхів у тамуванні тієї меґаломанії, ставлячи її на коліна перед Дитиною-Богом. Діва перешкоджає бажанню вбивати чи поглинати сильним ораль-ним органом (грудьми), облагороджуванням болю (ридання), і спонуканням заміни сексуального тіла вухом розуміння. Діва набуває форми параноїдальної фантазії бути вилученою з часу і смерти через надто прикрашуваний образ Успення. — Діва особливо погоджується із запереченням іншої жінки (що, без сумніву, враховує заперечення матері жінки) утвердженням образу Унікальної Жінки, єдиної серед жінок, єдиної серед матерів, єдиної серед людей, ще й тому, що вона безгрішна. Але підпорядкування цьому прагненню унікальности відразу ж стримує постулат, згідно з яким, унікальність досягається тільки підсиленням мазохізму: кожна жінка, гідна жіночого ідеалу, який втілює Діва як недосяжна мета, могла би бути тільки черницею, мученицею чи, якщо вона заміжня, тією, що веде такий спосіб життя, який міг би визволити її від «земних» умов і підготувати до найвеличнішої сублімації відчуження від власного тіла. І нагорода: обіцяний екстаз. Жіноче начало як культурна цінність – це архетип, загальнолюдський прообраз, який лежить в основі символіки сюжетів міфів, релігійних вчень, художньої творчості, творчості, ритуалів, сновидінь і комплексів, утворюючи «невидиме» ментальне підґрунтя нашого способу мислення.. Архетип жіночого (як і архетип чоловічого) формує підсвідому культуро-психологічну установку, яка, зрештою, задає гендер і визначає константні моделі поведінки у спілкування між статтями. Усі переконання, заблудження, забобони, страхи, відтак, можна розцінювати не тільки як вияви еротичних драйвів (З.Фрейд), але й як семантичні імпульси, народжені архетипами (К.Г. Юнг). Складність виявлення і оцінки останніх пов’язана із послабленням моменту критицизму у сприйнятті особистістю глибинних смислових рівнів культури., які виявляють схильність до самосакралізації. 43. Визначення жіночності, жіночого тексту, жіночого письма, жіночої мови за Е.Шовалтер. Елейн Шовалтер (1941) - відома американська дослідниця літератури, представниця феміністичної критики. Шовалтер ставить перед собою такі основні завдання, як нове відкриття історії жіночої літератури та культури, з'ясування нагальних проблем феміністичної критики, обґрунтування необхідності освітньо-педагогічних реформ для руйнування стереотипів. На думку Шовалтер, ці завдання спричинені тим, що жіноча культура є "німою" на тлі пануючої чоловічої культури. Шовалтер розрізняє поняття “Феміністична критика», яка на її думку, зосереджує увагу на жінці, як читачеві чоловічих текстів, і має обмежені можливості для створення своєї теорії (Така критика досліджує значення сексуальних кодів, розглядає "жінку-як-знак" в історичному та суспільному контексті), та «Гінокритика», яка зосереджується на постаті жінки-письменниці та шукає конструктивні засоби для аналізу жіночої літератури. Американська дослідниця називає й описує чотири провідні моделі жіночого письма: біологічну, лінгвістичну, психоаналітичну й культурну. Кожна з них є спробою визначити і диференціювати ознаки жіночого письма і жіночого тексту. Жіночність окреслюється як щось тривале і справжнє; це значущі відхилення, сукупна вага досвіду та винятків, якими позначена історія жіночого письма, що базуються на жіночих особливостях тіла, мови, психіки і культури. Жіночий текст - це текст, написаний жінкою, у якому можна вбачати прояви жіночності, що має свої лінгвістичні, концептуальні особливості, може вписувати жіноче тіло і жіночу різницю, можливі жіночі комплекси інферіоризації по відношенню до чоловіків. Але питання щодо жіночого тексту і досі відкрите, деякі дослідники вважають, що «ще не було жодного літ.твору, який би вписував жіночність». Жіноче письмо є відображенням жіночої фізіології, мови та культури. Жінки-письменниці також відрізняються одне від одного за такими критеріями як клас, раса, національність та історія , що формують жіночий колективний досвід. Тут можна застосувати принципи психоаналізу (Комплекс Електри, «відчуття відчуження від чоловіків-попередників пов'язані з її потребою мати сестринських предтеч та спадкоємців, її нагальною потребою у жіночій авдиторії разом із її страхом антагонізму читачів-чоловіків, її культурно зумовленою соромливістю щодо самодраматизування, її острахом перед патріархаль¬ною авторитетністю мистецтва, її занепокоєністю порушенням жіночої винахідливости», розщеплення я, заздрість через відсутність фалосу, зв‘язок мати-дочка, пережитий досвід материнства, «лікувальне сполучення тіла і розуму»). Жіноча мова – глибинне знання, приватна фора спілкування, мова (що має специфічну образність), яка була ще описана у фолькльорі та міфах, вона характеризується особливою таємничістю від чоловіків. Була втрачена, а жінки зараз користуються патріархальною мовою, де кожний знак є привласненням, бо цю мову збудували чоловіки. «Жіноча мова повинна своєю природою продовжувати працювати пристрасно, науково, поетично, політично, щоб зробити себе невразливою». |