Тема 18 ідп. 18. держава у країнах далекого і близького сходу
 Скачать 32.3 Kb.
|
|
Тема 18. ДЕРЖАВА У КРАЇНАХ ДАЛЕКОГО І БЛИЗЬКОГО СХОДУ План Японська держава Японська держава Японія, як уже зазначалося (див.: Тема 10, п. 2.2 «Японська феодальна держава»), до середини ХІХ ст. була феодальною державою, котра за своєю формою характеризувалася відносним централізованим державно-територіальним устроєм, своєрідною монархією у вигляді сьогунату, а також самурайським політичним режимом. Економічною основою японського феодалізму, як і в будь-якій іншій країні, була феодальна власність на землю. Основні землі разом із селянами належали крупним феодалам-князям (даймьо), котрі за допомогою васалів управляли своїми володіннями. Усе населення Японії було чітко розподілене на стани, які займали своє місце в суспільстві. Їх становище суворо регламентувалося законом і традиціями. Станів нараховувалося чотири: самураї, або воїни (сі); селяни (но), ремісники (ко) і торговці (сьо). Звідси і назва цієї системи: сі-но-ко-сьо. У ХІХ ст. з розвитком ремісницького виробництва, домашньої мануфактурної промисловості все більш важливу роль починає відігравати стан торговців. Наслідком розвитку товарно-грошових відносин стає занепад самурайського стану, який протягом тривалого часу посідав провідне місце в суспільній ієрархії, складаючи всього 6—7 % населення країни та його залежність від торгівельно-лихварського капіталу, що дедалі посилювалася. Це не могло не викликати незадоволення самураїв правлячим режимом. Водночас незадоволення сьогуном визрівало і серед значної частини даймьо. Поглибився процес розшарування японського селянства, найбідніша частина якого, знесилена найбільш тяжкими податками, орендними платежами, голодом, зловживаннями адміністрації, грабіжництвом лихварів, стає головною силою народних, так званих «рисових бунтів». Реставрація Мейдзі і становлення буржуазної держави в Японії Після тривалої ізоляції від зовнішнього світу Японія відкрила свої порти для суден інших країн. Цим скористалися передусім колоніальні держави (Англія, Франція, Росія, США), котрі нав’язували країні нерівноправні угоди. Відтак головними винуватцями злигоднів керівники народних повстанців та опозиція вважали сьогуна та іноземців. 603 1868 р. ознаменував початок важливого етапу в історії Японії: влада сьогуна була повалена, влада імператора — відроджена. Активну роль у цьому відіграли рядові самураї, підтримані впливовою опозицією. До них приєдналась і японська буржуазія. Проти гноблення виступила також основна маса селян. Невдоволення народу намагалася використати частина феодальної знаті і дворянства, сподіваючись відтіснити сьогуна й захопити владу. У березні 1868 р. проголошена знаменита промова 18-річного імператора Муцухіто, яка була написана за допомогою канцлера Окубу, аристократа і самурая, прихильника реформ та зближення з Європою. Вона містила програму перетворень з п’яти основних пунктів: 1) встановити на території всієї країни «право та справедливість»; 2) відкрити шлях здібним, а не тим, хто володіє привілеями; 3) скликати радні збори з двох палат — представників знаті та представників самурайських і буржуазних елементів; 4) скасувати «погані» звичаї; 5) сприяти залученню країни до знань інших народів. Події цього року отримали назву «реставрація Мейдзі», а роки правління юного імператора Муцухіто (1868—1912 рр.) — «еру Мейдзі-ісін», тобто відновленого «освіченого правління». Резиденцію імператора було перенесено з Кіото до Едо, що згодом був перейменований на Токіо. У 1869—1871 рр. проходили засідання зборів, які складалися з представників обраних переважно князями та самураями. Але значних змін вони не принесли. Більш результативними виявилися дії уряду, котрий складався переважно з родичів імператора. Водночас не втратили свого шансу й самураї — здебільшого ті, хто був пов’язаний з буржуазією. Ця обставина позначилася на змісті здійснюваних згодом реформ. У 1871 р., у країні було встановлено новий адміністративний поділ: замість скасованих феодальних князівств було створено префектури, багато хто з князів залишився на посаді губернатора. Був уведений новий становий поділ: вище дворянство (кадзоку), дворянство із самураїв, прості піддані. Однак станові привілеї скасовувалися, натомість проголошувалася рівність громадян перед законом. Уряд турбувався про створення сучасних збройних сил: було уведено загальну військову повинність, самурайські загони розпускалися, навчання військовій справі будували з урахуванням досвіду європейських країн (Англії, Франції). У той же час зберігалося багато звичаїв самураїв: безумовне поклоніння імператорові, патерналізм (командир — батько солдата) тощо. Була створена імператорська гвардія. Тим, хто не перебував на військовій службі, заборонялося носити меча. Судова влада відокремлювалася від управління, стала діяти в масштабах усієї країни. У 1875 р. було створено Верховний суд як вищу апеляційну інстанцію у справах судів префектур. Він розглядав також справи про державні злочини. Було створено загальнодержавну поліцію. Контроль за її діяльністю здійснювала прокуратура. Статут про прокурорську посаду (1874 р.) зобов’язав її стежити за роботою судових чиновників. Реформи підірвали більшість з феодальних порядків: скасовано внутрішні митниці, уведено єдиний тиловий зв’язок, натуральні податки і збори перетворено на грошову плату. Важливе значення для розвитку ринкових відносин мали перетворення в сільському господарстві. Аграрна реформа 1872—1873 рр. скасувала феодальні закони та звичаї стосовно розпорядження землею. Офіційно визнавалася приватна власність на землю, її купівля-продаж, дарування, застава, що давало простір розвиткові капіталізму в сільському господарстві Японії. На початку 80-х років XIX ст., в Японії виникли перші буржуазно-поміщицькі партії, опозиційні до уряду. Поштовхом до їх утворення став рух за прийняття конституції, створення парламенту, котрий дістав назву «Рух за свободу і народні права». Пануючі кола виявили при цьому неспокій, оскільки в цьому русі, крім радикально налаштованої частини дворянства, стали брати участь дрібна буржуазія та інші демократичні сили. У 1881 р. виникла ліберальна партія (дзіюто), до якої увійшли шовіністсько налаштовані заможні землевласники. Партія дістала нову назву — сейюхай. Її патроном була монополія «Міцці». Роком пізніше виникла партія кайсінто (партія 604 реформ). До неї увійшли деякі представники з фінансових і торгових кіл, діячі ліберальної інтелігенції. Її підтримував концерн «Міцубісі». У 1885 р. сформовано перший в історії Японії кабінет міністрів європейського типу. Створений за прусським зразком, кабінет міністрів був поставлений у залежність від сильного глави уряду (за аналогією до становища міністра-президента Бісмарка. — Л. Б., С. Б.). Водночас, на противагу кабінету, було засновано Міністерство імператорського двору, куди ввійшли міністр двору, охоронець печатки й головний камергер. У 1888 р. створюється Таємна рада для підготовки рекомендацій і затвердження проекту конституції. Китайська держава Китай — Китайська Народна Республіка — є однією з небагатьох тих держав, котрі продовжують будувати «соціалізм». Причому цей «соціалізм із китайською специфікою» дає таке вражаюче зростання народного добробуту, який і може стати яскравим прикладом для багатьох постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Успіхи, досягнуті завдяки наполегливій праці китайського народу, є водночас і результатом тієї політики, яку проводить держава. Сучасна китайська держава бере свій початок з кінця 40-х рр. ХХ ст., але цьому передували історичні події (кінець ХІХ — перша половини ХХ ст.), які з’єднали в один ланцюг історію держави, що нараховує багато тисячоліть. Падіння монархії та встановлення республіки в Китаї Процес переходу до держави нового типу в Китаї був обумовлений зародженням нових буржуазних відносин, які мали прийти на зміну старим, феодальним. Як і в Японії, своєрідним каталізатором розвитку буржуазних відносин стало проникнення в еко- 610 номіку Цинсьької імперії іноземного капіталу, який сприяв виникненню на території країни багатьох промислових і торговельних підприємств. Маньчжурська династія, побачивши в іноземцях союзників у боротьбі проти китайського народу за збереження своєї влади, погодилася, по суті, на низку нерівноправних договорів із західними країнами. Перша така угода була підписана в 1842 р. з Англією. Незабаром такі ж договори були підписані між Китаєм і США, Китаєм і Францією та з іншими країнами. На кінець ХІХ ст. Китай, поділений західними країнами на сфери впливу, перетворився на напівколоніальний придаток цих держав. Циньська династія своїм потуранням іноземцям викликала ненависть, презирство, обурення серед населення країни, яке знаходило свій прояв в антициньських та антиіноземних виступах. Одним з таких виступів було повстання іхетуанів у 1898 році. Незважаючи на його поразку, був закладений початок майбутнім соціальним виступам, піднесенню національно-визвольного руху, яке сталося на початку XX століття. Очолив його відомий революціонер-демократ Сунь Ятсен, котрий у 1905 р. з розрізнених емігрантських революційних організацій створив загальнокитайський союз Тунменхуей (Об’єднаний союз товариств). В основу його програми були покладені три принципи: 1) націоналізм — боротьба за повалення маньчжурської династії Цинь; 2) народовладдя — створення в Китаї демократичної республіки; 3) народне благоденство — наділення селян землею і забезпечення «рівних прав на землю». Така радикальна програма союзу Тунменхуей стала поштовхом до революційних дій. 10 жовтня 1911 р. із повстання в найбільшому місті Центрального Китаю Учані почалася так звана Сіньхайська революція (у рік «сіньхай» за китайським календарем), що фактично привело до розподілу Китаю на дві частини — Південь і Північ. На Півдні в листопаді 1911 р. конференція представників 11 революційних провінцій розробила Положення про організацію тимчасового уряду Китайської республіки. Ішлося про тимчасового президента і тимчасовий парламент. 29 грудня 1911 р. конференція делегатів провінцій (пізніше вона перетворилася на Національні збори) проголосила утворення Китайської республіки. Тимчасовим президентом був обраний Сунь Ятсен. Столицею республіки стало місто Нанкін. На Півночі маньчжури спромоглися утримати владу. Останні свої надії вони пов’язували з генералом Юань Шикаєм, котрий у листопаді 1911 р. був призначений головою імператорської ради і прем’єр-міністром з правом командування урядовими військами. Юань Шикай улаштувався в Пекіні і став повновладним диктатором на півночі Китаю. Він сформував кабінет міністрів, до складу якого увійшли представники торговельно-промислових кіл. У листопаді династія склала урочисту присягу конституції. «Піднебесна імперія» перетворювалася на конституційну монархію. Таким чином, країна поділилася на дві частини: революційний Південь, де вирішальну роль відігравала ліберальна буржуазія, і реакційна Північ, де влада, як і раніше, належала маньчжурській аристократії та пекінському імператорському урядові. Конфронтація між Північчю і Півднем призвела до того, що панівні кола Китаю мали погодитися на ліквідацію монархії у країні й разом із тим Циньської династії, але водночас висунули як умову залишення Сунь Ятсеном посади глави держави. 10 березня 1912 р. в Нанкіні Національні збори прийняли Тимчасову Конституцію Китайської Республіки, а 3 квітня президент Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шикая. Національні збори з Нанкіна переїхали до Пекіна, куди й було перенесено столицю. Союз ліберальної буржуазії з Юань Шикаєм відбувся внаслідок прагнення скорішого припинення революції. Ліберали отримали перемогу в Тунменхуеї. Вони вимагали розпуску партії та об’єднання з помірними буржуазними партіями. У відповідь на це Сунь Ятсен створив нову партію — Гоміндан (Національна партія). Коли у квітні 1913 р., в Пекіні відкрився парламент, більшість місць у ньому отримав Гоміндан. Депутати від цієї партії вимагали обмеження повноважень президента. На підтримку Юань Шикая виступила партія Гунхедан (Республіканська партія), заснована внаслідок злиття дрібних конституційно-монархістських партій. 611 У липні 1913 р. керівники Гоміндану підняли повстання (друга революція), спрямоване проти реакційної політики Юань Шикая. Придушивши цю революцію, Юань Шикай позбавив членів партії Гоміндан депутатських мандатів і заборонив діяльність Гоміндану. Потім він розпустив увесь парламент, а у травні 1914 р. вніс зміни до конституції, значно розширивши повноваження президента за рахунок парламенту: термін повноважень президента збільшувався до 10 років. Ці нововведення були частиною плану, спрямованого на відновлення монархії, і було вже офіційно заявлено про проголошення Юань Шикая богдиханом. Спроби здійснення цього плану викликали загальне обурення у країні. Проти відновлення монархії виступали практично всі прошарки китайського суспільства. Але єдиною силою, що могла протистояти військовому перевороту Юань Шикая, були місцеві мілітаристи, що не бажали посилення центральної влади. Імператорська система, скомпрометована правлінням Цинів, уже не могла претендувати на владу. Китаєві потрібна була сильна влада, але не монархія. І ця влада прийшла у вигляді військової диктатури мілітаристів. Саме в 1911—1913 рр. відбувалася стрімка мілітаризація всіх сфер суспільнополітичного життя Китаю. У провінціях головними чиновниками ставали військові губернатори або воєначальники меншого рангу. Цьому посиленню частково сприяла політика Юань Шикая, котрий у роки свого президентства скасував провінційні збори та місцеві органи самоврядування. Піднесення провінційних військових лідерів супроводжувалося різким зростанням відцентрових сил, на місцях воєначальники затверджували свою безконтрольну владу. Саме ця сила розпочала «каральну експедицію» проти Юань Шикая. Крім цього, після Сіньхайської революції в Китаї «виросла» бюрократична буржуазія (чиновники-капіталісти, шеньши-буржуа), що створювала собі багатство шляхом казнокрадства, хабарництва, використання службового становища. Це була та «національна бюрократія», що могла претендувати на традиційне місце в бюрократичному апараті держави. В останніх числах 1915 р. мілітаристи почали збройний заколот проти президента. Рух поширився на всю територію Китаю. На чолі повстання стали місцеві мілітаристи за підтримкою буржуазних і ліберальних елементів. Юань Шикай був змушений заявити про відмову відновлення монархічного ладу, а 6 червня 1916 р. він зненацька помер. На початку жовтня 1916 р., в Гуанджоу парламент оголосив Сунь Ятсена «генералісимусом Південного Китаю». Таким чином, у Китаї знову існували два уряди: пекінський і гуанджоуський, але жоден із них не мав практично ніякої політичної сили, будучи цілком залежними від мілітаристських клік. Кожна провінція на чолі з мілітаристом вважалася незалежною від урядів у Пекіні, що безупинно змінювалися. У Китаї почався період правління мілітаристських клік. «Нафтові монархії» Перської затоки «Нафтові монархії» Перської затоки Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального складника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних державних форм. Район Перської затоки — це регіон, де досі існують такі характерні для середньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії. Загальні риси «нафтових» монархій Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав цього регіону, можна відзначити те, що головою держави в цих країнах є монарх (король, емір, шейх). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем’єр-міністр головує тільки за відсутності монарха). У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє т.зв. сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі державних органів. Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура — наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення тому, що запропоновано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вета стосовно до прийнятих актів. Монарх у цих країнах — це також вища духовна особа країни (імам). Поєднуючи світську владу з релігійною, монарх обмежений у владі тільки приписами шаріату. Хоч у цих країнах можуть існувати документи під назвою конституція, вони не є основним законом держави. Справжньою ж конституцією вважають Коран. Норми священної книги мусульман є незмінними, вони мають вищу силу. Будь-яке конституційне положення, що суперечить Корану, є недійсним. Конституція, незалежно від того, прийнята вона парламентом чи іншим органом, лише зовні розглядається як створена людьми, оскільки з точки зору мусульманської концепції права, вона повинна являти собою вираження волі Аллаха; а призначення людей, законодавства полягає насамперед у тому, щоб виявити цю волю і представити її у вигляді глав, параграфів, статтей. Тому те, що зазвичай зветься конституцією, — це лише королівський нізам (акт конституційного характеру. — Л. Б., С. Б.), дарований монархом. З огляду на це більшість монархій Перської затоки за ідеологічною спрямованістю характеризуються також як теократичні монархії, тобто держави, де повнота світської та релігійної влади зосереджені в руках однієї особи «Нафтові республіки» Перської заток «Нафтові республіки» Перської затоки Незважаючи на те, що переважна більшість мусульманських країн району Перської затоки обрали монархічну форму державного правління, деякі з них на певному історичному етапі висловлювалися на користь республіки. Серед них, насамперед, такі держави, як Іран та Ірак, зміст форми правління яких має специфічні особливості у порівнянні як між собою, так із класичними республіками. Ісламська республіка Іран Після розпаду Арабського халіфату Персія (Іран — тільки з 1936 р.) в ХІ ст. підпадає під владу турків-сельджуків, а у ХІІІ ст. — монголів. На початку ХХ ст. Персію перетворено на напівколонію Росії та Великобританії. Сучасна іранська державність бере початок з революційних подій початку XX ст., коли було скликано національну раду — меджліс, котрий у 1906—1907 рр. прийняв Конституцію держави, яка після підписання шахом запровадила конституційно-монархічну форму державного правління. Проіснувавши 70 років, монархія в Ірані була скинута в результаті революції 1979 року. Ісламська релігійно-політична революція відбулася в умовах кризи, створеної іншою, індустріальною революцією ініційованою монархічним урядом. Ним удалося провести індустріалізацію, але вона не встигала за приростом міського населення й армії безробітних. Розпочата аграрна реформа, спрямована на обмеження феодального землеволодіння й землеволодіння релігійних мусульманських громад, теж виявилася невдалою, і країна була змушена імпортувати продукти харчування. Усе це, а також посилення корупції у правлячій верхівці викликало обурення населення. Виразником масового незадоволення й організатором антиурядових виступів стало мусульманське духовенство. У лютому 1979 р. у країну з політичного заслання повернувся аятола Хомейні, котрий очолив боротьбу за повалення шахського уряду і створення національної ісламської держави. Шах був скинутий і емігрував, а Іран, за результатами референдуму, офіційно проголошено ісламською республікою. Того ж року тимчасовий уряд запропонував проект нової конституції, який після доопрацювання спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців був затверджений керівником іранської революції аятолою Хомейні. Конституція Ісламської Республіки Іран набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2—3 грудня 1979 року. У Конституції зроблено акцент не стільки на політико-правовій характеристиці іранської держави, скільки на її ідеологічно-релігійній спрямованості. Важливим нововведенням стало положення про те, що країною керує авторитетний мусульманський богослов-законник — Керівник («рахбар»), котрий вирішує найважливіші державні справи. Так, з метою «забезпечення державних інтересів» за пропозицією парламенту або за рішенням Верховного Суду, він має право зміщувати Президента, призначати на вищі державні посади, оголошувати мобілізацію збройних сил, війну, укладати мир тощо. Ця посада, яка стояла над усіма іншими державними посадами й інститутами, була представлена аятолі Хомейні (аятола — букв. «вуста Аллаха»). 624 За Конституцією, «формою державного ладу Ірану є ісламська республіка» (ст. 1). У статті 4 записано, що «всі закони та інші правові акти мають відповідати принципам ісламу». Контроль за виконанням цього конституційного припису покладено на факіхів — членів так званої спостережної ради. До її складу входять шість авторитетів у сфері мусульманського права, призначуваних Керівником, і шість правознавців, обраних парламентом за поданням вищого суду. Пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посту Керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Кандидатом у Президенти, за Конституцією, може бути особа з числа політичних діячів відповідної релігійної належності. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до Керівника. Водночас Президент забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призначення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідальність несе Прем’єр-міністр за діяльність уряду. Конституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути перевірені Верховним Судом до і після зайняття поста або посади на предмет їх майнового стану з метою запобігання зловживання владою. Органом законодавчої влади визнано Національну Раду — Меджліс, до складу якого входять 270 депутатів. Однопалатний Меджліс формується шляхом загальних і прямих виборів. Термін його повноважень — 4 роки. Таким чином, ми бачимо, що й у формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований, з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму республіканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд залежний як від Президента, так і від парламенту. Іран сьогодні дає приклад відродження ісламу в одному з районів світу, що здавна був місцем зустрічей та взаємовпливів кількох культур і цивілізацій. «Ісламська революція» 1979 р. надала потужного стимулу пожвавленню ісламу, котрий заявив про себе як про один з могутніх ідейних та соціальних факторів сучасного політичного і конституційного розвитку країн Близького Сходу. Республіка Ірак Історія Іраку, який нині розташовується на території колишньої давньої Вавилонської держави, в середні віки має багато спільного з історією Ірану: з VII ст. обоє вони входять до складу Арабського халіфату, в ХІ ст. їх території захоплені туркамисельджуками, а в ХІІІ ст. — монголами. З 30-х рр. ХVI ст. їх шляхи розходяться: іракські землі до початку Першої світової війни перебувають під владою Османської імперії. Під час війни вони захоплені Великобританією, котра встановила свій протекторат над Іраком. З початку 30 р. ХХ ст., по суті, починається сучасна історія Іраку. Згідно з англоіракською угодою 1930 р., Ірак з 1932 р. формально проголошено незалежною державою з конституційно-монархічною формою правління. У середині липня 1958 р. в результаті антифеодальної революції у країні повалено монархію й проголошено республіку. Її правові засади були визначені тимчасовою конституцією Іраку, яка набула чинності 16.07.1970 р. (з подальшими змінами вона діяла до квітня 2003 р., тобто до повалення режиму Саддама Хусейна військами «союзників» — американців, англійців та ін.). За змістом Конституції, форма правління Іракської держави за часів Саддама Хусейна нагадувала президентську республіку. Виконавчу владу здійснювали такі вищі органи: Президент, Рада революційного командування (РРК) та уряд. 625 Глава держави — Президент — до вересня 1995 р. обирався РРК зі своїх членів. Відповідно до внесених у подальшому поправок до Конституції, Президент Іраку став обиратися на всенародному референдумі терміном на 7 років. Він мав надзвичайно широкі конституційні повноваження, одночасно був головою держави, головою РРК і головнокомандувачем збройних сил. Кабінет міністрів очолював Прем’єр-міністр. Рада революційного командування видавала закони та інші акти, що мають силу закону, вирішувала питання діяльності Міністерства оборони, громадської безпеки, оголошувала часткову або повну мобілізацію у країні, оголошувала війну й укладала мир, ухвалювала проекти державного бюджету та інші фінансові документи, ратифікувала міжнародні договори й угоди. Законодавчий орган — однопалатний парламент (Національна рада) у складі 250 депутатів (220 депутатів обиралися загальними прямими виборами при таємному голосуванні, а 30 депутатів призначав Президент з числа жителів трьох північних провінцій. — Л. Б., С. Б.) наділявся обмеженими повноваженнями. Він ухвалював законопроекти, прийняті РРК, самостійно від імені ¼ складу парламент міг ініціювати розгляд законопроектів, які, однак, не могли стосуватися військових та фінансових питань, а також питань державної безпеки. Прийнятий у такий спосіб законопроект набував чинності, якщо протягом 15 днів він був ухвалений РРК. За згодою Президента, парламент міг викликати міністрів для отримання необхідних роз’яснень. На практиці ж уся державна влада була зосереджена в руках Саддама Хусейна, який тривалий час очолював всі органи виконавчої влади (Посаду Президента, голови РРК і головнокомандувача — з 1979 р., посаду Прем’єр-міністра — з 1994 р.). Відповідно, політичний режим Іракської республіки, яка з 1992 р. рішенням Президента перейменована на Республіку Ірак, можна визначити як недемократичний у формі військової диктатури. Це нерідко приводило до конфліктних відносин Іраку зі своїми сусідами. Зокрема, загострення ірако-іранських відносин у вересні 1980 р. переросло у виснажливий воєнний конфлікт, який закінчився в 1988 році. Мілітаристська політика Саддама Хусейна яскраво проявилася в ніч з першого на друге серпня 1990 р., коли іракські війська вторглися на територію сусіднього Кувейту і протягом тижня окупували його. Багдад оголосив про «довічне об’єднання» Іраку та Кувейту і в односторонньому порядку проголосив Кувейт своєю 19-ю провінцією. Як уже зазначалося, за допомогою коаліційних сил агресія була припинена, державна незалежність і територіальна цілісність Кувейту відновлена. Після цього Ірак, опинившись в міжнародній ізоляції, активізував свою діяльність з виготовлення зброї масового знищення. ООН спробувала поставити цей процес під свій контроль, але у другій половині 1990-х років міжнародні експерти були вислані з країни. Саддам Хусейн погодився знову прийняти їх тільки у 2002 р. під загрозою військового вторгнення з боку США. Хоча інспектори почали працювати в Іраку досить плідно, в березні 2003 р. керівництво США та її союзники (насамперед Великобританія) під приводом боротьби зі зброєю масового знищення, без санкції ООН (в РБ ООН проти військових дій виступили Китай, Росія та Франція. — Л. Б., С. Б.), почали військову операцію, яка в наступному місяці (08.04.2003 р.) закінчилася перемогою над Саддамом Хусейном. У результаті в окупованій союзними військами (США, Великобританія, Італія, Польща та ін.) країні, де, до речі, зброї масового знищення так і не було знайдено, почалися процеси впровадження стандартів «західної демократії», які на «східному» ґрунті поки ще не приживаються. Одним з найактивніших союзників США в іракській кампанії був сусід Іраку, умовно й України — Туреччина. Турецька республіка Турецька республіка Туреччина історію своєї сучасної державності починає з XIX ст., коли в надрах Османської імперії стали народжуватися буржуазні відносини й утворюватися нові політичні інститути. Перехід до них був обумовлений усебічною кризою, що охопила Туре- 626 цький султанат на початку XIX століття. Нездатність держави протистояти зовнішньополітичному та військовому тискові європейських держав і Росії, територіальний розпад імперії, внутрішня військова й адміністративна дезорганізація, різка правова нерівність мусульман та іновірського населення, інші причини вказували на необхідність проведення політичних змін. Першою спробою здійснення таких перетворень стали реформи Селіма III (1789— 1807 рр.), спрямовані передусім на перебудову армії. Скинення Селіма III, нова невдала російсько-турецька війна й тимчасові поступки консервативним колам дещо загальмували процес реформ. Але згодом вони були продовжені: в 1826 р. був ліквідований корпус яничар, 1831—1839 рр. — модернізована армія, в ці ж роки центральний уряд перетворений на європейський зразок: великий візир став прем’єр-міністром, з’явилися кілька урядових рад, загалом склалася система міністерств. Турецький султанат епохи «танзимату» Вищезазначені та інші перетворення стали безпосередньою передумовою проведених протягом кількох десятиліть (1840—1870-і рр.) широких політико-правових реформ, що дали цьому періодові назву танзимат («реформи», «перетворення»). Перехід до танзимату став можливим завдяки зосередженню в османському уряді групи проєвропейськи налаштованих державних діячів. Лідером нового курсу виступив колишній посол імперії у Франції, міністр закордонних справ Мустафа Рашид-паша. Зі сходженням на престол нового султана Абдул-Меджида програма Рашид-паші була схвалена вищими урядовими радами Порти, а потім, 3 листопада 1839 р., оприлюднена у вигляді державного маніфесту, що отримав назву Гюльханейський хатт-ішериф. У маніфесті вперше в мусулъмансько-східній традиції була висловлена ідея громадянської рівності й забезпечення природних прав людини. Найважливішими з природних прав проголошувалися: безпека життя, охорона честі й гідності, недоторканність та охорона майна. У забезпеченні прав гарантувався справедливий суд з попереднім розслідуванням і процесуальними правами; особливо була декларована свобода власності. Проголошуючи відмову від феодальних привілеїв, громадянської нерівності і правової сваволі, маніфест установлював принципи нового державного й правового укладу імперії. Після застою, пов’язаного з Кримською війною 1853—1856 рр., реформи були продовжені. Принципи оновленого політичного курсу були заново проголошені в особливому султанському указі — хатт-і-хумаюне (18.04.1856 р.). Найважливішим нововведенням цього указу було проголошення повної рівності мусульман і немусульман у політичних, особистих та майнових правах. Однак ці та інші політико-правові перетворення періоду танзимату, котрі нагадували перетворення пройденого вже в Європі етапу «освіченого абсолютизму», не могли задовольнити певну частину суспільства. Під упливом європейських держав (і на противагу своєму споконвічному суперникові — самодержавній Росії. — Л. Б., С. Б.) серед певних кіл Османської імперії зароджується рух за продовження реформ убік обмеження хоча й «освіченої», але все-таки абсолютної влади монарха конституційними рамками. Носієм нових конституційних ідей у державній політиці став рух «нових османів», що виник у 1865 р. спочатку у вигляді таємного товариства. Навколо руху зосередилися політичні сили, які соціально виграли від реформ танзимату й мали підтримку в урядових колах, у тому числі великого візира Мидхат-паші. Він, зокрема, вважав, що конституційна османська монархія краще зможе протистояти Російській імперії, спираючись на підтримку європейських держав. У травні 1876 р. під час внутрішньополітичної кризи й народних виступів в імперії колишній монарх був скинутий з престолу. Новий султан Абдул-Хамід гарантував видання конституції. Розроблена при активній участі Мидхат-паші, вона була оприлюднена 23 грудня 1876 року. 627 За Конституцією, Османську державу можна визначити як дуалістичну монархію, тобто різновид конституційної монархії, при якій у системі органів законодавчої й виконавчої влади домінують останні. На це вказувало насамперед те, що за главою держави — султаном — зберігалися повноваження стосовно призначення уряду, а також усі його попередні релігійні та зовнішньополітичні прерогативи (виключні права). Він наділявся правом: призначення членів верхньої палати — Сенату; розпуску парламенту у випадку законопроектних розбіжностей з урядом; оголошення воєнного стану; обмеження громадянських прав і свобод, включаючи право довільного висилання з країни «шкідливих для безпеки» підданих. Передбачений Конституцією законодавчий орган — двопалатний парламент — був типовим для дуалістичної монархії, тобто слабким. Це було зумовлено обмеженим переліком реальних повноважень, а також порядком його формування. Як уже зазначалося, верхня палата призначалася султаном, причому довічно, а нижня формувалася на основі виборчого права, яке було обмежене майновим та іншим цензами. Конституція проголошувала за підданими султана громадянські права незалежно від віросповідання й національності — на особисту свободу, власність, право займатися будь-якою промисловою не забороненою законами діяльністю, свободу преси, право на обіймання будь-яких адміністративних посад. Однак існування османської конституційної монархії виявилося нетривалим. Скликаний на початку 1877 р. парламент зумовив затяту протидію з боку клерикальнопалацевої опозиції й був розпущений. Новий парламент, обраний у червні 1877 р., також не знайшов взаєморозуміння з султанським двором, котрий зберіг за собою всю повноту урядової влади. За обвинуваченням у змові була репресована значна частина «нових османів», серед яких і Мидхат-паша. Рух конституціоналізму з виключно націоналістичними відтінками став переживати кризу. У лютому 1878 р. новий парламент був остаточно розпущений, а Конституція 1876 р. припинила свою дію. В Османській імперії, що поступово підпадала під усе більший фінансовий тиск європейських держав, знову встановилася абсолютна монархія й режим політичної диктатури, що отримав назву зюлюм («тиранія»). |