1,Філософські школи стародавнього китаю
 Скачать 300.46 Kb.
|
|
№ 65 Суспільство як феномен успільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його. Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об´єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів. Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство). До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать: — спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою; — цілісність і сталість (єдине ціле); — здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв´язків; — певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв´язків між людьми; — автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток. Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об´єднання, що відповідає таким критеріям: — існування його як елемента більшої системи; — ідентифікація з певною територією; — наявність власної назви та історії; — укладення шлюбів між представниками даного об´єднання (суспільства); — поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства; — існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда; — єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо). Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему. Cоціальна система — цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв´язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності. Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв´язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з´ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв´язку. На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. у 1928 p.), структуру суспільства визначають такі компоненти: 1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу); 2) соціосфера (різні соціальні інститути); 3) біосфера; 4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики); 5) іносфера (системи інформації та соціальної комунікації); 6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків). Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та рівноправні. А саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура визначає стабільність суспільства як системи, що функціонує та розвивається за власними законами. Існує й цілком протилежна точка зору на цю проблему. Наприклад, Т. Манн вважає, що, якби це було можливим, він зовсім відмовився б від категорії «суспільство», позаяк воно не є соціальною системою. А оскільки немає системи, то не існує й рівнів чи підсистем. Тому найточнішими щодо вивчення структури та історії суспільств будуть термінологічні пояснення взаємовідносин чотирьох рівнозначних джерел влади — ідеологічних, економічних, політичних, військових. У кожний конкретний історичний момент можливе різне їх співвідношення, що і визначає конкретну історичну якість суспільства. Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій: 1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників). 2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон). 3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях). Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес. Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що у свою чергу спричинило виникнення економічних відмінностей між людьми та родинними групами. З´явилася і почала розвиватися соціальна організація. Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. Це надає процесові виношування і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації. Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угруповання. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток. Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків. Незадоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Попри те, що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до соціально значущих сфер, пов´язаних з владою, управлінням, розпорядженням ресурсів. Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції). У зв´язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об´єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство. 80. Проблеми істини. Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї. Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання. 1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства? 2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно? Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину. Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ. Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища. Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині. Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості. Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації. Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ. Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин. Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. 81. Поняття сродної праці. На думку видатного українського філософа й мислителя Григорія Сковороди, кожна людина має займатись тією справою, до якої вона має потяг і схильність. Тоді її діяльність принесе не тільки особисте задоволення, але й суспільну користь. Забезпення кожного громадянина можливістю займатись улюбленою справою - ось у чому секрет процвітаючого суспільства. Особливо актуальним це питання є для молоді, адже найважливішою подією у житті є вибір майбутньої професії. Тож як не помилитися? Як вибрати ту справу, якій буде присвячена більша частина життя? Як не переплутати шепіт серця з наполегливими порадами розуму, що керується зовсім іншими мотивами - престижністю, рівнем заробітної плати, очікуваннями рідних та знайомих тощо? Як передбачити, чи не перетвориться обрана професія на вічний обов'язок, на важкий тягар, нести який не стане сил? Адже така помилка оцінюється у кращому випадку в кілька змарнованих років. У гіршому - людина буде нещасною все життя, рахуючи дні до відпустки чи вихідних, ненавидячи своїх колег і клієнтів, зневажаючи себе саму, - позбававши себе радості "сродної праці", а можливо - і заподіявши ненавмисної шкоди іншим через власну байдужість чи непридатність до обраної справи. Але якщо вибір зроблено правильно, робота перетвориться на цікаве хобі, на улюблене заняття, у якому людина завжди буде прагнути сягнути вершини. Той, що з радістю виконує свій суспільний обов'язок, не працює, а насолоджується життям. Тож перш ніж остаточно вирішити, чому присвятити свою працю й зусилля, слід запитати себе: що мені подобається? що мені цікаво? що я міг би робити постійно, отримуючи при цьому задоволення? І найголовніше - що у мене добре виходить? на якому місці у суспільстві я буду найбільш корисним? Адже, за словами Г.Сковороди, "найнижча посада буває людинi причиною щастя, коли до неї є природний нахил", а "розумним і добрим серцям набагато миліший і поважнiший природжений чесний швець, ніж неприроджений статський радник". 83. Специфіка людського буття. Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як відчуваюча і мисляча "річ" (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo Sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності становить вихідні характеристики людського буття. Незважаючи на те що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він (як член роду) займає своє місце на гігантському "гносеологічному дереві" людства, що бере свій початок від тваринних предків і еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного і людського буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга соціально-історичного буття. Людське буття об'єктивне. Проте це не означає, що воно абсолютно незалежне від свідомості людини. Людське буття є унікальною єдністю природного й соціального, індивідуального й родового, особистісного й суспільного, внутрішнього й зовнішнього і таке ін. Кожен людський індивід виступає для самого себе реальністю, разом з якою існує і його свідомість. Місце і значення буття людини дуже важливе в цілісному бутті, оскільки воно включене в унікальний "людський експеримент". Люди не просто існують у світі, а можуть активно впливати на нього й на самих себе. Вони осмислюють буття, виражають тривогу за "долю буття", людської цивілізації. Тому людина повинна серйозно осмислити свою роль у системі буття, гідно й відповідально її виконувати. 84. Релігія як феномен людської культури. Релігія і сучасна культура Неоднозначність оцінок релігію у ролі явища культури нині є очевидною.Обожествленний розум людину, як б вичерпав віру в конкретного Бога. У ХХІ столітті багатьом з тих, які б зберегти релігію, відродити релігійність, божество хіба що усувається, чи стає просто безособовим втіленням вищих духовні цінності, необхідні забезпечення гармонії у суспільстві. >Мислителями сучасності був вимовлений вирок традиційної релігії. Але це був вирок і традиційної культурі загалом, старої моралі, колишнім естетичним уявленням. У цьому розуміння релігії, то начебто кардинально змінюється, і починає описуватися як “усвідомлена остаточно віра у ідеальні цінності” (З. Франк). І тоді вона фактично ототожнюється з цілком світської культурою їхньому рівні. Те стверджується, що у наш час вся людська культура має завданню будівництва вдома Божого [10,с.81]. Та й у тому й за його відсутності збереження людської культури, вона має сенс, її розвиток ставляться залежить від віри. До ХХ віці, було досягнуто високий рівень абстракції цінностей життя, які її сенс: абстракції Бога (чи це Христос, Будда чи Бог мусульман), абстракції ідеального типу суспільства (чи це комунізм чиВсеединствоВл.Соловьева), абстракції ідеального Людини (чи групи, шару, класу). І саме цей історичний момент з'явилося дивне уявлення у тому, що Бог помер. Ф. Ніцше, найяскравіше який виразив цю дивовижа, був, очевидно, більше рації має, ніж сам припускав. Якщо це, то вибір між вірою і невір'ям потрібно зробити обов'язково й звісно, на користь віри в Бога. Але, по-перше, віра у Бога як і, як і віра у комунізм, зовсім не від гарантія морального досконалості, а невіра зовсім не від неодмінний ознака аморальності. Найщиріше віра у цінності абсолютного порядку таки вела найчастіше до страшним результатам у суспільства. То чи потрібна у найближчій перспективі людству віра у єдиного Бога? Щодо перспектив говориться не було за тим, щоб поворожити: так буде чи так. Ну а потім, щоб думаючи про сьогоднішніх кроках, які робляться суспільством через державні чи інші організації, не забували про майбутнє, тому майбутньому, щоб у єдиному людстві збережуться дуже різні люди і різні їх групи. Що ж у ролі ідеалу може їх об'єднувати, які може бути основою різноманітного, багатого єдності, чогось спрямованого і осмисленого? Таким ідеалом, такий вищу харчову цінність і мірою може лише окремій людині. Його життя, його творчості, його свобода – і є сенс усього життя, творчості полягає і свободи людства. Визнання цінності особистості, її прав, свободсверхприоритетними притаманно кінця сучасності. Але характерне й те, що воно має основному, як кажуть,теоретико-утопический сенс, сенс доброго побажання. Ми ще неспроможна забезпечити рівень соціальної культури суспільства, досить високий у тому, щоб окремій людині, виховуючись, виходив за показ такої рівень. Це стосується і до моральної, і до естетичної культурі. Природно, що дуже залежить від того, яким стає чоловік у процесі виховання, що пробуджується у ньому, що стає стійким. Що ставиться цього разу місце цінностей колишніх поколінь, цього разу місце колишніх богів, колишніх ідолів. Як зазначив Еге. Фромм: “Идолами бувають як зображення на камені і дереві.Идолами можуть бути слова, машини, вожді, держава, влада і політичні групи. Наука і моя думка ближніх також можуть бути ідолами; багатьом ідолом стала сама бог”. |