Навигация по странице:Знання і раціональне пізнання проголошувалися вирішальною силою, здатною розвязати всі проблеми, що виникають перед людиною і людствомРозум, як сутнісна характеристика людини, виступає в раціоналізмі як передумова і найбільш яскравий прояв всіх інших його характеристик: свободи, самодіяльності, активностіКрах сподівань на розумність історії призвів до кризи просвітительських концепцій XVIII – XIX ст., що претендували на пояснення соціальної дійсності на основі універсальності розуму.Раціоналістична класична філософія виявилася «байдужною» до долі людиниВідбувається переосмислення раціоналістичних концепцій відношення людини до навколишньої дійсності, зміна уявлень про сенс, мету і призначення людської діяльності і пізнанняПід впливом усіх цих чинників класична філософська парадигма, у якій панувало наукове раціоналістичне мислення, переставала бути формою адекватного осмислення світу і вступила в стадію кризиНеокантіанство
|
ЛЕКЦИЯ_4. 3 некласична філософія кінця xvііі початку хх ст. У західній європі
3 НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ XVІІІ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.
У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
3.1 Криза класичного типу філософського осмислення світу і її причини
3.2 Філософія позитивізму XIX ст.
3.3 Філософія марксизму: теоретичні джерела і основні ідеї
3.4 Ірраціоналістичні форми некласичної філософії («філософія життя», екзистенціалізм) та «філософії життя»
3.1 Криза класичного типу філософського осмислення світу і її причини
Культ розуму, проголошений класичною раціоналістичною філософією, став основою переконань у тому, що можна перебудувати життя людини на засадах розуму.
Філософи і вчені Нового часу вірили в удосконалення розуму через прогрес науки. Знання і раціональне пізнання проголошувалися вирішальною силою, здатною розв'язати всі проблеми, що виникають перед людиною і людством. Щоб виконати таке грандіозне завдання, знання має бути чітким, точним, доказовим, таким що долає сумніви. Соціальні ідеали Просвітництва, що вимагають розумного, заснованого на науці перетворення суспільних відносин за нормами істини і справедливості, зміцнювали таке відношення до науки. Для неї характерне звеличення людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, віра в безмежні можливості людини в пізнанні і перетворенні природи, історичний оптимізм.
У цю епоху поняття «розум» мало широке значення, припускалося, що природа, історія, людська діяльність змінюється під впливом внутрішньо властивої їм «розумності». Кантівське визначення розуму як вищої, але критично оцінюваної здатності людини, поступилося місцем позаіндивідуальному розуму, гегелівському культу «божественного» розуму, абсолютного духу. Розум розглядався як синонім закономірності, доцільності природи і висхідного руху історії до певної «розумної мети»; як вищий суддя над існуючим; як носій «справжньої» істини і гарант «вищої» моральності.
Розум, як сутнісна характеристика людини, виступає в раціоналізмі як передумова і найбільш яскравий прояв всіх інших його характеристик: свободи, самодіяльності, активності. Людина, як розумна істота, з погляду раціоналізму, покликана стати владарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах – ідеалах Свободи, Рівності, Братерства (гасла Великої французької революції).
Однак вже в середині ХІХ ст. соціально-політичне й інтелектуальне життя істотно ускладнилося. Відбуваються глибокі зміни в економічному, політичному, духовному житті народів країн Західної Європи. А спроба раціонально організувати суспільство на основі «свободи, рівності і братерства» закінчилася безглуздим крахом ідеалів Великої французької революції, масовим терором, у якому загинули і супротивники, і прихильники просвітительських ідеалів. Промислова революція у Британії, що відбувалась одночасно з політичними подіями у Франції, призвела до падіння матеріального рівня життя тих, кому вона мала б принести блага.
Крах сподівань на розумність історії призвів до кризи просвітительських концепцій XVIII – XIX ст., що претендували на пояснення соціальної дійсності на основі універсальності розуму.
Інтелектуали пояснювали це наявністю в науці метафізичного компонента, що ріднить її з релігією: наукові абстракції так само відірвані від реальності, як і релігійні догми, а наукові суперечки так само незрозумілі і схоластичні, як теологічні диспути.
Раціоналістична класична філософія виявилася «байдужною» до долі людини. У суспільстві і культурі панували настрої песимізму, нігілізму, розпачу, туги, «розірваної» свідомості: старі ідеали «вже» пішли, нові «ще» не сформувалися. Відбувається переосмислення раціоналістичних концепцій відношення людини до навколишньої дійсності, зміна уявлень про сенс, мету і призначення людської діяльності і пізнання.
Мислителі цієї епохи прагнули зрозуміти «душу» епохи через аналіз внутрішнього світу «забутої» філософією конкретної людини, що спочатку живе, страждає, переживає і тільки після цього пізнає і міркує. Але для цього вони мали докорінно змінити принципи і методологію філософствування.
Під впливом усіх цих чинників класична філософська парадигма, у якій панувало наукове раціоналістичне мислення, переставала бути формою адекватного осмислення світу і вступила в стадію кризи.
Важливим чинником кризи класичного типу філософствування став швидкий розвиток науки – хімії, біології, психології, які виявили обмеженість механістичної картини світу. Особливо великий вплив на цей процес мало створення теорії збереження і перетворення енергії, розробка еволюційної теорії Дарвіна, відкриття клітинної будови рослинних і тваринних організмів. Усе це відбувалося на тлі інтенсивного застосування знань для модернізації виробництва і створення нової техніки – перший автомобіль, перша залізниця, перші спроби повітроплавання, електрична лампочка, телеграф тощо. Наука і техніка стала чинником, який істотно впливає на суспільство.
На основі критики філософських спекулятивних систем кінця XVIII – початку XIX ст. у другій половині XIX ст. відбулися істотні зрушення філософської парадигми, сформувалися основи нових некласичних філософських позицій і концепцій, що зіграли домінуючу роль в інтелектуальному житті Європи в другій половині XIX ст. і одержали свій подальший розвиток у ХХ столітті. Серед них найбільш значні – марксизм, позитивізм, неокантіанство,«філософія життя», екзистенціалізм.
Позитивізм і марксизм в певній мірі продовжували спиратись на раціоналістичні установки класичної філософії. Однак раціоналістична філософія втрачає свою домінуючу роль в філософській спільноті. Із периферії філософської думки в центр переміщається ірраціоналізм.
Ірраціоналістична філософія відбивала настрої соціального песимізму, нігілізму людей, що утратили віру в історичний прогрес людства, у розумність світу, у науку, у бога. В ірраціоналізмі духовне ототожнюється зі спонтанним, несвідомими імпульсами, емоційно-вольовими і морально-практичними структурами суб'єкта. Неокантіанство,філософія життя й екзистенціалізм в центр своїх досліджень поставили задачу збагнення вищих людських цінностей – істини, добра і краси, – хоча і розуміли їх по-різному.
|
|
|
Скачать 54.77 Kb.