ЛЕКЦИЯ_4. 3 некласична філософія кінця xvііі початку хх ст. У західній європі
 Скачать 54.77 Kb.
|
|
В. Дільтей (1833 – 1911) розглядав життя як культурно-історичний феномен. Знаходячись у потоці життя, ми не можемо осягти його сутності, життя не можна поставити перед судом розуму. Ми можемо осягти лише спосіб життя, відображений нашим переживанням. Для збагнення життя В. Дільтей пропонував використовувати метод розуміння, як безпосереднього збагнення, цілісного переживання з приводу якого-небудь об'єкта, і метод самоспостереження. «Розуміння» споріднене інтуїтивному проникненню в життя і протистоїть «поясненню», пов'язаному з діяльністю розуму, що конструює. «Основний корінь світогляду – життя» і «усякий світогляд виявляється інтуїцією, що виникає з надр самого життя», вважав Дільтей. Вибір вихідних світоглядних установок здійснюється під впливом життєвого досвіду. Нескінченне розмаїття відтінків у відношенні людей до світу утворюють підґрунтя світоглядів, що розвиваються на їхній основі. В. Дільтей виокремлює низку типів світоглядів – релігійний, поетичний, метафізичний (філософський). Розвиток релігії і мистецтв готує появу філософії як вищого щастя в збагненні життя. Філософський світогляд розділяється на три види відповідно до основної ідеї, що розкриває відношення людини до життя: натуралізм (людина визначена природою), ідеалізм свободи (дух усвідомлює свою сутність, відмінну від усякої фізичної причинності) і об'єктивний ідеалізм (індивід піднімається до усвідомлення свого зв'язку з божественною єдністю речей). В. Дільтей розмірковував над проблемою методології наукового пізнання, виходячи із протиставлення природничо-наукового і культурно-історичного пізнання. Призначення наук про дух – «вловити одиничне, індивідуальне в історично-соціальній дійсності, розпізнати діючі тут закономірності, установити цілі і норми її подальшого розвитку». Дільтей стверджував, що методом наук про дух є безпосереднє переживання історичних подій і їхнє тлумачення. Історик повинен не просто відтворити реальну картину історичної події, але «пережити» її заново, витлумачити, відтворити як «живу». В історичному пізнанні ми маємо справу з герменевтикою, основою якої є, на думку німецького мислителя, спів-переживання історичного суб'єкта. Таким чином, він намагався розсунути рамки чисто раціонального пізнання дійсності. Центральне поняття філософії Анрі Бергсона (1859 – 1941) – життєвий порив. Проблема життя пов'язана з вічною зміною, становленням і зникненням. Підкреслюючи обмеженість механістичної картини світу, А. Бергсон відзначав, що для неорганічного світу характерні однозначно-детерміністичні відношення, у ньому немає невизначеності, непередбачуваності, а, отже, умов для новацій, волі, творчості. Світ необхідно розглядати як єдиний процес, що безупинно і незворотньо розвивається; як спонтанний і непередбачуваний процес, що знаходиться в безупинному становленні. Тому в центрі уваги А. Бергсона – проблема часу як суті становлення, розвитку, творчості. Першооснова всього сущого – «чиста», тобто нематеріальна тривалість, що відрізняється від «часу» як перекрученого людським інтелектом механічного уявлення про тривалість. Ми не мислимо реального часу, оскільки мислення робить його дискретним, а ми, як живі істоти переживаємо його, тому що життя ширше меж свідомості. За А. Бергсоном, тривалість – це потік, що не може бути пройдений у зворотному напрямку і повторений знову. При цьому Бергсон підкреслював розходження між зворотним часом фізики, у якому не відбувається нічого нового, і незворотним часом еволюції в біології, у якому завжди трапляється щось нове. Оскільки інтелект (раціонально-інтелектуальне осягнення світу) схоплює загальне, що повторюється, ціною втрати унікального, неповторного, він не може осмислити безперервність змін, еволюцію, йому принципово недоступний «життєвий порив»... Він не може зрозуміти рух, оскільки починає розкладати його на ряд дискретних моментів. І замість реального руху ми в кращому випадку отримуємо щось подібне до кінематографічної стрічки. Життя пручається раціональному тлумаченню, вимагає зовсім іншого підходу й осмислення. Осягнути це може неінтелектуальнаінтуїція (інстинктивно-інтуїтивне збагнення світу) як симпатія і співчуття. Саме вона «схоплює» живе. Однак інтуїтивне прозріння продовжується недовго, оскільки воно виявилося витиснутим на «периферію» в ході еволюції людини, тому що не забезпечувало належною мірою практичного освоєння живої природи. На думку А. Бергсона, у сфері пізнання важлива своєрідна сполука-сплавка інтуїтивного й інтелектуального модусів збагнення реальності. У противному випадку ми будемо витлумачувати реальність лише як щось неживе, застигле, таке, що не розвивається. Таким чином, криза класичного типу філософствування в другій половині ХIХ ст. призвела до становлення нових форм філософського осмислення світу, що прагнуть подолати умоглядність натурфілософських побудов І. Канта, Г.Ф.В. Гегеля і панування механістичного метафізичного світорозуміння, реабілітувати нераціональні форми збагнення світу, зробити новий поворот до людини, до її долі, ціннісних орієнтаціям. Нові філософські напрямки, що виникли в XIX ст., визначили розвиток основних напрямків філософії ХХ ст. – марксизму, позитивізму, екзистенціалізму, феноменології, персоналізму, герменевтики й ін. |