ЛЕКЦИЯ_4. 3 некласична філософія кінця xvііі початку хх ст. У західній європі

• Название: 3 некласична філософія кінця xvііі початку хх ст. У західній європі
• Дата: 20.04.2021
• Размер: 54.77 Kb.
• Имя файла: ЛЕКЦИЯ_4.docx
• Тип: Документы; #196729
• страница: 4 из 5

3.4   Ірраціоналістичні форми некласичної філософії. Формування основ екзистенціалізму (Сьорен К’єркегор) та «філософії життя»

Класична філософія, на думку Сьорена К’єркегора (Kirkegaard) (1813 – 1855), була спекулятивною, вона розмірковувала з погляду загального – людства, народу, держави, прагнула зрозуміти індивіда в історично конкретній системі об'єктивного духу, віддати особистість у владу «анонімного» панування історії і тим самим позбавляла її самостійності і свободи. Справжня філософія має мати глибоко особистісний характер. «Я повинен знайти істину для себе; я хочу знайти Ідею, заради якої я можу жити і вмерти», – писав С. К’єркегор.

С. К’єркегор робить зухвалу спробу, в ім'я реальності Одиничного, торпедувати спекулятивну філософію в особі її могутнього представника – Г. Гегеля. Альтернативу гегелівській системі С. К’єркегор бачить саме в особистості. Усі філософські міркування С. К’єркегора пронизує думка про примат особистого над суспільним. «Рід» не реальність, а «фантом», фантастичне «середовище». Характеристика людини як суспільної істоти, члена суспільства рівнозначна погляду, що розглядає людей «як косяк оселедців у морі». Стверджуючи абсолютну цінність людського життя, протестуючи проти умертвіння особистості в системі і внутрішнього світі в зовнішньому, С. К’єркегорставить людське існування (екзистенцію) у центр філософських міркувань.

Екзистенція складає основу людської особистості, те, завдяки чому «я» виступає як конкретна, неповторна особистість, що існує «тепер», а не як щось загальне.

Екзистенція недоступна раціональному пізнанню, мисленню.

Істина людського існування не може бути збагнена розумом, вона є «пролом у мисленні», вона парадоксальна, невимовна в поняттях розуму, завжди вислизає від збагнення за допомогою абстракцій.

Прагнення до об'єктивного наукового пізнання – «нещастя нашого часу», яке необхідно будь-що подолати. «Усяка погибель прийде, зрештою, від природничих наук...». Ніяка логіка не в змозі виразити рух душі. Формою її збагнення є переживання, віра, передчуття...

«Зустріч» зі своїм існуванням можлива в критичні моменти життя – в ситуаціях «страху», «розпачу», смертельної хвороби, – коли виникає необхідність в акті вибору.

Вільний особистий вибір – це ядро людського існування. Через вибір людина переходить від споглядально-чуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до «самої себе», єдиної і неповторної.

К’єркегор розглядає три стадії пошуку сенсу існування, що ведуть до справжнього існування: естетична, етична, релігійна.

Естетична стадія, яка переважає в житті більшості людей, орієнтована на насолоду, орієнтиром на цій стадії, на думку К’єркегора, служить девіз: живи сьогоднішнім днем, бери від даної миті все, що можеш взяти. На цій стадії людина керується емоціями і почуттями. Символ її – Дон Жуан. У «Щоденнику спокусника» С. К’єркегор пише про естетичний ідеал шукача насолод, того, хто живе моментом, не обтяжуючи себе етичними зобов'язаннями. Однак людину, що живе зовнішнім безпосереднім життям, постійно супроводжує почуття тривоги, дисгармонії, страху перед чимось невідомим. Вона повинна вибрати – залишитися їй у своєму бездумному існуванні, у міру можливості одержуючи естетичну насолоду від життя, чи вибрати свою власну природу, стати людиною моральною.

Етична стадія орієнтована на обов’язок. Шлях до цього рівня існування йде через розпач. Жоден, хто не вкусив гіркоти розпачу, не в змозі зрозуміти істинну суть життя. Розпач – це розкриття внутрішньої духовної природи людини. «Віддайся розпачу, і світ придбає у твоїх очах нову принадність і красу, твій дух не буде більш знемагати в оковах меланхолії і здійметься у світ вічної волі». Це шлях чесноти, критерієм якої є виконання обов’язку (етика обов’язку, етичний ригоризм). К’єркегор підкреслює не тільки важливість знання морального закону, але рішучість слідувати йому (символ – Сократ). Це шлях самовизначення людини, але поки чисто розсудочним способом, відповідно до норм моралі. Однак етичне існування, до якого людина приходить через розпач, не є вищим рівнем духовного розвитку людини.

Вищою є релігійна стадія. С. К’єркегор закликає йти цим шляхом, а не естетичним чи етичним. Тільки у вірі починається справжня нагальна екзистенція, яка розглядається філософом як зустріч одиничної особистості й унікально єдиного Бога. Смислу віри присвячена робота «Страх і трепет» (1843). Уособленням цієї стадії є біблійний Авраам, що приносить у жертву Богу єдиного, улюбленого сина Ісаака (сліпа покірність). Але відкіля впевненість Авраама, що саме Бог наказав йому убити сина? У цьому прикладі очевидна парадоксальність віри, що межує з готовністю пожертвувати найдорожчим, і морального обов’язку, що закликає любити власне дитя. Конфлікт двох імперативів ставить віруючого перед трагічним вибором. Віра є парадокс і страх перед обличчям Бога як безкінечної можливості. У стані страху відкривається можливість свободи. Страх невіддільний від людського життя: того, хто загруз у гріху, страшить можливе покарання, у того, хто звільнився від гріху гризе страх нового падіння. Основною категорією релігійного існування є категорія «страждання».

Якщо страх характеризує відношення людини зі світом, то відношення із самим собою характеризується як розпач від нерозуміння своєї суті. Ненавидячи екзистенцію, але люблячи себе, людина нерідко намагається стати то творцем, «жахливим богом», то розчинитися в задоволеннях. Але ні в першому, ні в другому знайти себе вона не може, звідси і розпач, «смертельна хвороба», «вічне вмирання без кінця», безкінечне саморуйнування. Кожна людина, упевнений філософ, близька до розпачу. А той, хто не помічає цього, можливо ближче інших до небезпечної риски. Це продовжується, поки ми не звернемося до себе, не побажаємо бути собою. Джерело розпачу – у неприкаяності, у «небажанні віддатися в руки Господа».

С. К’єркегор уперше звернув увагу на ворожість світу щодо людини, заявив про втрату довіри до нього. Він відчув безнадійність, розпач і страх, що стали нормою для багатьох у ХХ ст., пророчив епоху глобальних катастроф і втрати цінностей, геніально висловив жах перед прийдешнім. Передчуваючи жахи тоталітаризму, втрати неповторності, передбачав масове насильство, прихід фашизму... Індивід розчиниться в масі, особисте уступить місце суспільному, людина буде належати не самій собі, не Богу, не любимим, а абстракції, ідеї, масі, системі, стверджував він.
Помітне місце в західноєвропейській філософії другої половини ХХ ст. займає «філософія життя». Протестуючи проти панування механістичного світогляду, який зводив все різноманіття явищ і процесів до механічного переміщення атомів, що описуються механічними закономірностями, «філософія життя» звернулася до життя як первинної реальності, до цілісного органічного процесу, що передує поділу на матерію і свідомість.

«Філософія життя» підкреслює принципове розходження, несумісність філософського і наукового підходу до світу: наука прагне підкорити світ, філософії властива споглядальна позиція, що зближає її з мистецтвом.

Одним з ідейних джерел «філософії життя» було вчення німецького філософа Артура Шопенгауера (1788 – 1860). Найбільш яскраві представники цього напрямку – Фрідріх Ніцше (1844 – 1900), німецький історик культури і філософ Вільгельм Дільтей (1833 – 1911), французький філософ Анрі Бергсон (1859 – 1941).

Предметом філософії, на думку прихильників філософії життя, має бути життя у всій його багатогранності і цілісності.

Поняття життя протиставляється статичному розумінню буття, сконструйованому механічно. Центральне поняття цієї філософської течії, тлумачиться його представниками по-різному: у Ф. Ніцше – життєва реальність виступає у формі «волі до влади»; у А. Бергсона – життя розглядається як космічний «життєвий порив; у В. Дільтея – культурно зумовлений потік переживань.

У роботах цих філософів стверджується ідея про те, що процес життя непідвласний аналітичної діяльності розуму, що омертвляє його. Життя як потік невловиме розсудочними методами, його пізнання передбачає подолання механістичного розуміння світу. Розсудочно-механістичне пізнання і наука, що спирається на його, можуть осягти лише відношення між речами, але не самі речі. Представники «філософії життя» прагнули створити «позитивну метафізику», що долає однобічність як механістичних, позитивістських способів філософського дослідження, так і умоглядність і спекулятивність традиційної раціоналістичної метафізики.

Динаміка життя, індивідуальна природа предмета невимовна в загальних поняттях, вона осягається в акті безпосереднього розсуду (вбачання), інтуїції (Бергсон, Ніцше, Шпенглер), розуміння (Дільтей), що зближаються з даром художнього проникнення. Звідси, з одного боку, твердження, що найадекватнішим засобом збагнення і вираження життя є мистецтво, поезія, музика, естетична інтуїція. З іншого боку – стверджується необхідність розробки спеціальних методів пізнання духу – концепція розуміючої психології (Дільтей), морфологія історії (Шпенглер) тощо.

Особливе місце в німецькій філософії XIX ст. посідає А. Шопенгауер. Воно визначається тим, що, з одного боку він виступав як своєрідний спадкоємець кантівської філософії, а з іншого – критиком філософії Фіхте, Шеллінга, Гегеля. У відомій роботі «Світ як воля і уявлення» (1818) А. Шопенгауер критикував традиційний раціоналізм, проголошував «розум» фікцією в тому сенсі, як його розуміла класична філософія. Все, що є в пізнанні, і сам навколишній світ є тільки в уявленні: немає ні сонця, ні землі, а є лише око, що бачить, рука, що відчуває тепло землі. Світ є уявлення.

Світ, як він з'являється у своїй безпосередності і такий, що розуміється як реальність у собі, є сукупність уявлень, обумовлених апріорними формами свідомості, якими є, за А. Шопенгауером, час, простір і каузальність.

Людина є не тільки суб'єктом, що пізнає, але ще і тілом. Завдяки тілу нам дані страждання і насолоди, прагнення до самозбереження. За допомогою власного тіла кожний з нас відчуває «внутрішню сутність власного феномена. Усе це не що інше, як воля, що конституює безпосередній об'єкт власної свідомості». Таким чином, на місце розуму має бути, на його думку, поставлена воля.

Воля була перетворена А. Шопенгауером у першооснову й абсолют. Світ у його зображенні став «волею і уявленням». Сутністю світу є сліпа, нерозумна воля, вічно незадоволена і така, що роздирається контрастними силами. Суть волі – конфлікт, біль і мука. Воля – безупинна напруга, або дія починається з відсутності чогось, незадоволеності власним станом. Але будь-яке задоволення недовговічне, і в цьому зародок нового страждання. Спираючись не на раціональну, і не на чуттєву, а на вольову здатність людини, абсолютизувавши її, А. Шопенгауер створив цілісну детально розроблену систему, основним висновком якої була теза про невтоленність і даремність волі до життя і неминучість страждання людини.

Від нескінченного ланцюга нестатків і прагнень можна позбутися за допомогою мистецтва й аскези. Тоді людина скасовує себе як волю, перетворюється в чисте око світу, занурюється в об'єкт і забуває саму себе і своє страждання. Щасливі моменти естетичного споглядання, що звільняють від нещадної тиранії волі, нетривалі. Тотальна спокута, що звільняє від страждання, на думку Шопенгауера, в аскезі, у придушенні волі до життя. Першим кроком на шляху аскези як запереченні волі є вільна і повна цнотливість. Повна безшлюбність звільняє від фундаментальної вимоги волі до продовження роду, цнотливість – у ненароджені. Цій ж меті – скасування волі – служать і добровільна убогість, смиренність і жертвопринесення. Аскеза звільняє людину від прагнень, мирських і речових зв'язків, усього того, що заважає її спокою.

Інший німецький філософ XIX ст. Фрідріх Ніцше одним з перших спробував осмислити кризові явища сучасної йому епохи. Основні ідеї викладені їм у численних творах і есе: «Антихрист», «По ту сторону добра і зла», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра» і ін. У них він критикує традиційні цінності європейської культури – християнську релігію і раціональне мислення. Раціональне мислення – є лише вираження інстинкту потягів, ірраціональних імпульсів, тобто розум не автономний, він детермінується потягами.

У «Народженні трагедії» (1872), аналізуючи культуру Древньої Греції, стверджує, що вона визначалася боротьбою між культами двох богів – Аполлона і Діоніса. Культ Аполлона – це світлий культ розуму, науки, співмірності і гармонії, самообмеження волі від диких поривів; він – заступник образотворчих мистецтв. Культ Діоніса – темний, це культ землі і родючості, Діоніс – бог вина і сп'яніння, бог самого життя в його біологічному і фізіологічному сенсі. Таємницю грецького світу пов'язує з цвітінням «діонісійського духу», інстинктивною силою здоров'я, буйством творчої енергії і чуттєвою пристрастю в повній гармонії з природою. Поруч з «діонісійським» ріс і міцнів дух Аполлона, народжувалися спроби виразити сенс речей у термінах міри і співмірності, «аполлонівська культура». Граничний розвиток аполлонівського начала в культурі веде до стереотипізації культури, до втрати самосвідомості як цінності, до маніпулювання позбавленими волі індивідуумами, до культу пересічностей.

Будь-яка культура є синтезом аполлонівського і діонісійського. Як тільки починає переважати аполлонівське начало (наука, раціональність), культура формалізується, стає менш життєвою. Якщо ж переважає діонісійське – культуру може поглинути потік нічим не стримуваних пристрастей і неприборканого варварства. Сучасна культура знаходиться в глибокій кризі саме в силу явної переваги раціонального начала над життям, над інстинктами і, у кінцевому рахунку, над волею людини.

На місце єдиного, істинного буття сутності речей, до якого раніше пропонувалося спрямовувати сили розуміння, сподівання і надії, Ф. Ніцше ставить «життя» як вічний рух, становлення, постійний плин, позбавлений атрибутів буття... Мова не здатна виразити цей вічний рух і становлення, вона фальсифікує світ... Звідси – пріоритет дії і волі.

Центральне поняття філософії Ніцше – воля до влади. «Воля до влади» – це найзначиміший критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого суспільного явища. «Що добре?» – запитує Ніцше. – Усе, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. «Що погано?» – Усе, що витікає зі слабості. «Чи сприяє пізнання як раціональна діяльність підвищенню «волі до влади?» – Ні, тому що перевага інтелекту паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність міркуваннями. Загальноприйнята мораль – мораль слабких, натовпу, народу – також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. Соціальні відносини панування і підпорядкування переносяться на увесь світ... Уся культура похідна, на думку Ніцше, від прагнення до панування.

Ніцше не заперечує розум взагалі, він бачить у ньому сильний інструмент, знаряддя «волі до влади». Не інтелект породжує волю, а воля – інтелект. Причому не воля взагалі, а зла воля – воля до влади, до насильства. «Людина повинна стати кращою і більш злою, – так учу я – Заратустра», писав Ніцше. Заратустра – це образ нової надлюдини, що звільняє себе від пресингу маси. Він знаходиться по ту сторону добра і зла, він заперечує усі колишні цінності і стверджує нові «життєві цінності» – «волю до влади», «вічне повернення», «надлюдину». За це суспільство платить йому ненавистю, ізоляцією, іменує злочинцем (чи плазує перед ним – якщо він вождь). Ніцше вбачає свій ідеал у Цезарі, Макіавеллі, Наполеоні.

Складність і суперечливість філософії Ніцше призводить до можливості неоднозначної її інтерпретації.

З одного боку, філософію Ф. Ніцше можна розглядати як протест проти одномірності, пересічності людини, втрати неї своєї суб'єктивності, індивідуальності. Саме тому він критикує християнство, яке вважав релігією слабких, принижених, рабів («Антихрист»). Християнська релігія заперечує свободу мислення, самостійність дій людини, тому соціальною базою християнства є люди внутрішньо невільні, що перетворили власну несвободу в ідеал, смиренність – у чесноту. Але людина вільна, а смиренність є окови, що надягає на людей лицемірна каста жреців заради досягнення власної влади. Ф. Ніцше протестує проти такої релігії.

З іншого боку, поняття надлюдини було запозичене в Ф. Ніцше ідеологами фашизму і вчення його було оголошено ледве не офіційним філософським вченням фашизму. І для цього були певні підстави. Поряд з генетичною характеристикою надлюдини, як людини арійської раси – «білявої бестії», з визначеними фенотипічними ознаками («нордичний тип»), Ніцше пропагував подвійну мораль надлюдини. По відношенню один до одного – це поблажливі, стримані, ніжні, горді і дружелюбні люди. Але стосовно «чужих» вони не на багато краще неприборканих звірів. Однак таке тлумачення філософії Ніцше має певні заперечення. Ф. Ніцше, оспівуючи культ особистості, був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, що в певній мірі проявилося у фашистській Німеччині. Його надлюдина – це гармонійна людина, у якій поєднується фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. Нацизм же – це масовість, конформізм, нігілізм. Швидше за все, філософія Ніцше не веде до нацизму, а застерігає від нього, попереджає про глибинне переродження європейської культури, про омасовлення і примітивізацію духовного життя. Це був протест особистості, що не хоче зникнути в масі, що захоплює і нівелює особистість.

Ф. Ніцше не обмежується психологічним тлумаченням волі до влади, а переходить до її онтологічної інтерпретації. Весь космос розуміється ним як безупинна боротьба «квантів влади», кожний з яких прагне до панування над всіма іншими, бажає стати організуючим центром усього світу. При цьому процес становлення прагне не до сталості, а до постійного росту: кожен «вольовий центр» намагається поширити свою силу й енергію на весь навколишній простір. Перемагає найсильніший, підпорядковуючи собі менш динамічні центри на основі принципу спорідненості й утворення системи сил. До таких систем відносяться людина, людство, Всесвіт. Простір, що заповнюється системами сил, обмежений, але час їхнього існування – вічний. Це веде до того, що через величезні часові інтервали можливе повторення комбінацій, повернення вже колишніх систем. Тому при всьому розмаїтті життя його окремі елементи, «картини» будуть відтворюватися нескінченно.

Таке тлумачення космічного процесу отримало назву вічного повернення. Лінеарну модель розвитку, яку пропонувало християнство і гегелівську схему прогресу він замінює колом: «усі речі повертаються, і ми разом з ними, ми повторювалися нескінченну кількість раз, і все разом з нами». Будь-який біль і радість, кожна думка і подих, всяка річ, велика і маленька, неодмінно повернуться: «І ця тонка павутина, і відблиск місяця серед дерев, і навіть ця мить, і я в ній – усе буде знову». «Проти паралізуючого відчуття загального руйнування і незакінченості я висунув, писав Ф. Ніцше, – вічне повернення». Вічне повернення – це прийняття людиною життя у вічності, у повноті здійснення волі до влади.