ЛЕКЦИЯ_4. 3 некласична філософія кінця xvііі початку хх ст. У західній європі
 Скачать 54.77 Kb.
|
3.2 Філософія позитивізму XIX ст.У першій половині XIX ст. експериментально-математичне природознавство, що виникло в XVII ст., досягло величезних успіхів, підсилилася його роль у розвитку суспільства. Нагромадивши досить великий емпіричний матеріал, природознавство приступило до теоретичного узагальнення цього матеріалу. Починається процес перетворення натурфілософії в теоретичне природознавство. Становлення дисциплінарної структури науки, інституціональна професіоналізація наукової діяльності зробили настійною задачу осмислення сутності науково-пізнавальної діяльності, критичної оцінки передумов і процедур наукової діяльності, що протікає в різних когнітивних і соціокультурних умовах; значення і ролі світоглядних і філософських ідей в розвитку наукових досліджень. Відбувається усвідомлення недостатності й обмеженості умоглядних, спекулятивних міркувань (що виходять з чистої сили розуму) класичної натурфілософії і метафізики, що на місце реальних зв'язків часто ставила вигадані. Класична філософія, заснована на спекулятивному типі побудови знань, тобто на умогляді, виявилася нездатною вирішити філософські проблеми, що висувалися розвитком науки XIX ст. Натурфілософії як «науці наук» приходить кінець. Це дало підставу певній групі мислителів висловити ідею, що ера метафізики закінчилася, і почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії. Наука прагнула відмовитися від нав'язування їй апріорних, відірваних від реальності схем і гіпотез, оскільки вони уже гальмували розвиток природознавства. В результаті розпаду натурфілософії формується особливий напрямок у розвитку філософської думки XIX ст. – позитивізм (від латинського positivus – позитивний). Він виникає у Франції в 1830-і роки. Теоретичні передумови позитивізму були сформульовані Анрі де Сен-Сімоном, а основні ідеї цього напрямку представлені вперше в працях Огюста Конта (1798 – 1857), якого прийнято вважати основоположником позитивізму. З ідеями, співзвучними О. Конту, в Англії в 1840-і роки виступив Джон Стюарт Мілль (1806 – 1873), а пізніше – Герберт Спенсер (1820 – 1903). Позитивізм стверджує примат науки, проголошує науку єдиним надійним фундаментом індивідуального і громадського життя: ми знаємо лише те, що повідомляють науки; єдиний метод пізнання – природничо-науковий метод. Метод природничих наук «працює» не тільки при вивченні природи, але і суспільства. Віра в наукову раціональність, для якої немає нерозв'язних проблем, дозволяє говорити про присутність у позитивізмі основних ідей Просвітництва. Позитивізм претендував на звання принципово нової, «неметафізичної» (позитивної) філософії, яка побудована по образу емпіричних наук і є їхньої методологією. Стверджуючи, що у науці все ще занадто багато умоглядних, спекулятивних компонентів, позитивізм бачив своїм завдання «очищення» її від метафізики. У 1840-і роки О. Конт виступив із критикою гегелівської метафізики (спекулятивної філософії) історичного процесу і запропонував очистити соціальні уявлення від містицизму і релігійних догм, зробити вчення про суспільство – соціологію (термін належить О. Конту) – такою ж «позитивною» наукою, як і природничі науки – математика, механіка, фізика – з використанням «точних», експериментально-математичних методів і без усяких апріорних, умоглядних гіпотез. Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт поставив собі завдання визначити її місце в людському пізнанні, сформулювати її основні закони. Для цього О. Конт здійснив класифікацію наук, в основу якої був покладений предмет науки. У класифікацію О. Конта входили такі науки – математика, астрономія, фізика, хімія, фізіологія, соціальна фізика (соціологія), мораль, що розміщуються ієрархічно за принципом руху від простого до складного, від абстрактного до конкретного, від старого до нового. В ієрархії О. Конта складніші науки ґрунтуються на менш складних. Однак це не означає редукції вищих до нижчих. Кожна наука має свої автономні закони. Соціологія не зводиться ані до біології, ані до психології. Люди живуть у суспільстві, тому що воно складає частину їхньої соціальної природи. У класифікації О. Конта не згадана філософія, оскільки філософія – це «точне визначення духу кожної з наук, відкриття їхніх зв'язків і відношень, підсумовування принципів відповідно до позитивного методу». Таким чином, філософія зведена до методології наук. Вона – «істинно раціональний спосіб, що робить очевидними логічні закони людського духу». Г. Спенсер розвиває цю систему класифікації наук, виокремлюючи абстрактні (логіка і математика), абстрактно-конкретні (механіка, фізика, хімія) і конкретні науки (астрономія, геологія, біологія, психологія, соціологія тощо.). Абстрактні науки вивчають форми, у яких явища з'являються перед спостерігачем, а абстрактно-конкретні – вивчають самі явища в їхніх елементах і в цілому. Перехід від метафізики до позитивного знання О. Конт обґрунтував аналізом різних етапів, які проходить людство у своєму прагненні пізнати світ, у своєму розумовому розвитку: людський розум у кожному дослідженні користується трьома методами мислення, характер яких істотно різниться – теологічним, метафізичним, позитивним. Таким чином, існують три історичні стадії розвитку знання і три загальні системи поглядів на світ. Цим стадіям розвитку людського інтелекту відповідають певні форми господарства, суспільного устрою, політики, мистецтва. На теологічній стадії духовного розвитку (архаїка, античність і раннє середньовіччя – до 1300 р.) людина прагне досягти вичерпного абсолютного знання про світ, пояснити всі явища втручанням надприродних сил, що розуміються за аналогією з нею самою: богів, духів, душ, ангелів, героїв. Метафізична стадія (між 1300 – 1800 р.) характеризується руйнуванням колишніх вірувань і зміною авторитетів. Метафізичне дослідження теж прагне досягти вичерпного абсолютного знання про світ, але тільки через посилання на різні придумані першосутності і першопричини, що нібито ховаються за світом явищ, позаду того, що ми сприймаємо в досвіді. Це сприяє тому, що думка здобуває більшу широту і непомітно готується до істинно наукової праці. Але головна помилка метафізичного мислення в тому, що, як і теологічне мислення, воно прагне пізнати абсолютні начала і причини усього. Це неможливо, у нас немає засобів вийти за межі досвіду. І оскільки це неможливо, метафізика віддається неприборканим і марним фантазіям. Ці марні спроби пізнати абсолютну природу і сутність усіх речей людство повинне залишити і стати на шлях нагромадження позитивного знання, яке дають конкретні науки. На третій, позитивній стадії пізнання, «людський розум визнає неможливість отримати абсолютне знання, відмовляється від дослідження походження і мети всесвіту, знання внутрішніх причин явищ для того, щоб зайнятися … відкриттям їх законів, тобто незмінних відношень послідовності і подібності явищ» (без аналізу питання про їхню сутність і природу). Наука і її закони можуть відповідати тільки на питання «як», але не «чому». У гносеологічному плані це означає, що наука має обмежиться описом зовнішніх сторін об'єктів, їхніх явищ і відкинути умогляд як засіб одержання знань, а метафізику як вчення про сутність. Науки мають спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, формулювати емпіричні закони. Ці закони служать для опису фактів і мають значення тільки для явищ (феноменів). Але і це знання відносне, а не абсолютне, оскільки досвід не має ніяких остаточних меж, а може розширюватися безмежно. У центрі уваги позитивістів виявилися переважно проблеми, пов'язані з вивченням індуктивно-логічних і психологічних процедур дослідного пізнання. Проблеми, твердження, поняття, що не можуть бути ні вирішені, ні перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими чи позбавленими сенсу. Дослідник може придумувати тільки такі гіпотези, вважав О. Конт, що по самій своїй природі допускали хоча б більш-менш віддалену, але завжди до очевидності неминучу позитивну перевірку. Звідси – заперечення пізнавальної цінності традиційних філософських (метафізичних) досліджень і твердження, що завданням філософії є систематизація й узагальнення спеціально-наукового емпіричного знання і пошук універсального методу пізнання. Щоправда, у завданнях такого узагальнення О. Конт бачить і щось специфічне, властиве тільки філософії – дослідження зв'язків і відношень між конкретними науками. У цей час були закладені основні ідеї позитивістського напрямку у філософії. До цих відносять: повну елімінація (видалення, виключення) традиційних філософських проблем, що не можуть бути розв'язні через обмеженість людського розуму; пошук універсального методу одержання достовірного знання й універсальної мови науки; гносеологічний феноменалізм – зведення наукових знань до сукупності чуттєвих даних і повне усунення з науки того, що не спостерігається; методологічний емпіризм – прагнення вирішувати долю теоретичних знань виходячи з результатів його дослідної перевірки; дескриптивізм – зведення усіх функцій науки до опису. Якщо натурфілософські концепції протиставляли філософію як «науку наук» спеціальним наукам, то позитивізм протиставив науку філософії. І оскільки позитивістська філософія не має справи з метафізичними світоглядними проблемами, вона прагне відкинути як матеріалізм, так і ідеалізм. При цьому позитивізм фактично залишився в рамках класичного ідеалу раціональності відповідно до якого наукове знання ідеологічно і морально «нейтральне»: наукове пізнання має бути звільнене від усякої світоглядної і ціннісної інтерпретації, і вся «метафізика» має бути скасована і замінена спеціальними науками («наука – сама собі філософія»), або узагальненим і «ощадливим (економним)» образом емпіричних знань, або вченням про співвідношення наук про мову тощо. В другій половині XIX ст. «перший позитивізм» поступається місцем новій історичній формі позитивізму – емпіріокритицизму або махізму. Найбільш відомі його представники – Ріхард Авенаріус (1843 – 1896), Ернест Мах (1838 – 1916). Зміна форми позитивізму зумовлена низкою чинників. Криза теорії пізнання класичної філософії, безпорадність концепції дзеркального відображення дійсності, заперечення активності суб'єкта у формуванні об'єкта пізнання, можливості існування безлічі теоретичних моделей, що відносяться до однієї і тієї ж області явищ, їхня швидка зміна в кінці ХІХ ст. дали підставу махістам стверджувати, що філософія має перетворитися в діяльність, що аналізує лише особливості пізнання. Представники емпіріокритицизму прагнули «очистити» природничо-наукове знання від «залишків» умоглядних міркувань, підсилити методологічний емпіризм. Нові відкриття в науці підсилили девальвацію механістичної картини світу, механіцизму як універсального підходу до всіх природних процесів і явищ. Значний внесок у цей процес вносить біологія, формулювання Ч. Дарвіном теорії еволюції біологічних систем. Тому представники махізму вважали необхідним зосередитись на аналізі чуттєвого досвіду як такого, відмовитись від будь-яких теоретичних систем. Вони стверджували, продовжуючи традиції «першого» позитивізму, ідеал «чисто описової» науки і відкидали пояснювальну її частину, вважаючи її метафізичною. При цьому махісти вимагали відмови від поняття причинності, необхідності, субстанції тощо, ґрунтуючись на феноменологічному принципі визначення понять через дані, що спостерігаються. «Єдино існуючим» визнавався лише досвід як сукупність усього, що безпосередньо спостерігається. Його махісти називали «елементами світу», нібито нейтральними щодо матерії і свідомості. Вони прагнули звести зміст наукових понять до якогось «безперечного первинного» матеріалу знання, а поняття, у відношенні яких така редукція виявляється неможливою, відкинути як «порожні фікції». Наука має досліджувати тільки відчуття. Теоретичні поняття, закони, формули – позбавлені об'єктивного змісту, вони виконують тільки роль знаку, що позначаючи сукупність відчуттів. З метою «економії мислення» необхідно прагнути до мінімізації теоретичних засобів. Вплив махізму підсилився наприкінці XIX ст., коли нові відкриття у фізиці зробили нагальним перегляд підґрунтя наукового знання. У певному відношенні примикав до емпіріокритицизму і відомий французький математик і фізик Анрі Пуанкаре (1854 – 1912). У книзі «Цінність науки» (1905) він сформулював відоме положення про те, що прогрес в науці наражає на небезпеку найбільш усталені принципи – навіть ті, що вважалися фундаментальними. Виявляється, що швидкість світла не залежить від швидкості джерела світла. Третій закон Ньютона підпадає під загрозу через той факт, що енергія, яка випускається радіопередавачем, не має маси спокою, і еквівалентність дії і протидії відсутня... Геометрія Евкліда не є єдиною можливою геометричною системою. У підсумку – криза математичної фізики на зламі 19-20 ст. Це дає підставу, на думку А. Пуанкаре, стверджувати, що закони природи варто розуміти як конвенції, тобто умовно прийняті положення. Саме це поняття закону як умовно прийнятого твердження, конвенції, стало провідним поняттям гносеологічної концепції А. Пуанкаре, що отримала назву «конвенціоналізм». Прихильники філософії махізму поширили конвенціоналізм зі сфери математики і логіки на всю науку. |