Шпори История. 5. Держава антів. Походження слов'ян. Становлення та етногенез
 Скачать 447.5 Kb.
|
|
9.Роздробленість давньоруських земель. Розпад України-Руси. 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов'язаний з періодом феодальної роздробленості Київської Русі. Проте роздробленість не призвела до занепаду економічного та культурного життя в країні. За період 1146-1246рр. київські князі мінялися 46 разів, повертаючись час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на певний час припинити князівські усобиці, об'єднати значну частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі. У 1054 р., коли помер Ярослав Мудрий почалась зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає в федеративну монархію. Три брати-Ізяслав, Святослав, Всеволод- утворили тріумвірат- політичний союз, спільно управляли державою. Причини феодальної роздробленості: велика кількість нащадків після Володимира та Ярослава; панування натурального господарства; між князівські чвари (боротьба кланів; Олеговичи та Мономашевичи); великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин; ріст великого землеволодіння; з 12 ст. порушено принцип престолонаслідування (до 12 ст. правив найстарший в роді, потім сини); бояри постійно втручалися в справи князів; з 12ст. К.Р. – федерація маленьких держав, не є стольним градом; зовнішній фактор – монголо-татари. 6 грудня 1240р. монголо-татари спалили К.Р. Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств. Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.Проте вона не знищила українську державність київської доби. Спадкоємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава. 10.Галицько-Волинське князівство - спадкоємець державних і соціокультурних традицій КР. Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність і самостійність цих земель. З розпадом К.Р. над Дністром виникло Галицьке князівство (кін ХІ ст.), а над Бугом – Волинське князівство (сер. ХІІ ст.) з центром у м. Володимирі. Спочатку ці землі були розрізнені, але з приходом волинського князя Романа Мстиславовича йому вдалося об’єднати їх у Галицько-волинське князівство у 1199 р. У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі. Роман склав проект дотримання “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Але більшість князів відмовилися затвердити цей проект. Після смерті Романа Мстиславовича Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається. Бояри проганяють малолітніх синів Романа – Данила і Василька та взяли владу у свої руки. Під боярським пануванням земля опинилася в безладді, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумали поневолити всю Галичину і Волинь. Польща та Угорщина починають експансію на землі Галицько-Волинського князівства. Але з приходом на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Данило одружився на дочці Мстислава Удалого і стає князем, прийняв католицизм від Інокентія4 у зв’язку з боротьбою проти Іга. Але Данило розірвав угоди з Ватіканом, так як не вічув допомогу оскільки Польща, Чехія, Померанія та Сербія були затягнені в інші війни. Він відвойовує у поляків галицькі землі. Навесні 1238 р. відбив напад тевтонського ордену. У 1239 р. Данило знову приєднав київські землі. Але у 1240 р. нападають монголо-татари. Данило був змушений визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дало йому можливість захистити князівство від монголо-татарських набігів та відновити економіку. Але в 1264 р. він помирає. Після його смерті майже століття не відбувалося значних змін, правили його сини, сини його синів. 1340 р. князівство Литовське захопило Галицько-Волинську державу. Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. 11. Інкорпорація України-Руси Литвою В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції. Одним із основних зовнішньополітичних завданьЛитовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства. В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель. Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому вишколі й досвіді. Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис. Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі — Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден зійшов з історичної сцени. У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію. В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи». 12.Захоплення Польщею українських земель (основні унії). 1385 р. – підписується Кревська унія (унія = договір). В Польщі помирає король, поляки запропоновують литовському князю Ягайлу стати королем Польщі. За це Ягайло повинен прийняти католицтво і приєднати землі Литви до Польщі в єдину державу. Литовські феодали, українська шляхта, селяни, українська православна церква були незадоволені цією унією. Але фактичного об’єднання не відбулося, і Литва залишилася майже самостійною державою на чолі з кузеном Ягайла – Вітовтом. Більше десятки років продовжується ця опозиція. Поступово українські землі становляться провінцією Польщі. Скасовується князівство, замість князів – урядники. Насадження католицизму. Багато приймають, а ті, хто не прийняв його, - на другий план. За півтора століття цієї боротьби (майже збройної) привело до того, що литовське князівство було виснажене. Сприяло до занепаду: міжусобні війни. ГОРОДЕЛЬСЬКА УНІЯ --- угода між польським королем Владиславом II Ягайло та великим князем литовським Вітовтом укладена 1413 у м. Городлі на р. Західний Буг. Рішення Г.у., заперечуючи положення Кревської унії 1385 підтверджували існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалась політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Г.У. передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Результатом Г.У. було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом. Липень 1569 р. – підписується люблінська унія: Польща і Литва об’єднуються, з єдиним виборним королем, з єдиною валютою, утворюється держава Річ Посполита. Всі українські землі відходять до Польщі (Литва – автономія). Причини унії: велике князівство Литовське поступово занепадало, внаслідок Лівонської війни з Московії (1558-1583 рр.). Воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушено було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви. Наслідки:
БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 --- одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Укладена у 1596, внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. У 1596 р. церковний собор, підписується брестська унія. Але об’єднання суспільств не відбулось (як цього прагнули православні єпископи), а навпаки: на території України виникає греко-католицька церква (уніати). Позитивне: на Україну прийшла західноєвропейська культура, архітектура, мистецтво. 13.Виникнення та розвиток Козацтва. Перша згадка про козаків датується 1489 роком. Описуючи похід 1489 року Яна Альбрехта (сина польського короля Казимира IV) проти татару Східне Поділля, польський хроніст Марцин Бєльський. Найбільш ранні дані про козаків на Київщині відносяться до 1492 й 1499 років. Відомості про козаків знаходимо також у люстраціях придніпровських замків середини XVI століття. Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами (рибальством, исливством, селітроварінням, бджільництвом), ремеслами, торгівлею. Життя козаків було сповнене небезпек і неспокою. З одного боку -загроза нападів турків татар. З другого — небезпека з боку польських, литовських феодалів, які прагнули агарбати освоєні козаками землі. Значна частина козацтва, не бажаючи повернення у іеодальне ярмо, відступала далі на південь, колонізуючи за порогами Дніпра степові ростори. Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім їчей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, ам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні мірку-ання, більша площа, брак води, шкідлива для здоров'я місцевість тощо. Виникнення Хортицької Січі пов'язане з історією і подвигами першого відомого в ггорії козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, оспіваного в народних думах під ленем Байди. У середині XVI століття він обудував замок на Хортиці, оточив його козацькою залогою. Запорізька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію, що увібрала в себе давню вікову традицію. Запорізьке військо мало два поділи - військовий та територіальний. Військо ділилося на 38 куренів, а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Скільки існувала Січ, завжди було 38 куренів — Пашківський, Полтавський, Переяславський, Канівський, Корсуньський та інші. (Назва «курень» - від куріти, диміти — вживалися в розумінні й у значенні сотні, полку, частини війська. Паланка у буквальному перекладі з татарської мови означає маленьку фортецю). Адміністративна і судова влада в запорізькому війську була побудована так: 1) військові начальники — кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани; 2) військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи; 3) похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підосавулій. Кошовий отаман, військовий осавул і військовий писар становили військову старшину. Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був «головним командиром». Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, узаконював розподіл за «лясами» (жеребками) земель, сінокосів, рибних місць, приймав у січ нових людей, відпускав старих козаків із січі, вступав у дипломатичні стосунки з іншими країнами. Його владу обмежували три умови —- звіт, час і рада. Кожний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки, що стосувалися війська. Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків. Він перебував завжди у тому ж курені, в якому був і до обрання кошовим, харчувався разом із козаками. |