Поза часом. Бердник Олесь Поза часом і простором
 Скачать 119.45 Kb.
|
|
— Значить, я поривався до далекого світу, щоб загинути разом з тобою, чарівне створіння? Вона слабо усміхнулася, поклала руки на його груди… Святослав схопив її в обійми, припав до прозоророжевих уст. І тоді відчув, як серця їх забилися в єдиному ритмі, і зрозумів, що ця жінка присуджена в книзі Буття йому, хоч і родилася за більйони кілометрів від нього! Та було пізно думати і мріяти! Від нестерпно гарячих променів на них загоралась одежа… Кохана (вона була вже кохана!) підняла променисті очі, глянула в лице Святославу, і велика безсмертна любов обвінчала їх — людей різних світів! А в наступну мить обоє спалахнули полум’ям і хмаркою прозорого туману відлетіли в йебо… Барвицький здригнувся, застогнав, зірвався на ноги… Видіння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський міст, метушня людської юрби… І як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидів непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову… Та ось він відчув, як хтось підійшов до нього. Постояв, а потім поклав руку на голову. Барвицький байдуже підняв лице. Перед ним стояла дівчина — елегантно одягнена, висока, худорлява, з блідим обличчям і каштановим коротким волоссям. її сірі очі уважно і дружньо дивилися на професора. — Хто ви? — здивовано запитав Барвицький. — Ваш друг… — Що ви хочете? — Пробачте мені, містер Барвицький… Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповідь… Стежила уважно за тим, що відбулося потім. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довідалася, що вам погано, прийшла сюди… Може, я зумію допомогти вам… Барвицький гірко усміхнувся, згадавши свої галюцинації… А потім вдячно потиснув її маленьку суху руку. — Як вас звати? — Мері. Мері Стін. — Дякую, Мері… У вас прекрасна душа… Але що ж ви зможете мені допомогти, коли для здійснення моїх мрій дорога закрита? — Але ж хіба життя тільки в ваших мріях? Хіба нічого більше не залишилось для вас цікавого на Землі?.. — Для мене — ні!.. — Мабуть, це не так, містер Барвицький… Але я вас дуже прошу — розкажіть мені про ваші мрії, я зрозумію, я все життя теж захоплювалася астрономією… І так благаюче дивилася Мері в очі професору, і так її погляд нагадував погляд неземної красуні, що крига розтанула в його душі, і тоді між ними почалася задушевна розмова… Вони сіли в таксі-гелікоптер, який безшумно підняв їх в повітря і поніс над залитим вогнями містом. Під час польоту Барвицький знову в зрозумілій формі викладав перед Мері свої погляди на життя, на суспільство, на перспективи Буття у Всесвіті, на доцільність життя взагалі. Мері уважно слухала, задумано втопивши розширені очі за вікно гелікоптера… …Вперше в житті Барвицький запросив жінку до себе в квартиру. Мері згодилась. Вона з цікавістю розглядала його кабінет. На її подив у професора була дуже невелика бібліотека — всього біля трьохсот томів. — Не дивуйтесь, навіть серед цих є ще зайві,— усміхнувся професор, перехопивши її погляд.— Основну і необхідну людську мудрість можна вмістити в десяток томів… Все інше— сміття!.. На портативній плитці Барвицький зігрів чай і, посадивши гостю за стіл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала і давала такі розумні зауваження, що Святослав з вдячністю схилився до її руки і поцілував її. В той же час він відчув поцілунок на своєму волоссі, і коли підняв лице догори, то в його очі подивилися інші — жіночі, наповнені великою любов’ю… Губи Мері ворухнулися, і Святослав почув пристрасний шепіт: — Я давно знаю вас!.. Але ви не помічали мене… Я ходила на лекції, де ви читали про зоряні світи… Я вже кілька років люблю вас!;: — Мері! — хотів зупинити її Барвицький, але дівчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора: — Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудіть мене!.. Я спеціально студіювала астрономію, яка мені ні на що не пригодиться. На це йшли нужденні центи моїх батьків… Вони — прості робочі!.. Не проганяйте мене, дозвольте мені інколи бачити вас!.. Слухаючи безтямні слова дівчини, Барвицький відчував, що її очі проникають глибоко йому в душу, і не можна вже відвернути погляду від тих прекрасних дівочих очей. Він якось негадано потягнувся назустріч непереможному поклику її серця. їхні губи зустрілися… — Святославе, — шепотіла Мері, — невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?.. — Тепер ще більше,— промовив Святослав.— Я хочу безкінечного щастя, а не миттєвого… А проте, що тепер говорити! Тепер мені залишається лише одне — мрії, безумні мрії… — І я… — почервонівши, тихо сказала Мері. — І ти, — ласкаво відповів Святослав… В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одязі. — Містер Барвицький?— запитав він. — Так. — Вам лист. — Від кого? Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папірці прочитав: “Пане Барвицький! Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів. Роген”. У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива… Святослав радісно повернувся до Мері. Кинувся до неї, поцілував: — Ти мій добрий ангел! — Що таке? — Розкажу завтра! А тепер — ти залишаєшся зі мною… — Як?— здивовано підняла брови Мері. — Так! — перебив Святослав.— Я тебе нікуди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, давай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері… Світло погасло. А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Космосу… Наступило 20 серпня 19… року… ПРОПОЗИЦІЯ РОГЕН А Другого дня таксі-гелікоптер приземлився на майданчику-гаражу, який містився на даху розкішного особняка Рогена. Барвицький вийшов з таксі і відразу ж зустрівся з самим господарем цього будинку — знаменитим мільярдером. Той, стримано привітавшись з професором, запросив гостя вниз. По крутих спіральних східцях з якогось рожевого матеріалу зійшли вони у велику залу, а звідти — до кабінету Рогена. Барвицький сів, оглянувся. Письмовий стіл, кілька стільців. Телефони, телевізори. В стелі — отвір, з нього падає приємне м’яке світло. Роген сів навпроти. Це був сорокалітній чоловік, невеликий на зріст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом. — Містер Барвицький, — почав він. — Будемо говорити начистоту… — Я слухаю вас… — Я уважно слідкував за всім, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпутті. Ви не можете здійснити своїх задумів? Чи не так? — Так, — твердо мовив Барвицький. — Я допоможу вам їх здійснити, — просто сказав Роген. — Яким чином? — схвильовано запитав Святослав. — Я повністю фінансую всі витрати на побудування космічного корабля. Конструювати і керувати всім будете ви! Професор схвильовано встав з крісла. — Зачекайте, — жестом посадив його Роген. — Я не все сказав. Ніякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоіст. Корабель роблю для себе… — Хто ж полетить на ньому? — Я! І ви! — Для чого це вам?— з подивом вигукнув Барвицький. — Ось тепер ми якраз і підійдемо до діла. Я буду до кінця відвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба вирішити, так чи ні! В разі підмови, ви забудете, що я говорив! Ясно? — Гаразд! — не замислюючись, кивнув головою Барвицький. — Так от… Мене не задовольняють ті 20–30 років життя, які мені дає природа. Я ділова людина, я люблю гроші, я хотів би бачити, як мій капітал через сто років розмножиться… Доки я не вмру, мої нащадки не наслідують спадщини. Отже я вирішив пережити їх. Я слухав ваші лекції, виступ на Асамблеї. Я вірю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через століття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, і тоді капітал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фінансовим володарем світу з допомогою вашої машини часу. Ви зрозуміли мене? — Цілком! — відповів Барвицький і внутрішньо здригнувся від огиди, зрозумівши мерзенність і жадібність цієї нелюдської душі. — Отже, я жду вашої відповіді. Вирішувати ви мусите тепер… Святослав задумався. А що ж власне йому думати? Хоч і мерзенний задум цієї “надлюдини”, але це єдиний вихід вирватися у Космос і практично здійснити свої мрії. — Я згоден! — твердо сказав він. Сірі очі Рогена радісно заблищали. — Отже негайно розроблюйте конструкцію. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-дослідних Інститутів, технічні можливості авіаційних і атомних заводів і необмежений кредит. Вам досить цього?— додав він з самовдоволеною посмішкою. — Півгодини назад я не міг мріяти про такі перспективи, — відповів Барвицький. — Через рік ми вилетимо з Землі у Всесвіт… Роген стиснув йому руки: — Завтра ж починайте… — Гаразд, — сказав Святослав і вийшов з кабінету… Він летів додому на гелікоптері, але не бачив нічого за вікном, не чув шуму гвинтів. Воскресла мрія несла його знову в небеса, і єдиний образ людини Землі, який він тримав в своїй пам’яті — був образ Мері, до якої він зараз хетів, щоб поділитися з нею своєю радістю… СУПЕРЕЧКА З МЕРІ Мері залишилася у Святослава, так і не повернувшись до своїх бідних батьків, які жили десь на околиці міста. Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу. Вона була пригнічена і незадоволена, коли взнала про підготовку до польоту в небо, але спочатку не висловлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава… Однак минав час, і становище змінилося… …На протязі 3-х місяців був підготовлений проект космічного корабля за ідеєю Барвицького. На закритій нараді конструкторів і інженерів проект був повністю схвалений, і заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всіх необхідних частин корабля. Світ нічого не знав ні про побудову корабля, ні про його конструкцію. А конструкція справді була незвичайною. При збудуванні перших космічних ракет користувались звичайним хімічним паливом. Але вже при подорожі на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотів. Тому тепер ряд країн готували атомні ракети, де рушійною силою був потік матерії, розігрітої в атомному котлі. Але і ця конструкція не годилася для досягнення променевих швидкостей. Великі успіхи ядерної фізики дозволили Барвицькому піти зовсім іншим шляхом. Його космічний корабель не мав нічого спільного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрів, апарат, збудований з найтугоплавкіших і найлегших сплавів, обтічної форми, без повітряних стабілізаторів. Посередині його був суцільний канал, що проходив наскрізь. В каналі монтувався велетенський соленоїд, а по краях каналу — величезні кулі — розрядники. Ці кулі сприймали на себе коротко-частотну енергію, конденсовану в атомних батареях, і імпульсами, посиленими в мільярди раз з допомогою суперпозиції хвиль, подібними до грозових розрядів, випромінювали через канал. Імпульси проходили від одної кулі до другої з будь-який бік. Соленоїд заряджався і, взаємодіючи з полем локалізованого в просторі згустка електромагнітної енергії, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкість і навіть нерухомо висіти в просторі. Запаси енергії в атомних батареях були надзвичайно великі і їх вистачило б на сотні років польоту по земному часу… Роген кинув на побудову апарата всі можливості своїх велетенських заводів, десятків інститутів, і через півроку в пустині Нью-Мексіко за неосяжною стіною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у світі корабель для досягнення швидкостей променя. В конструкцію було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в області автоматики, теле, радіо і електротехніки, електроніки і т.д. За розрахунком Барвицького корабель мав бути закінченим в липні наступного року… Перші дні Барвицький приходив додому веселий, радісний. Обнімаючи Мері, він жваво розповідав їй про те, як ішли роботи. З кожним днем все тривожніше ставало в неї на серці, однак вона стримувалась, бо не хотіла затьмарювати його радості. Але в свідомості настирливо билася думка — скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору і Часу. І Часу… Бо якщо й вернеться він, то, може, тільки через сто років, коли вона вже помре! Що він хоче знайти там, в холодних просторах Космосу? Невже вона — Мері — любляча і близька — не рідніша йому від космічних химер? Одного разу, коли Святослав повернувся на гелікоптері з Нью-Мексіко пізнього вечора, Мері не витримала. Дивлячись повними сліз очима в лице чоловікові, вона сказала: — Любий мій! Я завжди рада і щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радості ти зовсім забуваєш про мене. — Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стрепенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розумію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері? — Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем? — Це правда, Мері? — Так!.. — Для чого, для чого? Кому потрібне на цьому світі ще одне створіння, ще один черв’як? Не треба цього, Мері… — Ні! Ні! — схвилювалася Мері. — Я не знищу твого сина… Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи… — Ах так — марення? Ти згодна з тим, як мене оцінила підла преса? І це ти, Мері, яка так раніше розуміла мене? — Я хотіла показати тобі, що треба знайти мету і в нашому земному житті. Святослав зневажливо махнув рукою: — Перестань!.. “Мета”! Яка мета? Дати світові ще одного чи кількох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповіді! Для чого ці смішні і нікчемні розмови… Я не можу, розумієш — я не можу не використати цієї можливості, щоб здійснити свою мрію! Пробач мені, Мері… Я знаю — тобі тяжко .. Але я повернуся! Я повернуся звідти!.. Мері гірко посміхнулась і не сказала нічого. Холодок відчуження ліг між ними. Суворим і холодним відлітав щоранку Святослав, і знову до нього настирливо з’являлись галюцинації, і знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в інші світи. І такі ясні були ці видіння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дійсність — другий чудесний світ, що мерещиться йому у видіннях, чи заплакана Мері, що цілими днями без руху сидить на дивані, втупившись в одну точку… ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ …Пройшло 10 місяців… Через місяць мав відбутися старт космольота. Роген в кількох нотаріальних конторах оформляв всі необхідні документи для того, щоб ніхто не міг стати його спадкоємцем протягом ста років. Крім того, він, за вимогою Барвицького, повністю матеріально забезпечив Мері і її майбутніх нащадків… В червні неждано до професора завітав гість: це був академік Копилов, який приїжджав на конгрес фізиків. Барвицький був розчулений — ніхто з учених до цього часу не провідав його, ніхто не згадав Копилов був першим- — Колего, — сказав Копилов, після привітання, — я приїхав до вас не лише для того, щоб провідати вас. Я знаю про те, що вам відмовлено в роботі у всіх інститутах, і хочу запропонувати найактивнішу роботу в нашій академії і якраз в галузі ваших досліджень… У нас в Росії почалися роботи по збудуванню космічного корабля для польотів в інші системи. Я думаю, що ваш досвід, ваша ерудиція була б дуже корисною при цих дослідженнях. Незважаючи на різницю в світоглядах, у нас з вами є багато спільного… — Я дуже зворушений, колего, — відповів Барвицький, — але мені вже нічого цього не потрібно. Через місяць я вилечу в Космос!.. — Як? — здивовано вигукнув Копилов. — Я говорю серйозно… Про це ніхто в світі не знає, але вам я розповім. З умовою, що ви збережете таємницю! — Розуміється!.. — Так от, відразу після Асамблеї, коли я був спаплюжений і осуджений світом, — мене викликав Роген… — Роген? — вигукнув Копилов. — Це відомий магнат? — Так. Він дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космічний корабель для досягнення зверхпроменевих швидкостей. Менше ніж через місяць апарат буде готовий… — Хто на ньому полетить? — Роген і я… — Що він хоче робити там, в Космосі? — здивувався Копилов. — Здається, там не зробиш бізнесу! — Хто знає, — таємничо мовив Святослав. — А між тим цього я не маю права говорити… — Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосі, без товаришів, без наукової експедиції? — Мені не потрібно експедиції, я не збираюся додавати результати жалюгідних досліджень на інших світах до так званої “скарбниці” людської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Простору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — правий я чи ні! — Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, побажаю вам щастя, але від душі попереджую, що вас чекає поразка!.. — Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте? — Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можливість контролювати свої дії і, може, навіть загине!.. — Я хочу бачити це!.. — Але ж ви нікому не передасте свої знання… — За мною підуть інші… Копилов з докором похитав головою: — Професоре! Я не розумію, як можуть в одній людині поєднуватися такі великі думки і така наївність!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академій соціалістичної федерації вирішила розпочати ще нечувані по масштабу роботи, зв’язані з вивченням далеких світів… Ви знаєте — як необхідні нам такі люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвіст, а відкривати нові світи! — Може, ще гірші, ніж наш, — усміхнувся Барвицький. — Пізно… Пізно… Скажу лише одне!.. На якому принципі у вас будується космольот?.. — Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху… — Це ж дуже небезпечно! — У нас немає іншої конструкції… — Так, так… — задумано протягнув Барвицький. — Ось що. Я передам через вас вашій академії проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбільш розроблений і найбільш ефектний з тих. що я знаю… — А як же Роген?.. — почав Копилов. — Роген? Ніякого морального права він не має на цю конструкцію. Апарат мусить належати людству. Якщо я сам не можу бути корисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науці. Я бажаю вам щастя, колего. І ось, візьміть, — Барвицький передав Копилову сувій паперів. — Тут все, що торкається корабля… — Добре, — дружньо дивлячись в очі Барвицькому, сказав Копилов. — Будьте певні, ваші ідеї попадуть в хороші руки… — Я впевнений в цьому!.. — І ще одне, — продовжував Копилов, — коли переконаєтесь, що ви неправий, постарайтесь повернутися на Землю. Тут, на Землі, буде вирішуватися смисл Буття людського, а не в безодні космічного простору. Барвицький заперечливо похитав головою і міцно потиснув гарячу руку російського академіка. І ось він знову залишився один. Він і сумна Мері, як німий докір… А через годину по терміновому виклику Барвицький прилетів до Рогена і по сходах зійшов в його кабінет. — У вас був годину тому Копилов? — запитав Роген. — Так!.. |