Поза часом. Бердник Олесь Поза часом і простором
 Скачать 119.45 Kb.
|
|
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури Бердник Олесь Поза часом і простором Матері, яка навчила мене любити Мрію “БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ” …Засідання світової Асамблеї учених наближалися до кінця Мета Асамблеї була незвичайною — знайти шляхи для більш доцільного існування людства, відшукати нові форми соціального, політичного та філософського співіснування. Було багато сказано старих і нових істин. З трибуни Асамблеї лунали і мудрі слова, і тріскуні фрази, і висока вченість, і явне неуцтво. Коли проходили останні засідання Асамблеї, її стали зовсім мало відвідувати, а преса взагалі втратила до неї всякий інтерес. Та на передостанньому засіданні сталося щось дивне. Репортери, які раніше дуже сумно розглядали розмальовану стелю приміщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радіоапаратів в газети. Газети зробили за годину своє діло — і сталося небачене… …Конференц-зал університету знову заповнили вчені. Були представники зовсім протилежних течій в науці — і матеріалісти, і найреакційніші ідеалісти, і навіть священнослужителі різних релігій. Засідання, що відбувалося сьогодні, стало справді цікавим завдяки людині, яка стояла тепер на трибуні. Над здивованою і схвильованою аудиторією неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумілі, дивні істини, зачаровуючи присутніх: — …В безкінечній пустелі Всесвіту пливуть неосяжні зоряні світи. Свідомість неспроможна охопити надграндіозності світобудови, а всі спроби хоча б частково з’ясувати суть Буття — даремні, нікчемні і смішні… — Десь у безодні — пилинка. Це — Земля. На ній — нікчемні своїми розмірами істоти, сміховинно малі! Але дух і розум цих істот, що вічно пориваються до шукання, — неймовірно великі і сильні… — Хто вони такі? Куди ідуть? Багато людей шукають розгадки великої таємниці. Дві дороги в Науці людства. Дві крайності. Між ними — безліч дрібних стежечок… Плутанина, ворожнеча — а відгадки нема! Таємниця! Де ж істина? Оратор замовк. Поглянув на зал. — Чи не ви будете нам відкривати істину, містер Барвицький? — прозвучав серед мовчанки різкий іронічний голос. Аудиторія зашуміла. Почувся сміх. Та оратор, навіть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далі: — З одного боку — містичні теорії ідеалістів, що незмінно приводять до першопричини і, нарешті, вимагають віри в Творця Всесвіту, а з другого боку — примітивні доктрини матеріалістів, які виводять великий могутній Розум людини з косної мертвої матерії і, таким чином, наділяють матерію розумною основою хоча б в потенціалі… Закони Природи, які діють нібито незмінно скрізь, де для цього є умови, створюючи в процесі еволюційного розвитку живі істоти від первісного протиста до обдарованої Розумом людини — знову нічим не відрізняються від Творця, але тепер уже несвідомого, що ще гірше!.. — Це що — знищення всієї науки? — знову вигукнув насмішкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокійно говорив: — Але є, безперечно, є вірний шлях до абсолютного знання, який захований від нас Природою. Гарантією цього є той факт, що одна за одною падають таємниці Світу перед зброєю Розуму. Цей шлях — в шуканні взаємозв’язку Матерії, Розуму, Часу і Простору… Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокійно відпив ковток води. Це був високий худий чоловік з розтріпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кістлявому обличчі, в якому була своєрідна похмура краса. Ось він відкинув волосся з лоба, пошукав щось в записці, яка лежала перед ним, і знову підняв темний незрозумілий погляд на аудиторію. Всі з подивом і тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на маніяка, вчений. А він говорив, дивлячись кудись за голови, за стіни будівлі, немов проникаючи силою думки в безодні Космосу: — Чи можна стверджувати, що є тільки Буття, яке пізнається нашими почуттями? Ні в якому разі! Бо це буде вульгарне обмеження безкінечного Всесвіту, який мусить бути в своїх проявах безкінечним так само, як в Часі і Просторі. Людина ж з своїми почуттями і аналізом Розуму пізнає тільки найнікчемнішу частину безмежного Буття не тільки в Часі і Просторі, а і в якості. Той самий молодий учений, що кидав іронічні репліки, знову не витримав і, схопившись з місця, крикнув: — Для чого ви спеціально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стільки містики і незрозумілості? Чи є що-небудь поза можливостями почуттів, ми не знаємо! А те, що ми поволі і безкінечно пізнаємо світ — це ясно кожному школяреві!.. — Цілком вірно — кожному школяреві! — спокійно підтвердив оратор. — Але питання йде про те, як ми його пізнаємо, наскільки глибоко… — В безкінечному Космосі є безкінечні кількості різних невідомих нам існувань. Природа їхньої організації та координати, в яких вони знаходяться, чужі і недоступні для нас І ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайні простори невивчених чудесних країн, ми повинні зупинитися на березі океану, який відділяє нас від тих чудес. Цей океан — Час і Простір! Так, кайдани Часу і Простору зв’язують руки і ноги людства, яке, незважаючи на “прогрес”— безсильне і жалюгідне! — Ну, це вже занадто! — закричало з десяток голосів з різних місць залу. — За кого він нас вважає? — Що за неонігілізм?! — Тихо! Джентльмени, це ж дуже цікаво! — Геть! Всі ці вигуки заглушив спокійний голос Барвицького: — Ні! Не занадто… Я доведу це! — Справді, давайте проаналізуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, які їхні перспективи в майбутньому?.. — Незаперечні заслуги науки в полегшенні праці людини, у виробленні засобів для більш швидкого пересування у створенні засобів зв’язку на відстані та інше… Все це робиться для того, щоб максимально задовольнити різноманітні потреби людей. Але самі вони — “Царі природи” — для чого живуть і куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба іронічних поглядів! Адже ніякі потуги соціологічних наук, які звуть людей до справедливого суспільства, і ніхто з вас не приховає і не спростує того, що в даний час людина відрізняється від тварини тільки своїм інтелектом та тим, що може більш повніше задовольняти свої забаганки чи бажання — як хочете! В усьому ж іншому — народження, короткочасне життя, зникнення разом з індивідом навіть найпрекрасніших його ідей чи бажань, смерть — ми подібні до нещасних тварин, життя яких з філософської точки зору безглузде. Можуть заперечити — адже наші діла приносять користь майбутнім поколінням! Пуста фікція! В майбутньому настане час, коли загине і наша планета і людство. То в ім’я чого ж всі незліченні страждання і страшна праця тисяч поколінь? Ради того, щоб колись на мертвому космічному тілі залишити тільки сліди діяльності нікчемних істот, які багато мільйонів років боролися ради ефемерних ідей, а потім забрали їх з собою в могилу, чи кинули в безодні Космосу?! — Що ж ви пропонуєте? — вигукнуло тепер уже декілька роздратованих голосів. А той самий вчений, що кидав репліки, іронічно додав: — Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!.. — Не поспішайте з висновками, погано вихований молодий чоловіче! — відрізав Барвицький і говорив далі: — Де ж вихід? Як глибше пізнати Світ? Як осмислити наше життя і зробити його більш перспективним?.. Весь зал притих. Барвицький, очевидно, підходив до основного, ради чого він — професор університету — авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з’їхалися учені майже з усього світу. І ось присутні почули слова, які примусили їх здивовано перезирнутись: — Перш за все треба зробити людство безсмертним! Так, панове насмішники, — іменно безсмертним! І не окремих людей, а все людство! — Ахінеї! — почулося кілька голосів. Вчені і всі присутні стримано і якось ніяково почали перемовлятись. Але оратор уже підняв руку, закликаючи до порядку схвильовану аудиторію. — Не дивуйтесь! Я все з’ясую, панове! Судити будете потім Справа йде про те, щоб розірвати ланцюги Часу і Простору, які скували Людство і примусили його скніти в безглуздій метушні — політичній і соціальній — на нікчемній планеті, без надії відвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу і Простору — народження, смерть, народження, смерть!.. — Я гадаю, що висновки теорії відносності відомі всім присутнім, і зупинятися на конкретизації їх я не буду Скажу основне… — Ви всі знаєте, що для об’єкта чи суб’єкта, який летить в просторі з швидкістю променя, і об’єкта або суб’єкта, що знаходиться, допустимо, в звичайних умовах, на Землі, час буде проходити по-різному. Чим більша швидкість, тим менше “старіє” об’єкт або суб’єкт. Такий висновок теорії відносності. Людина, промандрувавши в Космосі кілька місяців, може повернутися на Землю через століття за земним часом. Страшний парадокс! Але в ньому, на щастя, вихід для всього людства. Це — та стежечка, те віконце, яке Природа залишила для нас в царство безкінечності і осмисленого безсмертного Буття! Зал насторожився. — Найбільша швидкість розповсюдження причинності — це швидкість розповсюдження променя. Так говорить теорія відносності. Я вважаю, що це неправильний висновок! Обмежені швидкості можуть бути тільки в обмеженому Всесвіті. Всесвіт же безкінечний, тому й швидкості в ньому можуть бути загалом безмежно великі! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тіло, що летить з надпроменевою швидкістю, сповільнить свій розвиток до мінімуму, потім зупиниться в своєму розвитку в часі, а далі почне молодіти! Я стверджую—хто досягне надпроменевої швидкості, той буде вічно молодим і безсмертним, він вийде за межі Часу і Простору і зможе навіть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнім господарем Буття, Космосу, а не жалюгідною лялькою в руках сліпих сил Природи!.. — Безумний! — зірвався з місця високий блідий священик. — Разом з сучасною наукою ви хочете зруйнувати ідею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плоті — богохульство! Ви ставите під сумнів існування душі, боготворите Людину! Барвицький криво усміхнувся: — Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стіну Часу і Простору, згромаджену Космосом навколо нас, ніж чекати милості невідомого Бога? Перед людством — прекрасний шлях! — Тепер необхідно побудувати апарат, який міг би досягти надпроменевої швидкості, і провести експеримент. Це можливо завдяки успіхам ядерної фізики. Але я бачу інші часи. Недалеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якій живе, в величезний міжзоряний корабель, який, летячи в просторі з неймовірними швидкостями, буде не тюрмою для нашого бунтарського духа, а справжньою машиною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час і дасть безсмертя. — Я звертаюсь до вас, кращі вчені світу, мозок людства! Давайте всі разом приступимо до практичних робіт по підкоренню Космосу і розірвемо кайдани Часу і Простору!.. Потік неймовірних ідей був такий раптовий і вражаючий, що багато присутніх не змогли знайти відразу слів для реакції. Тільки репортери без кінця фотографували сенсаційне засідання та передавали по радіо нечувані слова Барвицького. Нарешті, піднявся старий академік Мільтон — Президент Національної академії. — Питання ставиться так, — роздратовано сказав він, — що всякий, поважаючий себе вчений, відмовиться брати участь в подібних прожектах. Все це ніщо інше, як антинаукова авантюра, якщо не гірше .. — Ви помиляєтесь, містер Мільтон,— заперечив російський академік Копилов.— Хоч я і не згоден з філософськими висновками Барвицького, але в його пропозиції — великий науковий і практичний смисл Питання поставлено дуже сміливо, але з якого це часу сміливість в науці вважається авантюрою або неуцтвом?! Та роздратований Президент з свитою професорів поспішав до виходу. Чулися образливі вигуки на адресу Барвицького, нічого не можна було зрозуміти в залі, яка кипіла почуттями схвильованих до краю людей… До Барвицького підійшов Копилов, кілька французьких інженерів, з десяток молодих учених. — Колего, — говорив російський академік, — по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нігілізм в соціологічних проблемах. — Так що — ви цілком відкидаєте мої пропозиції? Ви вважаєте їх нездійсненними? — різко запитав Барвицький. — Ні, чому ж! Але ви справді, критикуючи ідеалізм, самі залазите у архіідеалізм Ви зважаєте, що людина звільниться від своєї матеріальної оболонки при досягненні зверхпроменевих швидкостей і цілком перейде в область ідеї — здається, я так зрозумів вас? — Майже так! — То ось — я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина — це, перш за все, матеріальна субстанція, і “перетворення”, зв’язані з різницею часу, можуть бути обмежені, а не такі фантастичні, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справді побудовою корабля, але для реальних польотів, в межах швидкості світла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге — наша Академія візьме участь в цьому… — Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!.. — Гляньте! — показав Копилов на залу. Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей .. Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші. Барвицький залишився один. Зовсім один!.. На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всі дали велетенські заголовки: “БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО” — ДИКІ ІДЕЇ — “КОСМІЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ” В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, інші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства. Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його виступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза.. …Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор. — Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми мусимо відмовитися надалі від ваших послуг. — В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький. — Я більше нічого не можу сказати вам… Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов. В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення. Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, “божевільне марення”, всесвітня ганьба і гіркота в душі… НЕСПОДІВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ …Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подобався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту… Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету.., Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася недалеко від моста, сховавшись в тіні… Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани… Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Легкий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі навернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче. В пам’яті блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зоряного неба… З глибини свідомості виринали тіні минулого… …Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зірках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глибина відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зривається негадано запитання: — Мамо! А чи далеко до Місяця?.. Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла: — Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди… Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір: — Мамо, мамо, я придумав, як можна долетіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим часом підростуть і долетять… І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в університеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях,— завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля… Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі! — Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, скинути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Буття!.. Його не слухали, за спиною посміхались: — Знаменитий учений, а трохи той… І показували пальцем біля лоба. Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, його чудесну мрію вважають химерою! Кінець! Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Мабуть, ні, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого серця-- Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки галюцинації і в сні і наяву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкритими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глухий гомін велетенського міста і парапет набережної, де він сидить… Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчував і бачив лише одне… …Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої істоти. З неба ллються палючі промені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Святослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію. Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пити… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чорному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супроводжують його… Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота? А білий привид наблизився і зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіноче обличчя — але ніяк не зрозуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блискають її зіниці, біле волосся вільно спадає локонами на груди. Вона підіймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, і йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя. Жінка нового світу мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє незвичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилається навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться чарівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця триватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота… Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і бачить, що два світила опускаються донизу, стають все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь! Святослав зупиняється, повертається до супутниці з чужого світу: |