Поза часом. Бердник Олесь Поза часом і простором
 Скачать 119.45 Kb.
|
|
— Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрівників на Місяці або на Марсі терпить біду? — Говорить Барвицький, — донеслося з чорного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!! Через кілька хвилин Копилов мчав у відкритому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля прекрасної вілли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтріпане сизе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати… На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці прощалася з ним — останньою своєю надією… Стукнули двері. Мері злякано підняла голову Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю. — Що? — злякано прошепотіла вона. Він, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово… — Він? — беззвучно запитала Мері. — Так, — хитнув головою Копилов. — Все пропало… Через кілька хвилин — катастрофа. Я чув його по радіо.. Він звертався також до вас… Раптом метеорит спалахнув над обрієм і покотився до землі. Зелене світло осяяло все навколо. Копилов кинувся до вікна, зупинився. Пролунав далекий грім. Віктор підвів розтріпану голову з колін матері. — Мамо! Що це? — Спи, синочку! Це впала зірка. Десь померла людина, як кажуть старі люди, — стримуючи сльози, відповіла Мері… …Мері обняла спочатку Віктора, потім Копилова. Вона була майже спокійною. Вона зробила своє діло — син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!.. Вона піднялась навшпиньки і прошепотіла в ухо Копилову: — Коли будете в іншому світі — розповісте сину про Святослава… — Добре, — відповів старий академік. — Розкажу. Ніщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь… Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненні смуги, мов казкові дороги. То відлітали могутні апарати в безодні Космосу, несучи в собі незламні, безстрашні серця, які людство посилало для завоювання Космосу… Розум починав свій великий похід — похід у безкінечний Всесвіт… ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА ЗАГРОЗА З КОСМОСУ — Ну от… Я показав усе, що могло вас цікавити. Буду дуже радий, якщо наші роботи допоможуть вам!.. Сказавши це, інженер Валерій Тригуб гаряче потиснув малесеньку ніжну руку Вікторії Деніс. Вона захоплено — знизу догори — дивилася милими сірими очима на велетня-інженера який своєю сердечністю і незвичайною внутрішньою силою полонив її експансивну душу ще тоді, коли вони зустрічалися в минулому на конгресах космонавтів. З першої зустрічі між ними простягнулася незрима нитка хвилюючого почуття, яка тепер була вже дуже міцною. — Спасибі, — каліченою російською мовою сказала дівчина і засміялася. Засміявся і Валерій. Йому було приємно дивитися на біляву, тонесеньку дівчину. Здавалося — дмухни на неї, і вона полетить! Ця дівчина була керівником американської делегації інженерів і вчених, які приїхали сюди, щоб перейняти досвід російських конструкторів по будуванню космічних ракет. Кілька дній тому стратоплан примчав їх на Урал, де вони знайомилися з новою конструкцією гігантського зорельота, що був збудований за проектом Тригуба. Потім російська делегація повинна була їхати в Америку, щоб подивитися, що зроблено за океаном. Там теж закінчували будувати космічний крейсер. Вести його в простір мала якраз оця тендітна дівчинка. Валерію навіть не вірилось, що така “пір’їнка” керуватиме велетенською машиною та ще в такій небезпечній подорожі… Він сказав їй про це. Вікторія усміхнулась і якось по-хлоп’ячому, задерикувато сказала: — Ви не дивіться, що я маленька! Я сильніша від багатьох мужчин! Спробуйте — о!.. І вона жартівливо зігнула руку, а Валерій теж жартома спробував, які там в неї біцепси. Вони справді були натреновані, як в доброго спортсмена. — Вірю! Тепер вірю! — засміявся Тригуб. — Ну хоч в моїх здібностях інженера ви не сумніваєтесь? — знову пожартувала Вікторія. — О ні, ні! Здаюсь і більше таких запитань задавати не буду! — Дивіться ж,— смішно погрозила пальцем дівчина і потім вже цілком по-діловому сказала англійською мовою: — Ми негайно використаємо все, що у вас є цінного в області електроніки. Мені дуже сподобалась абсолютна автоматизація у вашому зорельоті, містер Валерій… — Називайте мене просто — Валя. Адже ми друзі?!— відповів жартівливо Валерій. — “Валья”, — м’яко повторила Вікторія. — Ще раз спасибі!.. За дружбу!.. Але я хотіла сказати ось що… Я зовсім не бачу у вас протиметеоритного захисту! Чому?.. — Ще немає досконалого проекту. Над цим працюємо. Вважаю, що до вильоту ця проблема буде вирішена. А можливо навіть перший політ доведеться робити без захисту. Будемо обминати метеорити по сигналах радіолокаторів… — Ні! Це не годиться,— мовила, заперечливо похитавши головою, Вікторія.— У нас уже розроблена конструкція дуже простого і вдалого захисту!.. — Яка ж саме? — По сигналу радіолокатора метеорит, що летить назустріч ракеті, могутніми розрядами електромагнітної енергії роздрібнюється на пил, потім заряджається негативним зарядом. А заряджений пил обходить електромагнітне поле, яке створене навколо ракети. Правда, просто?.. — Геніально! — вигукнув Валерій. — Я негайно передам вам всі матеріали, як тільки ми прилетимо додому… — Гаразд! А тепер — підемо… Дивіться — яка краса. Вікторія подивилася навколо. Справді, тут було дуже красиво. Вдалині танули в осінній позолоті схили Уральських гір. З барвистими килимами пожовтілих листяних дерев приємно контрастували темнозелені пасма ялин… А над всім цим летіли десь у далеч бліді хмаринки. — Чудесно! — сказала Вікторія. Потім глянула на Валерія, що замріяно дивився в далечінь, і подумала з незвичайною ніжністю: “А ти ще чудесніший від цього пейзажу любий велетню!” Він справді був хлопець хоч куди. Високий на зріст, широкоплечий, з веселим відкритим обличчям і шапкою каштанового волосся — він зовсім не був подібним до вченого. Вікторія думала: “Як дивно — він такий земний зовні, а який мрійник в душі! Надзвичайно дивне поєднання!” Вони зійшли зі сходів будинку, де розмістилося управління будівництвом, і пішли по території космодрому до центра великої площі. Там стояв зорельот. В ньому наяву втілювалися багаторічні мрії Тригуба, багатьох інших конструкторів та численної когорти вчених, які провадили різні підготовчі роботи. Метрів за двісті закінчувався другий такий же апарат. Там ще тривали внутрішні роботи по монтуванню приладів. Людей майже не було видно. Тут тепер не до гуляння. Члени делегації одержували потрібну консультацію в інженерів будівництва — тому весь космодром був безлюдним… Валерій і Вікторія зупинилися і замилувалися зорельотом, який неосяжною громадою здіймався над їхніми головами, поблискуючи матовими металічними боками. Корабель повинен був стартувати прямо з землі, без ніяких спеціальних естакад, як це робилося в минулі роки. Він був звичайної яйцевидної форми, загострений спереду, з трьома стабілізаторами по боках, які також виконували роль своєрідних підніжок. Лише восьма частина п’ятдесятиметрового корабля була відведена для житлових приміщень і складів продуктів. Все інше заповнювали апарати руху, запаси пального. На зорельоті була невелика атомна станція, яка давала електроенергію кільком фазотронам. У магнітному полі фазотронів розганявся до величезних швидкостей заряджений пил вуглецю, який, виходячи з фазотрона, зустрічався з паралельним потоком кисню, спалахував і надпотужним струменем — з швидкістю від трьохсот до п’ятисот кілометрів на секунду — виривався з дюзи, даючи рух кораблю. Такий двигун давав можливість долетіти до зовнішніх планет, повернутися назад і навіть зробити кілька посадок на зустрічні планети без додаткової заправки пальним. До цього часу для перельотів на Марс і Венеру або навіть на Місяць використовували проміжні станції — штучні супутники Землі або Сонця, запущені по певних орбітах в сонячній системі. Але тепер, коли були сконструйовані кораблі з такими необмеженими можливостями, необхідність в штучних супутниках майже відпадала, і їх можна було використовувати для суто наукових робіт… Валерій і Вікторія обійшли навколо зорельота і зупинилися. — Місяців через два, — промовив Валерій, — цей корабель приземлиться на Плутоні… Ви розумієте — на Плутоні! Десять років тому ми мріяли про Марс і Місяць, а тепер — Плутон! Край Системи! А там — дорога до інших Систем! Ви теж, здається, летите на одну з зовнішніх планет?.. — Для дослідження супутників Сатурна і Урана!.. Таке офіціальне завдання експедиції! Але, може, я в польоті передумаю та й махну вслід за вами! — сказала Вікторія і дзвінко засміялася. Валерій жартівливо взяв й за плечі, заглянув променистим поглядом до сірих очей. — І раптом, дорога Вікторіє, ми з вами зустрінемось на якійсь дикій і суворій планеті!.. Скажу одверто—мені дуже хотілося б цього!.. Дівчина опустила вії, тепла хвиля підкотила до її грудей. Почервонівши, вона тихо відповіла: — Мені чомусь здається… чи, може, хочеться, щоб зустріч з вами, Валья, була… на Землі!.. Усмішка збігла з лиця Валерія Він відчув якісь незвичайні нотки в голосі дівчини і тепер намагався збагнути, що відбулося, дивлячись в сяючі сірі очі Вікторії. Ось ворухнулися його губи, певно він хотів щось сказати, але не встиг. Над космодромом загримів голос з радіорепродуктора: — Інженера Тригуба та інженера Деніс просять негайно зайти до директора будівництва в терміновій справі! — Що трапилося? — захвилювалася Вікторія. — Я гадаю, що нічого особливою, — заспокоював Валерій. — Може, вас викликають додому, або ще що-небудь… Вони швидко пройшли широким коридором будинку управління і відкрили двері до кабінету директора. Там уже зібралися всі члени делегації і інженери та службовці космодрому. Директор — сухорлявий, сивий інженер — був блідий і схвильований — Друзі! — сказав він. — Справа, ради якої я турбую вас, надзвичайно важлива, хоч і не стосується нашої безпосередньої роботи. Я тільки що одержав телеграми від уряду і від Всесвітньої Академії Наук. Те, що в них говориться, страшна несподіванка для всієї Землі. Слухайте текст телеграми… Присутні були схвильовані таким вступом, але ніхто не чекав того, що прочитав директор. А він прочитав таке: “Всім урядам Держав, Національним Академіям! Всім народам Землі! Три дні тому обсерваторія Маунт-Вільсон сповістила Всесвітню Академію про страшну звістку. Академія не обнародувала її, доки не була підтверджена її вірогідність. Дослідженнями Пулковської, Грінвічської і ряду інших обсерваторій світу ця звістка підтверджена. Люди Землі! З глибини Космосу, від сузір’я Плеяд, до нас наближається темне плането-подібне тіло. Це було встановлено з допомогою вдосконалених радіотелескопів. Маса космічного тіла дорівнює приблизно масі Землі чи Венери. Швидкість тіла надзвичайно велика — а саме — біля п’ятисот кілометрів на секунду. Можливо, ця планета з іншої системи, відкинута від свого сонця якоюсь катастрофою. Дуже швидко тіло ввійде в нашу систему. Орієнтовно визначено, що шлях його проходитиме через орбіту Землі. Це значить, що нам загрожує світова катастрофа. Ми закликаємо учених Землі шукати шляхи для врятування людства! Ми закликаємо всіх людей зберігати спокій в цей тривожний час! Наступають дні екзамену — або наша наука, наш Розум знайде вихід з цього становища, або ми загинемо!.. Всесвітня Академія наук”. Звістка була такою страшною, що в кабінеті настала тривала мовчанка. Люди переглядалися, не знаючи — вірити цій химерній звістці чи ні! Але тут було не до сумнівів! Папірець телеграми тремтів у руках сивої людини, гіпнотизуючи присутніх… — Американських колег прошу готуватись до вильоту,— додав директор.— Вас викликає ваша академія. Відразу стало шумно. Тривожно коментуючи телеграму, інженери виходили надвір. Перед управлінням вже стояли два реактивні літаки для гостей… Валерій ніяк не міг опам’ятатися. Все переплуталося в його голові — недавня радість, готування до польоту, а тепер якась страшна сила — сліпа і невблаганна — хоче зруйнувати не тільки його мрії, а й усе життя на Землі… Хтось смикнув його за рукав. Це була Вікторія. — Я вилітаю… Валья… — тихо мовила вона. — Бачте — ми замріялися і не подумали про те, що щось може перешкодити нашим мріям. …навіть громадським… не кажучи про особисті… Прощайте, милий друже! Валя здригнувся. — Чому прощайте?.. Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихід! Вірте цьому, Вікторія! І самі теж шукайте вихід!.. Невже людський геній буде безсилим відвернути лихо, яке нависло над нами?! Ні! Не вірю! У Вікторії засяяла очі. — Який ви сильний! Я вірю вам! Я… Але дальші слова заглушив рев реактивних моторів. Валерій нахилився вперед, щоб розібрати, що вона сказала. Дівчина щось промовила, і знову нічого не було чути… Вікторія махнула рукою. На ЇЇ голові звихрилося волосся. Вона міцно потиснула руку Тригубу і побігла до стратоплана, де вже були всі члени американської делегації. Ось один за другим заходять в дверці літака інженери. Нарешті, в чорному отворі зникла Вікторія Дверці закрилися. Мотори заревли сильніше, і срібнокрилий птах, легко розігнавшись, полинув у небо. Щось обірвалося в серці Валерія Він підсвідомо простягнув руки вслід стратоплана, який поніс в далеку Америку малесеньку тендітну дівчинку. І хто знає — чи побачаться ще вони?.. “Серце, скажи — хочеш ти цього чи ні?..” Нічого прислухатися, друже, до серця! Воно рветься вслід літакам, які малесенькими цятками тануть на обрії… ЗЛОЧИННИЙ ПЛАН Як завжди, він був приємним і люб’язним — син мільярдера Гершера, президент Академії наук. Зачекавши, доки всі сіли, він не піднімаючи очей, сказав: — Я зібрав вас для того, щоб запропонувати свій план врятування Землі… Потім поглянув своїми недоречно веселими очима на присутніх учених і фінансистів, серед яких була і Вікторія та члени делегації, що сьогодні повернулися з Росії. Почувши слова Гершера-молодшого, присутні зацікавлено насторожилися. Тепер весь світ гарячково думав лише над одною проблемою — врятування Землі! Що ж надумав Гершер?.. А той продовжував говорити: — Я хочу знати, що ви скажете про наукову основу цього плану! І тільки!.. Ніяких моральних чи психологічних категорій!.. Ніхто не здивувався, почувши такий вступ. Всі знали, що президент Академії ніколи не був прихильником гуманістичних ідей. — Отже, мій план такий, — сказав Гершер. — Ми в товщі Землі, в районі Гренландії, зробимо велетенські штольні у вигляді дюз ракети. У нас досить технічного потенціалу, щоб провести ці роботи в найкоротший час! Ми перетворимо всю Землю в зорельот і, користуючись ядерним пальним, надпотужними зарядами виштовхнемо її в світовий простір, коли космічне тіло, що загрожує нам, наблизиться до орбіти Землі. Планета пролетить геть, а ми, описавши в світовому просторі складну криву, яка проляже трохи далі за орбіту Плутона, повернемо Землю на її старе місце… В приміщенні залунав страшний галас. Завжди спокійні вчені тепер не могли стриматися, почувши такий страшний проект. Один з академіків закричав: — Це божевілля! Не кажучи про те, що від поштовху міста і народи Землі зазнають страшних руйнувань, — все живе загине в холоді міжзоряного простору, коли Земля буде проходити поза орбітами зовнішніх планет! Ми втратимо більшу частину атмосфери і зовсім не будемо впевнені, чи знову повернемось на старе місце, чи назавжди залишимося блукати в Космосі… Яке ж це врятування людства?! — Ми збудуємо підземні міста з штучною атмосферою і освітленням, — спокійно відповів Гершер. — Не велика біда, якщо ми залишимось в Космосі, далеко від Сонця, назавжди. Ми маємо можливість спокійно і щасливо жити під землею, використавши наші досягнення в галузі фізики і хімії… — Ви збудуєте міста під землею для ста–двохсот тисяч чоловік! — знову вигукнув академік. — А інші?.. — У нас немає іншого виходу. Треба зберегти хоч мінімум. А потім… може, це воля божа! Так вирішиться всяка соціальна і філософська плутанина! — цинічно проскрипів Гершер. Вікторія внутрішньо здригнулася від огиди. Ще сильніший шум піднявся в кімнаті. Та президент жестом закликав до спокою всіх присутніх. — Не будемо дискутувати! Час не жде! Зараз ви всі одержите конкретні завдання по підготовці плану, і я повідомлю світ про майбутнє Землі. Ми зможемо зробити сховища на півтора мільйона чоловік. Право на життя в майбутньому світі одержать ті, хто купить спеціальні акції нашої організації на суму п’ятсот тисяч доларів!.. Це краща рекомендація людям, які будуть жити в новому світі. Дармоїдів і ледарів нам не потрібно! Отже, почнемо!.. Включивши телефони, Гершер віддав накази в радіостудію… Після цього він повернув обличчя до принишклих вчених. — Міс Деніс, — сказав він. — Ви будете керувати підготовкою розрахунків потужності зарядів… — Гаразд! — відповіла Вікторія. — Але чи не краще проконсультуватися з іншими академіями?.. — Ні! Кожна хвилина дорога! А потім… що вони можуть додати! Гуманних викрутасів нам не потрібно! Все!.. Гершер давав вказівки іншим ученим, а Вікторії все вчувався рідний-рідний голос далекого російського друга: “Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихід!” Незважаючи на жорстоку дійсність, в її серці не згасала дивна надія на рятунок. Може, це була химера, та серце тепер було сильніше розуму… .................... Через кілька хвилин запрацювала радіостанція Гершера. На весь світ транслювалися такі слова: — Всім урядам, всім народам Землі! — Зважаючи на те, що в даний час кожен день вагань наближає Землю до катастрофи, наша академія взяла на себе ініціативу негайно здійснити розроблений нею проект врятування нашої планети. Земля буде виштовхнута в міжзоряний простір, коли небесне тіло наблизиться на небезпечну відстань. Люди будуть заховані в спеціальні підземні міста. Через чотири роки Земля повернеться на своє місце. За право жити в майбутньому світі треба заплатити п’ятсот тисяч доларів! — Іншого виходу немає, і ми починаємо роботи!.. Ще до цього повідомлення людство було охоплене панікою після телеграми Всесвітньої Академії Наук Уряди ледве стримували спокійними відозвами свої народи, запевняючи, що наукова думка світу знайде можливість рятунку… Та, незважаючи ні на що, кожного дня тисячі людей закінчували життя самогубством, А деякі кинулися в розпусту, чекаючи смерті. В ряді міст Європи та Америки прямо на вулицях організовувались п’яні оргії, і в чорне тривожне небо, назустріч планеті, яка мчалася у Всесвіті, несучи смерть цивілізації, линули дикі крики нещасних людей. …В цей час людство дізналося про план Гершера Ще більша паніка охопила народи Цей план був ясним доказом того, що надіятись нема на що Тільки поодинокі багатії могли купити акції організації по “врятуванню Землі”. Всі інші — біля двох мільярдів людей — мусили загинути… НЕСПОДІВАНА НАДІЯ Після від’їзду делегації Валерій вдень і вночі гарячково думав над тим, що можна було зробити для врятування Землі. Це завдання стояло й перед всіма іншими ученими комуністичної конфедерації, а також Америки. Франції, Англії, та інших держав Було створено багато проектів, але їх надзвичайна рада Всесвітньої Академії Наук не затвердила. Серед цих проектів були такі, наприклад, як побудування багатьох велетенських космічних кораблів для переселення на інші планети. Цей проект не затвердили тому, що не вистачало часу для побудування такої кількості кораблів. Крім того, в сонячній системі не було планети, яка була б хоч трохи придатною для колонізації… Потім світ потряс божевільний проект Гершера. Світова думка запротестувала. Преса, радіо, парламенти гаряче коментували цей проект. Ряд європейських академій, в тому числі всі академії соціалістичних країн, були категорично проти того, щоб роботи в Гренландії починалися. Але світова громадськість, паралізована навалою страшних подій, розгубилася… Тому Гершер зміг без перешкоди розпочати гігантське будівництво на північному березі Гренландії. Всесвітня Академія мовчала. В ній панувало декілька різних думок в питанні здійснення цього плану. Деякі вчені і окремі уряди схилялися до тої думки, що треба врятувати хоча б частину людства, а насамперед дітей… Та багато найвидатніших вчених безперервно шукали більш достойних шляхів для врятування людства. І ось серед бурі зовсім протилежних думок пролунав тверезий голос російського інженера. 3 листопада 19… року була скликана надзвичайна сесія Всесвітньої Академії Наук за проханням Російської Академії Доповідь робив інженер Тригуб. В конференц-залі академії, де зібралися сотні великих вчених, панувала мертва тиша. В минулі роки засідання відбувалися в атмосфері диспутів, дружніх і навіть ворожих суперечок. Але тепер було не до цього Академія уважно розглядала кожен проект Визначалася його доцільність для врятування Землі, і більш-менш реальний проект передавався надзвичайній раді. Тригуба вчені світу знали, як талановитого інженера і вченого, творця космічного велетня. Тому в залі вдоволено загомоніли, коли атлетична фігура Валерія з’явилася на трибуні… На його обличчі був спокій. Він сказав: — Дорогі друзі! Те, що я скажу,— не буде перебільшенням! Я і ряд членів нашої академії знайшли вихід з тяжкого становища, в якому опинилися наша планета і людство! Час не жде — і я буду лаконічним!.. — Перше. Абсолютно точно не визначено, чи справді планетоподібне тіло загрожує нам! Радіотелескоп може дати не зовсім точні дані, а розбіжність — навіть незначна — в розрахунках має величезне значення при застосуванні цих розрахунків до таких колосальних космічних відстаней. — Отже — треба визначити точно, чи насправді це космічне тіло загрожує нам?! Аудиторія здивовано зашуміла Тригуб говорив далі: — Яким чином це можна з’ясувати? Дуже просто!.. — Ми закінчили будувати два зорельоти для польоту на зовнішні планети системи. Я полечу негайно назустріч планеті і спущусь на неї. Там я точно визначу з допомогою досконалих приладів шлях цього тіла згідно орбіти Землі і його швидкість. Якщо воно пройде, не заподіявши лиха нам,— то взагалі не буде ніякої проблеми, і людство заспокоїться А якщо. — Тригуб передихнув… — якщо планета несе нам смерть — тоді ми пропонуємо на розгляд Академії такий проект… Всі присутні заніміли, витягнувши голови до оратора. — Другий російський зорельот,— сказав далі Тригуб,— а коли буде потрібно, то і американський, ми пропонуємо негайно заповнити потужними термоядерними зарядами. Я буду невпинно тримати радіо-телезв’язок з Академією і коли сповіщу вам про загрозу, з Землі необхідно буде вислати цей другий корабель, керований по радіо в напрямку планети. Корабель, розвинувши велетенську швидкість, глибоко вріжеться в тіло планети, а вибух величезної кількості термоядерного пального розірве планету на шматки, а залишки її перетворяться на рій астероїдів… В передніх рядах встав старий учений-математик. Він, хвилюючись, перебив Тригуба: — А чи не здається вам, що такий проект трохи наївний? Ви хочете розбити велетенську планету, таку, скажімо, як наша Земля, з допомогою зорельота, заповненого атомним зарядом, який при всій своїй потужності завдасть планеті шкоди не більше, ніж комар слону!.. Тригуб спокійно відповів: — Елементарні розрахунки показують, що це не так. Термоядерного пального вистачить на те, щоб порушити рівновагу сил, які тримають планету в стані стабільності. Якщо вона навіть не розлетиться на дрібні шматки, то все одно зійде з свого небезпечного для нас шляху!.. — Але ми розраховуємо на інше!.. В місці зіткнення корабля з планетою виникне температура біля ста мільйонів градусів. Електронні орбіти всіх відомих елементів при цій температурі будуть зірвані, і я вважаю, що ми викличемо в корі планети ланцюгову реакцію розпаду радіоактивних речовин, а також синтезу легких елементів!.. А це… це приведе до того, що планета перетвориться на хмару газів за кілька секунд!.. Вчені завмерли, ніби намагалися уявити таке грандіозне небесне явище. — Планета знаходиться на відстані кількох орбіт Плутона! — сказав далі Тригуб. — Часу поки що досить, щоб попередити лихо! Я сказав усе!.. Тригуб зійшов з трибуни. На його місце вийшов сивий, високий Президент Академії — найвідоміший спеціаліст в галузі синтезу органічних речовин. Він на диво дзвінким голосом сказав: — Вважаю, що коментувати виступ російського представника не будемо. Це — реально, розумно, ефективно! Ставлю на голосування! Ще ніколи не були такими одностайними вчені різних напрямків. Академія одноголосно затвердила простий і разом з тим найефективніший проект Тригуба. Радіо рознесло радісну звістку по всій Землі. І ніколи ще люди не відзначали торжествами будь-яке свято так, як цей день великої надії… .................... Того ж дня стратоплан приземлився на Уральському космодромі. Валерій і члени делегації Російської Академії вийшли з літака. їх зустрічали члени уряду, директор будівництва та інженери. Тут уже одержали повідомлення, що Всесвітня Академія затвердила проект Тригуба, і спеціальна група монтувала в другому кораблі потужні термоядерні заряди… Гаряче потиснувши руки тим, хто його зустрічав, Валерій сказав: — Товариші! Говорити нема коли! Я відлітаю негайно! В апараті буду сам! Інших членів екіпажу не беру! Протиметеоритний захист ще не устаткований, і ми не маємо права ризикувати життям багатьох людей! — А якщо ваш космольот загине? — перебив директор будівництва. — Тоді висилайте корабель з зарядом і спрямовуйте його до планети. її треба буде розбити в будь-якому випадку, щоб врятувати людство від загибелі! Більше не треба було говорити. Останні обійми. Потиски рук. Побажання щастя. Всі присутні зайшли до будинку управління, а Валерій попрямував до зорельота. Він вийшов на спеціальний майданчик, який був на висоті входу в апарат. Оглянувся. — Люба, рідна Земля, далека чудова Вікторія, дорогі друзі і Батьківщина — прощайте!.. З вікон, з дверей будинку замахали руками друзі. Валерій відповів прощальним жестом і сховався в дверцях зорельота. Майданчик зі сходами автоматично від’їхав… А через кілька хвилин велетенський корабель здригнувся, підстрибнув і, залишаючи сліпучу вогненну дорогу серед скуйовджених хмар, помчав у далеке небо — назустріч невідомій дивній планеті… Земля напружено чекала… ТРИВОЖНІ ДНІ …За бортом реактивною вертольота блискавично промайнули води північної частини Атлантичного океану, потім безкінечні білі крижані поля Гренландії і нарешті серед суцільної снігової пустелі зачорніли будівлі велетенського табору, де почалися роботи по здійсненню проекту Гершера. Тримаючись на сліпучих стовпах ядерних спалахів, вертольот повільно сів на сніг. Вікторія в супроводі пілота вийшла вниз по алюмінієвих слідцях В ту ж мить до неї підбіг начальник будівництва — енергійний, сухорлявий інженер. — Мені потрібно погодити з вами деякі питання тут на місці, перше ніж я передам до реалізації розрахунки потужності зарядів, — сказала Вікторія. — Я б хотіла познайомитися з ходом робіт! — До ваших послуг, міс, — з офіціальною люб’язністю відповів начальник. — Але зараз треба буде відлетіти подалі, бо відбудуться атомні вибухи, з допомогою яких ми робимо штольні… — Гаразд,— промовила Вікторія. Разом з начальником вона зайшла в вертольот і дала знак летіти. Знову заревли мотори, і через кілька хвилин вертольот опустився на майданчику за горою, що прикривала їх від атомної радіації вибуху. Начальник поглянув на хронометр, вийняв портативний радіопередавач, тихо промовив у малесенький мікрофон: — Можна!.. І в ту ж мить здригнулася земля. Багряним вогнем зайнялося небо. Над головою — далеко в небі поплив чорнозелений гриб вибуху. Ще один вибух! Ще!.. — Все, — повернувшись до Вікторії, мовив начальник. — Можна летіти. Поглянемо згори на будівництво а потім — до моєї резиденції, де ви зупинитесь… Вертольот знову піднявся в повітря. Вони наблизилися до місця, де відбувалися вибухи. Вікторія з цікавістю подивилася вниз… Кілометрів за сто від жилих і адміністративних будинків, в своєрідному гірському кільці зяяли три велетенські ями, зроблені силою вибуху. Шириною вони були до трьох кілометрів, в глибину вже сягали до двох кілометрів. — Ще кілька вибухів, і ми почнемо монтувати дюзи, — пояснив начальник. — Основні дюзи — три — призначені для вибухів, які виштовхнуть Землю в простір, а шість невеликих навколо — будуть зроблені для керування нашою планетою під час польоту. В них термоядерні реакції будуть контролюватися на відстані!.. Вертольот пролетів над всіма ямами і повернув до табору. Сіли біля присадкуватого, дуже довгого будинку з блискучого металу білого кольору. Ідучи до входу, начальник сказав: |