Поза часом. Бердник Олесь Поза часом і простором
 Скачать 119.45 Kb.
|
|
— Що він хотів? — Він пропонував мені роботу в Російській академії… — Що ви сказали? — Я відмовився. Я сказав, що не потребую роботи… — Він узнав від вас про наш польот? — Ні!.. Роген довго, уважно і гостро дивився на Барвицького, потім процідив: — Через три тижні ми відлітаєм. Апарат майже готовий. Отже я більше не відпущу вас… — Як? — спалахнув Барвицький. — Іншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб світ узнав про цей політ і його мету. Дружину ви побачите перед вильотом. Все… Барвицький заскрипів зубами, а потім безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпіти цю страшну образу!.. Того ж вечора Мері одержала коротенького листа: “Дорога Мері, термінові справи затримують мене. Побачимось через три тижні. Святослав”. Пекуча сльоза покотилася по щоці Мері. Підходив страшний час розлуки… ПРОЩАННЯ Минали дні за днями, краячи душу Мері. Під серцем ворушилася дитина Святослава. Мері чомусь була впевнена, що народиться син, і від цього її думи були ще трагічніші. Що робити? Що придумати? Бідна її голова! Значить, чари жіночі безсилі втримати на Землі неспокійне серце, значить, є щось в чорній небесній безодні, що таке близьке його буйній душі. Що ж це? Відповіді не було. Тільки сум та сльози су шили прекрасне її лице… Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впізнала і дуже зраділа. — Де ж професор? — після привітання запитав академік. — Його нема! — сумно відповіла Мері. — Після вашого візиту Роген не відпустив його… — Ах так, розумію!.. — сказав Копилов. — Яке неподобство… Значить, все вирішено. Вже нічого не зробиш!.. Мері схилила голову. Вона давно знала це. — Не журіться! — м’яко сказав Копилов. — Бережіть сина!.. — Для кого? — прошепотіла Мері. — Вірте в його повернення… Вона похитала головою — Ні! Моє серце говорить — ні!.. Копилов помовчав. — Коли вам потрібні будуть друзі, — нарешті, сказав він, — я буду ждати вас. Вас і сина… Ми — друзі Барвицького і з радістю допоможемо його дружині.. Потиснувши руку розчуленій Мері, Копилов вийшов. …Минуло три тижні. 17 липня 19… року гелікоптер доставив Мері в пустелю Нью-Мексіко. Ревучи моторами, він плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної території будівництва. Відкрилися двері, засяяли прожектори, в їх світлі Мері побачила обличчя Святослава Щось перехопило їй горло. Мері тільки тепер зрозуміла, який він дорогий для неї… Вона збігла вниз по східцях. Теплий вітер з пустелі розвівав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очі горіли дивним неземним блиском. — Мері!.. — Святослав!.. Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жильцем іншого світу… Мері відступила на крок. — Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно переплакала своє горе… Скоро народиться твій син… Я зроблю так, щоб він був такий, як ти! Я хочу, щоб він теж прагнув завоювати Всесвіт, а не дивився в землю… — Мері, — простягнув до неї руки Святослав. — Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розумний смисл існування!.. Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця. — Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!.. З’явився Роген. — Містер Барвицький! Пора!.. Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима дивилася на Святослава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо. Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло… В КОСМОС …Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві космольота, виїхали кілька днів тому. Основний цех і допоміжні будівлі були демонтовані… До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до корабля, який велетенським громаддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвицький поглянув навколо, на піски, що простягнулися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся: — Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген? — Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю більше ждати… — А це не має значення — особливо для вас! Давайте хоча б на Сіріус — це не дуже далеко… — Ну що ж — уже без 10 хвилин дванадцять Ходімо… По спіральних східцях, що вилися навколо гігантського тіла корабля, вони піднялися до половини апарата, де містився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався біля люка, поглянув на обрій. Там горіли вогники далекого міста, там мільйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кілька хвилин у глибини світового простору помчиться космольот, керований і посланий генієм Людини, яка захотіла розірвати кайдани Часу і Простору… Вітер востаннє розвіяв волосся на голові Святослава. Востаннє він повними грудьми вдихнув повітря Землі. Двері автоматично закрилися. Барвицький пройшов дві перехідні камери, які теж герметично закрилися за ним, і ввійшов у рубку, де був пульт керування. Роген ліг на м’який диван, прив’язався до нього. Святослав сів у глибоке крісло перед пультом. Подивився на годинник. — Дванадцять! Включаю… Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсім не відчувалось. — Барвицький! — вигукнув Роген. — Невже ми так повільно летимо? — Так! Швидкість я буду розвивати в розріджених шарах атмосфери. Внизу навкруги запалало безліч огнів, ніби хто розкидав дрібний бісер. Це були великі міста Нового світу. Ось все слабіше і слабіше видно їх світло. А з боку Атлантики вже наступав новий день — 18 липня 19… року. У вікна космольота вдарило сонячне проміння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блідозеленим туманом. Виходили за межі атмосфери… — Увага! — сказав Барвицький. — Включаю велику швидкість, щоб перебороти тяжіння Землі і Сонця. Почнеться дія перевантаження. Він поклав руку на важелі. Кулі-розрядники в каналі безперервно випромінювали страшної потужності імпульси сконденсованої енергії. Космольот з кожною секундою набирав швидкість. Роген витріщив очі, хотів щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очі. Барвицького теж втиснуло страшною силою в подушки крісла, зважніли руки, стало неможливо навіть натиснути будь-який важіль, але тут почав діяти автопілот, який сам регулював прискорення космольота. Збоку почувся стогін. Барвицький поглянув Роген знепритомнів, його очі стали скляними. — Бізнесмен, — презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкість була. 20 кілометрів на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжіння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але відчуття було нормальним. Святослав поглянув у задній перископ — Земля, подібна кольором і величиною до зеленої вишні, танула в світлофіолетовій безодні Всесвіту. — Прощай, моя колиско! — прошепотів Святослав… Потім він піймав у спеціальний прилад Сіріус і почав повертати апарат, щоб зірка стала по курсу корабля. Через кілька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископі… З кожною секундою набираючи швидкість, космічний корабель покидав рідну систему… СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН …Роген зітхнув, розплющив очі, звівся на ноги. В голові стояв безперервний дзенькіт. Оббита шкірами рубка. За пультом управління Барвицький. Він щось уважно вираховує… В перископах — фіолетове небо — бездонна глибінь світового простору і мереживо знайомих сузір’їв. В одному з перископів невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабіше освітлює космольот… Роген відстебнувся від дивана, встав. Похитуючись, підійшов до Барвицького. — Де ми? — запитав він. Барвицький здригнув, оглянувся. — А, це ви? Перелітаємо орбіту Юпітера. Швидкість 1000 кілометрів на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межі сонячної системи… Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкінечну космічну далину. Пустота. Тиша. Страх — їдкий, невідступний страх почав м’якими лапами закрадатися в серце мільярдеру. В свідомості лише тепер з явилося розуміння всієї авантюрності його задуму. Роген згадав свій кабінет на Землі, свої комфортабельні гелікоптери, свої величезні заводи і безліч підвладних йому людей, які готові виконувати кожне його слово… Непереможне бажання повернутися назад із страшної пустелі, де нема нічого, крім далеких зірок і фіолетової порожнечі, заволоділо його душею. І чим більше думав про це, тим сильніше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген підскочив до Барвицького. — Містер Барвицький! — задихаючись, сказав він. — Що таке? Що з вами? — здивовано подивився на нього Святослав. — Я вирішив повернутись назад! — випалив Роген. Барвицький засміявся: — Ви вирішили повернутися?! Ви збожеволіли!.. — Не сперечайтесь зі мною! Я тільки тепер побачив, на яку авантюру ви мене підбили! — Я? Вас? — Так! Ви скрізь пропагували свої безбожні мислі… — Безумний! — крикнув Барвицький. — Чи не ви запропонували свої послуги мені? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над світом з допомогою машини часу?.. — Досить! — перебив Роген. — Як би там не було,— я не бажаю більше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!.. — Я не поверну! Я не відмовлюсь так, як ви, від своєї мрії, коли вже почав досягати її. Тим більше, що поворот в сонячній системі небезпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксі! Роген благаюче притулив руки до грудей: — Барвицький! Прошу вас! Повернімося! Я віддам вам апарат! Користуйтесь ним! Летіть хоч чортові в зуби!.. Я не хочу ваших століть, я хочу спокійно прожити своїх 30 років!.. Прошу вас! Прошу! Повернімося!.. Святослав заперечливо похитав головою: — Ні! Я не повернуся нізащо! Ви не розумієте, що ви говорите! Я ніколи не відмовлюся від можливості досягти своєї мети тепер!.. Роген, мов зацькований звір, забігав по рубці. Очі його хижо заблищали: — Ах так! Ти не хочеш! Ти забув, хто я і хто ти! Я ж покажу тобі! І він кинувся в божевільному відчаї з піднятими кулаками на Барвицького. Зав’язалася боротьба. Святослав схопив за руки розлютованого магната: — Заспокойтеся! Ви збожеволіли! Заспокойтеся, або я вб’ю вас! Роген вирвав руку, вихопив важкий портсигар і з силою вдарив по голові Барвицького. Бризнула кров. Святослав застогнав. Потемніло в очах. Але в наступну мить він вихопив атомний розрядник і натиснув кнопку. Сніп ядерного спалаху пронизав Рогена, і він, безглуздо витріщивши очі, мішком посунувся донизу. Святослав, важко дихаючи, витер піт, зігнувся над ним. — Мертвий… Вперше я вбив людину!.. Боже! А втім — чи ж людина це? Він довго не міг отямитися. Як би там не було, а все ж таки Роген був єдиним супутником… А тепер — повна самотність, темна пустеля, позолочена мільярдами зірок… Барвицький хутко з допомогою спеціальних проміжних камер викинув труп Рогена у сві товий простір. Тепер одна-єдина людина летіла в космольоті. Позаду залишилася рідна Земля, де викохувалися його мрії, а попереду — тремтіла блакитна зірка, манили різнокольоровими вогнями далекі таємничі світи. МЕРІ ЇДЕ НА СХІД Минуло вісім років. Людство впевнено завойовувало сонячну систему Політ на ближчі планети уже вважався чимось звичайним Не менше десяти кратерів на Місяці були переморені на велетенські колонії, транспортні ракети переправляли на Землю добуті з надр супутника метали і мінерали—золото, уран, трансуранові елементи та безліч чудесних самоцвітів Кілька наукових експедицій впевнено вивчали Марс. Вони створили опорні пункти в глибоких долинах, де повітря було густіше і де зберігалась вода в болотах, а звідти виходили у мандрівку по червоних пустелях, покритих в окремих місцях коричньовими або блакитними чагарниками… Регулярно відвідували вчені закутану важкими хмарами Венеру і, ризикуючи життям, робили подорожі поміж безліччю діючих вулканів, збираючи для науки дорогоцінні колекції чудернацьких казкових рослин червоного кольору і не менше дивовижних примітивних тварин… А в останні роки сміливці побували на поверхні супутників зовнішніх велетенських планет і здійснили подорож на останню планету системи — Плутон. Далі тягнулися у безкінечність страшні пустелі Космосу, а за ними — нові світи… І, не встигнувши вивчити свою систему, невгамовний людський Розум вже рвався в неосяжний Всесвіт. Раніше думали, що подорожі до інших світів — це справа далеких віків у майбутньому. Але в дійсності стало інакше. Ряд країн готувалося до здійснення заповітної мрії… Тисячі юнаків і дівчат мали одне бажання — віддати своє життя для досягнення такої грандіозної мети — завоювання Простору. …Про Барвицького не було чути нічого. Відомий мільярдер Роген зник безслідно, хоча його капітал перемагав усіх конкурентів у доларовій зоні. Деякі газети хотіли були написати пре дивне будівництво в пустелі Нью-Мексіко, зв’язане з ім’ям Рогена але якась рука з допомогою великої суми грошей примусила ці газети мовчати. Мері все ждала чуда. Вона народила сина. Він був дуже подібний до Святослава. Кілька років Мері крадькома плакала вночі, заколисуючи маленького Віктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мері до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибині свідомості горів чи тлів вогник надії… Пройшло кілька років. Мері розповідала сину про батька, про далекі зоряні світи, куди він полетів шукати мрію, і Віктор, розкривши рота, слухав цікаві розповіді, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вікно, де мерехтіли на вечірньому небі барвисті сузір’я… На восьмому році він марив небом, і Мері вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пішов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. І ось в ці тривожні дні Мері одержала листа від російського академіка Копилова. Він писав: “…гадайте мій останній візит до вас і мої слова. Я знову повторюю їх від щирого серця: “Якщо вам потрібні друзі, ми ждемо вас і сина”. Гадаю, що Ви не будете сумніватися і вагатися. Ваш Копилов”. Далі була написана адреса. Мері схвильовано притиснула маленький листочок до грудей… …Через кілька днів у велетенському стратоплані вона й Віктор летіли над Атлантичним океаном на Схід. Тихо дзвеніли реактивні мотори, заколисуючи, навіваючи сумні думи… Віктор не міг всидіти на місці. Він невпинно смикав матір за рукав: — Мамо, мамо! Поглянь — що це таке?.. Мері з усмішкою дивилася на рожеве лице сина, потім на гряди білих хмар, що пливли десь далеко внизу, і відповідала: — Це хмари, синку… — А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорі!.. — Ми ж піднялися вище хмар, синочку… Віктор дивився крізь ілюмінатор вгору, де на фіолетовому небі мерехтіли зірки: — Мамо! А тато полетів ще вище, ніж ми тепер? — Так, синочку, набагато вище… Бачиш — горять зірочки… Он аж туди полетів наш тато!.. Віктор замовк, намагаючись дитячою свідомістю охопити всю грандіозність неймовірних відстаней… Внизу промайнули обриси берегів Європи. Незабаром стратоплан пішов униз, пролітаючи над територією України. Хмари блискавично білою пеленою промайнули мимо ілюмінаторів, і стратоплан пішов на посадку… Праворуч синіло Каспійське море. Заблищала стрічка Волги. На лівому березі в степу виростав, летів назустріч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенські будівлі заводів… На мить пасажири відчули невагомість, а потім легенький удар, ще один… Стратоплан зупинився… …Мері опинилася серед гомінливої юрби людей, які зустрічали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, підняла голову. З Каспія повівав легенький вологий вітер. Мері оглянулася навколо, радісно засміялася. До неї поспішав Копилов — посивілий, з синіми колами під очима, але все з тією ж мудрою і чомусь сумною посмішкою. Вона не витримала і обняла його, не знаючи сама чому… А він, ніби це було цілком природно, обережно, ніби дитину, погладив її по худенькій спині. З-за спини Мері виглянуло обличчя Віктора. Він смикнув матір, з цікавістю запитав: — Хто це, мамо?.. Мері витерла сльози, відповіла: — Це друг твого батька, синочку!.. — І ваш! — додав Копилов. Мері з вдячністю потиснула йому руку. Копилов підхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Віктора і закрокував до велетенського будинку, що був зовсім рядом. — Прямуйте за мною, — сказав він. — Там про все поговоримо… Другого дня, коли Мері відпочила, Копилов повів її в гігантський цех будівництва, який стометровим куполом підіймався над іншими будівлями. Сітка кранів, дивних механізмів заповнювала цех. А посередині стояли три сімдесятиметрові сигароподібні апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути — тільки м’яке дзижчання електроприладів привертало до себе увагу. — Що це? — повернулася до Копилова здивована Мері, — Ось якраз ради цього я й викликав вас, — тихо відповів академік. — Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловіка. В поєднанні з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцію міжзоряного корабля… Ми не поспішаємо… Ми хочемо гарантувати повернення космонавтів, тому будуємо кілька зорельотів. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука… Мері перервала його: — Як я мріяла, містер Копилов, щоб мій син пішов шляхами батька… Ні! Ні! Ви не так мене розумієте!.. Я хочу, щоб він не безтілесну мрію шукав там, не за Часом і Простором, а допоміг людям наблизити далекі світи, зробити космічну безодню не жахливою пустелею, а шляхом для єднання різних світів… Копилов потиснув її руку. — Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти років ми будемо уважно готуватися до цього найвідповідальнішого польоту, і син ваш, син Барвицького, має право першим полетіти, щоб відкрити путь у безсмертя… Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вірних і потрібних ідей дав світу. За межі Часу і Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутніх поколінь, які справді стануть практично безсмертними… Так, так! Наші нащадки стануть безсмертними!.. Копилов замислився. Мері дивилася на його освітлене синіми вогниками лице, і вдячність до цього безкорисного друга її чоловіка залила змучене серце… — Отже, що скажете ви?— повернувся до неї Копилов. — Я залишаюсь, — відповіла Мері. — Син піде тільки по цьому шляху… ІНША СИСТЕМА Швидкість космольота досягла вже швидкості променя. По розрахунках Святослава вона дорівнювала 280 тисяч кілометрів на секунду. Все ніби підтверджувало теорію Барвицького. Перші мільярди кілометрів шляху він, згідно даних атомного годинника, летів без особливих пригод, не помічаючи нічого чудесного. Але, коли апарат почав досягати променевих швидкостей, все змінилося. Як показали прилади, Сіріус блискавично наближався, і космольот пролетів більшу половину шляху за кілька годин згідно атомного годинника. Це давала себе знати відносність Часу і Простору!.. Святослав торжествував: — Значить, Час і Простір, справді, фікція людського почуття, сон матерії, сповільненої в своєму русі до мінімуму! Значить, можна перемогти одвічну несправедливість долі і вийти в інше Буття!.. Вага почала ніби зникати. У всьому тілі відчувалася незвичайна легкість. — Може, це і є початок тієї метаморфози, яка мусить відбутися при переході за променеву швидкість! Чи не провести експеримент відразу? Потім вирішив — ні! Кликала до себе далека блакитна зірка, знову настирливо роїлися в голові химерні галюцинації, не давала спокою казкова мрія. — Де ти, любов моя? Чи зустріну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрібному маренні привидилась мені для муки?.. Час галюцинацій минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зірки змінили свій вигляд — вони були якісь різнокольорові, переливалися живими вогнями, наче візерунки в калейдоскопі. А зірки, що залишилися позаду — навпаки, ставали якісь темновишневі, або зовсім зникали з фіолетового неба… Це проявлявся ефект Доплера, в зв’язку з страшною швидкістю космольота… Та ось щось дивне почало відбуватися з очима Святослава. Обриси приладів у рубці і зірок в ілюмінаторі розпливалися, колихалися, ніби в тумані. Він протер очі, поглянув знову… Ні! Не допомагає!.. Святослав, похитуючись, встав з крісла і повиснув у повітрі. — Що таке? Прискорення більше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорія відносності?.. Ні! Не може бути!.. Він дотягнувся до пульта, до краю включив потужність розрядів… І відразу його кинуло неймовірною силою назад, у крісло, притиснуло страшним тягарем. Зірки в ілюмінаторі закрутилися різнокольоровими колами, і Святослав поринув у якусь темну яму… …Коли Барвицький знову відкрив очі, то побачив чіткий візерунок сузір’їв, а навколо стіни рубки і прилади, обриси яких тепер не розпливалися. Значить, все нормально?.. Приступ був, напевне, від переходу до незвичайних швидкостей!.. Святослав поглянув на прилади. Половину шляху було пройдено. Барвицький почав гальмувати апарат. Електромагнітні розряди в каналі космольота випромінювалися в інший бік, затримуючи політ… Сіріус у перископі змінив свій вигляд. Це вже була не одна блакитна зірка, а дві — одна жовта, а друга — біла, які утворювали єдину систему. Святослав уважно спостерігав у телескоп нову систему. Нарешті, він піймав у окуляр телескопа кілька темних тіл — планет, що світилися відбитим світлом. Зовнішні планети були велетенські, закутані важкими непрозорими атмосферами. Очевидно, процес їх створення був такий же, як і в нашій системі, бо і тут, як у сім’ї Сонця, за планетами-гігантами Святослав побачив дві невеликі планети. Вони оберталися навколо двох сонць по якихось дивних заплутаних орбітах, бо на них діяло тяжіння двох велетенських тіл — світил системи. Одна з планет була затягнута хмарним зеленкуватим покровом. Вона, очевидно, подібна до Землі. До неї і спрямував зорельот Святослав. Велике хвилювання охопило його душу. Вперше людина Землі досягає другої системи. Скоро, скоро він ступить на землю чужої планети. Швидкість зменшилася до звичайної космічної — 18 кілометрів на секунду. Треба бути обачним — можна зустрітися з метеорами. Та між тим вони не такі страшні! Автомат-радіолокатор попереджає про зустрічне небесне тіло автопілота, і той звертає з шляху… Планета поволі росла в перископі. В розривах хмар виднілися моря і океани, які блищали іскорками під променями двох сонць. Апарат здригнувся — попав в сферу тяжіння планети. Перископи запітніли. Почувся тихий свист. Апарат ввійшов у атмосферу. Святослав до краю посилив потужність розрядів. Зашуміло в голові. Мимо блискавично пронеслися білі волокна хмар і зникли. В перископі з’явилася поверхня таємничої планети — темні гори на горизонті, затока недалекого моря, темнозелені луки, прибережні червоні піски… Апарат зі свистом опустився над широкою лукою і важко сів на березі річки, погрузнувши в густу блакитнувату траву… НОВИЙ СВІТ Електронний вичислювач дав аналіз повітря планети. Воно було таке ж, як на Землі — тільки трохи більше вуглекислоти. Можна було виходити з апарата. |