Поза часом. Бердник Олесь Поза часом і простором
 Скачать 119.45 Kb.
|
|
Тригуб схопив Старого за руку, на хвилину зосередився, сконцентрував свої думки і викликав у свідомості картину: …В темному просторі пливе планета… Назустріч їй — ракета… Вони зустрічаються, вибух… І планета розлітається на безліч осколків… Старий через хвилю зрозумів, що загрожує їхній планеті! Він передав таке: — Ваш план був би правильним, якби наша планета летіла наосліп! Заспокойте Землю і скажіть, що ніякої небезпеки нема! Ми летимо як брати!.. Валерій зняв шолом. Старий перемовлявся з товаришами, очевидно, розповідаючи про те, що взнав… Тригуб хутко одягнув скафандр. Його вивели на саморушійну дорогу. Старий і ще один з господарів теж одягнули щось подібне до скафандрів з балонами для дихання. Стрічка дороги здригнулася під ногами, попливла… Вона зупинилася тоді, коли Валерій і два господарі опинилися в шлюзі. Шлюз закрився… Стало темно. Над головою відкрився отвір, і майданчик, на якому вони стояли, миттю піднявся нагору, туди, де Тригуб опускався в підземелля раніше. Сяяло вдалині холодне Сонце; на темному обрії, на тлі зірок вирізьблювався силует зорельота. Всі троє хутко рушили вниз. Через кілька хвилин вони були біля корабля і піднялися по східцях до люка Господарі планети з незвичайною цікавістю і повагою розглядали велетенський апарат. Вони по своїй історії знали, якої мужності і сміливості потрібно, щоб летіти в світовий простір — геть від рідної планети… Валерій натиснув автоматичний замок. Двері не відчинялися. Що трапилося? Де Вікторія? Чому герметично зачинений люк?.. Він поспішно включив радіо, про яке зовсім забув по дорозі, і промовив: — Вікторія! Що з вами трапилося! Я жду вас біля входу! В ушах пролунало не то зітхання, не то ридання. За люком щось загуркотіло, відкрився вхід, і Вікторія, одягнена в незграбний скафандр, впала в обійми Валерія. — Боже мій, — плачучи, хлипала вона. — Я думала, що ви загинули, і вже збиралася вилітати! — Бачте, яка ви,— пожартував Валерій.—Мене не так легко поховати… — А це що таке? — здивовано вигукнула Вікторія, нарешті, побачивши господарів планети, які вийшли з-за спини Тригуба. — Це розумні істоти, тутешні люди! Ви все зрозумієте! Я буду зараз говорити з Землею! Треба поспішати — ракета з зарядом незабаром буде тут!.. Коли всі зайшли до каюти, Тригуб зняв шолом і включив радіо. Земля через десять хвилин відгукнулася. — Алло! — сказав Валерій. — Негайно зберіть засідання Академії. Необхідно її рішення!.. З Землі через п’ять хвилин сповістили, що Всесвітня Академія якраз проводить засідання, телевізор включений, і Тригуб може починати. Валерій включив телепередачу… На Землі, в гігантському залі Академії, на телеекрані з’явилося чітке зображення Тригуба, який стояв з відкритою головою, в скафандрі, біля нього — Вікторія, а поряд — дві чудернацькі постаті незнайомих істот… Весь зал здивовано зашумів. Що таке? Що за видіння?.. — Увага! — почав Валерій.— Я вам все з’ясую! Планета, на яку прилетіли ми, не загрожує Землі! Ця планета заселена розумними істотами, подібними до людей, які живуть в підземних містах. Двох з них ви бачите на екрані!.. Тригуб показав на господарів, ті злегка вклонилися… — Планета направлена в нашу систему їхньою волею з допомогою могутньої енергії атома. В системі, де вони жили, світило погасло, і вони вирішили переселитися в нашу планетну сім’ю! Вони просять дозволу в людей Землі ввести свою планету на орбіту Землі з іншого боку. Весь зал, вся Земля, що слухала Тригуба, полегшено зітхнула. І хоч все це було неймовірним, казковим — сотні старих і молодих вчених закричали: — Дозволити!!! Тригуб продовжував: — Нехай уряди держав негайно затримають будівництво в Гренландії і перешкодять злочинному плану Гершера… — Заспокойтеся, Тригуб, — відповів президент Академії. — Вчора військові сили великих держав за проханням Академії примусили Гершера припинити будівництво. Всесвітня Академія нині контролює всі запаси ядерного пального в світі… — Чудово! — вигукнув Тригуб і додав: — Тепер головне! Треба негайно викликати вибух на кораблі, який летить до планети. Повертати його на такій швидкості назад — неможливо! — Ми зараз же дамо вказівки на контрольний пункт, звідки здійснюється керівництво по радіо. Слідкуйте! Через п’ять хвилин корабель вибухне… — відповів президент. Валерій виключив радіо. Він запросив господарів планети до ілюмінатора. Всі підійшли і почали дивитися в напрямку Сонця. Хвилина. Дві… І ось… в темному просторі — недалеко від Сонця спалахнув пучок полум’я, охопив півнеба темними клубами диму, який моментально розсіявся в Космосі… Цей страшний вибух на мить осяяв навколишній краєвид блакитним промінням… Все було закінчено. Тепер ні Землі, ні цій планеті не загрожувала більше ніяка небезпека… ЗАКОНСЕРВОВАНА ПЛАНЕТА …Через годину Валерій і Вікторія в супроводі господарів планети спустилися тією ж дорогою в підземелля і, скинувши скафандри, поїхали саморушійною дорогою знайомитися з дивним підземним світом. Той самий Старий, що говорив з Тригубом, тепер теж був поряд і давав необхідні пояснення… Знову Валерію одягнули шолом, а коли було необхідно говорити, на очі спадали чорні екрани, і Старий передавав Валерію зорові зображення думок, які пояснювали все, що хотілося космонавтам. Тригуб передавав зміст розмови Вікторії… Велетенська печера, яка починалася від вхідного шлюзу, незабаром перехрещувалася з іншими печерами таких же масштабів. Все разом, як пояснив Старий, створювало гігантську сітку підземель по всій планеті. На перехрестях печер були широчезні — до кількох кілометрів у діаметрі — площі з куполоподібною стелею, яка здіймалася на п’ятсот метрів вгору. Стіни підземних вулиць і площ, а також куполи, були створені з синтетичних плит рожевого кольору. Джерела холодного світла ядерною походження були сховані за тими плитами і давали рівне яскраве освітлення. Без кінця тягнулися в підземеллі, де їхали мандрівники, ряди небачених рослин. Вікторія торкнула Валерія за рукав: — Попросіть, щоб дорога зупинилася! Я хочу побачити їхні плантації… Валерій зробив знак. Старий зупинив дорогу, і всі разом вийшли на грунт — справжній земний грунт. Вздовж вузенького каналу, по якому швидко мчалася вода, розстилалися по землі повзучі рослини. Вони були всіяні синіми квітами, пуп’янками плодів і жовтогарячими плодами, подібними до динь. Старий зірвав один з плодів і подав Вікторії. Дівчина розломила його, і солодко-задушливий запах ударив у ніздрі мандрівникам. Валерій узяв половинку і поглянув запитливо на Старого. — Це дуже цікаві плоди,— передав той,— наші землероби вирощували їх на протязі багатьох тисяч років. З кожним поколінням в плодах з’являлися нові ознаки, необхідні дослідникам. Тепер ця робота майже закінчена, і рослини вирощуються на плантаціях всієї планети… — Що ж це за плоди і яке їх значення? — не стрималась Вікторія. Старий посміхнувся, зрозумівши запитання дівчини. Він опустив на очі екран, те ж саме зробив Валерій, і мандрівники взнали таке: — Я не можу з’ясувати вам всього процесу, підбору необхідних ознак, але скажу лише одне: ці плоди стимулюють всі фізіологічні процеси в організмі, активізують мозок і на сотні років продовжують життя індивідів, які систематично вживають плоди. — Ну, раз так… — почала Вікторія і, не закінчивши, вп’ялася зубами в м’який соковитий плід. Валерій, піднявши екран, зробив те ж саме. Приємний холодок м’якушки плода освіжив піднебіння, і хвиля оп’яніння вдарила в голови мандрівникам. Потім, через хвилю, це почуття пройшло, і Вікторія та Валерій відчули, як мозок їх працює чіткіше, все тіло стає легшим і в свідомості виникає казкове почуття блаженства. — Справді, які чудесні плоди, — отямившись від подиву, промовив Валерій. — Треба буде на Землі культивувати такі ж! Це набагато скоротить наші роботи по продовженню життя… Він звернувся з цим же запитанням до Старого. Той ствердно закивав головою і додав: — Ми з радістю віддамо вам всі свої надбання в будь-яких галузях науки. Це наш обов’язок! До цього зобов’язує солідарність, яка мусить зв’язувати розумних істот різних світів… Після цього Старий запропонував мандрівникам їхати далі. Вікторія жартівливо захопила в жмені води: — Цікаво, чи така, як у нас… — і випила. Вода була на смак, як дощова, — очевидно, дистильована. Валерій подивився на безкінечну перспективу казкових плантацій. — Невже під всією планетою тягнуться такі печери? Яка ж праця потрібна, щоб створити все це, скільки часу?.. — Все це створювалося за мільйони років — не дивуйтесь! — відповів Старий… І знову автоматична дорога повезла мандрівників між двома рядами буйних дерев. Вона зупинилася на величезній площі. В усі боки від неї розбігалися печери з такими ж дорогами, плантаціями і рядами дерев. Посередині площі здіймався до самого купола будинок з блідоблакитного матеріалу. Характерною особливістю його була незвичайно ніжна округлість ліній. Вікон не було, тому що джерела світла будівники заховали всюди в стінах. В цьому будинку, як сказав Старий, розміщувалось управління автономної області планети. Таких областей — кілька тисяч. Всі вони об’єднувались в єдину планетну сім’ю, якою керувала Рада Вчених. Освіта тутешніх істот універсальна, і кожен індивід, який досягав певного освітнього цензу, був зобов’язаний кілька років входити в комітети по управлінню областями. Економічні, адміністративні та культурні зусилля областей координувались Радою Вчених. Давно вже стерлися всякі національні чи расові ознаки, які в далекому минулому розрізнювали народи. Тепер тут була єдина мова, єдині звичаї. Всі досягнення науки спрямовувалися на найповніше задоволення різних потреб розумних істот… Валерія і Вікторію запросили в будинок. Вони піднялися по рожевих сходах і через блакитну арку зайшли в велику залу. Мандрівників оточило багато розумних істот. Серед них— кілька осіб, одягнених в блакитні туніки. Обличчя їх були ніжними, на головах — круглі чорні шапочки Це, безумовно, були жінки. Вони з особливою цікавістю розглядали золотокосу тендітну Вікторію, захоплено розмовляючи між собою. Чоловіки тримали себе стриманіше. Старий, який, до речі, був головою комітету самоуправління області, щось сказав присутнім. Ті відразу відійшли до пультів, встановлених по боках залу. Спереду засяяв велетенський екран. Старий, надівши знову шолом, звернувся до Валерія: — Тепер по всій планеті зібралися представники всіх областей. Якщо дозволите, хай вони подивляться на вас — наших майбутніх сусідів!.. — Ми згодні і раді, — відповів Валерій. Ясне проміння вдарило в очі мандрівників Передача почалася. Старий кілька хвилин говорив, потім показав на Вікторію і Валерія. — Вся планета вітає вас, — сказав він. — Ми щасливі, що зустріли в Космосі подібних до нас… Світло погасло. Залишилося лише рівне випромінювання стін. Потім поволі згасло і воно. Лише попереду сяяв блакитнуватим кольором екран. — Ми покажемо вам наш світ, наші заводи, школи, поля,— сказав Старий. На екрані виникло внутрішнє зображення шахти. В штольні машини, розташовані рядами, випромінювали короткими імпульсами блакитні струмені енергії, і під їх дією порода спадала вниз, а потім стрічкою конвейєра пливла вгору. На екрані з’явився весь шлях, яким ішов потік руди. Збагачувальні фабрики, металургійні заводи, лабораторії з дивними небаченими машинами і апаратами проходили перед зачарованими мандрівниками… Технічний потенціал планети був такий неосяжний, що розумні істоти лише керували машинами… Потім на екрані з’явилися поля, підземні ріки і озера, а понад ними блакитні будівлі, де жили розумні істоти. Міста з’єднувалися спеціальними тунелями, по яких мчалися з швидкістю звука сигароподібні апарати — транспортні машини… Валерій запитав, якою силою приводяться в рух всі машини. Старий відповів: — Ми використовуємо силу розпаду чи синтезу будь-якого елемента. Апарати наші працюють практично безкінечно, тобто до того часу, коли треба замінити металічні частини… Цією ж силою ми виштовхнули нашу планету в простір. По екватору ми розташували ряд могутніх реактивних дюз. В них використовується енергія синтезу гелію — наймогутніша ядерна енергія! Ми поволі зупинили обертання планети навколо осі, щоб уникнути катастрофи від раптового поштовху, а потім з допомогою реактивних двигунів на полюсах виштовхнули планету з її орбіти. Перед тим ми сконденсували атмосферу в спеціальних гігантських резервуарах, де вона знаходиться в твердому вигляді. Тепер вона вже наполовину використана для штучної атмосфери… Через світовий простір ми летіли з швидкістю, яка близька до швидкості світла. Років десять таму ми почали гальмувати планету, щоб вивчити умови в вашій системі… Старий замовк. На екрані показалося приміщення школи. В просторих залах учні, сидячи в кріслах, слухали мовчазного учителя. На запитання Валерія Старий відповів, що вони вільно передають думки на близьку відстань без шоломів. Цього їхня раса досягла мільйони років тому. Метод беззвучного зв’язку між людьми економніший і корисніший. Він в основному запроваджений в усіх школах… Мандрівники здивувалися, що в містах і на полях, де молоді жінки збирали золотисті плоди, було дуже мало населення. Старий пояснив, що на протязі останніх тисячоліть, коли вони боролися з холодом і з неймовірними труднощами переходили жити під землю, кількість населення дуже зменшилася… Тому тепер жінки тут знаходяться в привілейованому становищі і не виконують важкої праці. Але ще незрівняно більшою увагою на цій планеті оточені діти… Могутні атомні станції, як пояснив Старий, безперервно оновлюють атмосферу підземель. Очищати повітря від вуглекислоти допомагає буйна рослинність в оранжереях. Ці самі станції будуть відновлювати атмосферу планети, коли вона ввійде в нову систему на орбіті Землі… Потужність станцій така величезна, що це завдання буде виконане за кілька місяців. Ще багато різних чудес побачили мандрівники, знову вирушивши в подорож по тунелях, і вже навіть не дивувалися тому, що зустрічалося по дорозі. Через кілька годин від напруження в обох заболіла голова, і вони зупинилися на березі величезного басейну, навколо якого було багато буйних рослин, подібних до земного хмелю, на яких висіли круглі плоди… — Прекрасно тут у вас, — звернувся Валерій до Старого, — але важко так жити — весь час в штучному світі… — Ви вірно говорите! — відповів Старий. — Якраз тому ми й вирішили переправити нашу планету сюди… Ми побороли всі хвороби, ми досягли чудес в синтезі органічних речовин, але замінити життя під промінням справжнього світила, на поверхні планети, ніхто не зможе! Передайте нашу вдячність людям Землі за дозвіл бути вашими сусідами!.. Тепло попрощавшись з Валерієм і Вікторією, господарі випровадили їх на поверхню… Зелена тінь зорельота, як і раніше, лягала на тьмяну рівнину. Холодним промінням сяяло маленьке Сонце і яскраві різнокольорові зорі… Незабаром мандрівники були в каюті корабля і роздяглися. Тригуб зняв скафандр, склав його в нішу і підійшов до Вікторії. Включив освітлення. Очі Вікторії сяяли, мов зірочки, на худенькому обличчі. Тільки тепер Валерій збагнув, яка вона люба для нього, в яких незвичайних умовах знайомились і зустрічались вони. І ніжність — велика ніжність теплою хвилею залила груди Валі. Він узяв руки Вікторії в свої… — Ми повернемось сюди, Вікторіє, в цей дивний казковий світ! Ми ближче познайомимося з цими мужніми істотами — нашими братами по духу…У них є багато такого, що нам треба буде вивчити і запозичити!.. Вікторія подивилася в ілюмінатор на тьмяну рівнину, на далекий вогник Сонця і знову підняла погляд вгору. — Валья, — м’яко, як при першій зустрічі, промовила вона, — все закінчилось добре, чи майже добре, як в романах з хорошим кінцем! Земля — в безпеці, наші брати тут — на цій планеті — безумовно, зроблять своє діло… Значить, все гаразд! Ніхто нічого не забув? Як ви гадаєте?.. Валерій здивовано подивився на лице Вікторії: в її очах блискали іскорки сміху. — То як же, Валья? — повторила вона. На щоках з’явилася лукава ямка. Валерій подивився на цю ямку і засміявся. — Все зрозумів, Вікторія! Віта… — ніжні, додав він. — Ми забули… — Ну… — червоніючи, прошепотіла Вікторія. — Ми забули… поцілуватися… Так?.. Вікторія мовчки стала навшпиньки, обвилася худенькими руками навколо шиї Валерія. Він схопив її в сильні обійми, підняв, як пір’їнку, і завмер в гарячому поцілунку… …А через півгодини розумні істоти — господарі планети — бачили, як величезна зелена тінь метнулася по чорній рівнині і гігантський зорельот людей Землі у вихорі вогню відлетів у фіолетове небо в напрямі до Сонця… .................... …Земля заспокоїлася. Відбулося кілька надзвичайних засідань Всесвітньої Академії з приводу незвичайної космічної події. Валерій Тригуб і Вікторія Деніс виступили на засіданні і розповіли про нову планету і високу культуру тамошніх розумних істот… На протязі року вчені всього світу слідкували в потужні телескопи, як нова планета по довгій спіралі входила в площину обертання планет, сповільнюючи політ до нормальної швидкості, з якою Земля оберталася навколо Сонця. Згодом нову планету люди Землі бачили неозброєним оком Вона ставала все яскравішою, сяяла в небі майже так ясно, як Венера, а потім наблизилася до Сонця і зникла за центральним світилом .. Це прийшла мить торжества Розуму. По орбіті Землі з другого боку оберталася навколо Сонця нова планета — сестра Землі. Потужні прилади відновлювали атмосферу планети, вироблюючи кисень і азот в реакціях неймовірних масштабів.. Незабаром над планетою засиніло небо, на поверхню з підземних заповідників були випущені тварини; знову на широких просторах планети були посаджені ліси і посіяні трави. Поля, які довгі століття пустували в холоді міжзоряного простору, тепер давали перший урожай під життєдайними променями Сонця. Діти, що народилися в підземеллях, в захваті простягали руки до Сонця, жадібно дивлячись на небачене явище… Та навіть дорослі, що пам’ятали своє тьмяне червоне світило, яке не давало ні світла, ні тепла, відчувши животворне тепло Сонця, були щасливими. Вони знали, що тепер довгі мільярди років можна жити і спокійно працювати. Крім того, блукаючи в міжзоряних просторах, розумні істоти знайшли подібних до себе — людей Землі. Струмки Розуму зливались в потужну ріку, яка, безперечно, вела в океан Безкінечності. Починався новий період існування розумних істот в системі Сонця. З Землі на нову планету вилітали кораблі з інженерами і вченими, які бажали ознайомитися з високою культурою своїх космічних братів. Поза часом і простором Фантастичні повісті та оповідання Радянський письменник Київ – 1957 |