Фарма. Фармакологія. Чекман. Фармакологія в системі медичних і біологічних наук. 5 Історія лікознавства і фармакології
 Скачать 4.65 Mb.
|
|
Хлордіазепоксид призначають з 0,005-0,01 г, поступово збільшуючи дозу до 0,03-0,05 г на і добу. Міорелаксантні і транквілізуючі властивості препаратів дають змогу успішно використовувати їх для лікування при атетозах, гіперкінезах, тиках і спастичних явищах, хореї. Певний ефект зареєстровано і при хворобі Паркінсона, хоча транквілізатори поступаються за ефективністю дії циклодолу, норакіну тощо. Найширше транквілізатори застосовують у терапевтичній клініці при неврозах соматичної природи. У хворих на серцево-судинні неврози редукується або зникає біль у ділянці серця, порушення ритму, парестезії, стабілізується артеріальний тиск, нормалізується сон, зменшуються загальні астено-невротичні прояви. Терапевтичний ефект, як правило, збільшується протягом першого тижня. У таких випадках переходять до середніх або помірних доз. У хворих з хронічною вінцевою недостатністю з вираженим ангіоневротичним компонентом стають рідшими напади стенокардії, зникає пароксизмальна тахікардія, екстрасистолія. Транквілізатори можна призначати хворим на бронхіальну астму, хоча в цьому випадку їх лікувальна роль є другорядною. Маючи виразну стреспротекторну дію, транквілізатори з успіхом застосовуються при виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, ерозивному гастриті. При дискінезіях травного каналу застосування транквілізаторів менш ефективне. Проте слід пам'ятати, що в разі значного зниження тонусу кишок, наявності атонічного запору похідні бензодіазепіну можуть поглибити ці порушення. Як допоміжні засоби транквілізатори можна призначати при екземі та інших шкірних захворюваннях, які супроводжуються свербінням. Похідні бензодіазепіну широко застосовують в анестезіології й реаніматології, у хірургічній практиці в період підготовки до операції і в післяопераційний період. Вони входять до складу деяких літичних сумішей. В акушерстві й гінекології використовується не тільки транквілізуючий ефект (зменшення страху, тривожності, напруження), а й здатність прискорювати розкриття шийки матки під час пологів або абортів. Вони сприяють зняттю тяжких переживань під час клімаксу, особливо ускладненого, зменшують дратівливість, внутрішнє напруження, вегетодистонічні розлади, порушення сну. Похідні бензодіазепіну показані в стоматологічній практиці. Протипоказання: гострі захворювання печінки, нирок, розлади дихання центрального походження, розлади свідомості (кома), міастенія, тяжкі розлади кровообігу зі значним зниженням артеріального тиску, глаукома, виражені форми гіпертрофії передміхурової залози. Похідні бензодіазепіну протипоказані особам, що виконують роботу, яка потребує швидких і точних психічних і фізичних реакцій; у перші 3 місяці вагітності і в період годування груддю; хворим з невротичними розладами депресивного характеру. Побічна дія: сонливість, легке запаморочення, підвищена втома, погіршення зосередженості, пам'яті, інтелектуальних функцій; з'являється непевна хода, уповільнюється нервово-м'язова реакція, іноді спостерігається атаксія. Незважаючи на депримуючий характер дії похідних бензодіазепіну, можливі парадоксальні реакції: руховий неспокій, посмикування м'язів, порушення сну, підвищення збудливості, агресивності. Ці симптоми спостерігаються у 1 % хворих і пов'язані, очевидно, з різким пригніченням обміну серотоніну, що відіграє роль гальмівного медіатора. Похідні бензодіазепіну можуть викликати зниження пізнавальних і психомоторних процесів з порушенням орієнтації і просторової оцінки, подовженням часу реакції. Ці небажані прояви слід особливо враховувати водіям, операторам та особам інших професій, які виконують складну координовану роботу. Іноді можуть виникати алергічні реакції, свербіння шкіри, запор. Можлива лейкопенія, агранульоцитоз. Похідні бензодіазепіну, які призначають вагітним жінкам, можуть токсично впливати на плід, що пов'язано з їх повільним обміном у нього. У новонароджених такий вплив виявляється зниженням артеріального тиску, гіпотермією, порушенням смоктального рефлексу. Похідні бензоді-азепіну проникають у молоко матері, і таким чином зберігається небезпека подальшого надходження їх до організму дитини. При тривалому застосуванні можливе порушення менструального циклу, зниження статевого потягу. Взаємодія з іншими лікарськими засобами. Антагоністами похідних бензо-діазепіну є інгібітори МАО, стрихнін, а речовини, які пригнічують ЦНС (алкоголь, снодійні, невролептики, протисудомні, ненаркотичні анальгетики), навпаки, різко підсилюють їх дію. Через слабкий анти-холінергічний ефект можуть потенціювати побічну дію трициклічних антидепресантів, протигістамінних і спазмолітичних засобів. Серйозними є наслідки взаємодії похідних бензодіазепіну з міорелаксантами, що слід враховувати під час хірургічного втручання. Карбамінові ефіри пропандіолу. Представником цієї групи транквілізаторів є мепротан (мепробамат — дикарбамат 2-метил-2-пропілпропандіолу-1, 3). Фармакокінетика. Препарат добре абсорбується у травному каналі. Фармакологічні ефекти виникають уже через 20 хв після прийому, максимальна концентрація у плазмі крові визначається через 1,5-2 год і зберігається протягом 5-6 год. У плазмі перебуває переважно у вільному стані. Добре проникає крізь гістогематичні бар'єри. При одноразовому прийомі розподіляється в організмі більш-менш рівномірно, проте в разі тривалого застосування накопичується головним чином у міокарді і м'язах верхніх кінцівок. Метаболізується в печінці шляхом утворення неактивного гідроксильованого продукту. Інактивується швидко, викликаючи індукцію мікросомних ферментів печінки. Мепротан і його гідроксильований продукт виділяються головним чином з сечею. Фармакодинаміка. Знижує інтенсивність афективного напругуження не тільки при неврозах і неврозоподібних станах, а й у здорових осіб, що потрапили в конфліктну ситуацію. Можна використовувати як транквілізатор-адаптоген: відновлюється емоційна рівновага, настає психічне заспокоєння, знижується гострота реакції на подразнення. Є засобом вибору для лікування при невротичних і неврозоподібних станах з підвищеним емоційним напруженням і тривожністю. Зменшує дратівливість, частоту і ступінь афективних спалахів, нормалізує процес засинання. Значно зменшує ступінь вегетативних порушень, що супроводжують невротичний афект (підвищення артеріального тиску, вінцевий спазм, пітливість тощо). Застосовується при неврозах. Мепротан не бере участі в обміні моноамінів мозку і не впливає на функції сітчастого утвору. Умовнорефлекторну діяльність пригнічує в дозах, які в багато разів перевищують терапевтичні. Знижує біоелектричну активність невронів лімбічної системи. Саме це й лежить, очевидно, в основі психотропного впливу препарату. Показання. Призначають при невротичних і неврозоподібних станах, у тому числі при неврозах окремих органів. Лікувальний ефект розвивається швидко, вже в перші дні прийому, середня добова доза — 1,5-2 г. Побічна дія: диспепсичні явища, висип на шкірі; у разі тривалого лікування — млявість, слабкість, порушення координації рухів, ейфорія. Похідні дифенілметану Одним із препаратів цієї групи є амізил. За хімічною будовою і фармакологічними властивостями амізил близький до складних ефірів дифенілоцтової кислоти (типу спазмолітину). Фармакологічна активність різноманітна: холіноблокуюча, антисеротонінова, протигістамінна, місцево-анестезуюча, спазмолітична. Найбільш вираженим є його холіноблокуючий ефект - блокує центральні й периферичні холіно-рецептори. У зв'язку з виразним блокуючим впливом на центральні (переважно м-) холінореактивні системи, амізил віднесено також до групи центральних холіноблокуючих (антихолінергічних) засобів. Його заспокійливу дію можна пояснити антагонізмом з антихолінестеразними і холіноміметичними засобами. Амізил пригнічує кашльовий центр, моторну і секреторну функції органів, до складу яких входить гладка мускулатура. У зв'язку з слабкою транквілізуючою дією і наявністю потужніших засобів амізил має обмежене застосування при неврозах і неврозоподібних станах. Разом з тим він широко застосовується у психіатричній практиці в поєднанні з барбітуратами, невролептиками та іншими транквілізаторами. Побічна дія: сухість у роті, розширення зіниць, прискорення пульсу (див. «Атропін»). Протипоказання: глаукома, водіям, операторам та ін. Транквілізатори інших хімічних груп До цієї групи входять різні за хімічною будовою сполуки, транквілізуючий ефект яких відрізняється за силою від типових транквілізаторів. Вони не мають такої виразної депримуючої дії, не викликають міорелаксації, не порушують координації рухів, а отже, не погіршують працездатності. Внаслідок цього їх називають «денними» транквілізаторами і їх ширше можна застосовувати в робочий час. До таких транквілізаторів належить мебікар. Має слабку транквілізуючу здатність, не будучи при цьому міорелаксантом і не порушуючи координації рухів, проте посилює ефект снодійних і нормалізує сон. Показаний при неврозах і неврозоподібних станах, зумовлених як надмірною емоційною збудливістю, тривогою і дратівливістю, так і соматичними (особливо судинними та інволюційними) розладами. До групи «денних» транквілізаторів належить також похідна 1,4-бензодіазепіну мезапам (рудотель), що має седативну, анксіолітичну, міорелаксуючу і проти-судомну дію. Близькими до мебікару є тріоксазин і оксилідин. Помірна транквілізуюча дія тріоксазину іноді поєднується з активізацією і підвищенням настрою без сонливості і загальмованості. Препарат не має міорелаксантної дії і майже не погіршує працездатності. Він добре переноситься і застосовується як в амбулаторних, так і стаціонарних умовах при невротичних розладах гіпостенічного характеру. Оксилідин поряд із заспокійливим має виразний гіпотензивний ефект, тому препарат показаний при тривожно-депресивних станах, пов'язаних із розладами мозкового кровообігу (гіпертензивна хвороба, атеросклероз судин мозку, вегетосудинна дистонія) тощо. |
| 1.3.1.6.3. Седативні засоби. |
| Седативні засоби (лат. sedatum — заспокоювати) належать до групи засобів, що пригнічують центральну нервову систему. Посилюючи процес гальмування або пригнічуючи збудження, препарати цієї групи мають регулюючий вплив на функції центральної нервової системи. Силою своєї дії седативні засоби значно поступаються перед невролептиками і транквілізаторами. Вони не викликають міорелаксації, атаксії, розбитості, сонливості і явищ залежності, широко застосовуються в амбулаторній практиці. Седативні засоби потенціюють ефект снодійних, ненаркотич-них анальгетиків, невролептиків і транквілізаторів, полегшують настання сну, особливо при розладах невротичного характеру. До седативних засобів належать солі брому і магнію, препарати валеріани лікарської, кропиви собачої, або пустирника (Leonurus L.),синюхи блакитної (Polemonium coeruleum L.), пасифлори, півонії (Paeonia L.) і створені на їх основі комбіновані препарати (валокормід, валоседан, корвалол, збір заспокійливий тощо). Натрію бромід. З моменту відкриття препаратів брому Баларом (1826) їх намагалися застосовувати при найрізноманітнішій патології. Проте справжнє місце серед лікарських засобів йому було відведено І. П. Павловим. Він вважав, що солі брому є «...могутнім регулятором і відновлювачем порушеної нервової діяльності, але за обов'язкової і суттєвої умови відповідного і точного дозування за типами і станами нервової системи». Фармакокінетика. Бром є антагоністом хлору, витісняє його, хоч обидва вони проходять в організмі однаковий шлях. Добре абсорбується слизовою оболонкою травного каналу і вже через кілька хвилин потрапляє в сечу, слину та інші біологічні рідини. Розподіляється переважно в рідинах, у тому числі в плазмі крові, тоді як у клітинах його вміст незначний. Виводиться з організму (нирками, потовими залозами і через травний канал) повільно, кумулює. Період напіввиведення — близько двох тижнів; у першу добу виводиться близько 10 % прийнятої дози. Фармакодинаміка. Броміди позитивно впливають на центральну нервову систему при неврозах, збудженні, станах незадоволення і внутрішнього напруження. Полегшують усі види внутрішнього (умовного) гальмування, концентрують поширене гальмування в ділянках його виникнення і перешкоджають поширенню до суміжних ділянок кори великого мозку, усуваючи тим самим гіпнотизацію, що сприяє відновленню «мозаїчної» активності кори. Сприяють відновленню умовно-рефлекторної діяльності в тих випадках, коли є патологічна інертність подразливого і недостатність гальмівного процесів. Заспокійлива дія значною мірою пов'язана із здатністю бромідів викликати явища парабіозу. За даними Пенфілда, бром усуває розлади ритму мозку, підвищує поріг його збудливості, чим можна пояснити його протиепілептичний ефект. З другого боку, його ефективність пропорційна ступеню збудження і типу психічної (вищої нервової) діяльності хворого. Показання. Призначають при неврозах і неврозоподібних станах, судомах, у тому числі при епілепсії, хореї, спазмофілії, пілороспазмі, ларингоспазмі, при логоневрозах тощо. Широко застосовують у хворих із соматичними захворюваннями (початкові стадії гіпертензивної та ішемічної хвороби серця, виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки). Дозу підбирають залежно від характеру захворювання і типу вищої нервової діяльності. При неможливості визначення останнього лікування починають з малих доз, а якщо ефекту немає, дози поступово збільшують. Для посилення терапевтичного ефекту обмежують споживання солі. Протипоказання. Індивідуальна непереносність бромідів, серцево-судинна недостатність, виражений атеросклероз, захворювання нирок, анемія, екзантематозний і бульозний висип на шкірі. Побічна дія. У випадках тривалого застосування або ідіосинкразії до препарату може розвиватися інтоксикація - бромізм. З'являється загальна слабість, підвищена стомлюваність, байдужість, погіршення пам'яті, слуху, зору, сонливість, уповільнене мовлення, атаксія, брадикардія. Особливі явища спостерігаються з боку шкіри і слизових оболонок: можливі кон'юнктивіт, риніт, бронхіт, гастроентероколіт, багатоформна еритема, короподібний або скарлатинозний висип тощо. У таких випадках препарат відміняють і призначають залежно від тяжкості стану натрію хлорид — у вигляді напою або парентерально. Паралельно — промивання шлунка, клізми, полоскання ротової порожнини, обмивання шкіри. Кореневище з коренями валеріани. Кореневище і корені культивованої і дикорослої багаторічної рослини валеріани лікарської містять ефірні олії, головну частину яких утворює складний ефір борнеолу та ізовалеріанової кислоти; органічні кислоти, в тому числі вільну кислоту валеріанову і борнеол; алкалоїди (валерин і хітинін); дубильні, барвні речовини, цукри тощо. З валеріани готують настої, настойки, екстракти, збори. Препарати валеріани зменшують збудливість ЦНС, посилюють ефект снодійних, мають спазмолітичну дію. Їх застосовують як заспокійливі засоби при нервовому збудженні, порушенні сну, неврозах серцево-судинної системи, спастичних станах травного каналу, спазмі судин головного мозку та ін. Комбінують також з іншими заспокійливими і серцевими засобами. Останніми дослідженнями встановлена слабка адреноблокуюча дія валеріани, а також позитивний вплив на гіпоталамус. Очевидно, тому препарати валеріани досить ефективні при неврозах з вираженими вегетативними порушеннями. У деяких хворих з підвищеною чутливістю або в разі передозування препарату розвиваються сонливість, пригніченість. Протипоказань, за винятком індивідуальної непереносності, не виявлено. До препаратів валеріани близькі за характером дії препарати кропиви собачої і синюхи блакитної. Їх призначають у вигляді настоїв, настойок, часто разом з валеріаною, мелісою і пасифлорою. 1.3.1.6.4. Психодислептики. Психодислептики (грец. psyche — душа; dys — розлад, порушення; lepsis — схоплювання) (галюциногени, психозоміметики) — це засоби, що викликають порушення нормальної психічної функції, подібне до психозу, яке супроводжується галюцинаціями. Ефект психодислептичних речовин настає при введенні відносно малих доз і є оборотним. До психодислептиків належать речовини рослинного або синтетичного походження, такі, як мескалін, псилоцибін, гармін, препарати індійських конопель (план, марихуана, гашиш), діетиламід лізергінової кислоти (ЛСД), алкалоїди опію. Усі перелічені речовини, за винятком алкалоїдів опію (морфін), не є лікарськими засобами і для лікування не застосовуються. Єдиним винятком є алкалоїди опію пергідрофенантренового ряду, які застосовуються в медичній практиці для знеболювання (див. «Наркотичні анальгетики»). Разом з тим лікар сьогодні дуже часто стикається з фактами вживання психодислептиків, тривале застосування яких викликає залежність — токсикоманію. Найхарактернішими симптомами інтоксикації є порушення сприймання, мислення, емоційного забарвлення психомоторної діяльності, рухові порушення. Соматичні розлади, як правило, супроводжуються психопатологічними, залежать від тривалості застосування психодислептиків, на зразок порушень психічної (вищої нервової) діяльності, наявності психоневрологічних порушень (на рівні «неповноцінності»). Токсикоманія виникає внаслідок застосування одного психодислептика, проте можлива залежність від двох речовин і більше. Основним фармакологічним ефектом психодислептика є ейфорія (підвищення настрою, благодушність, відчуття веселощів, радості, виникнення приємного тілесного відчуття). Паралельно звужується свідомість (легкий ступінь потьмарення свідомості), що абстрагує особистість від неприємних переживань, подій, фактів, внутрішнього дискомфорту тощо. Мислення стає образним, чуттєвим, що призводить до зміни системи цінностей, мотивів і спонукань, зниження здатності до рухової реалізації психічних імпульсів. Порушення сприймання зводиться до тактильних, зорових і рухових ілюзій, слухової, зорової і хроматичної гіперестезії, виникненням скотом, фотоисії, синестезії, шкірних кінестетичних відчуттів, порушення сприймання нормального плину часу, виникнення гіпнагогічних галюцинаторних образів, зорових і слухових галюцинацій порушень сенсорного синтезу (явища дереалізації-деперсоналізації). Порушення мислення залежать від типу психодислептика, дози і коливаються в широкому діапазоні. Інкогерентність з неологізмами, порушеннями концентрації мислення і його сповільненням, виникненням марення негативного забарвлення у випадках приймання ЛСД до ейфоризуючого впливу морфіну або препаратів конопель з позитивними емоціями, веселковими, рожевими сновидіннями і галюцинаціями на тлі зниження уваги і пам'яті. Розрізняють гостре і хронічне отруєння психодислептиками. При гострому отруєнні головним є встановлення діагнозу, а лікувальна тактика така сама, як при інших отруєннях. Усі форми хронічного отруєння психодислептиками (токсикоманія) характеризуються однотипністю розвитку і клінічної картини. Разом з тим клінічні спостереження дають змогу диференціювати різновиди отруєння. Для клінічної картини токсикоманії, незалежно від виду психодислептика, яким вона спричинена, характерні три синдроми: зміненої реактивності, психічної, а також фізичної (біологічної) залежності. Під час лікування хворих враховують синдром відміни. Лікують потерпілих у закритих психіатричних лікувальних закладах. Специфічних засобів не існує. На першому місці — дезіитоксикаційна терапія з використанням стимуляторів тканинного дихання та інших метаболічних процесів (кислота аскорбінова, нікотинова, тіамін). Паралельно призначають загально-зміцнювальні засоби, які стимулюють процеси обміну (вітаміни, гормони тощо). Надзвичайно важливим є призначення психотропних засобів (транквілізаторів, седативних, снодійних, адаптогенів, ноотроппих). Вводять також лікарські засоби, що усувають супровідні прояви залежності (з боку судин серця, які покращують травлення, протигістамінні тощо). |