Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Питання про суть людини, її походження і призначення – найважливіша проблема філософської думки. Філософія виходить з того, що людина виступає як вищий рівень живих організмів на Землі, істота генетично пов’язана з іншими формами життя, виділилася з нього завдяки здатності виробляти знаряддя праці, володіє членороздільною мовою, здібністю до спілкування, мисленням, етично-етичними якостями. Людина - унікальне творіння природи, суспільства, та самої себе, є сукупністю всіх суспільних відносин. Соціалізація кожного нового покоління взагалі і людини зокрема — процес складний і багатосторонній. Він здійснюється у безперервному «діалозі» безлічі різноманітних людських вимірів. Цю безліч можна розподілити на три рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Поняттяіндивід підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної. Тут значущими є здоров'я, фізична краса, задатки здібностей, характерні особливості психіки, що успадковуються від батьків. Поняття особистість містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Справжня духовність як основна характеристика індивідуальності орієнтована на безумовні цінності гуманістичного, морального змісту. Вона викликає у людини піднесені та найінтимніші переживання. Слід зазначити, що ці безумовні цінності, як правило, знаходяться за межами наявного буття та існують у вигляді ідеалізованих, метафізичних образів. Діалог у вимірі людських відносин має такий вигляд: відношення «я — я», внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки; відношення «я — ти», царина формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби; відношення «я — ми» — царина виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності, соціальної справедливості; відношення «я — людство», умова усвідомлення своєї належності до роду людського, джерело філософсько-історичних, футурологічних рефлексій; відношення «я — друга природа», царина оцінки світу речей, створених людиною, можливість стати «мірою всіх речей»; відношення «я — природа», царина прояву найрізноманітніших інтересів — від прагматичного до естетичного, царина формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой, Торо, Швейцер ); відношення «я — універсум», царина формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті. Основні характеристики діяльності: її цілі, умови, засоби, мотиви. Стимули, процеси їхньої реалізації і використання, результат цієї діяльності. Щодо цілей, то вони є відображенням вимог згадуваних потреб, інтересів, норм, змісту і характеру ціннісних орієнтацій. життєвої позиції особистості. Суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти д-ті. Діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Ці предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину. Діяльність суспільства та діяльність соціальної спільності чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні різноманітні риси. Одні риси під цією дією змінюються досить сильно, інші — незначним чином, треті — деградують. Під впливом діяльності можуть виникати і нові риси даної особистості, яких раніше не було. Відомо багато видів діяльності, її класифікують за різними ознаками. Розрізняють практичну та духовну, фізичну та розумову, моральну та аморальну, законну та незаконну, корисну та безкорисну, прогресивну та реакційну, колективну та індивідуальну, активну та пасивну, творчу та нетворча. Слід відзначити різноманітність видів людської діяльності за її сферами, це трудова, освітня, споживча. громадська, політична, ігрова діяльність. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає в процесі спільної дії для досягнення певних цілей. 40. Поняття методу і методології. Класифікація методів. Певна система методів та форм пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності. На сучасному етапі розвитку методології науки виступає необхідність появи нового рівня - метатеоретичного. На основі певних філософських установок узагальнення результатів теоретичної діяльності та самої практики наукового пізнання фіксуються загальні передумови теоретичної діяльності. Для позначення метатеоретичного рівня вводяться нові поняття "архетип наукового мислення", "картина світу". Наукове пізнання являє собою самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається з таких компонентів: пізнавальна діяльність спеціально підготовлених людей; об’єкт пізнання може не збігатися з об’єктом виробничої діяльності; предмет пізнання проявляється в певних логічних формах; особливі методи та засоби пізнання; результати виражаються у законах, теоріях, гіпотезах; цілі спрямовані на досягнення істинного та достовірного знання. В науковому пізнанні формуються основні форми пізнання: поняття, судження, умовиводи, а також специфічні - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, вони взаємопов’язані між собою. В науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюється спостереження, експерименти, встановлюються закономірні зв’язки. На теоретичному створюються системи знань, теорії. Теоретичний та емпіричний рівень відрізняються: гносеологічною спрямованістю досліджень, пізнавальною функцією, характером і типом результатів, методами одержання знань та співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На емпіричному рівні використовуються такі методи: спостереження, вимірювання, експеримент та загальнонаукові методи (аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація). На теоретичному рівні використовуються такі методи: аксіоматичний (деякі твердження приймаються за вихідні аксіоми, а інші виводяться з них); гіпотетико-дедуктивний метод (висування гіпотези і виведення з цієї гіпотези висновків шляхом дедукції); історичний; логічний. 41. Рівні, форми і методи наукового пізнання. Наукове пізнання є особливим видом соціальної діяльності, що об’єднує в собі гносеологічну (пізнавальну), конструктивну (творчу), аксіологічну (соціально-ціннісну) і праксеологічну (предметно-перетворюючу) сторони. Методологія наукового пізнання охоплює всі його сторони, формуючи розпорядження по оптимізації цілеспрямованих дій в кожній з названих сфер функціонування наукового знання. За мірою спільності методи наукового пізнання поділяються на філософські, загальнонаукові і одиничні, а за сферою застосування – на емпіричні і теоретичні. Під філософським методом наукового пізнання розуміється метод діалектики, що протиставляється метафізичному методу. Ним є принципи матеріалістичного монізму, невичерпності матерії, детермінізму, цілісності, саморозвитку, єдності змісту і форми, одиничного і загального, явища і сутності, принцип відображення, метод сходження від абстрактного до конкретного, конкретності істини. Науковому пізнанню властиві методи розсудливої діяльності, що отримали назву логічних форм пізнання, такі, як аналіз і синтез, відвернення і узагальнення, абстрагування, порівняння, доказ, індукція і дедукція, припущення, передбачення, пояснення, суперечка. Нарівні з логічними методами пізнання в науці використовуються і неформалізовані методи, менш усього вивчені розумові операції, на основі яких відбуваються відкриття, розв’язання проблем, формулюються нові наукові поняття, узагальнення і теорії. Формально-логічні і неформалізовані методи отримання нового знання в реальному пізнанні взаємопов’язані і доповнюють один одного. До загальнонауковиx методів пізнання відносяться методи, що розроблені в ході розвитку наук і внаслідок своєї спільність отримали застосування у всіх науках або в ряді суміжних наук. До них відносяться ймовірно-статистичний метод, метод системного аналізу, структурно-функціональний підхід, метод програмування, аксіоматичний метод, інформаційно-кібернетичний метод, метод моделювання, еволюційно-історичний метод, прогностичний метод і ін. Не втратили свого значення в розвитку сучасного наукового пізнання і такі загальнонаукові методи, як індуктивний метод і тісно з ним пов’язаний метод класифікацій, аналітичні методи, метод дедукції. Емпіричні і теоретичні методи розрізняються за рівнями наукового пізнання. Перші – спостереження і експеримент – відображають дійсність з боку зовнішніх зв’язків, ознак і відмінностей, форм і явищ Вони пов’язані з початковим рівнем пізнання живим спогляданням, сприйняттям, уявленням, розпізнаванням, початковою формою класифікації відмінностей. Теоретичні методи, що включають логічні операції мислення, філософські, загальнонаукові і значна частина спеціальних методів, мають своїм об’єктом суть, внутрішні закономірності явищ, що спостерігаються, що відтворюють предмети з боку об’єктивної логіки, тенденції їх розвитку. Єдність емпіричних і теоретичних методів пізнання витікає з принципової єдності матеріальних об’єктів, матеріальної єдності світу. Цим зумовлюється також необхідність діалектичного синтезу емпіричного і теоретичного знання, подолання емпіризму, що виражається, з однієї сторони, в ігноруванні теорії, і тим самим виходом на новий рівень знання, а з іншої – в абстрактному теоретизуванні. 42. Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм. Розрізняють 2 основні рівні пізнання: чуттєве та раціональне. Чуттєве – відчуття відіграють головну роль у процесі сприйняття оточуючого світу. Відчуття є суб’єктивним ідеальним образом предмету, оскільки відображає дію предмету через дію на призму людського пізнання. Головними елементами чуттєвої діяльності та чуттєвого пізнання – відчуття, сприйняття, представлення, емоції, які існують в комплексі. Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього. Чуттєве відображення і його основні форми обмежені в своїх можливостях давати істинне знання. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання. Раціональне пізнання характеризується мисленням, поняттями, судженнями, умовиводами, категоріями. Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. Судження— це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні, умовиводи за аналогією. Категорії — це універсальні форми мислення і свідомості, які відображають загальні властивості, взаємозв'язки, закономірності розвитку всіх матеріальних і духовних явищ та процесів. Таким чином, раціональне і чуттєве — це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. 43. Основні проблеми сучасної гносеології. Основні види і принципи пізнання.Гносеологія (теорія пізнання) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основних положеннях. Принцип об'єктивності,тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта. Принцип пізнаванності,тобто визнання того факту, що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства. Принцип активного творчого відображення,тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Принцип діалектики визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства та самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини. Принцип історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності. Принцип конкретності істини,який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу. Процес пізнання можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання,згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі. 44. Наука як феномен культури і об'єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки. Визначення науки вперше було дано Аристотелем, який тлумачив науку як особливу форму знання – знання заради самого знання – і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності. В історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди: 1) особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини. 2) технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з 17ст. до сучасності. 3) орієнтація на розвиток інтелектуально творчого потенціалу особистості (сучасний етап). Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегральних тенденцій у розвитку кожної з них. Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людини. Інтегральні тенденції породжуються потребами соціально-економічного характеру. Інтеграція передбачає установлення і посилення зв’язків між науками. Філософія, з одного боку, узагальнює інтегральні тенденції в окремих науках, а з другого - виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез між дисциплінами та їх основними підрозділами. Філософія, що є ядром таких інтегрально-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки. Розвиток будь-якої галузі наук відбувається такими фазами: починається з виникнення "зародкових" робіт; період розвитку ідей; період експлуатації ідей; період насичення: галузь вичерпує себе, і основні ідеї переходять у підручники. Наукова революція як закономірність розвитку науки виконує дві основні функції: критична, руйнівна стосовно системи старих понять теорій, принципів і законів даної науки; конструктивна, творча. Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Наука стає справжньою в тому випадку, коли здійснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту. Наука є не лише сумою знань, це система знань, що постійно розвиваються і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. 45. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини. |