Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Основні форми буття Ф.: ідея (найважливіша функція пізнання будови світу, не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення): ідея субстанції (що лежить в основі світу), ідея детермінізму (причинно-наслідкового зв’язку), ідея інтедермінізму, ідея змісту життя, ідея пізнавальності світу; напрямок (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і ірраціоналізм, релігійно-філософський, сцієнтизм, антропологічний); теорія (система понять і уявлень про певне явище, у вузькому змісті – вища, сама розвинута форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та існуючі зв’язки в певній області знань – об’єкта даної теорії); течія (суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм; пантеїзм; деїзм; метафізика; діалектичний матеріалізм; неотомізм; персоналізм; тейярдизм; сцієнтизм – неокантіанство, позитивізм, постпозитивізм, неопозитивізм; марксизм; антрополог. – екзістенціоналізм, герменевтика, фрейдизм, неофрейдизм);Філософствування виступає як специфічна технологія філософського мислення. Філософування і філософія пов’язані як частини цілого. Їх різниця та єдність полягає в тому, що філософування виступає як процес мисленно-умоспоглядальної діяльності (рух думки), а філософія, поряд із цим, включає в себе ще й результат цього процесу (певне цілісне знання концептуально-узагальненої ідеї). Східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, кит. П’ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоствердження. 7. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи. В Індії існує багатовікова традиція, згідно якої всі філософські системи поділяються на дві великі групи: ортодоксальні (правовірні, вони признають авторитет Вед); неортодоксальні (заперечують Веди).До числа ортодоксальних відносяться, головним чином, шість основних шкіл: санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. В них даєтсья філософське обгрунтування індуїзму – третього періоду в історії релігії Індії. До неотродоксальних філософських систем відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята. Характерною рисою давньоіндійських філософії є близький зв’язок філософії та релігії, слабкий зв’язок з наукою, спрямована на людину і гармонічне відношення людини до природи. Корiння перших філософських узагальнень сягає найдавнiших записiв мiфологiчних текстів, до так званих "Вед" III тис. до н.е. В перекладi "Веди" буквально "знання". До цього часу вiдносяться фiлософсько-епiчнi поеми "Махабхарата" i "Рамаяна". Продовження фiлософських традицiй вiдобразилось в "Ушпанiшадах" VІІ ст до н.е. Східна парадигма характеризується розмитістю меж між людиною i світом. Морально-етична тематика переважає над натуралiстично-емпiричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття основну увагу придiляє постiйному самовдосконаленню людини, а не вдосконаленню свiту. Реальний свiт - це iлюзорна картина яка тiльки здається чимось справжнiм. Ця категорiя iлюзорностi носить назву "Майя". Це сприяє одухотворенню буття i байдуже до об'ективно-рацiоналiстичних методiв осягнення реальностi. Звiдси виходять всi фiл. школи. Веданта - найстарiша школа - розглядає свiт, що складається з безособового духу "брахмана". Iндивiдуальна душа хоч i безсмертна та недосконала. Лише коли людинi повнiстю вдасться вiдокремитись вiд повсякденних турбот, тiльки тодi душа зiльється з брахманом. Чарвака - школа чотирьох основних елементiв з яких складається свiт (вода, повiтря, вогонь, земля). Санкх'я - вчення про первиннiсть душi до матерii. Мiманса i джайнiзм розробляли шляхи звiльнення душi вiд матерiального свiту. У Буддизмі свiт розглядається як потiк матерiальних i духовних елементiв- "драхм". Остаточна мета людського життя "нiрвана" Йога - вчення про фiзичнi засоби звiльнення душi вiд свiту. Характерна риса древньоiндiйського суспiльства - розпад його на чотири варни. Кожна варна це замкнута група людей, вона займає строго визначене мiсце в суспiльствi. Розумова праця стала монполiею вищоi варни - жрецiв-брахманiв. Тiльки брахмани могли вчитися за священими текстами. Фiлософiя Древньоi Iндii зароджуеться вже в "Рiгведi", розвивається в її пiзнiх частинах, i досягає своєї вершини в Упаiшоїдах. В "Гiмнi Пурушi" мiститься свiтоглядне пояснення соцiальної нерiвностi людей, системи варн в Індії. В ведах зароджується уявлення про закон. В "Рiгведi" також постає питання про створення свiту. Мiфологiчний свiтогляд яскраво висвiтлений в Брахманах. Це своєрiдний опис релiгiйного ритуалу. Але разом з тим там дано багато положень фiлософii Iн-дii: це i субстанцiйний початок всього iснуючого (брахман), i взаємовiдносини свiту та людини. Ведiйська лiтература стала плiдним грунтом для розвитку фiлософських знань в Iндii. 8.Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм. Філософська думка в Китаї базувалась на мiфологii "П’ятикнижжя" ("Уцзи"): "Книга пiсень", "Книга iсторii", "Книга змiн", "Книга обрядiв" та лiтопис "Чунь-цю". В "П'ятикнижжi" продовжується розвиток древнiх уявлень про двi протилежнi i разом з тим близьких сили - ян та iнь. Поступово зароджується найважливiше для древньокитайського свiтогляду уявлення про "дао" ("шлях") як свiтовий закон, якому пiдкоряються i природа i люди. Древньокитайська фiлософiя включала в себе i зачатки наук: математики, астрономiї, медицини. Однак в Древньому Китаї науки були розвинутi слабо i це залишило слiд на рiвнi китайської фiлософiї. Фiлософiя в Китаї iснувала i розвивалася в таких основних фiлософських школах, як: Конфуцiанство; Моiзм; Школа закону; Даосизм; Школа "iнь-ян" (натурфiлософи); Школа iмен. В бiльшостi шкiл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудростi, моралi, управлiння. В Китаї найвпливовішим було вчення Кун Фудзи (Конфуція) - конфуцiанство. Основна праця "Луньюй"). Філософські концепції вчення Конфуція наступні: Концепція жень ("гуманність", "людинолюбство") і лі ("правила", "етикет"). Ці компоненти відбивали погляди Конфуція на державний устрій і соціальну організацію суспільства. Суть другої концепції - "бути відданим, (чесним) сановником, почитати правителів". Вона охоплювала цілий комплекс проблем, пов'язаних із системою керування й насамперед з нормами взаємин глави держави й чиновників. Третя концепція відома як "навчання про середину", якою Конфуцій застерігає від захоплення крайностями. Конфуцій вважав, що всі справи повинні вирішуватися на основі принципу справедливості, тобто, з'єднав воєдино такі віддалені поняття, як "влада" й "справедливість". П'ята концепція стосується відношення людини до тієї віри, яку вона сповідає. Конфуцій не бачить державу окремо від суспільства й одиничної людини. Схеми державного устрою управління державою й суспільством базувалося на лі ("правилах"). Наряду з конфуціанством одинією із осн. течій кит. філософії є даосизм (представники Д. Лаоцзи, Чжуанцзи, Лецзи, Ян Чжу). Д являв собою філос. вчення матеріалістичного. характеру, із зачатками примітивної діалектики. Вихідною ідеєю фылос. Д. є навчання про дао — шляхи, споконвічний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення всього Всесвіту. Будь-яка дія, що суперечить дао, означає марну втрату сил і призведе до невдачі й загибелі. Тому мудрий правитель наслідуючи дао, не робить нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої й гармонії. Всі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного й раба, з'єднується з вічністю та Всесвітом, не засмучується ні про життя, ні про смерті, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. мали важливий вплив на розвиток кит. культури й філософії. 9. Етичний раціоналізм Сократа. Основні сократівські школи (кініки, кіренаїки). Великий вплив на античну філософію справив Сократ 469-399. Він сучасник Демокрита. Все життя Сократа – це є втілення його вчення. Відомими школами Сократа є : мегарська, кініська, кіренська. Кіренаїки (Гедоніп, Федор, Гігезій) вважали змістом і метою людського життя прагнення до насолоди. Реальною є дійсність, цінним те, що отримуєш в даний момент. Кініки (Діоген, Антисфен) навпаки вважали, що людина повинна звільнити себе від залежностей, задоволень, що обмежують людину. Реальними є одиничні речі, загального не існує, кожен сам по собі.У центрі філософії Сократа – людина. Але вона розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Антропологія – в широкому сенсі вчення про природу і сутність людини. Інтересам Сократа були чужі міфологія та метафізика. Його філософія народжувалась під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що нічого не знаю”. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтичною. Ціль майєвтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. Власних творів Сократ не залишив. Про філософські погляди можна судити лише з творів Платона і Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування, що справляв не менше враження, ніж зміст його висловлювань, С. ближчий не до філософа в традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не в розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей того чи того співбесідника за допомогою майєвтичного, повивального мистецтва. Аристотель стверджує, що саме С. почав використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення. В сфері моралі С. постає як послідовний раціоналіст, ототожнюючи доброчинність зі знанням. Хто знає що є добро, не може чинити зла. С. заперечує неможливість суперечності між розумом і поведінкою, сповідуючи цільність людської особистості. Критикуючи недоліки влади він був переконаний у можливості їх подолання і приведення існуючого державного устрою у відповідність до кращих його зразків, вже набутих в ході історичного поступу. С. запровадив діалог як один з основних методів пошуку істини, передусім окреслив і чималою мірою розбудував спосіб формування діалектичного мислення, одним з перших почав застосовувати його до розгляду життєвих проблем людського буття. 10.Система об'єктивного ідеалізму Платона. Афінський філософ Платон походив із аристократичного роду. Погляди Платона складаються у систему, до якої входять: вчення про буття; вчення про Бога; вчення про світ; вчення про походження світу; вчення про душу; вчення про пізнання; вчення про моральність вчення про суспільство. Система об’єктивного ідеалізму Платона складається з: Онтології, дійсності, космології, гносеологію, етику, ідеальну державу. Перш за все, оригінальним є вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. За відношенням до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивне поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. Гносеологія Платона ґрунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула. Метод пригадування - метод сходження до ідей, до загального шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі пригадування є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей. Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, він зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. 11.Філософська система Аристотеля. А. народився у фракійському м.Стагір, навчався у Платонівській академії, був вихователем сина македонського царя Філіпа, заснував школу – гімнасії в Афінах. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Важливими працями мислителя є вчення „Про душу”, „Фізика”, „Метафізика”, „Категорії”. Філософія А. розглядає питання логіки, психології, теорії пізнання, космології, політики, етики, педагогіки, риторики, естетики, фізики, зоології, вчення про буття, політекономіки. Він обговорює і критикує деякі положення Платона, атомістів, піфагорійців, ранніх матеріалістів. Вчення А. - об’єктивний ідеалізм, що склалося в результаті критики вчення Платона про ідеї. За А. кожна одинична річ є єдинстю матерії і форми. Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю. Так, мідна куля є єдність речовини – міді і форми – кулеподібності, що надав їй майстер, але в реально існуючій кулі вона складає одне ціле з речовиною. Протилежність матерії і форми не безумовна. Мідь є матерією за відношенням до кулі, але вона є також формою за відношенням до фіз. елементів, сполукою яких, за А. є мідь. Мідь не має форми, оскільки ще не є кулею і в той час вона є можливістю форми. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія. Згідно А. в межах світу почуттєвих речей можливий послідовний перехід від матерії до співставною з нею формою і навпаки. Кожна форма може розглядатися як матерія для якої повинна існувати відповідна їй вища форма. Такою граничною формою є першорушій бог – ідеалізм. В загальному випадку за А. чуттєво-сприйнятні речі є єдністю матерії та форми. Логіка за А. – наука про докази, форми мислення, що необхідні для пізнання. Зв’язки думок є відображеннями об’єктивно існуючих зв’язків. А. розглядав логічну будову суджень, питання про терміни, про правильність умовиводів і доведень. В центрі усіх досліджень знаходиться теорія умовиводів. Відповідно до специфіки античного знання А. головне значення надає достовірним і необхідним висновкам, а не висновкам ймовірності, можливості. Тому на перший план мислитель висуває рух думки від загального до часткового (дедукція). За А. космологія – геоцентрична, Земля має форму кулі, джерелом руху є бог (першорушій). Одним із важливих принципів А. є вчення про доцільність у природі. Даний принцип розповсюджується на все буття і навіть на бога. Така доцільність є внутрішньою і безсвідомою доцільністю природи. Приклади доцільності філософ вбачав в рості організмів. Важливими також є суспільно-політичні теорії А. Наукове споглядання є вищою доблестю, найбільш досконалим видом блаженства. Споглядальна діяльність розуму існує за для себе, не прагне ні до якої зовнішньої мети, містить в собі насолоду, що властива тільки для неї. Найкращим класом вважав землеробський, однак вони в силу свого способу життя та територіальної розпиленості не здатні активно втручатися в питання управління. Цим питанням за А. повинні займатися класи суспільства середнього достатку. А. розрізняє 3 добрих і 3 поганих форми правління державою. Добрими він вважає форми, при яких виключена можливість корисливого використання влади, а сама вдала служить суспільству в цілому це – монархія, аристократія, політія (влада середнього класу, заснована на змішанні олігархії та демократії). Поганими або виродженими формами управління державою А вважав – тиранію, олігархію та крайню демократію. 12.Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар). |