Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Конт О. французький мислитель, засновник позитивізму. Позитивізм ґрунтується на принципі, що все істинне, “позитивне” знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук у їх систематичному об’єднанні і що філософія як особлива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. У своїх працях Конт пише, що “кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичній або абстрактний; стан науковий або позитивний. Тобто, людський дух, за своєю природою, у своїх дослідженнях користується послідовно трьома методами мислення, за характером своїм істотно різними і навіть прямо протилежними один одному. У теологічному стані людський дух, спрямовуючи свої дослідження на внутрішню природу речей, первісні і кінечні причини вражаючих його явищ, прагнучи до абсолютного пізнання, вважає, що явища творяться прямим і постійним впливом надприродних факторів, довільне втручання яких пояснює усі аномалії Світу. У метафізичному стані, що являє загальну видозміну теологічного, надприродні фактори замінені на абстрактні сили, справжні сутності (уособлені абстракції), нерозривно пов’язані з різними речами і у змозі самі собою творити всі спостережувані явища, пояснення котрих полягає у такому випадку лише у пошуку відповідної сутності. У позитивному стані людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження та призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи розмірковування та спостереження, пізнати дійсні закони явищ, тобто їх незмінних відношень послідовності і подоби. Пояснення явищ, доведе до його дійсних меж, є віднині тільки встановлення зв’язків між різними окремими явищами і деякими загальними фактами, число котрих зменшується все більше і більше в міру прогресу науки. По-перше, вивченняпозитивної філософії, дає нам єдино раціональний засіб виявити логічні закони людського розуму, до відшукання котрих досі використовувались не придатні засоби. Другим наслідком є провідна роль позитивної філософії у всезагальній реформі нашої системи виховання. Спеціальне вивчення загальних положень наук змінило виховання, й сприяло прогресові окремих позитивних наук; це складає третю властивість. Четверта і основна властивість науки, яку Конт назвав позитивною філософією полягає в тому, що позитивну філософію можна вважати єдиною міцною основою суспільних реформ. 75. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання). За Марксом комунізм є позитивним вираженням ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Він має двоякий вигляд: по-перше, панування речової власності над ним таке велике, що він прагне знищити все те, чим, на початку приватної власності, не можуть володіти всі; безпосереднє фізичне володіння є єдиною метою життя й існування; категорія робітника не ліквідовується, відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; Цей комунізм заперечує особистість людини, є лише послідовним вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, „грубий” комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність. Комунізм політичного характеру, (демократичний або деспотичний); із скасуванням держави, але в той же час ще незавершений і все ще перебуваючий під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. Відчужену працю (працю за примусом, підневільну працю) Маркс розглядав в 4 аспектах: 1) Працівник використовує матеріали, взяті у природи та в результаті отримує потрібні для життя предмети, продукти праці. Ані вихідні матеріали, ані продукти людині не належать – вони їй чужі. Природа стає для робітника лише засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві – засобом життя, фізичного існування. Працівник повністю від них залежить. 2) Процес праці для робітника вимушений. Але така праця це не задоволення потреби в праці, а засіб для задоволення інших потреб. Лише поза працею робітник володіє свободою. Таким чином він вільний лише здійснюючи життєві функції (їжа, пиття, статевий акт), спільні у людини і тварин. А праця (форма діяльності притаманна для людини) для працівника є приниженням в собі чола. 3) Праця підневільна віднімає у людини її „родове” життя. Життя чола нерозривно зв’язане з природою. Цей зв’язок – діяльний контакт з природою у якому, головним є праця, виробництво. Але для робітника праця є лише засобом для підтримки власного життя, а не роду. Працівник ставиться до природи і виробництву не як вільна людина, а як робітник, тобто відчужено. Це означає, що в робітника відібрані родове життя та людська сутність. 4) Підневільна праця породжує відчуження між людьми. Раби чужі однин до одного, оскільки вони конкурують за можливість працювати. Не лише робітники, але всі люди є відчуженими. Відносини між людьми також відчужені і різниця полягає лише у видах та рівнях відчуження. Маркс вказував на існування первинних і вторинних рівнів відчуження. Відчужена праця рівноцінна існуванню приватної власності. Життя людей в умовах відчуження робить їх частковими індивідами або нерозвинутими, недолюдськими істотами. Процес обернений відчуженню є присвоєння людині власної справжньої сутності. Маркс пов’язує цей процес із власними перетвореннями, із звільненням, що має у своїй основі знищення відчуженої праці. В цьому випадку праця буде засобом саморозвитку чола, реалізацією чолом своїх внутрішніх сторін. Характеристика присвоєння людині власної сутності, або перетворення праці із примусової в людську розглядається Марксом за тими критеріями, що і процес відчуження: 1) за присвоєнням предмету праці та її результату; 2) за звільненням самої діяльності; 3) за присвоєнням людиною загальної родової сутності; 4) за гармонізацією людських відносин. Таким чином Маркс створює грандіозну картину людства, яке живе в єдності з природою, перетворює природу відповідно до її законів. Гармонія із зовнішньою природою здійснюється через діяльність, в якій людина реалізує свої цілі не за законами утилітарної користі, а за законами краси. Універсально розвинута, живуча в єдності та гармонії з зовнішньою та внутрішньою природою людина є ідеальним філософським образом, що уявляв Маркс в якості ядра комуністичного ідеалу. 76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співвідношення між класичною німецькою філософією і марксистською філософією; визначення основного питання філософи та двох його сторін). Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. К Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах; їх гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і ф. метод. По-новому трактуються також ф. ідеї Фейєрбаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" Ф.Енгельс висуває ідею, що в ф завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням ф. Його суть - відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись, як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність). 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаванність). Ідея Енгельса про основне ф питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати ф школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, ям визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію - агностицизмом. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Вони критично переосмислюють й, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. 77. Юркевич П.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості). Філософські погляди Юркевича сформувалися під впливом вчень Платона, Канта, Сковороди. Філософію Ю. можна назвати філософією душі, мікрокосмосу, пізнати який можливо за допомогою людського серця. Поняття ідеї пронизує всю творчість Ю. Предмети пізнання нашого розуму – ідеї, вона має ідеальне буття, вона є щось мислиме, вона лише прообраз реальності. В ідеї ототожнюється мислення і буття. Сама ідея пізнається як закон і норма явища. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і людини. Ю. визнає 3 сфери буття – царство ідей (ноуменальний світ), царство розумних істот(реальний світ), царство примарного існування тілесності (феноменальний). Зрозуміти все буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, він не може проникнути в глибину особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму Ю. називає серцем. Органом душі виступає не лише головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує усі тілесні сили, то воно має бути визнане найближчим органом душевного життя. Серце – центр духовного життя людини, в ньому започатковується рішучість, різні наміри і бажання, воно є місцем волі. Серце – центр морального життя людини, в ньому з’єднуються всі моральні стани, це вихідний пункт усього доброго і злого в словах, думках і вчинках, є добрий і злий скарб людини. Світ існує і відкривається передусім для серця, а звідси вже для мислення. У відображені дійсності, яка утворюється нашим мисленням на основі вражень від зовнішнього світу, Ю. пропонує розрізняти 2 аспекти: знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні; душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Саме у цьому аспекті виявляється якість нашого душевного настрою. Не мислення утворює сутність людини, а життя її серця, її безпосередні та глибокі переживання, що походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь, коли вони знайдуть місце у серці. Ю. намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям Духа, з християнським началом моральності і цим з’ясувати значення моральності для потреб практичної філософії. Він має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства. Ю. вважає, що людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, який виникає з природи серця. Історія людства починається життям особи в спільному – в племені, роді, її моральність – це звичаї племені, а знання – авторитет старших. Не за себе, а за своє плем’я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає вона свою душу, одухотворяючи їх. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє світ, що є гідний існувати. 78. СоловйовB.C. Оправдання добра. Моральна філософія (вчення про моральність, пізнання добра і зла). Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм та атеїзм, вважаючи їх вченнями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в безвихідь. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, стати накою християнського віросповідання. За Соловйовим початком всього існуючого є тотожне з богом абсолютне. Абсолютне сприймається людьми через віру, містить в собі вічні ідеї. Теорія пізнання Соловйова повністю підкоряється його ідеалістичній, релігійно-містичній системі, в якій головна роль відводилася інтуїції та містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням – любов’ю до ближнього. В області естетики Соловйов притримувався ідеологічної теорії „чистого мистецтва”, доводячи , що митець творить в тому випадку, коли знаходиться в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення. За Соловйовим первісною основою морального життя людини є сором. У людини пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті сорому, але з цієї першооснови, поступово розширюючи свою конкретно-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті. В межах морального відношення людини до самої себе чи до своєї власної природи почуття сорому (що спочатку має власне статевий характер) зберігає свою формальну тотожність незалежно від того, чи протиставляється воно інстинкту тварин самозбереження, індивідуального або ж родового. Переходячи до іншої області відносин - не до себе самого, як окремої особини і як одному з екземплярів роду, а до ближніх і до Бога, - відносин незрівнянно більш складних, моральна самооцінка проходить через середовище абстрактної свідомості. Сором і совість промовляють різними мовами і з різних приводів, зате суть того, що вони говорять, однакова. Така суть міститься у соромі: совість додає аналітичне пояснення: зробивши це недозволене чи негідне, ти винуватий у злі, гріхові, у злочині. Тільки голос совісті, що визначає ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без того не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком сорому, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх сферах, виростає мовби з одного кореня, притому кореня чисто людського, чужого світу тваринному. 79. Джеймс У. Прагматизм (поняття прагматизму, прагматичного методу та істини). Прагматизм – це філософський напрямок, що досліджує механізми пізнання і духовні структури, які забезпечують продуктивну діяльність людини. Вільям Джеймс - американський філософ і психолог. Як представник прагматизму Джеймс вважав, що поняття, теорії, визначаються практичними діями, а істинність – успіхом і користю при їх використанні в житті. Головним недоліком попередньої філософії Джеймс вважав її відрив від життя, нерозуміння людської сутності. Істина завжди задовольняє будь-які наші бажання – це вже благо, але бажання різноманітні і можуть бути досить величними; істина, що призивається ними, - подвійне благо. Прагматизм не будує ієрархію людських потреб, гадаючи, що всі агенти психіки рівноцінні у своїх творчих здібностях. За В.Джеймсом, людський досвід досить самодостатній і не має потреби ні в яких трансцендентних сферах, що гарантують його дійсність. Для радикального емпіризму не викликає сумнівів той факт, що відносини між речами переживаються нами так само чітко, як самі речі. Саме таким чином у Джеймса обґрунтовується думка про ймовірну присутність Бога у світі. Люди мають потребу в ньому, хочуть комусь молитися, бути упевненими в стабільності світу, - і вони створюють ідею Бога. Ідея, в свою чергу, визначає їх моральний стан і вчинки. Так ідея породжує реальність, що потрібно людині, отже, сама ідея - у підсумку, на практиці - виявляється щирою. Подібним шляхом стверджується й інший ідеал Джеймса - меліористичний Всесвіт. Віра в те, що світ може змінитися на краще, ми не впадаємо у смуток, а діємо і він стає кращим. Джеймс схильний вважати, що істина визначається особистими інтересами конкретних індивідів. Визначена особистими інтересами, істина повинна вести до успішних дій; вона повинна діяти. За Джеймсом, воля до віри доречна лише в конкретних умовах. Неможливо знайти цю якість як щось, що діє за певних обставин. Насамперед, повинна існувати ясна гіпотеза, що відповідає нашій вірі. Ця гіпотеза покликана бути живою, а не мертвою, тобто, як би за допомогою електричного проводу бути зв'язаною з нашим життям. Визначивши умови, при яких можлива воля до віри, Джеймс потім пояснює, що воля впливає на наші переконання у ситуації вибору, що має характер випадку. Ми бажаємо володіти істиною, ми хочемо вірити, що наш досвід відкриє нам ще більшу істину, і в цьому бажанні ми знаходимо підтримку в інших членів зв'язаного з нами співтовариства. На цій підставі Джеймс стверджував, що наша жагуча людська натура має повне право, і повинна робити справжній вибір, який за своєю природою не може бути здійсненим на основі лише інтелекту. Основні ідеї американського філософа здаються значно випереджальними за свій час. Міркуючи про те, що не слід змішувати екзистенціальну проблему з проблемою цінності, він передбачає появу філософії існування (екзистенціалізму). Джеймс явно формулює гіпотезу, відповідно до якої розумна свідомість – лише одна з форм пізнання світу. Безсумнівно, існують і інші способи світовідчуття. Вони відділені від інтелекту тонкою перегородкою. Дистанція між Джеймсом і сучасним рівнем знання - майже сторіччя, але його праці мають велике значення для сучасності. 80. Вітгенштейн Л. Філософські дослідження (філософія як активність, спрямована на прояснення мовних виразів). |