Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Вітгенштейн розглядав мову, як діяльність, тісно переплетену з іншими – нелінгвістичними – видами людської діяльності. Залишивши завдання виявлення апріорної структури мови та її логічної будови, загальної мові та світу, він звернувся до комунікативної сторони мови. В цьому змісті аналіз у Вітгенштейна виступає, як опис функціональної ролі слів та виразів, що породжують їх значення. Він розрізняв “поверхневу” та “глибинну” граматики мови. В першому випадку мається на увазі граматичний синтаксис, в другому – рівень так званих мовних ігор. Мовні ігри представляють собою взаємопереплетення різноманітних форм людської активності. Для людини вони виступають, як його “форми життя”, в які вона занурена та правилам, яких в тій чи іншій мірі наслідує. Ключовим словом його типу аналізу вважають слово “вживання”. В. зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. стверджує, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає у В. природна ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенціоналізму у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Погляди В. мали значний на розвиток лінгвістичної філософії. 81. Франко І.Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей Франка про те, що найбільшою цінністю на землі є справжня жива людина. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія Франка поєднана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості - це дух істинно франківський, каменярський. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. Погляд на історію у нього як на процес поступу, що опирається на загальні закони еволюції в органічній природі. Тобто, концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Характеризуючи поступ людської історії, І.Франко передусім не схильний розглядати його як прямолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство. По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі падіння, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досягає вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, разом з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тому критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці". З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської волі. Але шлях до повного щастя неможливо здійснити наодинці. Визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І.Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного прогресу. 82. Фрейд 3. Я і Воно (поняття свідомого і несвідомого у психіці людини як основа психоаналізу). З.Ф. – австрійський лікар психопатолог, психіатр, основоположник психоаналізу. Основні ідеї викладені в працях „По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”. Досліджуючи характер і причини неврозів, Ф. виявив область людської психіки, що має важливе значення для життєдіяльності людини – несвідоме. За Ф. несвідомі багато наших бажань та прагнень. Досить часто несвідоме проявляється назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в будь-яких фактах нашої поведінки (обмовках, неправильних рухах, описках). За Ф. психіка людини є взаємодією трьох рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особливою інтуїцією надбудовою над несвідомим. Ф. створив триелементну модель особистості. „Воно” – глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і „зовнішнім світом”, природними і соціальними інститутами. „Зверх - Я” внутрішньо особова совість, що виникає як посередник між „Воно” і „Я” за рахунок постійно виникаючого конфлікту між ними. „Зверх - Я” є ніби вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соціальні заборони батьків, авторитетів. Глибинний шар людської психіки, за Ф. функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” з метою отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його запінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до батьківщини. Наостанок він висунув гіпотезу, що діяльність людини зумовлена наявністю біологічних і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у вигляді „Воно”, в ньому виділяється „Я”, яке прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соціально одобреної поведінки за допомогою „Зверх – Я”. Ф не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завданням психоаналізу на думку Ф, полягає в переведенні несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорити його своїм цілям. 83. Бердяєв М.О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу). М. О. Бердяєв займає особливе місце в російській і світовій філософії. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філософського осмислення явищ, які аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. М.Бердяєв свою ф-ю називав ф-ю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Філософ переконаний у самоочевидності волі людини. Воля Бердяєва - це воля духу людини, її свідомості і самосвідомості. М. Бердяєв відокремлює волю від людини і протиставляє її людині як вищу і первинну сутність, що лежить в основі світу. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи. Цим визначається смисл історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді – це відносна, суб’єктивна свідомість. Трансцендентальне – об’єктивне і абсолютне як сукупність всезагальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони лише сприймаються певним угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятими чи не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійну свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття переломної епохи, хворої соціальними вибухами. В ім’я свободи не сприймав ні державних насильницьких політичних начал, ні позадержавного насильства. Передбачав появу культу земної матеріальної сили (надлюдини), який звеличиться на вершині людських трупів. В центрі своїх поглядів на людину ставив особистість та її призначення в універсумі. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний смисл життя, повернути людину до істинного покликання в світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу. Усвідомлення зв’язку індивідуальних долей з долею світобудови дасть змогу людині здолати трагізм беззмістовного існування, світове зло, трагічну історію. Все це повинно відбуватися за активною участю людини, де найважливішим покликанням історичного процесу є свобода вибору, щаблями якої служить духовний розвиток. Нова людська соціальність повинна виступати як соборна єдність людей, що ґрунтується не на підпорядкуванні деяким зовнішнім силам, а на вільному покладанні начал самої особистості. Така асоціація людей не потребує держави. Місце політичної організації тут займе союз людей для пошуку спільної святині і припинення боротьби за владу. Свобода є насамперед здатність до самоуправління і самозбереження. Втрата будь-якої дисципліни і цієї здатності перетворює народ в стадо диких звірів. Народ тільки тоді гідний називатися вільним і громадянським, коли усвідомлює свою національну єдність як всередині власної держави, так і зовні, перед іншими народами. 84. Вернадський B.I. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та й нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу). Вернадський здійснив кардинальну корекцію стійкої наукової картини світу, де не було місця живому, розробив вчення про живу речовину, біосферу, запровадив поняття всюдності життя, тиску життя, його швидкості та згущення. Біогеохімічна енергія – це вільна енергія, що утворюється життєдіяльністю природних організмів; викликає міграцію хімічних елементів біосфери і тим формує її історію. Поява людини в ряду висхідних життєвих форм означає, що еволюція переходить до використання нових засобів – психічного, духовного порядку. Еволюція у першій мислячій істоті породила небувале знаряддя подальшого розвитку – розум, якому притаманна самосвідомість, з можливістю глибино пізнавати та перетворювати себе і світ. З першої думки людини про світ і про себе, з першого малого практичного винаходу, ідея і проект якого стали передаватися, вдосконалюватися далі, розпочався той інформаційний потік відомостей, що оперезав нині всю планету, потік знань, концепцій, теорій, який дає уявлення про нову специфічну оболонку Землі (ноосферу), яка немовби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше справляє на біосферу перетворюючий вплив. Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будівля і функції якого визначаються особливостями Землі і Космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина - це форми рівні організації біосфери. Вчений зв'язав вчення про біосферу з діяльністю людини з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства. Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина співіснує всередині природи і є частиною неї. Людство саме по собі є природне явище і закономірно, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя але і на стані думок. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Таким чином, людина є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі і часі. Ноосфера – це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлене всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище. Вернадський вважав за необхідне утворити “Інтернаціонал вчених”, що культивував би свідомість моральної відповідальності вчених” за використання наукових відкриттів і наукової праці для руйнівної, що суперечить ідеї ноосфери, мети. В. високо цінував значення філософії для наукового дослідження, вказував на необхідність систематичної розробки логіки та методології природознавства. 85. Тейяр де Шарден П. Феномен людини (характерною рисою є панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток). Тейяр де Шарден французький антрополог, теолог, член ордена єзуїтів. Прагнув створити наукову феноменологію, яка б синтезувала науковий та релігійних досвід з метою розкриття змісту Всесвіту, породженням якого є людина. Т.Ш. вважав релігію і науку взаємопов’язаними фазами одного акту пізнання, який охоплює минуле та майбутнє еволюції. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Шарден оголосив еволюціонізм. Принцип еволюції властивий всім природнім явищам. Основними критичними точками розвитку світу, космогенезу виступають: перед життя (неорганічна природа); життя (органічна природа); мислення, ноосфера, наджиття. На етапі мислення з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, створює ноосферу, персоналізує світ. Людина це ланка еволюції, до її появи світ був розділений. Людська діяльність постійно підвищує синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма розвитку світу – думка, свідомість, духовність. Для вчення Т. Де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності духовного начала. Духовне буття розглядалося як радіальна енергія – властивість матерії, що одночасно є духовною рушійною силою, яка завдає імпульс космічній еволюції. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, є природною формою божественної благодаті. Кінцевою метою еволюції є досягнення наджиття, а в ньому точки Омеги. В цій точці сумується, збирається, вдосконалюється свідомість, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. Космогенез у Шардена ототожнюється з „христогинезом”. Наджиття означає з’єднання людської душі після завершення історії в космічному Христі. Точка Омега – центр Всесвіту, символізує Христа, причетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Христос завдяки механізму втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особливим центром універсуму, від якого починаються та до якого ведуть всі еволюційні шляхи. 86. Фромм Е. Втеча від свободи (основна ідея: ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя суспільства). Фромм один із основних представників неофрейдизму, перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію, переосмислив роль соціальних факторів в розвитку особистості, досліджував вплив психологічних факторів на соціальний розвиток. Фромм виділив такі протиріччя людського існування: екзистенціональні (життя і смерть), історичні (патріархат, матріархат, авторитарна, гуманістична свідомості, протилежні типи характеру, володіння і буття). Основні теоретичні положення психоаналізу Фромма викладені у праці „Втеча від свободи”. В центрі соціально-філософської теорії лежить психологічна модель людини, розвиток як результат пристосування людини до певної соціально-економічної ситуації. Критерієм соціального розвитку є людські самовідчуття (задоволення або не задоволення загальною життєвою ситуацією). Активним психологічним фактором соціального прогресу є соціальний характер - зв’язок індивідуальної психічної сфери та соціоекономічної структури. Людська природа це сукупність потреб, яка реалізується різними способами залежно від певних соціальних умов. Людська природа зберігається, реалізується, модифікується під впливом соціуму. Соціальний характер є результатом адаптації людської природи до структури суспільства. За Фроммом існують такі типи: рецептивний, експлуататорський, накопичувальний, ринковий. В основі кожного типу характеру знаходиться механізм, завдяки якому індивід вирішує свої проблеми: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм (відказ від особистого Я). Єдиним правильним способом вирішення проблем є любов – критерій буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодівання мистецтва любові відбувається зміна структури характеру (наприклад, перехід до гуманізму). Головна ідея твору – створення ідеального суспільства, в якому спрямованість на володіння замінюється орієнтацією на буття. Функцією такого суспільства є створення нової людини, характер якої визначається відмовою від володіння заради буття, а вищою метою життя – всебічний розвиток та відмова від експлуатації. 87. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм (християнських і атеїстичних екзистенціалістів об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності). |