Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б. причинами руху. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття. У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. А. вважає, що з однієї сторони, рух характерний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна бога. Час – це рух відносно попереднього і наступного, він є неперервним. Простір - це особлива реальність, яка може проявлятись у рухові тіл, існуючи незалежно від них. Будь-який рух відбувається завдяки наявності причини. Розрізняє осн. види причин руху: матеріальна, формальна, активна та кінцева. Матеріальна міститься в першоматерії, виступаючи потенціальною причиною. Формальна поєднана з формою, яка творить з матерії істинну реальність. Активна (рухаючи) поєднана із джерелом руху і з процесом переходу можливості в дійсність. Кінцева (цільова) пояснює мету і сенс руху. Визнавав об’єктивність необхідності та випадковості. Необхідність – те, що повинно бути обовязково, це фактично діяльність форми. Випадковість – діяльність матерії, опір формі, те, що м.б. іншим. 63. Аврелій Августин (Блаженний). Сповідь (вчення про створіння Всесвіту, поняття часу та основні ознаки його вимірювання). Сповідь – це лірична автобіографія, яка описує внутрішній розвиток Августина, від немовляти до зрілості. Він зумів показати протиріччя становлення особистості, від констатації темних куточків душі А. приходить до висновку про необхідність божественної благодаті, яка виводить особистість від гріховної інерції і тим самим спасає. Августин розвиває вчення про творіння природи богом з нічого актом своєї волі, своєї вільної волі. У Августина історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, яка ловить хвіст (кругообіг). Історія людства має початок, має зміст та має кінець, завершення. Зміст історії в перемозі християнства у всесвітньому масштабі, в християнізації всього людства. Її початок – творення першолюдей. В основу періодизації історії людства Августин поклав “Біблію”. Він поділив історію на 6 періодів. П’ять періодів у нього пов’язані з старим завітом. Шостий період почався з першого пришестя Іісуса Христа. Він закінчиться “другим пришестям”, страшним судом, відділенням грішників від праведників. Книга 1частина 1Похвальна молитва - "Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали"; "велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй". Частина 2Бог є в людині — людина в Бозі ... Отже, я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, "з Якого і в Якому - все"? Куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі? Або звідкіля ввійшов би Ти в мене? Бо куди ж я б мав відійти поза небо й землю, щоб звідтіля вступив у мене Бог мій, що сказав: "Це я виповнюю небо й землю" ... Частина 14 Аналіз поняття часу. Отже, не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час. І нема такого часу, що був би одного віку з Тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час? Хто ж міг би пояснити це влучно й коротко? Хто ж навіть у думці зможе ясно збагнути це поняття, щоб згодом передати його словами? Чи ж у нашій мові є якесь частіше вживане й краще відоме поняття, ніж поняття часу? Коли ми говоримо про нього, ми розуміємо його. Це випливає з того, що говоримо саме ми, але ж так само ми розуміємо, коли про нього говорить хтось інший. Отже, що таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю. Однак я сміливо тверджу, що знаю ось що якби ніщо не минало, то не було б минулого часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього. Частина 17 Де знаходяться минувшина і прийдешність? Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені, Боже, і керуй мною...Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? Нехай кажуть і далі: "Є три часи: минулий, теперішній і майбутній", — тому що це хибне вже узвичаїлось; нехай так кажуть, мені це байдуже, я не противлюся, не ганю, але з умовою, що вони розуміють те, що кажуть, і нехай не уявляють собі, що майбутній час уже існує, а минулий ще існує. Бо ж ми дуже рідко вживаємо слона у притаманному їм значенні, здебільшого — у значенні, не притаманному їм, і все ж розуміємо, про що йдеться. Частина 21 Нові труднощі вимірювання часу. Отже, я вже сказав, що ми вимірюємо час в ту хвилину, коли він проминає, аби можна було твердити, що цей проміжок часу удвічі довший, ніж той, або такий же, як і той, а вимірявши, визначити якесь відношення між частинами часу. Тому-то, як я вже сказав, ми вимірюємо час у ту хвилину, коли він минає. Але що ми вимірюємо, як не час у визначеному просторі? І коли ми говоримо про тривання поодиноке, подвійне, потрійне, рівне та інші подібні відношення, то тут теж йдеться про часові простори. Отже, у якому просторі ми вимірюємо час тоді, коли він минає? Частина 28 час вимірюємо розумом. Але в який спосіб зменшується й вичерпується прийдешність, коли її ще нема? В який спосіб зростає минувшина, коли її вже нема, якщо у нашому розумі, де все це відбувається, не було б ось таких трьох дій: він очікує, зосереджується, пам'ятає, аби те, на що він очікував, перейшло через те, на чому він зосереджувався, у те, що він пам'ятає. Отже, хто ж заперечить, що прийдешності ще немає? Адже сподівання прийдешності вже існує в дусі І хто сумнівався, що минувшини вже немає? Але ж пам'ять минувшини ще в дусі. 64. Тома Аквінський. Сума теології (вчення про буття Бога). Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов. Культурна спадщина цього мислителя досить широка, особливе місце займає монументальна праця „Сума теології”. В „Сумі теології”(сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика. Галузі науки і віри чітко визначені. Задачі науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Над царством ф-го, метафізичного пізнання є інше царство, яким займається богословія. Сюди не можна проникнути силою мислення. Ф-я повинна служити вірі, сама вона не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. „Сума теології” містить 5 доказів. 1) базується на тому, що все рухається чимось іншим. Цим визначається необхідність існування першодвигуна, яким є Бог. 2) виходить із сутності діючої причини. У світі є ряд діючих причин, але першою причиною є Бог. 3) витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. Вивчаючи ланцюг цього в зв’язку також не можна йти до нескінченності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного або в собі. 4) ступені якостей, які йдуть один за другим, які є всюди, в усьому сущому, тому найвищий ступінь досконалості – Бог. 5) теологічне. В його основі покладена корисність, що проявляється в усій природі. Пізнати Бога можна 3ма способами: опосередковано Божим впливом в природі, все м.б. зрозумілим як частинка нескінченної досконалої сутності Бога, на основі подібності творця і створеного. У створеному Бог реалізує свої ідеї. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії. Цим зумовлюється її незнищеність і безсмертя. Прагнення людини до безсмертя пояснював як доказ безсмертя душі. Розрізняє вегетативну (рослинну), сенситивну (у тварин) душу. У людини додається інтелектуальна здатність – розум. Розуму він надає перевагу перед волею. Джерелом пізнання є не належність до божественних ідей, а чуттєве сприйняття, яке потім обробляється інтелектом. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції. Сенс життя бачить у щасті, яке розумів як пізнання і споглядання Бога. Пізнання – найвища функція людини, а Бог невичерпний предмет пізнання. 65. Ніколас Кузанський. Про учене незнання (пантеїстична тенденція та її зв'язок з діалектичною ідеєю взаємодії всього сущого, вченням про збіг протилежностей, про згорнення світу у богові і розгортанні бога у світі). Н.К. намагався реформувати схоластику, привівши її у відповідність з новими знаннями про світ. Вченню Н.К. властивий сильний діалектичний елемент. Одним з най важливіших творів є „Про вчене незнання”, у якій виклав ідею зв’язку, єдності протилежностей, безконечності Всесвіту. Головною проблемою була проблема Бога та його співвідношення зі світом. Офіційною точкою зору було вчення, згідно з яким, Бог, створюючи цей світ перебуває поза ним, перевершуючи його своєю могутністю та досконалістю. Основною тенденцією у ф-ї К. було прагнення подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ (пантеїзм – ототожнення світу з Богом). Основу пантеїстичної онтології К. Становить вчення про абсолютний максимум і мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, це єдине начало, поза яким нічого немає і не м.б. Максимум і мінімум – протилежності, але взяті у своєму граничному виразі, вони збігаються. Абс.максимум і є збігом протилежностей. Протилежності властиві лише речам, які підлягають збільшенню чи зменшенню, абс.максимуму вони не властиві. Він вищий за всі протилежності. Отже осягнути його можна, лише долаючи їх і розкриваючи їхню єдність. Проте досягти цього звичайним розумом, що пристосований для пізнання скінченних речей, неможливо. Звідси і поняття „вченого незнання”, тобто розуміння обмеженості мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою конечних визначень осягнути безконечну природу абсолюту. Його нескінченність можна або пізнати інтелектуальним спогляданням, або символічно виразити математичними поняттями. Єдність, або зв’язок Бога зі світом, у самому світі виявляється як органічна єдність речей між собою. Для пояснення світу застосовує гасло „Усе в усьому”(Анаксагора). Своє розуміння єдності Бога і світу конкретизує у вченні про згортання множинного світу в єдності Бога і про розгортання Бога у світ. Світ з усіма його відмінностями є результатом саморозгортання абсолютної єдності Бога. Світ із самого початку присутній у Богові, але ідеальним чином, він згорнутий у ньому так, що всі його протилежності і відмінності зведені тут до неподільної тотожності. Те, що у Богові згорнуто в абс.єдність, у світі розгорнуто у багатоманітності речей. Поняття Всесвіту є другим за значенням після поняття абс.максимуму. Це таке первинне начало речей, як і Бог, тільки конкретно обмежене. На відміну від безкінечності Бога, безкінечність Всесвіту - це безмежність, нескінченний процес, який ніколи не м.б. завершений. К. один з перших поширив властиву Богові нескінченність на природу, на матеріальний світ. Якщо цей світ безмежний у часі, то втрачає всякий сенс твердження про його початок і кінець. Всесвіт він порівнював із сферою, центр якої повсюди. К. підкреслював високу цінність людини. Людина належить світові, є однією з його частин, але такою частиною, яка втілює у собі ціле світу, його безкінечну сутність. Вона є вищою ланкою природи, у якій природа досягає найвищої досконалості. Людина стає земним втіленням Бога. Вона є єднальною ланкою між Богом і речами, тому є мірою всіх речей. 66. Бекон Ф. Новий Органон (вчення про індукцію як істинний метод (шлях) пізнання, поняття чотирьох видів ідолів, які обсідають уми людей). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. За відношенням до всього передуючого знання Б займає скептичну позицію. Однак він не заперечує можливість достовірного знання, але для досягнення істини вважає необхідним реформу метода. Першим кроком у цій реформі повинно бути очищення розуму від омани (ідолів). Після знищення помилкових думок можлива побудова нової науки на основі істинного судження. За Б ця наука повинна бути раціональною переробкою фактів досліду. Посиланнями її висновків (середніми аксіомами) будуть положення, засновані на поняттях, одержаних шляхом методичного узагальнення або індукції. Передумову індукції утворює аналітичне розуміння експерименту. У своїй теорії Б вперше вказав на значення „отрицательных” інстанцій, тобто підбору випадків, які протирічать раніше зробленому узагальненню і тим самим вимагають його перегляду. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, які, наче примари відволікають його від істинного шляху, заважають бачити речі, якими вони є. За Б. існує 4 класи помилкових думок, або примар, властивих людському розуму: 1) примари роду;2)печери; 3)ринку або площі; 4)театру. Примари роду мають основу в самій природі людини та в самому роді людському чи поколінні. Ідоли роду походять із недосконалості людського розуму. Примари печери – це ідоли людини як індивіда, адже кожен індивід має свою печеру, бо кожному належить власна природа, кожен отримав різне виховання. Примари ринку виникають шляхом взаємного спілкування, домовленості в суспільстві. Неправильний вибір слова перешкоджає розумінню. Примари театру своїм корінням заглиблюються в науку і ф-ю. У концентрованій формі в них проявляються усі недоліки існуючих методів отримання знань. Чуттєвий досвід має стати основою розвитку усіх наук. Саме він веде до відкриття нових істин і є тією сферою, де народжується вірогідне наукове знання. Б розрізняє 2 види дослідів : „плодоносні” – що мають на меті принесення безпосередньої користі людині; „світоносні” – мета – не безпосередня користь, а пізнання науки законів і властивостей речей. Передумова перетворення науки – критика існуючої схоластики та сумніви у істинності всього того, що раніше вважалося істиною. Б підкреслив значення тих випадків, що спростовують узагальнення, протирічать йому. В історії науки чітко виступають 2 методи дослідження: догматичний та емпіричний. Догматичний метод починається із загальних положень та прагне вивести з них всі випадки. Емпіричний метод полягає у розумовій обробці матеріалу, який одержується дослідним шляхом. Відкриттів було б більше, якби дослідники користувались правильним методом. Метод – це шлях, головний засіб дослідження. До нього належать засоби, здійснюючі здатність нашого сприйняття та засоби, здійснюючі саму людську думку. Науку розвиває активне випробування природи – експеримент. Головною умовою прогресу знання є вдосконалення здатності умовивід, важливою формою якого є правильна індукція. 67. Декарт Р. Міркування про метод (вчення про основні правила методу пізнання з позицій раціоналізму). Рене Декарт створив с-му раціоналізму, стояв на позиціях дуалізму. Свої погляди виклав у „Міркуваннях про метод”, „Принципи ф-ї”, „Роздуми про першу ф-ю”. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Сумнів є одним із актів мислення. Я сумніваюсь, оскільки я мислю. Я мислю, відповідно я існую. Таким чином критерій істинності знання полягає в людській свідомості. Значний вплив на розвиток вчення Д мала релігійність вченого. Він вважав, що для доведення реального існування світу, необхідно довести існування бога. В причині повинно знаходитися стільки реальності, скільки її знаходиться в наслідку. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. Можливість існування істини зумовлена існуванням вроджений ідей (істин), до яких Д передусім, відносить матеріальні аксіоми. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. Однак, для ясного і чіткого уявлення усього ланцюга необхідна сила пам’яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення або інтуїції, мають перевагу порівнянно із дедуктивними міркуваннями. Озброєний інтуїцією і дедукцією розум, здатний досягнути достовірного знання в тому випадку, коли буде озброєний методом. За Д метод складається із 4 вимог: 1) йдеться про визначення принципів або перших начал. Істинними можна вважати лише ті положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, істинність яких очевидна. Критерієм тут виступає ясне сприйняття їх розумом (інтелектуальна інтуїція). 2) формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну річ або проблему треба ділити на простіші складові доти, поки не постануть найпростіші, зрозумілі для розуму речі. (за Д. – логічні зв’язки, ясні й прості істини розуму). 3) містить необхідність дотримувати певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших. Таке сходження і є процесом логічного виведення або дедукції. 4) це правило, яке він назвав „енумерацією”, орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність наукового дослідження. Д. був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну с-му і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Проте вірогідність с-ми наукового пізнання залежить в кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах. 68. Спіноза Б. Етика, доведена геометрично (пантеїстичне розуміння Бога як субстанції, поняття атрибуту і модусу. Свобода як пізнанна необхідність). |