Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Закон заперечення заперечення можна сформулювати наступним чином: в процесі прогресивного розвитку кожна стадія, що є результатом подвійного заперечення-зняття, є синтезом попередніх стадій і відтворює на більш високій основі характерні риси, структуру вихідної стадії розвитку. Таким чином, будь-який розвиток не можливий без заперечення. В законі заперечення заперечення йдеться про повторюваність особливого характеру, безпосередньо пов’язаною із дією основного джерела розвитку – діалектичного протиріччя, тобто взаємовідносини і взаємодія протилежностей, що боряться між собою і разом з тим перебувають в єдності. Головна ідея закону заперечення заперечення – здійснення діалектичного синтезу. В дії цього закону здійснюється наступність (спадковість) у внутрішній формі, в структурі, причому із рівнем більш ранім, ніж той який був до другого заперечення. Найвищим видом заперечення є заперечення-синтез. Таке заперечення надає організованість та ритмічність розвитку матеріальної системи. Закон заперерчення заперечення (діалектичного синтезу) не співставний із деструктивними запереченнями, із зеперченнями в колообігах, механічному русі. Він не пов’язаний однозначно із запереченняи-трансформаціями, хоча в процесі свого розгортання він його включає, як і заперечення-зняття. Лише два заперечення-зняття за певної визначеної системи відліку є складовими частинами даного закону. Безперечно, закон заперечення заперечення інтегральний. Інтегралність цього закону полягає в акумуляції змістовних моментів прогресивного розвитку, а його найбільш загальноє ознакою є повтор на вищій стадії характерних рис нижчого вихідного ступеню розвитку. Таким чином дані закони - універсальні закони діалектики, оскільки діють у природі, суспільстві та пізнанні. 57. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання.Категорії - це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності. У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості. відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини, і відображають об'єктивну дійсність у певних, конкретно-історичних умовах. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент. Категорії одиничного, особливого і загального мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального. Категорії одиничного, особливого і загального стосуються усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах - онтологічному, гносеологічному і логічному. Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцiйні і співвідносні. До таких категорій належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність". Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Категорії співвідносні органічно пов'язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: сутність і явище, форму і зміст, можливість і дійсність, частину і ціле тощо. Зв'язки між ними об'єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. Для пізнання змісту речі, її суті, причин існування немає іншого шляху, окрім пізнання її форми, конкретних проявів, наслідків. Співвідносні категорії діалектики дають уявлення про закономірні, необхідні зв'язки між ними як результат відображення необхідних зв'язків, що існують в об'єктивній дійсності. Таким чином, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, які мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства. 58. Альтернативи діалектики як концепції розвитку (метафізика), як логіки (софістика та еклектика), як гносеології (релятивізм і догматизм). Найважливішими вимірами діалектики є діалектика як теорія розвитку, як логіка і як теорія пізнання. Антиподом діалектики як теорії розвитку є метафізика. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці, як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал. Діалектика, з одного боку. виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певною часу. 3 іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того. що с, для розвитку того, що буде. Альтернативами діалектики є також софістика і еклектика. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації певного визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на використанні різних значень одного і того ж слова. Софістика, на відміну від метафізики, не є самостійною теорією пізнання чи його методом, софістика як спосіб мислення має виключно суб'єктивний характер. Софістика виступає альтернативою діалектики лише в певному значенні цього слова, коли діалектика тлумачиться як наука про закони і форми відображення в мисленні розвитку об'єктивного світу. Еклектика це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат, на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів. Софістика і еклектика - це грані однієї й тієї ж медалі, за своєю природою мають суб'єктивний характер, стосуються певної думки мислення, відповідної інтерпретації фактів До альтернатив діалектики як гносеології відносяться догматизм і релятивізм. Догматизм антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм - це визначальна характеристика консервативного мислення. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди, таким чином, фактично ведучи до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її. Релятивізм - теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності. Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика, якщо розглядати діалектику як логіку, то й альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то й альтернативами виступають догматизм і релятивізм. 59. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання. Суспільна форма руху матерії відрізняється вищими, ніж в природі, темпами розвитку, що також визначає в значній мірі особливості соціального пізнання. Специфіка соціального пізнання визначається передусім його предметною областю. Предметом соціального пізнання є людина, її діяльність, культура, що представляють собою найважливіші органічно взаємопов’язані елементи суспільного життя. У соціальному знанні на відміну від природничо - наукового людина одночасно виступає не тільки як суб’єкт, але і як об’єкт соціального пізнання. Суспільство при цьому виявляється таким об’єктом пізнання, яке в той же час є суб’єкт діяльності. Людина сама створює себе і нове середовище свого існування. Характеризуючи суб’єкт і об’єкт соціального пізнання, особливо потрібно звернути увагу на те, що не тільки індивід, людина виступає одночасно об’єктом і суб’єктом соціального пізнання, але і суспільство, в різних зв’язках і відносинах. Не можна зрозуміти суть людини поза суспільством, оскільки все соціальне в людині формується суспільством, а суспільство є продукт взаємодії людей. Суспільству властивий специфічний спосіб організації і розвитку життєдіяльності, представлений в культурі, яку в самому загальному плані можна розглядати як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною, а також способів їх створення, застосування і передачі. У соціальному пізнанні культура розглядається як явище історичне, що розвивається з розвитком суспільства. Опановуючи в процесі своєї соціалiзації культурні цінності, людина виявляється “запрограмованою” свідомо (і несвідомо) уявленнями про світ, про вищі цілі і форми діяльності, навичками, нормами поведінки, уявленнями про способи поводження з предметами споживання, закріпленими в мові, і що зберігаються в “соціальній пам’яті”. Специфіку пізнання соціальної дійсності не можна з’ясувати, не зрозумівши значення в ньому діяльного підходу, оскільки людина і засвоює, і творчо розвиває культуру через діяльність. Історія розвитку суспільства твориться шляхом перетворення навколишнього середовища, реалізації людських цілей і цінностей в діяльності, на основі якої створюються умови для життя суспільства і особистості. Саме тому діяльний підхід до розуміння соціальності є найважливішим, інтегральним, методологічним принципом, пронизуючим все соціальне пізнання. Таким чином, суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. У спілкуванні і через нього відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя. 60. Суб'єкти суспільного розвитку. Місце та роль культурно-історичного суб'єкта у соціальній структурі суспільства та проблема його формування в умовах побудови в Україні громадянського суспільства. Суб’єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Особливе місце в соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. Історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості - з іншого. Філософія в Україні розвивалася як невід’ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбуваються в суспільному житті нації. Як особлива форма самосвідомості національної культури філософія в Україні існувала в тісному взаємозв’язку з суспільною, політичною, науковою і релігійною думкою. Філософія вінчає розвиток національної культури. І чим більш вільна нація, тим повніше її культура, що є головною умовою для розвитку філософської думки. Українська національна культура зазнала жорсткого переслідування. Незважаючи на ці несприятливі історичні обставини, українська наука і філософія належать до числа стародавніх. Пам’ятки нашої древньої філософії можна розділити на дві групи: перша – це тексти, які виникали на території Київської Русі (оригінальна література), друга – переклади текстів, які різними шляхами поступали з інших країн. Найавторитетнішими представниками переказів були: Василь Великий, Іоан Златоуст, Григорій Богослов. Багатий філософський зміст мають твори вітчизняних мислителів: “Слово про закон і благодать” Ілларіона, “Успенський збірник”, “Моління” Данила Заточника, “Слово” Кирилла Туровського, “Повчання” Володимира Мономаха, “Житія” Бориса і Гліба, “Ходіння” Даніла Поломника, “Повість временних літ”, “Печерський Патерик” та інші. Синтезуючи західну і східну думку, вітчизняна філософія набувала оригінального і самобутнього характеру. Моральні уявлення засновувалися на християнському вченні, вони також підпадали під вплив східного і азіатського світогляду, античних етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки був Іїсус Христос. Християнська ідея милосердя перетворилася в предмет моралі, пропагувались не тільки християнські заповіді, але і такі форми між людського спілкування як дружба, шанування старших і батьків, правда, щедрість. Домінування цих категорій утворило той духовний стержень, який властивий вітчизняному менталітету сьогодні. Специфічні соціально-економічні умови XVIст свідчать про розширення ідей гуманізму. Фундаторами гуманістичної культури в Україні XV-XVIст були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхiвський. Для гуманізму цього часу є характерним утворення людини не тільки як природної частки космосу, але і як “вінця” природи, її господаря. Поширенню філософської і духовної культури сприяла діяльність українських полемістів XVI – XVIIст, братства яких виникають в багатьох містах України. Величезну роль в діяльності полемістів зіграв Острожський культурно-освітній центр. Діячі центру усвідомлювали значення рідної мови для самозбереження українського народу, проти його колонізації і проти прийняття католицизму. Необхідність розвитку філософської думки, вимога конфесійної і національної боротьби привела до усвідомлення необхідність створення Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія зіграла важливу роль в розвитку духовної, в тому числі і філософської культур східних і південнославянских народів. Європейський рівень освіти, активна наукова і освітня діяльність в Україні і за її межами, розширення зв’язку із західними університетами, зміцнювали авторитет академії, сприяли її становленню як ведучого інтелектуального центру в православному слов’янському світі. Києво-Могилянська академія була тим духовним центром, в якому українська нація відточувала свій інтелект, могутньо сприяла культурному зростанню інших слов’янських народів. Філософська думка України XIXст включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової філософської думки. Як закономірне явище в історії філософської думки філософська культура України XIX віку відкрила великі можливості для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності. Розвиток соціально-політичної і філософської думки в Україні у другій половині XIX – початку XX віків пов’язано з діяльністю М. Драгоманова, Лесі Українки і І. Франко. Кожний з них зберіг свою оригінальність мислення, свій метод дослідження, своє власне бачення проблем українського народу і шляху їх вирішення, але всі вони були єдині в одному – за свободу і незалежність України необхідно боротися. Після короткого сплеску національно культурного прогресу в Україні наступає період нової Руїни. У кінці 1920 року Червона Армія остаточно встановлює контроль над українськими землями. Марксизм-ленінізм стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і в філософській) сфері, офіційною, партійно-державною точкою зору. Однак в 30-х роках XX сторіччя багато філософів зазнавали репресій, були вигнані з наукових установ: В. Юринець, Я. Білик, П. Демчук, Е. Гірчак, Т. Степовий, М. Логвин, Р. Левік, Я. Блудов. У 60-90-і роки в Україні розробку філософських проблем здійснюють Інститут філософії НАН, філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченко, кафедри філософії ведучих вузів України. Сьогодні, в незалежній Україні, філософія має теоретично осмислити нові умови суспільного розвитку і ті процеси, які відбуваються в самій філософії: переусвідомити методи діалектики під точкою зору її альтернатив і різних моделей, місце філософії в авангарді суспільної практики. Свою задачу філософія може успішно виконати, коли буде своєчасно осмислювати головні події в країні, на світовій арені. 61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного). Полеміку Сократа з софістом Гіппієм щодо краси Платон відтворює в діалозі „Гіппій більший”, показуючи нездатність Гіппія відповісти на поставлене питання. Власна відповідь Платона: „Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі”. Справді, не можна назвати серед предметів навк.світу предмет, котрий би був реальним буттям загального – красою взагалі. Дiалог "Гіппiй" присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. У вступi зустрiч Сократа iз софiстом Гiппieм. Сократ ставив питання про прекрасне взагалi, а не про ок-ремi прекраснi предмети. У 1 роздiлi говориться, що прекрасним є особливого роду загальна iдея все, що приєднане до неї стає прекрасним. У 2 роздiлi виникає нова спроба визначити прекрасне як "придатне й наділене здатністю творити благо". Тут Платон вводить ще один — етико-естетичний аспект проблеми прекрасного, що бере початок, очевидно, від сократівської традиції з її першорядним інтересом до етичної сфери: "придатне й наділене здатністю творити благо" характеризується як корисне. Таким чином, "і прекрасні тіла, і прекрасні звичаї, й мудрість - все це прекрасне, тому що воно корисне". Але корисне — це те, що творить благо, а тому воно не може бути прекрасним самим собою, оскільки в такому випадку треба було б визнати, що прекрасне є причиною блага, але таке визначення, якщо воно й можливе, є невірним, тому що причина предмета ще не є сам предмет: батько ще не є син. Таким чином, прекрасне не є чимось корисним чи придатним, тому що воно безвiдносне. Подальші пошуки приводять до сенсуалістичного розуміння ідеї прекрасного, коли прекрасне визначається "як задоволення, отримане через слух і зір". Платон застосовує його, щоб аргументовано відхилити: задоволення не може бути тим, що визначає прекрасне, бо існують задоволення, не пов'язані з прекрасним, що виникають через їжу, пиття, любовні утіхи, тобто через відчуття, не пов'язані із слухом і зором. Крім того, для прекрасного не так важливо те, що ми бачимо, оскільки існує прекрасне і для слуху, не так важливо для прекрасного також і те, що ми чуємо, бо існує прекрасне і для зору. Насамкінець робиться спроба поєднання утилітаристського, сенсуалістичного й етичного визначення: "прекрасне — це задоволення, яке є корисне", "корисне ж те, що творить благо". А те, що творить, і плід цього творення, як виявилося,— речі різного роду. "Ні благо не може бути прекрасним, ні прекрасне — благом, якщо кожне з них є відмінним від іншого". Таким чином, діалог Гіппія і Сократа так і не приводить до кінцевого й однозначного визначення прекрасного, і здається, що єдиний позитивний висновок, який з цього діалогу випливає, розкривається в останній фразі Сократа: "Прекрасне — річ складна". Але це лише на перший погляд. Насправді ж у ході діалогу, виходячи з негативного визначення прекрасного, тобто через послідовне заперечення його як конкретної фізичної речі, відповідного, придатного, корисного і врешті через відхилення сенсуалістичного розуміння прекрасного у софістів, що розглядали його як задоволення завдяки зору й слуху, Платон робить важливий філософський висновок про те, що прекрасне — це якась "сутність", "ідея", яка, приєднавшись до речі, робить її прекрасною. 62. Арістотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття). |