2. Охарактеризуйте типи світогляду
 Скачать 473.5 Kb.
|
|
2. Охарактеризуйте типи світогляду. Світогляд – це система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють становлення людини до світу.Існують такі типи світогляду: А) буденний – сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувалися у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонує стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується; Б) інституалізований – такий світогляд, що підтримується певними соціальними інституціями. Історичні типи світогляду: А) міфологічний світогляд – носієм такого світогляду є рід, що виступає як одне ціле, без відокремлення окремих осіб; одна особа відповідає за весь рід; цей світогляд супроводжується страхом та зовнішнім контролем; Б) релігійний світогляд – носієм є окрема особа; релігіє здійснює соц. контроль за поведінкою людини, що вже не підвладна роду; виникає мораль та совість; релігія морально зрівняла всіх людей; світогляд супроводжується вірою людини та моральністю; В) філософський світогляд – носієм є також окрема особа; філософія оперує абстрактними поняттями, цілком позбавлена функції соц. контролю, ґрунтується на засадах свободи; світогляд супроводжується розумінням людини. Рівні (типи) світогляду: Б) теоретичний світогляд – ґрунтується на поняттях, концепціях, теоріях, гіпотезах, ідеях, які пояснюють сутність явищ, допомагають реалізовувати свої дії, організовують життя по відношенню до його сенсу; В) індивідуальний світогляд – відображає неповторну специфіку рис особистості та особливості існування людини; Г) масовий світогляд – світогляд, що властивий націям, класам, групам людей.
Пізнання – це процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах людиною. Емпіричний рівень пізнання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою розумовою та логічною обробкою властивостей та відношень об’єкта, що пізнається. Предметом дослідження на емпіричному рівні пізнання є властивості, зв’язки, відносини об’єкта, які доступні чуттєвому сприйняттю. Основне завдання пізнання на емпіричному рівні – це одержання вихідної емпіричної інформації про досліджуваного об’єкта. Методи емпіричного пізнання дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання. МЕТОДИ: А) Спостереження – це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв’язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання та відповідні факти; Б) Експеримент – відрізняється від спостереження тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій; експериментатор штучно створює середовище з метою отримання емпіричних даних, регулює процес перебігу явища чи події, неодноразово повторює та виявляє в ньому істотне, абстрагуючись від неістотного; В) Порівняння – це метод, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об’єктів пізнання; цей метод дає можливість виявити кількісні та якісні характеристики предметів, їх класифікувати, упорядковувати та оцінювати; Г) Вимірювання – метод, за допомогою якого визначаються відношення однієї вимірювальної величини до іншої, яка сприймається постійною відносно вимірювальної. Знання, яке формується у процесі емпіричного рівня пізнання, виражають у формі емпіричного узагальнення – закону.Теоретичний рівень пізнання – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення; характеризується домінуванням понять, теорій, законів, узагальнень і висновків; відображає предмети, їх властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх істотних зв’язків і закономірностей, що осягнуті розумовою та логічною обробкою емпіричних даних. Головна мета теоретичного пізнання – це збагнення об’єктивної істини, вільної від спотворення і суб’єктивності, пояснення та інтерпретація емпіричних фактів. МЕТОДИ: А) Абстрагування – це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивості явищ, що вивчаються Б) Узагальнення – це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною; В) Аналіз – це мислене розчленування предмета, явища або процесу, їх властивостей. Г) Синтез – це мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Д) Індукція – це мислений перехід від окремого до загального; Е) Дедукція – від загального до одиничного. Є) Аналогія – метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Ж) Моделювання – метод дослідження на основі побудованих (штучно створених) моделях. З) Формалізація – метод, за допомогою якого змістовне знання відображається у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов’язані між собою, переходять один в одного в процесі пізнання об’єкта, явища чи події. 4. Філософія марксизму. Марксизм – це ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне. Основоположниками цієї течії були Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Головним завданням цієї ідеології її творці проголошували звільнення робітничого класу від експлуатації і побудови вільного від соц. гноблення суспільства. Шлях до побудови щасливого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною. Здійснити це покликаний пролетаріат під керівництвом партії комуністів, здійснивши соц. революцію. Філософією марксизму є матеріалізм. Матеріалізм стверджує, що людина – це універсально загальна сила природи, здатна до активного її перетворення. Ця здатність за К. Марксом наз. практикою. У практичній діяльності, праці, проявляється специфічність людського буття, відмінність людини від тварини. У діяльності людини за цією теорією виділяється два основних моменти: опредметнення та розпредметнення. У процесі трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення, тобто перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльносі суб’єкта в об’єкт, у предметне втілення. А також міститься найпростіший зв'язок, тобто в формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Цей зв'язок актуалізується у процесі розпредметнення продуктів праці. Таким чином, розпредметнення – це освоєння соціального досвіду людства, перетворення предметних форм у зміст внутрішнього світу людини, її власних сил і здібностей в момент живої праці. Головним фундаментальним принципом філософської системи марксизму стає принцип практики. За цим принципом Маркс і Енгельс прагнули підкреслити активну, діяльну, перетворюючу позицію людини в цілому світі. Завдяки поняттю «практика» виявляються багатоманітні форми взаємодії людей з природою та один одним у процесі матеріального і духовного вир-ва. Практика – це вияв сукупної діяльності людства по перетворенню природи, формуванню соц.. відносин, взаємозв’язку і взаємодії людей між собою. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс носієм цього перетворення вважає пролетаріат. Пояснення цього принципу та похідних від нього понять зумовили надзвичайну популярність марксизму в робітничому середовищі, поширенням його як соц.. філософії, світогляду та ідеології пролетаріату. 5.Чим відрізняється особистість від індивідуальності. Індивідуальність – це сукупність особливостей, що відрізняють одну людину від інших. Цей термін підкреслює, об’єднує неповторні риси людини. До особистісних властивостей з усієї різноманітності рис людини, відносять ті, які обумовлюють суспільну поведінку або діяльність. Це, в першу чергу, мотиви і задачі, які людина ставить, риси характеру, що обумовлюють вчинки, здібності, які забезпечують придатність людини до суспільно корисної праці. Індивідуальність - сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально неповторного. Слово особистість застосовується до людини лише з певного етапу її розвитку. Ознаки появи особистості: підпорядкування мотивів, “я сам”, довільна поведінка. Особистість – це завжди духовно розвинута людина. В понятті «особистість» відображаються насамперед такі соціально-психологічні особливості індивіда: світогляд, самооцінка, характер, почуття власної гідності, ціннісні орієнтації, принципи образу життя, моральні та естетичні ідеали, стиль мислення тощо. Кожна людина потенційно має можливості стати особистістю, але не кожна нею стає. 6.Розкрийте місце і роль економіки в системі суспільних відносин. Термін «економіка» функціонує у двох значеннях: А) це господарство, сукупність засобів, об’єктів, процесів, які люди використовують для задоволення власних потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; Б) наука про господарство та засоби його ведення, про відносини між людьми в процесі вир-ва і споживання, обміну товарами і послугами. Оскільки система суспільних відносин охоплює усі сфери суспільного життя та діяльності людей, то економіка є невід’ємною частиною цієї системи. Людина не може існувати без благ, їй потрібні хоча б блага першої необхідності – це одяг, їжа, житло. Для того, щоб людина була забезпеченою цими благами необхідне економічне виробництво. Вир-во – це процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини і сили природи та власні сили і здібності, цілеспрямовано створюють матеріальні та духовні цінності, здатні задовольнити їх життєві потреби. Процес вир-ва є неоднорідним і вимагає чіткої організації – спеціалізації, упорядкування, регулювання. Для цього покликана економіка як наука, що дає теоретичні та практичні аспекти в діяльності людини. Економіка як сукупність засобів вир-ва допомагає створювати людині всі необхідні блага для її життя. Матеріальному вир-ву в розвитку як окремого індивідуума, так і суспільства, відводиться першочергове значення. Воно не лише забезпечує людину всіма необхідними матеріальними благами, а й безпосередньо обумовлює розвиток соціальної культури людини, групи людей, класів, суспільства. Характер і рівень матеріального вир-ва визначається способом освоєння природи, тобто способом вир-ва. Спосіб вир-ва – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, її перетворення у блага, що задовольняють потреби людини й суспільства. До продуктивних сил відносять людей в єдності їх духовних та фізичних сил та засоби вир-ва (засоби праці + предмети праці). Виробничі відносини – це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі вир-ва і руху суспільного продукту від вир-ва до споживання. Отже, економіка посідає найважливіше серед усіх відносин місце, оскільки є засобом для вир-ва необхідних для існування людини благ, організовує відносини між людьми, бере участь у суспільному відтворенні, забезпечує розвиток суспільства вцілому. 8.Історико-філософські концепції онтології. Буття – філософська категорія, яка виражає субстанційне існування світу, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (само породжує себе), тобто існує незалежно від людської свідомості. Субстанційне буття як «першопочаток речей» не має початку та кінця у часі. «Початок» та «кінець» мають лише реальні речі, які виникають та зникають у процесі розвитку. Зміна історико-філософських концепцій онтології зумовлювалася способами матеріального виробництва. Так, антична філософія. залежно від тлумачення сутності людини, зосереджується на категорійні та загальнозначущі виміри буття; Середньовіччя, залежно від розщеплення предмету сільськогосподарської праці та атомізації суспільства. ірраціоналізує та містифікує форми буття; Новий час, залежно від розвитку промислового виробництва, розглядає форми буття в аспекті раціонально-наукового пізнання. Античність:Демокріт(все складається з атома),Платон(світ ідей і речей),Аристотель(річ і ідея одне і те ж),Парменід(вперше вводить категорію буття) Середньовіччя:Августин(тіло і душа),Аквінський(людина це субстанція:тіло і душа) Матеріалізм:подолання питання першооснови світу і дати місце субстанції) Німецька класична філософія:Кант(людина є істотою 2 світів чуттєвого і розумового),Гегель(основою є визначення думки яка реалізується у світі), Фейєрбах(свідомість є проявом атомів чуття і розуму що народжують любов між людьми) Марксизм:свідомість є орієнтація головного мозку що відображає дійсність) Сучасна:лінгвістична(увага проблемам які виникають за вплив мови на мислення),Екзистенціалізм(людина як істота здата до вибору долі)
Рух є невід’ємною формою буття світу. Рух є матеріальним, матерія перебуває у стані руху. Під рухом матерії розуміється не тільки механічне переміщення тіл у просторі, але й будь-які взаємодії, а також зміни стану об’єктів, що викликані цими взаємодії. Рух не має початку та кінця і є процесом виникнення, розгортання та розв’язання суперечностей. Генезис форма матеріального руху відтворювався у матеріальних та духовних формах діяльності суспільства. У матеріальних від втілювався у закономірностях розвитку знарядь праці та продуктивних сил у цілому. У духовних відтворювався у логіці виникнення наук. З таких закономірностей історично викарбувався і принцип класифікації наук, які у своєму історичному та теоретичному розвитку повторювали логіку сходження матеріальних форм руху від простих до складних Відмінність руху від розвитку полягає у наступному:
10.Людина в класичних філософських концепціях Аналіз сучасних концептуальних підходів до поняття "людина" доцільно починати з історії філософської антропології. Проблема людини у філософії Стародавньої Греції Філософи античності тривалий час розглядали людину як подібність космосу, як "малий світ" – мікрокосмос. Надалі людина розглядалася у більш широкому аспекті: Демокрит Людина – це природна істота, єдність тіла та душі. Душа – це сукупність найлегших атомів, і вона вмирає разом із тілом.Протагор Людина – міра всіх речей. Аристотель Людина – єдність "матерії" – тіла з "формою". Душа – це організуюча форма, тому вона виступає як вища діяльність людського тіла. Людина – політична істота. Християнська концепція людини у філософії Середньовіччя Августин Блаженний– це тіло і душа; душа відрізняється від тіла своєю досконалістю, тим, що лише вона є здатна пізнати Бога та отримати чуттєві нас. Фома АквінськийЛюдина – це субстанція: тіло ("матерія") і душа ("чиста форма"), незалежна від матерії. Цим обумовлюється незнищуваність та безсмертя душі. Людська душа – безтілесна. Проблема людини у філософії Нового часуБекон Людина за своєю природою є центром світогляду, якому притаманна "подвійна" душа.Лейбніц Людина становить таку сукупність монад, в якій організаційну роль відіграють монади, наділені свідомістю. Декарт Людина це мисляче Я. Німецька класична філософія про людинуКант Людина є істота двох світів:Чуттєвого.Розумового. Л. ФейєрбахЛюдина – природна, «чуттєва» істота, "людина взагалі". Розробляється антропологічний принцип у філософії. Г.В.Ф. Гегель Сутність людини ідеальна і обумовлюється її філософською самосвідомістю. Слов’янська філософія про сутність людини Засновники цієї філософії розкривають єдність людини з природою, їм властиві заглибленість у внутрішнє буття людини, кордоцентризм або філософія серця, тобто емоційно-вольова сутність людини.(Шевченко, Сковорода). 11.Філософська антропологія про проблеми людини Марксистська концепція Процес виділення людини зі світу тварин відбувався під впливом суспільно-трудової діяльності, на основі якої сформувалась людина як суспільна за своєю сутністю істота. Сутність людини є універсальною і вона може розвиватися у системі суспільних відносин. Водночас, відчуження таких відносин віддзеркалюється у відчуженості людської сутності, коли розвиток суспільства на рівні виробництва відбувається за рахунок деградації сутнісних сил людини. Концепція неотомізму Вихідним принципом католицької релігії був і залишається принцип переважання духу над матерією. Звідси неотомістичне трактування сутності людини як самосвідомості. Духовне начало у людини є гіпертрофоване, наділене трансцендентною сутністю. Концепція екзистенціалізмуЛюдина є конкретною неповторною особистістю, є істота духовна, фізична і тілесна, їй притаманне прагнення до свободи. Модель людини – це людина у стані пограничної ситуації на межі життя і смерті, людина відчаю і страждання. Концепція фрейдизму Розглядає людину як істоту переважно психічну, структурними компонентами якої (душі) є Ід (Воно), Его и Суперего. Підносить несвідоме над свідомістю. Джерела культури, релігії, мистецтва, всього людського представники фрейдизму вбачають у несвідомому, відносно якого людина не усвідомлює себе 17.Сформулюйте основні рівні та форми свідомості Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості. Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.
– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів; – сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін; – уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; – різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники
– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення; – емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах: – поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів; – судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків; – умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища 4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію: – самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості; – рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта. Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідоміст. Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства. Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах.Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості. Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання. Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. 18. Назвіть форми та характерні риси історичних форм діалектики . Етимологічне "діалектика" означає вести розмову, вчену бесіду, діалог, зіткнення полярних суджень. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання. Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, саморозвитку. В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (Антична, Гегелівська, Марксиська). Антична діалектика не могла носити безпосередньо науковий характер тому, що: - наука тільки починала свій історичний розвиток; -суспільна практика, яка формувала античну людину як «мікрокосмосу макрокосмоса», обумовлювала усвідомлення античної людини необхідності пізнання загальних законів світу; - натуралістичність античної діалектики була пов'язана з розвитком природи; - наївність античної діалектики обумовлена неспроможністю філософії цього періоду обгрунтувати свої практичні та теоретичні засади. Гегелівська, об'єктивно-ідеалістична форма діалектики відносила розвиток лише до сфери розуму. Саме Гегель узагальнив весь попередній історико-філософський процес у систему діалектичної теорії. Але, зайнята виключно теоретично- науковими проблемами, гегелівська діалектика байдужа до об'єктивної реальності, до розвитку реальної людини та реальної історії. Тому виникає суперечність між діалектичним методом та філософською системою Гегеля - діалектика стверджує безкінечний розвиток, а система завершується теорією діалектики. Марксистська форма діалектики (діалектичний матеріалізм) розв'язала протиріччя метафізичного матеріалізму Фейєрбаха та діалектичного ідеалізму Регеля. Маркс не відкрив закони діалектики, а обґрунтував їх як об'єктивні закони універсального розвитку: матеріального світу як такого, суспільства» та людського мислення, адже в процесі предметно-практичної діяльності закони матеріального світу стають законами мислення суспільства. Некласична філософія в особі німецького філософа Т. Адорно запропонувала форму негативної діалектики" яка конструйована на підставі виокремлення тотожності та протилежностей при абсолютизації саме відмінностей. Отже, негативна діалектика спирається на безкінечність мутацій відмінностей, які втрачають спільну основу. 21.Діалектичні закони. Закон єдності і боротьби протилежностей Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики. Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку. Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку. Що означає "єдність протилежностей"? По-перше, взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності. По-друге, перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну. Спочатку спостерігається тотожність предмета чи явища. Потім з'являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції. А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове. Наприклад, мінливість і спадковість, які є факторами біологічної еволюції, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи кожного разу новий вид живої матерії. Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні. Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета. Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам.Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем. Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму. Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціально-класовими спільнотами. Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує одну зі сторін цього руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм розвитку, пояснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам і як предмети зазнають якісних змін та перетворень. Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхідно дати визначення категорій "якість", "кількість", "міра". Якість – це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх певними предметами і явищами. Початкові показники про якісні відмінності предметів і явищ дають нам органи чуттів. Навколишня дійсність, що діє на органи чуттів, викликає у нас певні відчуття Ці відчуття і дають нам змогу судити про якість речей. Кількість – це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня розвитку властивостей: об'єму, числа, швидкості руху тощо. Кількість має свої особливості порівняно з якістю, По-перше, зміна кількості в певних межах не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі якості. Кількість і якість існують об'єктивно. В предметах і явищах вони перебувають в нерозривній єдності. Міра. Взаємозв'язок кількості та якості виражається в понятті "міра". Міра – це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Міра – це межа буття предметів. Закон заперечення заперечення Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим. Таким чином, заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. Діалектичному запереченню властиві такі риси: – заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися. Цей процес у філософській літературі називається "зняття". Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об'єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об'єктивним, потребам розвитку. Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей. Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку. 23.Волюнтаризм. У XIX ст.. виникає філософська течія, яка раціональному освоєнню світу протиставила стихію волі, зробивши поняття волі своїм головним принципом філосування. Ця течія була названа волюнтаризмом. Під волюнтаризмом у широкому сенсі можна розуміти світоглядну установку, відповідно до якої воля як прагнення до досягнення певної мети є вищим началом буття людини і світу. Хоча сам термін "волюнтаризм" введений у філософський обіг лише в кінці XIX ст. одним із перших, хто установив принцип волі, був А. Августин. Він вважав, що воля керує діями душі і тіла, спонукає душу до самопізнання, будує з тілесних відбитків речей їх образи, виймає з душі закладені в ній ідеї. Волюнтаристичні мотиви певною мірою були виражені у вченні Д. Скотта. Він наголошував на автономному характері людської волі, навіть на їх первинності щодо розуму. Проте німецькі філософи А. Шопенгауер і Е. Гартман, абсолютизували волю, оголосивши її космічною силою, сліпим і безсвідомим началом, похідними від якого є всі інші явища. Воля оголошується вищим принципом буття. А. Шопенгауер у своїй основній праці "Світ як воля й уявлення "волю до життя" як універсальний принцип існування світу. За А. Шопенгауером, світ на всіх етапах розвитку є не що інше, як матеріалізація й об'єктивізація волі до життя. Кожна з форм волі, в якій втілилася універсальна воля до життя, прагне повного панування над іншими формами волі, тому що кожна форма волі може утвердитися лише всупереч іншим, які стихійно і навмання діють поряд з нею. Воля на усіх ступенях свого виявлення, від найнижчого до найвищого, цілком позбавлена кінцевої мети, постійно воліє, тому що в водінні її єдина сутність; жодна досягнута мета не покладає кінця цьому волінню, яке в зв'язку з цим не знає остаточного задоволення і затримане може бути тільки перепоною, - саме ж по собі воно спрямоване у нескінченність. Справжня філософія за А. Шопенгауером йде не від об'єкта, як Це має місце в матеріалізмі, не від суб'єкта, як про це говорить суб'єктивний ідеалізм, а від уявлення. Саме в уявленні він вбачає перший факт свідомості. Тому "світ як уявлення" у А. Шопенгауера, - це світ об'єктивованих волею предметів, явищ; реальна дійсність, існуюча за законом достатньої підстави в його чотирьох модифікаціях. В загальному вигляді цей закон звучить так: нема нічого такого, що б не мало б своєї підстави. Оскільки цей закон царює у світі уявлення і в світі виявлення волі, йому не підвладна сама воля. Мотивація - це не що інше як тільки причиність, що проходить через пізнання. Мотив, який визначає вчинки, - це та ж сама причина, яка діє з такою ж необхідністю, з якою діють усі причини. А. Шопенгауер вважає, що в акті вибору сильніший мотив з необхідністю оволодіває волею. В основі усіх викликаних мотивацією актів покладений характер, що діє так само, як сили природи. Характер людини індивідуальний. Він Свій у кожної людини. Характер цей постійний. Він залишається незмінним протягом усього життя. Шопенгауеровське заперечення свободи волі і утвердження необхідності вольових актів за законом достатньої підстави є визначальним лише в межах світу як нашого уявлення, а не як світу, яким він є сам по собі. Кінцевий висновок, до якого А. Шопенгауер приходить сформульований ним так: в моєму міркуванні свобода не витісняється, а лише переміщується в вищу сферу, тобто вона трансцендентальна. В цій сфері немає ніякої необхідності, причинності, закономірності. Це недосяжна раціональному пізнанню сфера свободи. Проникнення в неї відкриває можливість осягнути справжню моральну свободу, свободу найвищого порядку. 25.Дайте характеристику основним формам пізнання. Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку, тому самі вони мають бути рухливими, гнучкими, діалектичними. Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. Єдність чуттєвого та раціонального моментів у пізнанні, зрештою, обумовлена суспільно-історичною практикою, але безпосередньо вона втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здібності людини, як творча уява, яка в своїх образах відображає зміст уявлень раціонально оформлених пізнавальних ситуацій. Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності і озброюючи людину знаннями законів її функціонування та розвитку, які необхідні для цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом. Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Пояснення — це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. 3нання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до поглиблення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. 26.Назвіть модуси буття і його основні форми. Інтерпретуючи думку Дж. Бруно, можна сказати, що буття є тим, чим воно може бути, але не все те, чим воно є. Буття у філософії — це система ідей про суще, яке розпадається на модуси:. Можна виділити наступні модуси бутя. Буття в собі — це об'єктивна реальність як така, в її потенції — у пасивності і відокремленості від суб'єкта. Даний модус характеризує приховані від суб'єкта стан і дійсне існування матеріального світу, які при відповідних умовах можуть реалізуватись у контекст предметно-практичної і творчо діяльності. Буття для себе — це весь універсум, що охоплює все суще, яке, підкорюючись природним зв'язкам, розвивається за іманентними законами. Як межова абстракція, категорія сукупного об'єкта виступає загальним поняттям природи, яка визначає принципову канву теоретизаціїреальних речей і процесів. Буття, з позицій сущого, освоює те, що спирається на відчуття життя, здоровий глузд. Разом поняття об'єкта як буття в собі і буття для себе вводять образ самодостатньої, універсальної зовнішньої предметності, яка виявляється матерією суб'єктивної діяльності. Мова йде про віртуальну матерію, чисту онтологію, яка фактично не є предметом людського інтересу. Це свідчення різноманітності онтологічної реальност Онтологія - це і реальність у собі, яка знаходиться за межами суб'єктивних можливостей людини і дана в цих межах реальність для нас. Буття для іншого - це актуальна онтологіяг яка розглядається під кутом зору здійснюваних предметних можливостей- Вона розцінюється як нетотожня об'єктивній реальності певна її частина, яка виступає компонентом конкретно-історичного досвіду і збігається з об'єктом. Найважливішою ознакою об'єкта в даному смислі є «взаємодія»: існуюча незалежно від суб'єкта річ стає об'єктом, оскільки знаходиться з ним у реальній взаємодії Це буття належного, воно розкривається у змісті, закономірностях, принципах, методах науки і різних вчень Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. У чому ж суть простору і часу? Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. Соціальний простір - частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів, що функціонально розрізняються. Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні просторові сфери перебування людини: помешкання, поселення, території різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості соціального простору відобразилися і у світогляді людини конкретної епохи. Отже, час - суттєва характеристика діяльності, його обов'язкова умова і в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість, соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час - це форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних процесів. 27.Типи і види пізнання. Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. |