2. Охарактеризуйте типи світогляду
 Скачать 473.5 Kb.
|
|
59.Суспільна свідомість. Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної. Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони — результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю. Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка — стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. її об'єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб'єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються. Разом з тим буденна свідомість — це лише тимчасовий супутник у справах. Об'єктивна потреба суспільної свідомості полягає у позбавленні від забобонів, старих звичок, негативних звичаїв і негідних традицій. Вона розвивається в напрямі теоретичного оновлення. Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична — свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико — матеріалістична філософія і дані науки, а структуру — природничо-наукові знання та ідеологія. Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. 60.Суспільство та спільнота. Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення). В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів). Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них над індивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини. 60. Структура і функції суспільства. Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини. Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. 61. Матеріальне і духовне виробництво Процес формування та відновлення людських сил, задоволення їх потреб відбувається як шляхом матеріального, так і духовного виробництва. Відомо, що духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи. Вони перебувають в органічній єдності з фізичними силами. Можна говорити лише про відносну самостійність розвитку духовних сил як відлуння, відокремлення та протиставлення розумової діяльності фізичній праці. Отже, духовне виробництво – це одна зі сторін виробництва людських сил. Духовне виробництво – це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну споживання та збереження духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміють ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо. Результатом духовного виробництва є нові духовні, інтелектуальні та фізичні якості людини і насамперед наука та мистецтво. Останні виступають як органічна частина виробництва людини з усіма її соціальними якостями. Результатом діяльності вчених і художників є створення наукових та художніх творів. Перші з них слугують формуванню у людини аналітичних пізнавальних здатностей, тобто здатностей до пізнання закономірностей розвитку природи та використання результатів знання в суспільному виробництві. Твори мистецтва є засобом розвитку творчих людських здібностей до самовдосконалення, до саморозвитку. Саме завдяки цьому мистецтво якнайбільше може служити показником духовного розвитку суспільства. Адже здатність до саморозвитку, самовдосконалення, які формуються мистецтвом, е найбільш суттєвою здатністю людини. Духовне виробництво має специфічні риси, що відрізняють його від матеріального виробництва: – метою духовного виробництва є створення духовного продукту, що не може вимірюватися традиційними способами, які використовуються в матеріальному виробництві, наприклад, грами, метри, літри тощо; – продукти духовного виробництва, як правило, неможливо відокремити від процесу їх створення, наприклад, спів, декламування вірша тощо; – окрім безпосередньо поставленої мети, тобто виробництва певного духовного продукту, тут переслідується опосередкована мета – духовне виховання людей, формування інформаційної культури та інше; – споживання вироблених ідей не пов'язане з їх знищенням, як це відбувається у випадку виробництва матеріальних речей; – духовне виробництво є результатом загальної праці та одночасно її передумовою. 62. Національне та загальнолюдське в культурі. Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо. Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур. Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє. Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності. 63. Духовна та матеріальна культура. Існування культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно пов'язані. Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє потреби матеріальні. Але існує безліч речей, які можуть одночасно задовольняти як ті, так і інші потреби — наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Крім цього, не все, що задовольняє потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія або злочинність). З позицій іншого, не менш розповсюдженого підходу до визначення культури, духовною культурою називають створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою — виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати в культурі без матеріальної (знакової) «оболонки». А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі певні значення й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати окремо одна від іншої. Іноді під духовною культурою розуміють сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою — сферу матеріального життя, виробництва й використання матеріальних благ. Однак, як відомо, процес виробництва й використання матеріальних благ (як і все людське життя) знаходиться поза межами культури. Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу сферу культури, відмінну від духовної, а її знакову оболонку, тобто матеріальні форми вираження духовних змістів. Матеріальна культура не є тотожною ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючій діяльності. Вона містить в собі об'єкти, створені людиною — артефакти. Артефакт (від лат. arte — штучний, і factus — створений) — це продукт людської діяльності, штучно створена річ, предмет, а також ідеї, способи діяльності. Для артефактів характерно те, що вони створені людиною і являють певну цінність для соціальної групи або суспільства (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси). Матеріальна культура, таким чином, характеризує діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Матеріальна культура — це й культура праці та матеріального виробництва, й культура та охорона навколишнього середовища, й культура топосу (місця проживання), й культура ставлення до власного тіла (фізична культура). , головним чином, зорієнтовані на виробництво знань, цінностей та ідеалів, і найменш спрямовані на безпосереднє обслуговування практичних потреб людини. Основними формами духовної культури виступають міфологія, релігія, мистецтво, філософія, наука. Духовна культура має такі характерні риси: 1. На відміну від технологічної й соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури (хоча, як і вся культура, вона формується й змінюється відповідно до розвитку суспільного життя). Духовна культура по своїй сутності безкорислива. Її зміст становлять не користь, не вигода, а «радість духу» — краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама по собі, а не заради вирішення зовнішніх утилітарних завдань (що не виключає, звичайно, можливість її використання в практичних цілях). 2. У духовній культурі людина одержує найбільшу волю творчості. Тут розум людини не зв'язаний практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності й полетіти від неї на крилах фантазії. Свобода творчості проявляється в міфології, релігії; безмежний простір для творчості надає мистецтво. 3. Творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший, аніж світ реальний. У ньому поряд з образами дійсності існують незвичайні, чудесні явища. У цьому світі живуть міфічні духи й боги, фантастичні гідри, дракони й русалки. 4. Духовна культура найбільш чутлива, вона здатна відобразити навіть незначні зміни в житті людей, відгукуючись на них змінами в собі 64. Діалогічний характер культури. Проблема культури як діалогу культур, осмислення етики діалогу та її культурних парадигм зумовлює звернення до проблеми порівняння як і підстави діалогічних взаємин та інтертекстуальності, що звільняє | від необхідності порівняння й навіть не припускає його (в сенсі контрастного зіставлення культури/іншої культури) й орієнтує на осмислення ідеї культури миру та проблем її вкорінення в ) сучасній реальності. Суть діалогу або діалогічного дослідження полягає в тому, що "друга" сторона діалогу, культура минулого або просто культура "інша" виступають "на рівних", а не лише як матеріал, що підлягає і науковій обробці. Такий діалог, певна річ, іде на користь кожному з його учасників. Зв'язки різних інстанцій (адресат, співрозмовник, суспільство, культура тощо), що розглядаються як суб'єкти діалогу, актуалізуються в поліфонічному просторі тексту. Причому поняття "інтертекстуальності", висловлюючись у термінах Р. Варта, "глибоко і перебудовуючи етіологічний пейзаж" культури, мало на меті радикальну трансформацію самого поняття тексту. Це поняття більше не розглядалося як замкнена, застигла єдність (однорідна монада), організована довкола єдиного однозначного смислу; воно фіксувало мозаїку розрізнення, багатоцільовий простір. Суб'єкт культури здобуває можливість бути прочитаним як текст. Концепт інтертекстуальності, що стає на місце інтерсуб'єктивності, приведений у критичну напругу поняттям діалогічності (функціонуванням текстів у ситуації діалогу з культурним контекстом, сучасним і попереднім), має бути розглянутий як принцип породження й динамізації тексту культури. Діалог, як зазначає П. Козловські, є щось більше, ніж відповіді на зразок: "так", "ні". Він є предмет розмови, де порівнюються сили співрозмовників. Сенс відчувань виходить за межі мовних об'єктивацій, повідомлень чи інформації. Тілесність людини та фізична тілесність речей трансцендентує інформаційно-технічні стосунки між тими, хто сприймає інформацію, та її носіями. Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є, кажучи словами Дж. Г. Міда, ''значущі інші" , де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу. |