2. Охарактеризуйте типи світогляду
 Скачать 473.5 Kb.
|
|
65.Людина як творець та творіння культури. Людина як продукт культурної еволюції В цьому розумінні вона - не тільки біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В.І.Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що “вона не є випадкове, незалежне від довкілля - біосфери чи ноосфери - вільно діюче природне явище. Вона - неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років”. Таким чином, у людині вбачається вісь та вишина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з`являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюції. Людина - продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів, її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції. У той же час культура - це існування буття в його людській специфіці яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування і виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму в творенні свого буття та буття природи, людина ще тісніше пов`язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов`язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов`язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності та надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна. Отже, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття, постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Вєсь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі - природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв`язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність.. Становлення людини відбувається у культурі. Культура стискає у своїх міцних обіймах інваліда, надаючи йому певної форми. Безформне “Я” немовляти попадає у жорсткі рамки культури, як рідина у тверді стінки склянки. Тільки від густини і в`язкості цієї рідини залежить, чи встигне вона до свого затвердіння - в аналогії - до становлення з “Я” особистості - повністю прийняти форму склянки, або ж в ній залишаться пустоти, опуклості, впадини, які тільки й надають твердій масі елементи неповторності, індивідуальності. Обриси, визначеність, жорсткі форми залежать від жорсткості людського “Я”, від його здібності до опору зовнішнім факторам, в якості яких і виступає наявна культура. Роль культури у творенні людської духовності полягає в постійному творенні, відтворенні і збільшенні матеріальних і духовних цінностей, в активному використанні культурних надбань для духовного розвитку суспільства і людської особистості. 66.Історико-філософські концепції свідомості. Свідомість – здатність людини відображати світ в ідеальних образах. Цю здатність людини не тільки по різному інтерпретували, трактували, а й навіть називали в історії світової філософської думки: психея, душа, свідомість. Об’єктивний ідеалізм виходив з того, що свідомість розвивається іманентно, спонтанно і може бути зрозумілою виключно з самої себе. На ґрунті об’єктивного ідеалізму виникають різноманітні креаціоністські концепції, що трактують свідомість („розумну душу”) як „божий дар”. Суб’єктивним ідеалізмом ця проблема не ставилася. Матеріалісти завжди намагалися виводити свідомість з самої матерії. Своєрідною віхою на цьому шляху був гілозоїзм, представники якого вважали, що чуттєвість, здатність відчувати і навіть мислити властива усім речам в природі, „кожному каменю”.Представники вульгарного матеріалізму (Фогт, Молєшот) намагалися довести, що свідомість є функцією мозку, що „мозок так виробляє свідомість, думки, як печінка жовч”. Представники діалектичного матеріалізму (К.Маркс, Ф.Енгельс) виходили з того, що розвиток такої людської здібності як свідомість (мислення) не може бути зрозумілим поза контекстом розгортання предметно-практичної чуттєвої діяльності, так як форми мислення формуються і функціонують тільки в середині способів людської діяльності. 67.Походження та сутність свідомості. Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі. Свідомість являє собою, перш за все, ідеальне відображення світу Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження Мова єпрактичною свідомістю. Навіть історично мова виникає тоді, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному, а така потреба, перш за все, породжувалася необхідністю організувати спільну діяльність по здобуванню необхідних для існування умов. За закономірностями розвитку дитини, котра повторює у стислому вигляді весь попередній розвиток людства, можна побачити, що мова не виникає раніше за виникнення свідомості, та й саме мислення у дитини, яке чітко виражається у питанні “чому?” виникає лише на певному етапі її розвитку. Для того, щоб зрозуміти мову логіки мислення, слід зрозуміти виникнення логіки мови, починаючи від визначення суб’єкту (іменник) та предикату (прикметник), а потім вже інших частин мовлення, як таких, що відображають всебічно те, що відбувається в процесі взаємодії суб’єкту та предикату. Отже, спочатку було діло, а потім – “слово”. Тобто, мова як практична свідомість, як і сама свідомість, виникає в процесі предметно-практичної діяльності і поза такою діяльністю вона є неможливою. 68. Самосвідомість і рефлексія. Самосвідомість є свідомістю, що рефлексує, свідомістю, “предметом” якої стає сама людина з її сутнісними властивостями. Поняття „рефлексія” походить від латинського слова „reflxio”, що в перекладі означає „поворот до себе”. Рефлексія є своєрідним запрошенням розуму заглянути всередину самого себе, щоб зрозуміти логіку своїх власних дій. Філософія у всі часи досліджувала світ людського духу, намагалася зрозуміти його логічну будову і визначити роль, яку відіграє індивідуальна свідомість у розвитку людського духу і людської історії. У формі філософії людина починає нібито з боку спостерігати за тим, як утворюються поняття, судження, образи і намагається управляти своїм мисленням, як управляє власним тілом, за своєю волею та розумінням. Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти (таке самоусвідомлення відбувається вже приблизно в три роки, коли дитина перестає говорити про себе в третій особі та починає себе виокремлювати як конкретне “Я”), а є насправді поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю.В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення, які були окреслені та обґрунтовані Гегелем у “Феноменології духу” та “Філософії духу”. Якщо у “Феноменології духу” ці сходинки були виведені за гносеологічним принципом – від чуттєвого спостереження до абстрактного мислення (теоретичного розуму як категорійної самосвідомості особи) і, додамо, до усвідомленої предметно-практичної діяльності, то в “Філософії духу” вони були виведені за віковими етапами становлення людини як істинної особистості. 69.Історико-філософський генезис предмету гносеології. Античність: Гносеологія:1) пошук методів пізнання сутності речей та вираження суперечностей у поняттях; 2) будова першої системи логіки Аристотелем. Середньовіччя: співвідношення категорій віри та одкровення як способу відкриття для себе Бога Відродродження: співвідношення емпіричного та апріорного в обґрунтуванні знання про світ Ранній новий час: формально-логічне обґрунтування знання Просвітництво: способи формування і розвитку розуму Німецька класична філософія: будова системи діалектики як діалектичної логіки – пізнання універсальних законів розвитку як законів мислення; Агностицизм (Кант) Марксизм: : введення діалектики у логіку та теорію пізнання Українська філософія: формальна логіка (Прокопович), діалектичний сенсуалізм, (Сковорода) та природознавчі концепції. Таким чином, історико-філософський генезис пізнання спирається на різних варіаціях матеріалістичних та ідеалістичних теоретичних засад, або їх сполучення, а зміст його проблематики обумовлювався потребами способу матеріального виробництва, у якому народжувався та розвивався той чи інший тип філософії. 70.Загальні рівні пізнання. Ступені пізнання мають загальну закономірність для всіх наук – пізнання рухається від 1) чуттєвого спостереження до 2) абстрактного (теоретичного) мислення і до 3) практика як критерій істинності пізнання.
71.Етика як галузь філософського знання Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з´ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя. Методологічні проблеми етики стосуються насамперед загальних принципів дослідження природи, сутності та функцій моралі, виявлення джерел і способів добування емпіричного (заснованого на досвіді) матеріалу, найефективніших методів обробки цього матеріалу, верифікації (перевірки істинності) пропонованих етичними концепціями узагальнень. Певний час визначальними принципами етики вважали матеріалізм та ідеалізм , трактування яких було надто ідеологізованим. Їх вплив на світорозуміння людей незаперечний. Однак немало матеріалістів та ідеалістів проповідували індивідуалістичні, егоїстичні ідеї. Гуманістичні переконання не перебувають у жорсткій залежності ні від матеріалістичного, ні від ідеалістичного світоглядів. Однак принцип гуманізму переконливий тільки для людей, які послуговуються переважно буденною свідомістю. На теоретичному рівні свідомості він є імовірніше побажанням, ніж фундаментальним положенням етики як науки, тому потребує доповнення іншими принципами. Непереконливість марксистського розуміння предмета етики зумовлена недооцінкою, а то й відвертим ігноруванням людини як суверенної особистості, її автономності, права на захист від втручання держави і суспільства в особисте життя, а також індивідуальної неповторності, унікальності. Ілюстрацією цього є типова для марксизму, особливо радянського зразка, модель суспільства.. 72.Структура моралі: норми, принципи, ціннісні орієнтації. Усвідомивши свої потреби, запити й інтереси, намагаючись осмислено реалізовувати їх, людина вступала у сферу взаємодії з потребами, запитами, інтересами, вчинками щодо їх задоволення інших осіб. Мораль є свідченням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом. Вона є складним, багатоаспектним феноменом, пізнання сутності якого неможливе без глибокого і всебічного розуміння природи, структури, сфери та особливостей функціонування. У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; Мораль — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості. Структура моралі. Осмислення сутності моралі передбачає з´ясування її основних компонентів і характеру їх взаємозв´язків. Структурно мораль утворюють дві сфери — моральна свідомість і моральна практика, кожна з яких має свою будову. Моральна свідомість. Мораль не існує поза свідомістю, адже людські вчинки, акти міжособистісної комунікації не отримали б морального виміру, якби людина не була здатна усвідомлювати їх суть, співвідносити їх із власними уявленнями про добро і зло, належне і справедливе, із власним сумлінням. Проте моральна свідомість сама по собі ще не є повноцінним, самодостатнім моральним феноменом.Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись. Моральна практика.Моральна практика в певному розумінні історично передує виникненню моральної свідомості. У первісному суспільстві, особливо на перших порах, мораль вичерпувалась реальною практикою взаємин між людьми. Однак у зв´язку з рефлексивним характером людської діяльності, що породжує її усвідомлення й одночасно все більше визначається усвідомленням, з поглибленням диференціації суспільства і відповідним ускладненням стосунків між людьми мораль віддаляється від реальної практики, поведінки людей, переміщуючись в ідеальну сферу..Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності. Моральну практику утворюють моральна діяльність і моральні відносини. Моральна діяльність — особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої. Вона становить собою значущість будь-якої діяльності, оскільки на неї поширюються моральні вимоги. 73. Сучасна філософія релігії гілка філософії, яка прагне концептуалізувати релігію, її природу та функції, філософськи обґрунтувати уявлення про божества.Релігія е одним з найдавніших, важливіших феноменів духовного буття всіх народів. Вона пронизує мало не всі форми земного життя людини і визначає його орієнтири. Релігія — знаряддя специфічного, емоційно -інтуїтивного та конкретно-образного світоосво- ення. Вона є виразом прагнення безпосередньо доторкнутися до 4задзеркального»у таємного, вічного, позамежового. Релігія є своєрідною філософією буденної свідомості, позараціо- нальним способом орієнтації в тому, що індивід не може безпосередніх) осягнути, виміряти, описати і осягнути. Впродовж історії розвитку культури людства релігійність, релігійна свідомість набувала багатогранних форм, відтінків, пройшовши довгий шлях свого формування від первісних культів до складних релігійних систем і основних світових і національних релігій сучасності. Філософія аналізує, насамперед, сутність релігії, визначає п місце в системі світогляду, виявляє психологічні і соціальні аспекти, її онтологічний і пізнавальний сенс, аналізує проблеми відношення людини до Бога, моральний зміст релігії та її оль у житті суспільстваІ у розвитку духовності як лю- Щ так і людства. Релігійна філософія представлена різними течіями. Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки. Протестантизм (з лат. протестуючий) – різновид християнства (після православ’я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм.В першій половині 20 ст. виникла протестантська “теологія кризи”, яка включала: “Діалектична теологія” Барта – джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра – діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності “Екзистенціальна теологія” Тілліха – доводить тісний зв’язок між Богом і людиною. Спираючись на ф-ію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати “екзистенціальний страх”. Лише релігія надає людині мужності. Основна хар-ка людини – релігійність. Ідеал – принцип гармонії релігії та культури. “Деміфологізоване християнство” Бультмана, – спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри) “Безрелігійне християнство” Бонхьоффера – людство очікують часи повної відсутності релігії (“повноліття” світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство – це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки – Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя. |