2. Охарактеризуйте типи світогляду
 Скачать 473.5 Kb.
|
Характерні риси екзистенціалізму
Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра. 38.Неокласичні філософські школи. «Філософія життя» як течія неокласичної філософії та основні школи, що її репрезентують: академічна філософія життя (В.Дільтей, Р.Зіммель); філософія волі (А.Шопенгаугер, Ф.Ніцше); філософія творчої еволюції (інтуїтивізм) А.Бергсона; філософія культурно-цивілізаційних організмів (О.Шпенглер). У "філософії життя" можна виділити три основні школи: академічну "філософію життя" " творчу еволюцію" "філософію волі" 1. Академічна філософія життя. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід". "Життєвий досвід" і виступає об'єктом пізнання, він не зводимо до розуму. Він ірраціональний. Життя - це потік, зміна, творчість. Тому представники цієї школи заперечують можливість знання як віддзеркалення закономірного, загального. 2. "Творча еволюція" Анри Бергсона. На відміну від інших представників "філософії життя" Бергсон у своїх роботах спирався на природознавство. На основі концепції "життя" він прагнув побудувати картину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вчення А. Бергсона - життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя - це безперервне творче становлення. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчою еволюцією. 3. Філософія волі, волюнтаризм: "воля до влади" на основі "волі до життя". Поняття Воли, як основи усього істотного, Ніцше запозичує у Шопенгауэра. Проте, якщо для Шопенгауэра Воля служить підставою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-моральний відтінок. "Життя, за його словами, прагне до максимуму почуття влади". "Воля до влади" - це найбільш значущий критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого громадського явища. У основі "моралі панів", з точки зору Ніцше, повинні лежати наступні принципи: 1) "цінність життя" є єдина безумовна цінність; 2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їх життєвих сил і рівнем "волі до влади"; 3) сильна людина вільна від моральних зобов'язань, він не пов'язаний ніякими моральними нормами. Усім цим вимогам, по Ніцше, задовольняє суб'єкт моралі панів - надлюдина. 39.Фактори, що впливають на розвиток суспільства У соціальній філософії рушійнимисилами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи , суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві.Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх. Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки. 40. Об’єктивно- суб’єктивна істина Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї. Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання. 1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства? 2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно? Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину. Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ. Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації. Абсолютна істина – це повне, адекватне відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Істина - це знання.Суб'єктивність -одна з характеристик істини. Оскільки істину пізнають люди, вона суб'єктивна по своїм внутрішнім ідеальним змістом і формою (наприклад,всесвітнє тяжіння споконвічно притаманне світові, але істиною стала завдяки Ньютону) Істина об'єктивна за джерелом, предметом віднесення, за змістом; істина суб'єктивна за формою, засобами використання. Об'єктивність істини означає незалежність її змісту від суб'єкта. Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. 41. Сутність людини та характеристика людини в природі Відповідно призначення людини – це прагнення до єдності, гармонії об’єктивного і суб’єктив-ного, скінченного і нескінченного в собі і в світі. Розуміння людської сутності як єдності – біологічної, соціальної і духовної – дозволяє відповісти на запитання, що означає “жити по-людськи”. Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно – а так, щоб фізична досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність постоійно взаємодоповнювали одна одну. Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу. Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю - ось у чому полягає вищий смисл життя людського. Людина пройшло складний та багатоступеневий розвиток в своєму становленні, в своїй історії, кожен крок в якій підкреслював особливість та трансцендентність людини.. Людина невід’ємна частина природи, ми є наслідком світового природничого процесу, результатом котрого є життя в різних її формах, і ми в свою чергу, є формою цього життя, як тваринний, як і рослинний світ. Підкреслюючи взаємини людини з природою, варто звернути на вже зазначену схильність людини до праці, яка саме й свідчить про одночасну з єдністю, відокремленість людини від природу. Будучи дитям, людина одночасна є творцем, вміючи створювати матеріальні і нематеріальні цінності. Людина може і повинна жити в гармонії з природою, про свідчить наша історія, котра говорить про те, що діяльність людини може реалізовуватись в унісон з природою, і людське щастя багато в чому визначається саме цим критерієм. В той самий час, бурхливий розвиток цивілізаційної діяльності призвів до експлуатації природи людиною і сьогодні ця проблема стає однією з найфундаментальніших. Людина ніяк не може зрозуміти, що в її відносинах з природнім світом є лише два шляхи: або йти з ним по шляху співдружності, або при спробі підкорити його знищити самого себе. Духовний та емоційний контакт з навколишнім середовищем, в котрому є величезна потреба людини відіграє надзвичайно важливу роль в житті людини. Сьогодні ми далеко відійшли від тваринного світу, однак і досі не зрозуміли, що біологічна сутність людини в багатьох випадках і особливо на підсвідомому рівні і досі бере над нами верх, ми вперто намагаємося йти дорогою власного протиставлення з природнім світом, не розуміючи, що багато відповідей на наші питання і заспокоєння наших страхів та переживань знаходяться саме в ньому. 43.Сформулюйте сутність історичного процесу. Питання сенсу історичного процесу є актуальним, виходячи із сучасної суспільно-політичної ситуації, яка складається в світі на сьогоднішньому етапі, оскільки в ХХст., яке завершуєть відбулись світові війни, які понесли за собою мільйони життів, незважаючи на те, що Європа в цілому, є християнською державою і мала б дотримуватись у політичних відносинах моральних вимог християнства. Сучасні політичні відносини - це силові відносини, в яких свою волю диктує сильніший, той хто є економічно і мілітарно більш забезпечений, хоча всюди говориться про права людини і демократію. Ця обставина свідчить про кризу християнських цінностей і християнської церкви в Європі і релігійних цінностей взагалі, оскільки в зовнішніх і внутрішніх суспільно-політичних відносинах панує нетерпимість і боротьба, яка часто завершується трагічно. Звідси і постає питання про сенс буття як окремої людини, так і суспільства чи людства в цілому. Виходячи із цього, питання сенсу історичного процесу, яке належить до галузі філософії історії, зачіпає ряд загально-філософських проблем, без вирішення яких неможливе вирішення сенсу історичного процесу. Дослідження проблеми сенсу історичного процесу в філософ історії М.Грушевського має значення і викликає зацікавленість уже з того приводу, що він як ніхто інший в українській інтелектуальній традиції дослідив глибинні корені історичного процесу українського народу, його психологію, спосіб мислення і сприйняття світу, його основні цінності і ідеали, а останні безперечно пов'язуються із змістом самого протікання історичного процесу. То ж для того, щоб краще зрозуміти себе, щоб планувати щось в майбутньому необхідно знати своє минуле. Сенс історичного процесу слід шукати в самому соціумі, а не десь поза ним. Проте сам історичний процес пов'язаний із народом, з його територією, яку він населяє, а взаємодія народу і території реалізується в культурі. Історичний процес, процес життя є єдністю цих трьох начал, які корелюють одне одного. Дослідники відмічають, що "…народ та історія перебувають у кореляції: історичний сенс має внутрішні сили творення долі самого народу, однак ця кореляція зі сторони історії не є фатальною, і народ може звільнитись від неї через розвиток освіти, і сам уже корелювати історичний сенс; причому доля народу, яка залежить від різноманітних факторів не є тотожня сенсу історії. Сенс в історії може покладати людина, направляючи свою діяльність в ту чи іншу сторону, однак і сам історичний процес може мати власний сенс і власну мету 46.Визначте сутність сенсуалізму Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття)(емпіризм) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява. Відомі філософи-сенсуалісти:Аристотель,Фома Аквінський, Джон Локк. Основні погляди С. полягають у наступному. Він заперечує вроджені ідеї, інакше кажучи, визнає за розумом лише похідне, не первинне значення. С. зводить всі знання до відчуття: розум все своє содержаще отримує з відчуттів, a відчуття - з досвіду; таким чином, зовнішній світ є джерелом і критерієм пізнання. У цьому пункті полягає і подібність, і відмінність С. з матеріалізмом. Обидва напрямки стверджують, що джерело всього нашого пізнання - зовнішній світ, але зовнішній світ розуміється ними зовсім по-різному. Матеріалізм вірить в повне або часткове тотожність змісту відчуттів з якостями предмета, чого С. не визнає. Таким чином, С. аж ніяк не веде до матеріалізму, навпроти того, з нього легше вивести суб'єктивізм. Усяке знання завжди має в своїй основі відоме відчуття, отже, знання завжди може бути тільки приватним; узагальнень нічого реального не відповідає. Джерело знання в той же самий час визначає і характер, і межі його; це джерело є, таким чином, критерій істини. Так як відчуття залежить від вражень, що йдуть ззовні, - положення, яке сенсуаліста приймається на віру, - всякий же досвід є щось випадкове, ірраціональне, відносне, то всьому знання доводиться приписувати випадковий і відносний характер. Якщо відчуття розглядаються як відображення об'єктивної реальності, то послідовний С. при відомих умовах призводить до матеріалізму. Але якщо у відчуттях вбачається лише суб'єктивне, за до-рим нібито нічого не існує або існує непізнаванне «річ у собі», то С. призводить до суб'єктивного ідеалізму. Тому сам по собі С. не є ще виразом матеріалістичної лінії в філософії та його представники часто безпорадні а боротьбі з ідеалізмом. Відчуття можуть стати необхідною стороною познаг ня тільки за умови їх органічної єдності з ін сторонами процесу пізнання - практикою та абстрактним мисленням 48.Основні категорії діалектики і роль їх у формуванні мислення Буття характеризується живою рухливістю, переходами, суперечливістю. Мислення відображає всезагальні риси, відносини, зв'язки розвитку буття. Це відображення проявляється в основних законах діалектики. Але складність універсальних зв'язків, відносин не вичерпується трьома основними законами діалектики. Крім них діалектика поєднує в собі і неосновні закони, зміст яких полягає у співвідношенні певних категорій. Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності досягається шляхом пізнання явищ. Причина – наслідок. Основну роль у філософському пізнанні відіграє принцип детермінізму. Цей принцип відображає той факт, що всі процеси в світі детерміновані, тобто виникають, розвиваються і зникають закономірно, внаслідок певних причин, обумовлені ними. Причина – це таке явище, яке породжує інше або зумовлює в ньому певні зміни.Явище,породжене причиною, називається наслідком. Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати. Можливість – дійсність.– це два послідовних ступені, етапи становлення і розвитку явища, його рух від причини до наслідку в природі, суспільстві та мисленні. Категорія можливість відображає об'єктивні, необхідні умови і тенденції виникнення і розвитку предмета, явища. Категорія дійсності виражає ступінь і форму реалізації можливого. Дійсність є конкретною існуючою формою предмета. Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю" усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх. Під загальним розуміють властивості і відношення предмета, явища чи процесу, тотожні властивостям інших явищ, процесів, предметів. Категорія одиничне характеризує окремий предмет, явище, процес, що відрізняється за своїми просторовими, часовими та іншими властивостями від подібних йому предметів, явищ, процесії. Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. |