Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Передумовою виникнення атомізму стала потреба дати матеріальне пояснення спостережуваним властивостям речей – їх множини, руху, змін. Вчення атомізму було геніальною спробою вирішення цих труднощів. Атомісти передбачали існування безкінечної кількості тілесних часток, вони припускали існування пустоти у якій відбувається рух часток і заперечували можливість їх безперервно ділитися, вбачали у них непроникні атоми. Відповідно до цієї гіпотези, кожна річ, будучи сумою досить великої (але не безмежної) кількості часток – досить малих, але в силу своєї неділимості, ні в що не перетворюючись, вже не може розглядатися як безкінечно велика і в той же час зовсім не мати величини. Засновником атомізму вважається Левкіп (м.Мілет). Він стверджував, що все складається із дрібних неділимих часток і пустот. Це вчення активно розвивав філософ Демокріт. Праці Демокріта охоплюють питання філософії, логіки, етики, політики, педагогіки, теорії мистецтв, мовознавства, математики, фізики, космології, психології. Вихідним положенням атомістичної системи є існування атомів і пустот, що утворюють своїми безкінечно різноманітними з’єднаннями всі складні тіла. Відповідно, однією із головних передумов його вчення стало те, що відчуття є необхідним джерелом пізнання, хоча і недостатнім. Недостатні і неточні свідчення відчуття виправляються за рахунок більш тонкого розумового складу. Демокріт вважав, що філософія вивчає не те, що відомо всім, а те, що знаходиться в основі всього. Положення атомістичного вчення розповсюджуються на вчення Демокріта про життя і душу. Життя і смерть органічно пояснюються як сполучення і розкладання атомів. Душа складається із вогняних атомів і є їх тимчасовим з’єднанням. Душа не смертна. Ідеалом Д. є життя, забезпечене загальним законом і порядком, безтурботна, благодушна. Важливою умовою є розділення праці. Етичні погляди - розумна насолода життям – полягають у світлому, спокійному душевному стані, що зумовлений згодою із природою, виконанням боргу, мірою в усьому. За Д. такого стану можливо досягнути за рахунок навчання, поєднаного із вихованням, без якого не можливо осягнути мистецтво і мудрість. Епікур підтримував основні положення теорії Д. він вважав головним завданням філософії – створення етики, вчення про поведінку, котра приходить до щастя. Але етику можливо побудувати за умови визначення місця, яке займає у світі людина. Тому етика повинна походити із фізики, а фізиці повинна передувати розробка теорії пізнання. Епікур доводив, що вчення про причинну необхідність всіх природних явищ, не повинно зводитися до неможливості свободи для людини. В межах необхідності повинен вказуватися шлях людини до свободи. Мислитель вважав, що рух зумовлений внутрішньою властивістю атомів – їх важкістю, яка разом із їх формою, положенням, порядком стає важливим об’єктивним визначенням атому. Кількість форм атому обмежена, оскільки атом не має великої важкості. Рухаючись атоми здатні довільно переходити з прямолінійного на криволінійний рух. Це є необхідною умовою свободи людини. Критерієм щастя є задоволення. Благо породжує задоволення. Зло породжує страждання. Розробці вчення про шлях до щастя повинно передувати знищення страху перед богами, смертю і потойбічним світом. Боги не здатні втручатися у наш світ, а душа смертна. Лукрецій Кар, виразник ідеології і інтересів демократичних шарів римських рабовласників, найбільший матеріаліст і атеїст Стародавнього Риму. (Філософська праця – поема “Про природу речей”) Задачу філософії Лукрецій бачив в з’ясуванні природи речей і природи свідомості, тобто в тому, щоб дати цілісну картину світу. Світ, за Лукрецієм, складається з атомів і пустоти. Атоми являють собою вічні, рухомі найдрібніші частинки матерії, що є межею подільності речей. Всі речі природи являють собою результат різноманітних співвідношень рухомих в пустоті атомів. Визнання існування пустоти як неодмінної умови, що робить можливим рух атомів, пустота на відміну від атомів не має тягаря. Тому в природі, вказував Лукрецій, зустрічаються як предмети великого об’єму і малої ваги, тому що в них багато пустого простору, так і предмети малого об’єму, але важкі, тому що в них міститься багато атомів, але мало пустого простору. 13.Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм. Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм у його середньовічному розумінні — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалей. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Термін номіналізм походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот. І. Росцелін, У. Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Росцелінобґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці». Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого. Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування. ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного. окремих речей і явищ. В ХІ-ХІV ст. в суперечках мiж реалiзмом (Кентеберiйський, Форма Аквiнський), якi стверджували iснування поза людським розумом i до одиничних речей загальних понять, та номiналiзмом (Росцелин, Скот) визнавали реальне iснування тiльки окремих речей, знайшла своє вiдображення боротьба iдеалiстичних i матерiалiстичних тенденцій. Середньовiчне мислення i свiтогляд визначають двi рiзнi традицii: християнську вiдвертiсть з однiєї i античну фiлософiю з другої. В середньовiчнiй фiлософiї проводиться розрізнення буття, чи iснування чiтке розмежування дає Боецiй, чия розробка проблем логiки мала вирiшальний вплив на розвиток середньовiчньої схоластики (школа, шкiльна фiлософiя). Згiдно Боецiю буття i сутнiсть це не одне i теж, тiльки в Боговi цi поняття співпадають. Щоб та чи iнша сутнiсть могла iснувати вона повинна бути створена Богом . 14.Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму. Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов, послідовник Арістотеля, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з її напрямків – томізму. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Особливе місце займають монументальні праці „Сума теології” і „Сума проти язичників” („Сума філософії”). Фома Аквінський коментував тексти Біблії та праці Арістотеля. У працях мислителя крім богословія і філософії розглядалися питання права, моралі, державного устрою та економіки. Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології. Під буттям він розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того. що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосутніми і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою. Вчення про людину Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його. Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про Духовний світ людини). 15.Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Даніїл Заточник). Виникнення філософської думки в Україні пов’язане з виникненням укр. народу. На слов’янських теренах перетиналися культури Сходу, Заходу та Півдня, значний вплив справляли греки. Початок української філософії зумовлений духом віри, любові, надії та прагненням до свободи. Філософський світогляд народу відображає віру його в свої сили, здатності та впевненості в те, що тільки працею та благочестям можна домогтися щастя, яке не можливе без бога та свободи. Особливого розвитку філософська думка досягає за часів К.Р. Першими творами київських мислителів були повчання, послання, моління. Саме з книжним знанням пов’язаний початок філософської думки Київоруської доби. Філософія тлумачилась як практична мораль, а філософ це людина яка розуміється в книжній премудрості і втілює ці знання у життя, використовує їх як настанови в процесі життєдіяльності. Через зовнішні впливи в укр. філософії визначається морально-практичний метод (сократівський), платонівський (художні образи філософствування). Методи Аристотеля не знайшли поширення, тому філософія – переважно софістика. Етичні особливості філософської думки К. Р. зумовлені менталітетом укр. народу. В любові до землі, Укр, природи проявляється антеїзм; в цінуванні життя - екзистенціалізм; кордоцентризм – центром всього є серце; персоналізм виявляється у провідній ролі особистого, індивідуального начала. Виникнення філософії К. Русі відбувалося в процесі вирішення протиріч між слов’янським міфологічним світоглядом та християнським. Це зумовлено тим, що культура Укр. акцентувала свою увагу на таких життєвих проблемах, як протистояння духа та природи, духовного і матеріального, Бога і диявола, добра і зла, а в центрі цього ставилася людина з своїми почуттями та розумінням оточуючого світу. Філософська думка К.Р. мала християнський характер, її світогляд був наповненим та комплексним. Найбільш яскравим свіченням цього є наявність таких культурно-історичних творів як „Слово о полку Ігоревім”,„Повість временних літ” тощо. В них відображена етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, люд. вчинки, ставлення люд. до суспільства. Все розглядається крізь призму вічного конфлікту добра та зла. У „Слові про закон і благодать” Іларіона Київського показане зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка поділяється на язичницький період, період іудейського закону і завершальний період християнської благодаті та істини. Основна ідея - історія людства здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією. Серед творів Нестора особливе місце займає „Повість временних літ”. де він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі. Нестор прагнув порівняти історичні події з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі проблеми, як світова історія, звідки пішла руська земля, роль і місце її серед інших держав, фактично визначали тему і сенс людського буття. В працях “Повчання”(текст світської, практичної філософії),„Статут Мономаха”(збірник законодавчих актів) В. Мономаха порушуються основні питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність, ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах. Етичною нормою є вимога справедливого суду, в основі якого повинна лежати правда. Основа життя людини – праця. У митрополита Смолятича в „Посланні пресвітеру Фомі”виявляються свідчення високої філософської культури автора та глибоке знання Біблії. Він проголошує, що проблема істини подана у Св. Письмі. Весь всесвіт – книга, яка містить у собі божу премудрість, а людина повинна її прочитати. „Притча про людську душу та тіло” відомого оратора Златоуста (К. Туровського) присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментуванню Біблійного тексту. Використовуючи євангельські епізоди, філософ прагне виробити моральні критерії для світської людини. За Златоустом пізнання являє собою тлумачення тексту, що містить божественну істину. Таким чином, філософська думка часів Київської Русі була переважно оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, при цьому людина розглядалась як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію. 16.Характерні риси і основні течії натурфілософії епохи Відродження (М.Кузанський, Дж. Бруно). Найбільш видатними представниками натурфілософії є Б.Т. і Дж.Б. Б.Т видатний італійський філософ епохи ренесансу, засновник італійської натурфілософії. Т виключає пізнання бога, бог є лише творцем світу і не втручається у природні процеси. Завданням філософії він вважав дослідження реальної природи. За Б.Т. філософія повинна звільнитися від теології, а філософські та наукові висновки повинні засновуватися безпосередньо на сприйнятті, досвіді, на власному розумові. У філософії Т досить яскраво виражені матеріалістичні тенденції. Всі речі тілесні, матеріальні, тілесний принцип є їх вічною, незмінною сутністю. Матеріалістична ідея про матеріальну єдність світу проявляється в космічних баченнях філософа. Всі небесні тіла матеріальні, розрізняються вони за присутністю активних принципів. Сонце і небесні тіла є рухомими на відміну від Землі. Етичні погляди Т повністю відповідають його натурфілософії. Моральне життя людини виникає з її природного прагнення до самозбереження. З цього прагнення виникають всі критерії для визначення людських пріоритетів та недоліків, звідси походять людські почуття, настрої, емоції. Філософське вчення Б.Т. мало важливе значення для подальшого розвитку філософії і науки. Вершиною філософської думки епохи ренесансу є пантеїстична натурфілософія Дж.Б, в ній найбільш повно виражений гуманістичний стихійно-діалектичний характер філософії і науки цього часу. Вчення Б містить в собі радикальні елементи середньовічних традицій вільнодумства. Він вступив в непримиримий конфлікт с християнським, католицьким, протестантським світом того часу, з схоластичною філософією, університетською наукою. Головними працями Дж.Б є філософські діалоги „Про причину, принцип і єдине”, „Про безкінечність, всесвіт і світи”. В них розглядаються питання про безкінечність світу, його динамічну єдність, вічність. Праосновою виступає єдине – матерія, що є нерозгорнутою причиною всього існуючого, субстанцiйною можливістю всього розгорнутого, конкретного. За Дж.Б матерія є активним творчим принципом. Вона не може існувати без форми, а форма є внутрішньою стороною матерії, форма не може з’явитись зовні. Теза про безкінечність всесвіту має основоположне значення для космології Дж.Б. Для розуміння безкінечності всесвіту необхідний філософський розум. Світ однорідний в усіх своїх частках, жодне тіло не має вигідного положення, не існує ніякого зовнішнього джерела руху, розміщеного в центрі. Наслідком концепції фізичної єдності всесвіту у Б є гіпотеза, яка виражає можливість існування життя на інших планетах. Теорія пізнання Дж.Б полягає в тому, що в людській душі виявляється єдина всесвітня світова душа, невіддільна від живої матерії. Пізнання починається із сприйняття та рухається до уявлень, свідомості, розуму. Пізнання є безкінечним процесом, оскільки його предмет – безкінечний, істину можна досягти лише за допомогою філософських засобів. Етика Б закликає до боротьби за благородні цілі, за добро, яке необмежено реалізується у всесвіті. Однак боротьба за вищі цілі вимагає жертв. Істинним мірилом моральності є діяльність, земні цілі людини. Людина повинна пізнавати всесвіт відповідно до цього реалізувати саму себе. Пантеїстична філософія Дж.Б завершує розвиток ренесансного мислення. Натурфілософія ренесансу мала важливий вплив на подальший розвиток філософії у якій природничі науки розвиваються на математичних і експериментальних засадах, що зумовлює нові способи філософського відображення світу, нові підходи до питань методології наук. 17. Проблема методу пізнання у філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм (Ф.Бекон, Р.Декарт). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. |