Філософія і світогляд. Структура світогляду
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
Фіхте створив оригінальне суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія - це діалектична й активна взаємодія абсолютного „Я" (самосвідомості людства) та індивідуального „Я" окремої людини. На перший план Фіхте висуває „практичну" філософію - питання обґрунтування можливості й шляхів досягнення людської свободи, встановлення „справедливого" державного устрою. Фіхтеанство будується на 3 основоположеннях („Я є Я", „Я є не-Я7', „Я є Я і не-Я"), які обумовлюють як структуру і внутрішній зміст системи, так і метод її побудови. Цей метод був історично першою спробою розробити теорію діалектичного методу. Спираючись на життєвий досвід людини, Фіхте пропонує відрізняти і протиставити реальні події, подіям, що відбуваються лише в уяві. Філософська система Фіхте ґрунтується, насамперед, на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. „Все моє мислення повинно мати відношення до моєї діяльності, воно повинно визнавати себе засобом, хоч і віддаленим, для цієї цілі. Без цього воно - пуста безцільна гра, трата сил і часу". Вихідне поняття системи Фіхте - „Я” постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього. Першим актом цієї діяльності є самоусвідомлення себе, що виражається в тезі „Я є Я". Другий акт виражається антитезою „Я є не-Я". Фіхте підкреслює пріоритет людського суб'єктно-діяльного начала на природним. Природа, по Фіхте, існує не сама по собі, а заради того, щоб утворювати можливості самореалізації „Я". В кінцевому рахунку „Я" освоює „не-Я" і досягає тотожності з самим собою. „Не-Я" виступає як об'єкт, який обмежує свободу „Я" (культура, природа). Через подолання цієї перепони відбувається вдосконалення „Я". Третій акт - „Я є Я і не-Я" (синтез) - зняття протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердження їх тотожності. Однак така тотожність не може бути досягнута на протязі кінцевого часу. Вона є ідеалом, до якого на протязі всього історичного розвитку прагне людство. Сам Фіхте називав свою філософію ідеал-реалізмом, підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю По суті, реал-ідеалізм Фіхте перетворює самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти, завершується визначенням: «Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним». Я у Фіхте доведене до поняття утворення (конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою філософію Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини. Не випадково, почуття, що зв'язує діяльність і волю, називається сумлінням. Сумління не помиляється, є суддею всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше, що пред'являється людиною (Я) до самої себе, засновується на відповідальності і боргу. Індивідуальне життя Я, що сприймається єдиним і загальним життям, повністю визначається кінцевою метою. Мета дана Людині із її буттям, життям. Згодом людина може її усвідомити і спробувати досягнути. Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини повинен бути моральним, оскільки розпізнавальними властивостями людини є свідомість і воля в їх єдності. Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи, історія підпорядковується у Фіхте світовому наміру, що визначається ним як поняття єдності земного життя людства. Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію. 23. Філософія "тотожності" Ф.В.Й.Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції. Основопложником об’єктивно-ідеалістичної філософії тотожності був Ф. Шеллінг. Виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи. Філософська система Шеллінга складається із: 1) "Системи теоретичної філософії"; 2) "Системи практичної філософії"; 3) "Філософії мистецтва" (теологія і мистецтво). У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему: як вивести об'єкт із суб'єкта? Вирішуючи її, Шеллінг створив теорію підсвідомої творчості. Суть її в тому, що діяльність суб'єкта усвідомлена тільки частково; здебільшого вона підсвідома. Тому продукти діяльності сприймаються як незалежні від суб'єкта. В цілому єдність суб'єктивного і об'єктивного відтворюється як об'єкт. Шеллінг абсолютизував: усе в об'єкті є результатом діяльності суб'єкта. В системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода — усвідомлена діяльність, необхідність — підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними. Цей зв'язок — перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об'єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. У філософії мистецтва Шеллінг розглядав мистецтво як завершення філософської системи. "Мистецтво — зброя філософії". Мистецтво та форма його змісту ("естетичні споглядання") і є процесом пізнання. "Естетичне споглядання — інтелектуальне споглядання". Шеллінг вважав, що інтелектуальне споглядання є головним методом філософії, оскільки воно може об'єднати протилежності. Натурфілософія Шеллінга має показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Основним принципом натурфілософії Шеллінга є єдність мислення і буття. "Природа є не що інше, як закам'яніле мислення". У нього немає відмінностей між матерією і свідомістю. Матерія — не що інше як дух, що споглядає рівновагу своїх діянь. Для Шеллінга сутність мислення є рух. Завдання натурфілософії — розкрити видимість протилежності матерії і духу. Це можна зробити, розкривши історію людського розуму. Знання можливе в тому випадку, якщо між суб'єктом і об'єктом немає ніякої протилежності. Свідомість і світ пов'язані. На думку Шеллінга, знання можливе тоді, коли немає протилежності між суб'єктом і об'єктом. Таким чином, натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер. Основні її принципи: 1. Принцип полярності. Цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежності, двоякості. 2. Принцип історизму: всі форми природи стільки сходинками її розвитку. 3. Принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як виду систематизуючого знання. 4. Принцип єдності сил природи. Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у XIX—XX ст. втілився в природничо-наукових законах (закон збереження і перетворення енергії). В цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську філософську думку XIX—XX ст., причому на різних етапах її розвитку виділялись та осмислювались різні аспекти багатогранного вчення Шеллінга. 24. Філософська системи і метод Г.В.Ф.Гегеля. Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Основні праці філософа “Наука логіки” (складається з 3–х розділів: вчення про буття; вчення про сутність; вчення про поняття), “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”. Гегель найбільш глибоко і всебічно розробив діалектичний метод мислення і світорозуміння. Гегель створив цей метод в рамках ідеалістичної системи об’єктивного ідеалізму. В основі світу лежить ідеальне начало – абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються, яка є творцем природи і людського суспільства. Абсолютна ідея мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку 3 етапи: до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять і категорій яксистема логіки; духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; абсолютний дух – на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Людське мислення є однією з форм виявлення абсолютного духу. Найважливішою частиною гегелівської системи є логіка, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Гегель виділяє 3 сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою є розсуд. Другою сходинкою діалектичного методу є негативний розум як проміжний етап між розсудом і розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів і категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля здійснюється відповідно до тріади: буття–сутність–поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т. д. Поняття включає в себе 2 моменти: 1) перехід від суб’єктивного поняття до об’єктивного; 2) перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Історія, за Гегелем, є розвитком світового духу в часі. Історія має своєю мету. Її мета – це розвиток свободи. Гегель розрізняє 3 етапи світової історії: Древні східні народи (вони були всі невільні, окрім одного — деспота); Античний світ (були вільні лише деякі); Сучасні західні народи (Гегель називає їх германськими) — повністю усвідомили, що усі люди вільні. Філософська система Гегеля мала значний вплив на наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї. 25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і становлення марксистської філософії. Історична доля марксизму.Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Марксистська філософія виникла як складова широкого вчення – марксизму, до складу якого, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства – політекономія і теорія соціально-політичного розвитку (науковий комунізм). Велику роль у формуванні марксистсько-філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям (закон збереження і перетворення енергії; клітинна теорія живої речовини; про еволюційний розвиток живої природи) першої половини 19 ст., які дали можливість зробити ряд нових філософських висновків, які сприяли утвердженню діалектичного способу мислення. Закони збереження і перетворення речовини стали науковою основою для філософських висновків про нестворюванність і незнищуванність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. Клітинна теорія живої речовини дозволила зробитифілософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи. Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. Філософія марксизму зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об’єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмету філософії також людину, практику, відношення "людина - світ". У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної нім. Ф." Ф.Енгельс висуває ідею, що основним питанням філософії є відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. 26. Провідні ідеї, характерні риси і основні проблеми діалектико-матеріалістичної філософії. Вищою формою діалектики є її марксистська модель. Досліджуючи та матеріалістично обробляючи ідеалістичну діалектику Гегеля, К.Маркс звільнив її від ідеалізму та елементів містики. Для марксистської діалектики характерними є об’єктивність розглядання явищ, прагнення осягнути річ саму пособі, такою яка вона є, у сукупності її багатоманітних відношень до інших речей. Особливостями марксистської діалектики є: створення єдиного філософського вчення діалектико-матеріалістичного методу, створення матеріалістичного розуміння історії. Раніше історія та суспільство мати ідеалістичне тлумачення. Із усіх суспільних відносин виділили головне – трудові відносини. Суспільство є сукупністю суспільних відносин, діяльності людей. Найбільш яскраво ці принципи виявляються у вченні про об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика це рух і розвиток у матеріальному світі, як у єдиному зв’язаному цілому. Вона не залежить ні від свідомості людини, ні від свідомості людства. Суб’єктивна діалектика або діалектичне мислення це рух і розвиток думок, понять, які відображають у свідомості об’єктивну діалектику. Суб’єктивність діалектики мислення головним чином полягає у тому, що вона існує лише в голові людини (суб’єкта), у формах людського мислення – поняттях, судженням, умовиводах. Суб’єктивна діалектика залежить від об’єктивної, а об’єктивна не залежить від суб’єктивної. Суб’єктивна діалектика є відображенням об’єктивної в такій мірі наскільки вона співпадає з нею за змістом. За марксистською діалектикою предметом діалектики, як науки є всезагальні об’єктивні принципи і закони розвитку матеріального світу. Оскільки об’єктивна діалектика складає зміст суб’єктивної, то її основні закони та категорії є одночасно законами та категоріями як буття так і пізнання. Елементами діалектики є ідеї, принципи, закони та категорії пов’язані між собою різноманітними способами. Центральною ідеєю діалектики є судження про єдність і боротьбу протилежностей всього існуючого. Діалектика вивчає тотожні протилежності та їх перетворення одна в одну. Діалектика навчає людський розум розглядати протилежності як живі, умовні, рухливі і як такі, що перетворюються одна в одну. Діалектичний матеріалізм вперше поширив матеріальне розуміння не на природу, а на суспільство, що мало значний вплив на розвиток історичного процесу. 27. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії ірраціоналізму (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше): порівняльний аналіз. Ірраціоналізм – філософське вчення за яким основні життєві функції відбуваються без втручання інтелекту, а розум і свідомість відіграють суто технічну роль. Видатний представник цього напряму А.Шопенгауер народився в заможній сім'ї в Німеччині. Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну "явище" протиставляє термін "уявлення", який охоплює все, що дано нам в чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - "шарлатанство". На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Отже, об’єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Кожне поняття, думка - лише абстракція. Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Кожний організм, у тому числі і людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. Кожний вчинок є егоїстичним: "Я" і "егоїзм" - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий – гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя. Складовою частиною "трагічної діалектики" Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, і тільки частково воно виправдовується стражданнями, що випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, що люди повинні спрямувати притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповіді, "надлюдини", вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: "По той бік добра і зла", "Так сказав Заратустра", "Антихристиянин". Центральним поняттям ніцшеанства є "воля до влади" як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. "Життя, - стверджує Ніцше, - прагне до максимуму почуття влади". Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. „Воля до влади" - основа права сильного. Це вище всіх моральних, релігійних та інших нормативних настанов. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен йти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи в реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, і ідеологій. З "волі до влади" Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими. Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження "моралі пануючих", яка має ґрунтуватися на таких принципах: 1) єдиною безумовною цінністю є "цінність життя"; 2) існує природна нерівність людей, пов’язана з життєвими силами і "волею до влади"; 3) сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками. Всім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - "надлюдина". Це найбільш суперечливе поняття в етиці Ніцше. З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, приємні. З іншого боку, у ставленні до "чужих" вони не відрізняються від звірів, бо звільнені від моральних обов'язків і керуються в своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість "надлюдини" полягає у "вродженому благородстві", "аристократичності". Володарем влади "надлюдина" стає не в силу вродженої приналежності до певного класу чи стану, а як обранець самої природи. Його "надлюдина" це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. Проте не слід однозначно і обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У теорії Ніцше чимало суперечностей і випадів проти демократії, але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, котра живе якимись догматами, традиціями і жадобою влади, людину, маленьку і сіру, слабку і боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка одержала владу і можливість керувати людськими долями. 28. Виникнення позитивізму, основні етапи його розвитку. Вчення О.Конта про три стадії у розвитку пізнання. Класифікація наук за Контом. |