Контрольні питання для підготовки до заліку (питання 180)
 Скачать 118.65 Kb.
|
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАЛІКУ (питання 1-80)ТА ІСПИТУ
ТДП – це фундаментальна юридична наука, яка досліджує основні загальні закономірності виникнення, функціонування та розвитку держави та права, а також узагальнуюча та систематизуюча методологію пізнання правових явищ та юридичну техніку. Енциклопедія права – це навчальна дисципліна, яка включає систему елементарних (початкових) знань про державу та право та є частиною ТДП як навчальної дисципліни.
Обєкт (те, на що направлені зусилля досліджень тієї чи іншої науки): суспільство. Предмет (частина обєкту, що безпосередньо вивчається наукою): держава і право Теорія держави і права, маючи свій предмет, функції та методи, посідає специфічне місце в системі суспільних та юридичних наук. Систему суспільних (неюридичних, гуманітарних) наук становлять філософія, історія, соціологія, політологія, економічні науки тощо. Але жодна з цих наук не замінює теорію держави і права під час вивчення державно-правових явищ. Вони лише сприяють кращому розумінню держави і права, оскільки вивчають їх природу в більш широкому контексті. Філософія пояснює найбільш загальні закономірності суспільного буття, зокрема й ті, які стосуються держави і права. Понятійний апарат філософії є теоретико-методологічним орієнтиром для всіх суспільних наук, у тому числі теорії держави і права та інших юридичних наук. Історія, досліджуючи в хронологічному порядку етапи розвитку суспільства, конкретні факти державно-правового життя народів, не дає узагальнюючих висновків, не шукає в них, на відміну від теорії держави і права, загальних закономірностей. Соціологія, досліджуючи суспільство в цілому, окремі його інститути, процеси, групи, вивчає державу і право лише в їх зв'язках з елементами соціуму. Політологія предметно наближена до держави і права, оскільки держава — важливий суб'єкт політичної системи суспільства, вона впроваджує певну політику в життя через правове регулювання суспільних відносин. Але політична влада, політичні відносини, процеси, партії, лідери вивчаються як самостійні явища. Це можна сказати й про структурно-функціональні елементи економіки, соціального управління. Держава і право тісно пов'язані як з економічним життям суспільства, так і з управлінням суспільством. Проте і економічна наука, і наука соціального управління мають свій предмет дослідження.
Обєкт (те, на що направлені зусилля досліджень тієї чи іншої науки) в системі юридичних наук: держава і право Предмет (частина обєкту, що безпосередньо вивчається наукою): основні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави та права; методологія; юридична техніка. Методологія - 1) вчення про методи; 2) сукупність, система методів, що використовуються в процесі вивчення предмета. Юридична (законодавча) техніка – узгоджена сукупність юридичних термінів, конструкцій та презумпцій, а також засобів систематизації правових норм, що використовуються у правотворчості (складанні юридичних текстів).
Систему юридичних наук становлять: історико-теоретичні науки — теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових учень; галузеві науки — конституційне, цивільне, трудове, адміністративне, кримінальне право тощо; спеціально-юридичні (прикладні) науки — криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова психологія, судова бухгалтерія, оперативно-розшукова діяльність тощо; науки, що вивчають міжнародне право та право зарубіжних країн — міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, європейське право, конституційне право зарубіжних країн тощо. Роль теорії держави і права як самостійної галузі наукового знання та місце в системі юридичних наук характеризуються тим, що вона є: загальною наукою, тобто призначена вивчати ті закономірності державно-правової дійсності, які "працюють" в усіх галузях юридичного знання; узагальнюючою наукою, тобто її висновки за своєю природою є інтегративними, це систематизовані знання, накопичені окремими юридичними науками; методологічною наукою, оскільки її висновки як загальнотеоретичні фундаментальні положення застосовуються під час вирішення конкретних питань у межах окремих юридичних наук.
Методологія пізнання держави і права — це наука про систему підходів і методів, способів наукового дослідження, а також теорія їх використання під час дослідження державно-правових явищ (вчення про метод). Методами науки теорії держави і права є: 1) загальнонаукові методи: діалектичний метод — вивчення державно-правових явищ у їх розвитку, багатоманітності та зв'язку; метафізичний метод — розглядає державу і право як вічні й незмінні інститути, не пов'язані один з одним та з іншими суспільними явищами (економікою, політикою, мораллю тощо); історичний метод — вивчення специфіки державно-правового явища конкретного історичного періоду, розгляд динаміки його історичного розвитку; системний метод — розгляд держави і права як систем, вивчення різноманітних типів зв'язків у них; функціональний метод — вивчення державно-правових явищ через дослідження їх функцій; 2) загальнологічні методи: аналіз — розчленування (уявне або реальне) об'єкта на складники; синтез — з'єднання елементів в єдине ціле; індукція — умовивід від фактів до загального твердження; дедукція — умовивід від загального твердження до фактів; аналогія — схожість предметів або відносин, а також вивчення через їх порівняння; абстрагування — відволікання від деяких ознак окремих державно-правових явищ з метою узагальнення цих ознак та отримання цільного знання про них; 4) частно-наукові методи: порівняльне правознавство — вивчення правових систем різних держав через зіставлення однойменних державних та правових інститутів, систем права, їх основних принципів тощо; правовий експеримент — апробація законодавчих нововведень в обмеженому масштабі з метою визначення їх ефективності та можливості подальшого використання у більш широких масштабах; правове прогнозування — вивчення конкретних перспектив розвитку державно-правових явищ. 5) спеціальні методи: соціологічний метод — вивчення державно-правових явищ на базі конкретних соціальних фактів; статистичний метод — отримання, обробка, аналіз інформації, що характеризує кількісні показники й закономірності життя суспільства; сінергетичний – вивчення держави і права як саморегулюємих систем. 6. Основні функції теорії права та держави як науки. Функції ТДП – основні напрямки дослідження, які визначають сутність та основне призначення деної науки в дослідження держави та права. Онтологічна функція – основана на пізнанні (конституюча) та поясненні (інтерпретаційна) явищ державно-правової дійсності. Еврестична функція – полягає в відкриті та досліджені нових закономірностей функціонування держави та права. Методологічна функція полягає у формуванні, узагальнені та систематизації методів, понять, категорій, термінів, коннструкцій тощо, які мають правове значення. Політична функція полягає у формування основ зовнішньої та внутрішньої політики, забезпечені науковості державного управління, а також розробці стратегії здійснення державної влади. Практично-організаторська функція полягає у формулювані наукових рекомендацій по вирішенню практичних проблем державно-правового будівництва, а також розробки тактики здійснення державної влади. Ідеологічна функція – полягає у розробці та систиматизації ідей про державу та право, створені наукової основи для формування та розвитку суспільства та правової держави. Проностична функція – полягає у встановленні та оцінці тенденцій державно-правового розвитку та обумовлення перспекти подальшого розвитку держави та права. 7. Становлення і розвиток теорії права та держави. 8. Механізм здійснення влади та регулятори поведінки в додержавному суспільстві. Механізм здійснення владиу додержавному суспільстві: являла собою первісне суспільне сомоврядування; здійснювалася у рамках роду та виражала його волю та інтереси; найвищим органам влади були загальні збори усіх дорослих членів роду; влади старейшини була заснована на силі авторитету та не давала жидних привілеєв; субєкт та обєкт управління збігалися. Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колективістських принципах. Вони носили характер мононорм, єдиних, нерозділених правил поведінки. В них сполучалися звичаї, традиції, обряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню подальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов’язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і “надприродними”). Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найраціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситуаціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значення мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки належного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колективістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема особистість узагалі не мислилася у відриві від роду. З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до відтворюючої підвищується ефективність індивідуальної праці, поступово змінюється вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення. Їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс. Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпечений еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилежних) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечення компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов’язаними правами й обов’язками, що набувають загальнообов’язкового характеру. 9. Класова теорія та теорія насильства про походження держави і права. Теорія насильства (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, примусового підкорення одними людьми інших. Насильство лежить в основі і виникнення приватної власності, і поділу суспільства на класи, а державна влада базується на фізичній силі. Лише теорією насильства не можна пояснювати походження держави, хоча історичний досвід показує, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (Золота Орда), що елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі, США та ін.). Економічна (класова, матеріалістична) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) пов'язує виникнення держави з наявністю економічних причин (насамперед, приватної власності), які привели до розпаду первісного суспільства на класи з протилежними та антагоністичними інтересами. Тому, на відміну від теорії насильства, цією теорією обґрунтовується положення, що держава — не сила, що нав'язується ззовні, а результат внутрішнього розвитку суспільства. 10. Теологічна та патріархальна теорії походження держави і права. Теологічна (Фома Аквінський, Лебюфф), яка базується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Ця теорія обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви над державою. Раціональним зерном можна вважати ідею про утворення порядку як загального блага у державі. Патріархальна (Арістотель, Р. Філмер, М. Михайловський), згідно з якою держава походить із патріархальної сім'ї як наслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). 11. Психологічна та договірна теорії походження держави і права. Психологічна теорія (Цицерон, Л. Петражицький, Б. Фромм). За цією теорією держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці притаманна потреба покори, усвідомлення залежності від видатної особи, пошуку авторитета, вказівками якого можна було б керуватися у повсякденному житті, бажання підкоряти й підкорятися. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Для обґрунтування своєї ідеї прибічники цієї теорії посилаються на історичні приклади залежності людської свідомості від авторитету вождів, релігійних і політичних діячів, царів, королів та інших лідерів. Договірна (природно-правова) (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радищев, І. Кант), яка ґрунтується на ідеї виникнення держави у результаті угоди (договору) як акту розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз трактується як природна вимога збереження людського роду та забезпечення справедливості, свободи й порядку. Об'єднавшись, люди або передають правителю частину своїх невід'ємних (природних) прав з тим, щоб потім отримати їх із його рук (перший варіант), або домовляються про збереження своїх природних прав (другий варіант). Отже, у будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод людини в межах держави. 12. Історичні способи формування права. Його відмінність від соціальних регуляторів додержавного суспільства. Історичні способи формування права: Право звичаєв – історичний спосіб формування права, що полягає в трансформації (санкціонуванні) фактично склавшись в суспільстві правил поведінки та надання їм загальнообовязкового характеру. Право законів (правотворчість) - історичний спосіб формування права, що полягає у виданні відповідного розпорядження влади. Право судей - історичний спосіб формування права, що полягає у наданні судовому рішенню правила загальнообовязкового характера. Відміність права від соціальних регуляторів у додержавному суспільстві полягає у тому що норми права є загальнообовязковими, як правило, формальнозакріпленими та забезпечуються державним примусом. 13. Місце і роль права в системі регулювання суспільних відносин. При регулюваня суспільних відносин право відіграє таку роль: виникає разом із виникненням держави; встановлюється чи санкціонується державою; виражає волю керівної частини суспільства; утворює внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права); існує у суспільстві як одна система норм; формулює правила поведінки у вигляді прав і обов'язків; формально визначенн за змістом; має певні форми зовнішнього виразу; має точно визначені межі дії; забезпечується державним примусом та іншими засобами. Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання: існують у будь-якому суспільстві; встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; виражають волю різних частин населення; можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими; існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання; виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо; зазвичай позбавлені формальної визначеності; можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах; не завжди мають точно визначені межі дії; забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами. Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямами впливу на відносини. 14. Поняття права, його основні ознаки. Право – система офіційно виражених та визнаних у суспільстві, охороняємих державою правил (регуляторів),згідно з якими поведінка членів суспільства оцінюється як правомірна чи неправомірна. Ознаки права: Системність – внутрішньо узгоджена єдність усієї сукупності правових норм цієї держави. Логічна структорованість – виражена внутрішньою будовою системи права (галузь права, інститути права тощо). Нормативність виражає зовнішній та внутрішній вигляд права, його визначеність як системи правил – норм. Соціально-політична стабільність – незмінність права з точку зору загальнолюдських та моральних принципів. Динамізм виражає «гнучкість» праваі досконалість права як регулятора суспільних відносин. Забезпеченість державним примусом означає, що право охороняється державою та правопорушення тягне застосування засобів державного примусу. 15. Зміст права. Об'єктивне і суб'єктивне в праві. Право як міра свободи особи і масштаб її поведінки. Об'єктивне право - система офіційно виражених і визнаних у суспільстві, охоронюваних державою правил (регуляторів), згідно яким здійснюване членами суспільства поводження оцінюється як правомірне або неправомірне. Об'єктивне право включає правові принципи, дефініції, суб'єктивні права, юридичні обов'язки. Суб'єктивні права - система закріплених в об'єктивному праві дозволів (можливостей) здійснення відповідного поводження, результатом якого є придбання (досягнення) матеріальних й/або нематеріальних благ. Справедливість у праві виражає принцип: «Права одного суб'єкта закінчуються там, де починаються права інших суб'єктів» й означає вимогу належними, обумовленими поданнями про права людини, поводження всіх суб'єктів громадського життя (громадян, держави й т.д.). |