Контрольні питання для підготовки до заліку (питання 180)
 Скачать 118.65 Kb.
|
|
66. Види тлумачення правових норм за обсягом. Розрізняють три види тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту: Буквальне (адекватне) тлумачення - роз'яснення, за якого дійсний зміст (смисл, мета) норми права відповідає буквальному текстовому вираженню, тобто "дух" і "буква" закону збігаються. За адекватного тлумачення текст норми права не змінюється навіть у випадках залучення всіх способів тлумачення. Буквально тлумачаться норми права, як правило, з чітко вираженим змістом, а також норми-дефініції. Поширювальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) ширший за буквальний текст; "дух" закону ширший за його "букву". Наприклад, "судді незалежні та підкоряються тільки закону" - цей нормативний припис не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності; крім того він вказує на закон, маючи на увазі всю систему законодавчих актів України. Не допускається поширювальне тлумачення: 1) за наявності вичерпного переліку, що міститься в правових приписах нормативно-правового акта; 2) за наявністю положень, які є винятком із загального правила. Обмежувальне тлумачення - роз'яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) вужчий за текстуальне вираження; "дух" закону вужчий за його "букву". Так, відповідно до ст. 202 Сімейного кодексу "повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які потребують допомоги, непрацездатні", однак цей обов'язок не може поширюватися на дітей, хоч і повнолітніх, але непрацездатних. Не допускається обмежувальне тлумачення за наявності незавершених переліків. 67. Види тлумачення правових норм за суб'єктом. За суб'єктами тлумачення та юридичними наслідками розрізняють офіційну і неофіційну інтерпретації норм права. 1. Офіційне тлумачення — це роз'яснення змісту правових норм компетентними органами, акти яких мають обов'язковий характер. Офіційне тлумачення характеризується такими ознаками: по-перше, виробляється компетентним органом; подруге, наділене юридичною силою, тобто обов'язкове для суб'єктів, які реалізують норму; по-третє, має юридичне значення, тобто призводить до юридичних наслідків; по-четверте, забезпечує за підтримки держави одностайне розуміння і застосування законодавства; по-п'яте, його результати мають бути закріплені в спеціальному акті. Офіційне тлумачення може бути: а) автентичним (аутентичним), яке виробляється органом, що видав норму права (наприклад, роз'яснення президентом виданих ним указів). б) легальним (делегованим), коли правом тлумачення законодавчо наділяється будь-який орган, що не видавав цієї норми (наприклад, роз'яснення законів Конституційним Судом). Суб'єктами офіційного тлумачення можуть бути всі державні органи, які організують процес здійснення норм права. Тому юридична сила актів тлумачення залежить від владних повноважень органів, що видали ці акти. Найбільшу юридичну силу мають акти тлумачення вищих органів законодавчої, судової та виконавчої влади. В)дним з видів міжвідомчого тлумачення є судове роз'яснення норм права. Воно забезпечує правильне розуміння й одностайне застосування нормативних актів у діяльності судів. Такі роз'яснення в Україні видаються, наприклад, у вигляді постанов Пленуму Верховного Суду з питань судової практики на підставі узагальнення справ, розглянутих судами. 2. Неофіційне тлумачення виконується не уповноваженим на це державою суб'єктом. Воно не наділяється юридичною силою, не тягне за собою ніяких формально-юридичних наслідків, а тому не є обов'язковим для використування суб'єктами, які реалізують норму. Воно може надаватися будь-яким громадянином або громадською організацією, не уповноваженою на це державною установою. Неофіційне тлумачення залежно від суб'єктів також може класифікуватися на; а) доктринальне (наукове), що здійснюється науково-дослідними установами, кваліфікованими вченими-юристами або досвідченими юристами-практиками в коментарях до законодавства, монографіях, статтях, лекціях, виступах і т. ін. Доктринальне роз'яснення базується на наукових дослідженнях теорії і практики і тому значною мірою допомагає відповідно до закономірностей суспільного розвитку здійснювати як правозастосування, так і правотворчу діяльність держави. Значну роль наукове тлумачення відіграє під час застосування аналогії права і аналогії закону; б) професійне (компетентне), яке у свою чергу може бути професійним юридичним і професійним неюридичним. Професійне юридичне тлумачення здійснюється адвокатами, юрисконсультами та іншими особами, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком. При цьому значну роль відіграє професійна компетентність юриста у відповідній сфері суспільних відносин. Професійне неюридичне роз'яснення здійснюється фахівцями в інших галузях (економіка, політика, історія, інформатика), коли потрібна інтерпретація нормативно-правових актів чи окремих конструкцій та термінів, що не мають побутового застосування або по-іншому застосовуються саме в цих галузях; в) побутове, що в повсякденному житті здійснюється особами, які не мають спеціальних юридичних знань. Цей вид неофіційного тлумачення має суттєве значення для успішної реалізації громадянами своїх прав та інтересів. Якість його безпосередньо залежить від рівня правової свідомості і правової культури індивіда і є опосередкованою від правової культури суспільства. Усі види неофіційного тлумачення мають певний вплив на різні форми юридичної практики і сприяють однаковому розумінню змісту правових норм суб'єктами права. Неофіційне тлумачення не є обов'язковим для суб'єктів права, але значно впливає на формування суспільної та індивідуальної правосвідомості й поведінки конкретних осіб, груп, колективів. 68. Поняття і структура механізму правового регулювання. Механізм правового регулювання — це взята в сукупності система правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин. Основні ознаки механізму правового регулювання: 1) він є частиною механізму соціального регулювання; 2) об'єднує всі явища правової дійсності: • засоби (норми права, суб'єктивні права і обов'язки, рішення судів та ін., що об'єктивовані у правових актах); • способи (дозвіл, зобов'язання, заборони); • форми (дотримання, виконання, використання, застосування); 3) це взаємопов'язана та взаємодіюча система; 4) є динамічною частиною правової системи суспільства — він призначений для приведення в дію необхідних елементів правової системи; 5) результатом його дії є встановлення правопорядку в суспільстві. Елементами механізму правового регулювання є: 1. Норма права — загальнообов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки — суб'єктивні права, так і необхідний варіант поведінки — юридичні обов'язки. Завдання цього елементу полягає в тому, щоб: • визначити загальне коло людей, на яких він розповсюджується; • визначити зміст поведінки суб'єктів; • визначити обставини, за яких особа повинна керуватися цим правилом поведінки; • розкрити саме правило поведінки. 2. Правові відносини — відносини, що виникають на основі норм права. У них індивідуалізуються положення норми права, конкретизуються права та обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження і юридична відповідальність. Правовідносини виконують такі функції: • визначають конкретне коло осіб, на яких розповсюджується дія норм права в певний момент; • закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть дотримуватись суб'єкти; • є умовами для можливого приведення в дію спеціальних юридичних дій з метою забезпечення суб'єктивних прав, обов'язків та відповідальності. 3. Юридичні факти — конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. 4. Акти реалізації, прав і обов'язків — фактична поведінка суб'єктів правовідносин щодо здійснення своїх прав і обов'язків. Саме реалізація прав і обов'язків завершує "роботу" механізму правового регулювання — реальна поведінка така, на яку було спрямоване правове регулювання. 69. Законність і правопорядок: поняття, співвідношення та значення в забезпеченні ефективності правового регулювання суспільних відносин. Законість – принцип та режим суворого, неухильного дотримання вимог правових норм усіма зобовязаними особами. Правопорядок – якісний стан впорядкованості відносин у суспільстві, заснований на праві та законості. Правопорядок є результатом (наслідком) законості. Значення законності полягає в тому, щоб виражені у правових нормах позитивні зобов’язання було виконано, дозволи використано, заборон дотримано, закон реально виконував свою роль у житті держави, суспільства і конкретної людини. 70. Поняття, рівні, види та структура правової свідомості. Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей. У структурі правосвідомості виділяють такі елементи. 1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ. У структурі правової психології виділяють: сталі частини (настрої, почуття, переживання); пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди); емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої); регулятивні елементи (правові звички, традиції). 2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень. У структурі правової ідеології виділяють такі складові: правові ідеї, теорії, переконання; • правові поняття, правові категорії; правові принципи. На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права. 3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку. У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи: мотиви правової поведінки; правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ. Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами. 1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна. 2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична). 71. Правова активність і правовий нігілізм. Їх значення у визначенні правової свідомості. Правова активність виявляється, по-перше, у готовності особистості до активних свідомих, творчих дій як у сфері правового регулювання, так і в сфері реалізації права, по-друге, у законодоцільності (чи законності) поводження (діяльності), в основі чого лежить переконання в необхідності служіння закону як вищої цінності. Соціально-правову активність варто відрізняти від правомірного поводження. Не всяке правомірне поводження можна вважати здійсненням такої активності. Критеріями розмежування тут служать мета, засоби її досягнення і суспільно значимий результат діяльності в правовій сфері. Не слід відносити до неї і просто ініціативне виконання своїх обов'язків посадовою особою. Така ініціатива є прямим службовим боргом, зокрема професійним боргом юриста, і полягає в обов'язку бездоганно служити закону. Правовий нігілізм — заперечення соціальної цінності права, свідоме ігнорування вимог закону, різко критичне ставлення до вимог дотримання права та поваги до нього. Нині причинами (крім економічних, політичних та інших) прояву правового нігілізму в Україні можна вважати: невпорядкованість законодавства, його нестабільність та наявність суперечностей; низьку правову культуру в суспільстві; слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. Спеціальними засобами, які можуть сприяти подоланню правового нігілізму, можна назвати: 1) якість законів та інших нормативних актів; забезпечення належної ролі законів у системі нормативних актів; наявність стабільності та одноманітності в регулюванні суспільних відносин; 2) авторитет державної влади та відпрацьованість механізму її дії; наявність розвиненої державної структури, що здатна забезпечити виконання права; удосконалення системи правоохоронних органів та правозастосовчої діяльності; зміцнення законності; підвищення ролі судів; 3) високий рівень правосвідомості, який би дозволяв працювати закону: збереження самобутності правової культури; поліпшення системи правової інформації, професійного навчання та виховання юристів тощо. 72. Поняття і значення правової культури. Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи, інші соціальні цінності. Під правовими цінностями розуміють об'єктивне та суб'єктивне право, правові принципи; правомірну поведінку, що ґрунтується на глибоких знаннях і повазі до закону; законність та правопорядок тощо. Правова культура означає високий рівень правової активності населення, готовність до виконання законів, повагу до правосуддя, відмову від використання протизаконних засобів вирішення конфліктів, удосконалення законодавства, ефективність правозастосувальної практики та ін. Розрізняють правову культуру суспільства та правову культуру особи. Правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку. Структуру правової культури суспільства становлять такі правові утворення, як система норм права, сукупність правовідносин, сукупність суб'єктів права, суспільна правосвідомість, режим законності й правопорядку. Правова культура суспільства має і динамічний (функціональний) аспект, тобто сукупність таких правових процесів, як правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правореалізація та правозастосування, правомірна поведінка. Правова культура особи — властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх реалізовувати. Структуру правової культури особи становлять індивідуальна правосвідомість, розуміння принципів права, повага до права і закону, упевненість у справедливості законів, прав та обов'язків, правомірна поведінка та правове мислення, інші правові явища. 73. Правова освіта і правове виховання, їх поняття і значення для формування правової культури. Правове виховання — цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об'єднань та організацій щодо формування певної системи правових знань, умінь і навиків, правового мислення, правових почуттів — почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються й охороняються правом і законодавством. Правове виховання складається з таких частин: 1) завдання, які можуть бути як загальними, так і конкретними; 2) принципи: системність, безперервність здійснення, цілеспрямованість, послідовність, забезпеченість як певними засобами, так і підготовленими кадрами; 3) форми (їх більше 20), серед яких виділяють: • правову освіту (навчання) — є найбільш ефективною і результативною формою, оскільки вона дає певну систему правових знань; • правову просвіту — має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство; • правову пропаганду — поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення; • правову агітацію — розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення; • правомірну соціально активну діяльність — здійснюється практично в процесі реалізації норм права; • самовиховання; 4) зміст — які правові знання та в якому обсязі потрібно викладати; 5) методи — переконання, примусу, позитивного прикладу, заохочення тощо. 74. Правомірна поведінка: поняття, зміст, види, значення. Правомірна поведінка — це поведінка, яка не суперечить юридичним нормам або основним принципам права певної держави, тобто це соціально корисна діяльність в інтересах більшості членів суспільства. її можна охарактеризувати як: соціально корисну діяльність; поведінку, що відповідає приписам норм права; поведінку, котра виражається зовні у формі діяння, яке має свідомо-вольовий характер; поведінку, яка має юридичні наслідки. Правомірна поведінка складається з: об'єкта (суспільні відносини, соціальні цінності); об'єктивної сторони (діяння, наслідки, причинний зв'язок між ними та умови вчинення діяння); суб'єкта (фізичні та юридичні особи, які здатні здійснювати свої права й обов'язки); суб'єктивної сторони (мотив, мета, правові установки та інші психічні фактори). Класифікація правомірної поведінки здійснюється за різними ознаками. 1. За об'єктивною стороною діяння: діяльність та бездіяльність. 2. За формами реалізації норм права: дотримання (додержання); виконання; використання; застосування. 3. За суб'єктивною стороною: принципова поведінка (зумовлюється особистим внутрішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно); конформістська (пристосувальна) (зумовлюється прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно ("робити так, як роблять інші")); маргінальна (зумовлюється загрозою юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушення). 4. За ступенем активності: пасивна (суб'єкти свідомо не використовують права, що їм належать), звичайна (зумовлюється особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис) та активна (пов'язана з додатковими витратами часу, енергії тощо). Здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг; інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків. |