Контрольні питання для підготовки до заліку (питання 180)
 Скачать 118.65 Kb.
|
|
28. Міжнародний договір як джерело права. Концепції співвідношення міжнародного і національного права. Міжнародна угода - родове поняття ,що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність. Особливості міжнародної угоди: 1) закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань; 2) містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру; 3) суб'єктом договору є держава, в особі відповідних органів державної влади; 4) зміст складають є норми права, що ви никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте реси суб'єктів договору; 5) має тривалий строк дії, він наби рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра тифікації); 6) норми угоди є зага льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом; 7) у разі визнання державою є частиною національного законо давства і може бути підставою для укладання інших правових актів. У доктрині вироблено три концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: одна дуалістична і дві моністичних. Прихильники дуалістичної концепції вважають, що міжнародне право і внутрішньодержавне право "є окремими правопорядками". Представники моністичних концепцій визнають єдність обох систем права, вважаючи, що міжнародне і внутрішньодержавне право - це складові єдиної системи. Моністичний напрям у свою чергу поділяється на дві гілки: 1) концепцію примату (верховенства) внутрішньодержавного права; 2) концепцію примату міжнародного права. Концепція примату внутрішньодержавного права була поширена наприкінці XIX - на початку XX ст. серед німецьких юристів. Теоретична основа цієї концепції - ідеї Г. Гегеля про те, що держава правомочна з власної волі створювати і змінювати не тільки норми внутрішньодержавного права, а й норми "зовнішньодержавного права", тобто міжнародного права. Продовжуючи цю думку А. Цорн стверджував, що міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно право державне. Концепція примату внутрішньодержавного права була поширена в кінці XIX - на початку XX ст. у Німеччині тому, що в цей час економіка країни переживала підйом і потребувала нових ринків збуту та сировини. Але навіть буржуазне міжнародне право було певною перешкодою на шляху німецької експансії. Це і викликало появу концепції верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним, з тим щоб теоретично виправдати дії німецького мілітаризму на міжнародній арені. Міжнародна практика не пішла у цьому напрямі, а статус норм внутрішньодержавного права у праві міжнародному був визначений Міжнародним Судом ООН у рішенні у справі Бельгія проти Іспанії від 5 лютого 1970 р.: "У міжнародному праві повинні враховуватися норми внутрішньодержавного права, що отримали загальне визнання в національних правових системах". Слід зазначити, що і міжнародне, і внутрішньодержавне право-дві самостійні системи права, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Об'єктивно немає примату однієї системи права над іншою, оскільки вони регулюють різні види соціальних відносин. Проте у зв'язку з тим, що норми міжнародного права мають на меті забезпечити загальний мир і безпеку, захистити права й основні свободи людини, сприяти плідній співпраці держав у різних сферах, тобто закріплюють і забезпечують досягнення вищих цілей та цінностей людства, держави можуть у своєму конституційному і поточному законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Робиться це не через об'єктивно властиве верховенство системи міжнародного права над внутрішньодержавним, а з метою свідомого об'єднання потенціалу двох систем права в справі прогресивного розвитку людства й охорони вищих цінностей людської цивілізації. 29. Поняття правотворчості. Правотворчість, правотворення і правове регулювання. Правотворчість – юридична діяльність компетентних (уповноважених) органів та організацій з прийняття нових норм. «Правотворення» - поняття більше широке, чим «правотворчість».Поняття «правотворення» акцентує увагу на процесі формування права, що характеризується взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, що визначають і забезпечують створення нормативно-правових актів. Нормативно-правовий акт - результат правотворчества (свідомої-вольової діяльності),тобто правотворчість як би завершує правотворення, до вихідних моментів якого належить: виникнення потреб щодо правового регулювання, тобто щодо здійснення державою за допомогою права та інших юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, розвитку та захисту; встановлення та визначення цих потреб; формування пов'язаного із цим відповідної правосвідомості («ідея права», «образ права»); безпосередньо правотворчість. Отож, правотворчіть є одним з етапів правотворення, а необхідність у правовому регулюванні зумовлюють ці процеси. 30. Стадії та суб'єкти правотворчого процесу. В загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу: 1. Передпроектна стадія, що включає формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права; правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта. Це, по суті, підготовча (факультативна) стадія правотворчості. 2. Проектна стадія, яка охоплює: а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта; б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту; в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом; г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень. Це, по суті, початкова стадія правотворчості. 3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості. 4. Засвідчувальна стадія, яка включає підписання нормативно-правового акта; присвоєння йому реєстраційного коду. 5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів). Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості. Суб’єкти правотворчості: Голова держави; Парламент; Кабінет Міністрів; Вищий орган судової влади; Народ держави через референдум або плебісцит; Орган місцевого самоврядування. 31. Правові акти: поняття і види. Правовий акт - акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових Норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов'язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у вигляді письмового документа (акта-документа). Ознаки правового акта: 1) виражає волю (волевиявлення) уповноваженого суб'єкта права, його владні веління; 2) має офіційний характер, обов'язковий для виконання; 3) спрямований на регулювання суспільних відносин; 4) встановлює правові норми, а також конкретні правовідносини; 5) може бути актом-документом, зміст якого фіксується у встановленій законом документальній формі, і актом-дією, за допомогою якого виникає юридичний результат (встановлення правових норм, їх застосування і т.д.); 6) становить юридичний факт, що спричиняє певні правові наслідки. Види правових актів за формою вираження: 1) письмовий (акт — документ); 2) усний (заяви, розпорядження, накази, вказівки); 3) конклюдентний (акт — дія). Види правових актів за юридичною субординацією: нормативні, що регулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов'язковими; індивідуальні (ненормативні), що породжують права і обов'язки лише у тих конкретних суб'єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку; інтерпретаційні (акти тлумачення норм права), що мають допоміжний характер і, як правило, «обслуговують» нормативні акти. Нормативно-правовий акт – юридичний акт-документ, що приймається компетентним органом (суб’єктом правотворчої діяльності) містить правові норми та вводить в систему права держави ці правові норми. Інтерпретаційний акт – правовий акт, що роз’яснює зміст юридичних норм. Що містяться у джерелах права (перш за все, у нормативно-правових актах). Тобто на відміну від НПА інтерпретаційний акт не містить нових норм права. Індивідуально-правовий акт – правовий акт, що містить юридичний опис, мотивацію та безпосереднє рішення у конкретній юридичній справі. На відміну від НПА адресований визначеному суб’єкту, рішення зафіксоване в ньому виноситься. Я правило, на підставі НПА; як і інтерпретаційний акт не містить нових норм права. 32. Поняття, ознаки і види нормативно-правових актів. Нормативно-правовий акт – юридичний акт-документ, що приймається компетентним органом (суб’єктом правотворчої діяльності) містить правові норми та вводить в систему права держави ці правові норми. Ознаки НПА: приймається компетентним органом; містить правові норми; є частиною національного законодавства; адресований необмеженого кругу осіб; обов’язків до виконання; має тривалий строк дії. Види НПА: Закон – НПА, що приймається вищими органами законодавчої влади та маючих вищу юридичну силу. Підзаконний акт – НПА, що приймається органами державної влади чи місцевого самоврядування. Локальний – підзаконний акт, що приймається органами державної влади чи місцевого самоврядування та передбачає визначену сферу дії (локалізований у просторі) 33. Юридична техніка: поняття, значення, елементи. Юридична (законодавча) техніка – узгоджена сукупність юридичних термінів, конструкцій та презумпцій, а також засобів систематизації правових норм, що використовуються у правотворчості (складанні юридичних текстів). Структура юридичної техніки: Юридичні терміни – поняття, що мають у праві конкретно визначену суть і зміст. Розрізняють такі терміни: а) загальновживані (слова літературної мови, без яких не може існувати юридична наука і законодавство: дія, приміщення, народження); б) спеціально-технічні (терміни неюридичного вжитку, що належать до інших наук і сфер людської діяльності і використовуються в законодавстві та юриспруденції: рентген, графік, катіон, офсет; для з'ясування їх змісту необхідно звертатися до тих галузей знань, яким вони належать); в) спеціально-юридичні (терміни, що відображають особливості держави і права як специфічних соціальних явищ і виникають в процесі державно-правової діяльності: злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона). Багато спеціальних юридичних термінів запозичені з інших правових систем і не можуть замінятися ніякими іншими. Юридичні конструкції – словосполучення (фрази), які включають два чи більше термінів и являючи собою, у силу цього конкретно визначену суть та сенс. Юридичні фікції – юридичне визнання відомо існуючого факту неіснуючим, чи навпаки. Юридичні презумпції – припущення про щось, що має юридичне значення та вимагаючи доказів про наявність чи відсутність в процесі реалізації права. Засоби законодавчої техніки охоплюють певні правила роз робки, викладення і оформлення нормативно-правових актів. До вимог законодавчої техніки належать: а) логічна послідовність викладення, взаємозв'язок норматив них приписів, що містяться в нормативному акті; б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі зако нодавства; в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту; г) ясність і доступність мови нормативних актів; ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій; д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання, для полегшення користування ними. Значення юридичної техніки: у правотворчості забезпечує доступність законодавства, зручність у його використанні; у правозастосовчій практиці означає використання правил (наприклад, тактики і методики розслідування) одержання найбільш повної інформації про конкретні випадки, набір сучасних технічних засобів (допустимих і доступних), а також стандартів діловодства для забезпечення швидкого та якісного вирішення юридичних справ, винесення законних і обґрунтованих юридичних рішень. 34. Поняття, види і значення систематизації нормативно-правових актів. Систематизація – діяльність з об’єднання правових норм в єдину цілісну, внутрішньо узгоджену систему на підставі спеціально встановлених ознак (критеріїв). Відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів. Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії. Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів. Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо. Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію. За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права). За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти). Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною. За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо. Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше. Значення систематизації: впорядкування правового матеріалу, розташування його за певними розділами і рубриками, тобто класифікування і полегшення пошуку необхідних правових актів чи норм; досягнення внутрішньої єдності правових норм, тобто усунення колізій та прогалин у праві. 35. Порядок введення в дію і припинення дії нормативних актів. Дія нормативно-правового акта в часі визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його юридичної сили. Нормативно-правові акти набирають чинності: • з моменту прийняття; • з моменту опублікування; • з моменту, передбаченого в самому нормативно-правовому акті чи в супроводжувальному акті про порядок введення цього нормативного акта в дію; • по закінченні встановленого терміну після його опублікування (наприклад, для законів Україні це 10-денний строк, якщо в законі чи постанові про введення його в дію не вказаний момент набрання законом чинності); • з моменту фактичного отримання акта виконавцями (якщо нормативно-правовий акт не підлягає опублікуванню); • з виникненням певних обставин (проголошення війни, надзвичайного стану тощо); • з дати реєстрації (затвердження) нормативно-правового акта. Нормативно-правові акти втрачають юридичну силу: • після закінчення строку, на який вони були прийняті; • зі зміною обставин, на які вони були розраховані; • при прямому скасуванні іншим нормативно-правовим актом чи спеціальним актом (рішенням Конституційного Суду); • при фактичному його скасуванні, тобто коли прийнято новий нормативно-правовий акт з цього самого питання, а попередній формально не скасовано. 36. Принципи дії нормативних актів у часі. Принцип негайної дії означає, що кожен закон (НПА) поширює свою дію на віносини, які виникли після початку його дії. Принцип зворотньої сили закону (ретроактивність) — це поширення дії норм певного закону на суспільні відносини, що виникли до набрання ним чинності. Загальним є правило: закони зворотної сили не мають. Це надає визначеності та стабільності суспільним відносинам, адже громадяни у своїх вчинках орієнтуються не тільки на чинні закони, а й розраховують на майбутні. Зворотну силу мають лише ті закони: в яких передбачене надання їм (або окремим статтям) зворотної сили; які скасовують або пом'якшують юридичну, зокрема кримінальну, відповідальність фізичної особи. Принцип переживання закону (ультраактивність) — продовження дії норм закону після втрати ним чинності. Тут старий нормативний акт, скасований новим, ніби "переживає" відведений йому термін. Таке можливо лише за умови, що новий закон продовжує на певний період чинність норм старого закону. 37. Дія нормативних актів у просторі. Чинність нормативно-правового акта у просторі визначається територією, на яку поширюється влада органу, що його видав. Під територією держави розуміється її власна територія (земна поверхня, внутрішні та територіальні води, повітряний простір у межах державного кордону, континентальний шельф) та умовна територія (території посольств, консульств, військові кораблі та відповідні літальні апарати незалежно від їх місцезнаходження, торговельні кораблі у відкритому морі та ін.). Екстериторіальна чинність передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Право екстериторіальності розуміють як порядок, згідно з яким установи або фізичні особи, що перебувають на території іншої держави, вважаються такими, що перебувають на власній національній території та підлягають законам та юрисдикції власної держави. За загальним правилом правом екстериторіальності користуються дипломати та члени їхніх сімей. |