Філософія стародавньої греції. узк. Філософія стародавньої Греції
 Скачать 29.98 Kb.
|
|
Філософія стародавньої Греції Філософія Стародавньої Греції займає особливе місце в історії філософської думки по різноманіттю течій, шкіл і навчань, ідей і творчих особистостей, багатства стилів і мови, впливу на подальший розвиток філософської культури людства. Її зародження стало можливим завдяки наявності міський демократії та інтелектуальну свободу, відділенню праці розумового від фізичного. У давньогрецькій філософії чітко сформувалися два основних типи філософського мислення і мировоздания (ідеалізм і матеріалізм), було усвідомлено предметне поле філософії, було виявлено найважливіші галузі філософського знання. То був розквіт давньої філософської думки, бурхливий сплеск інтелектуальної енергії свого часу. Грецька філософія почала формуватися в VI-V століття до н.е. У її розвитку прийнято виділяти кілька найважливіших періодів. Перший - це становлення, або народження, давньогрецької філософії. На першому плані в цей час перебувала природа, тому даний період називають іноді нутурфілософскім, споглядальним. Це була рання філософія, де людина ще не виділявся в якості окремого об'єкта дослідження. Другий період - розквіт давньогрецької філософії (V - IV століття до н.е.). У цей час почався поворот філософії від теми природи до теми людини і суспільства. То була класична філософія, в рамках якої склались оригінальні зразки давньої філософської культури. Третій період (III ст. До н.е.-IV ст. Н.е.) - це захід сонця та навіть занепад давньогрецької філософії який був викликаний завоюванням Греції Давнім Римом . На перший план тут висунулася гносеологічна та етнічна, а згодом і релігійна проблематика у формі раннього християнства. Становлення філософії Стародавньої Греції Період становлення. Перші елементи філософського мислення проявилися вже в творах давньогрецьких істориків - Гомера, Геродота, Гесіода і Фукідіда. Ними ставилися і піддавалися осмислення питання про походження світу і його розвитку, про людину та її долю, розвитку суспільства в часі. Найпершою філософською школою Стародавньої Греції прийнято вважати Мілетскут. У якій найчастіше звучало ім'я мудреця Фалеса, який зазвичай визнається першим давньогрецьким філософом. На першому місці стояло питання про пошук гармонії в цьому світі. Це була нутурфілософія або філософія природи. Фалес виходив з припущення про те, що все існуюче в світі виникло з води. `Всі з води і все в воду`, так звучав основою теза філософа. Вода у філософській концепції Фалеса є як б основоположним принципом. Фалес був відомий також і як географ, астроном, математик. У число мілесткіх філософів входив також Анаксимандр, учень і послідовник Фалеса, автор філософської прози. Він ставив і вирішував питання про основі світу. Апейрон був як щось безмежне й вічне. Він не знає старості, безсмертний і незнищенний, завжди активний і перебуває в русі. Апейрон виділяє з себе протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле. Їх комбінації дають у підсумку землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе й гаряче) і вогонь (сухе і гаряче). Він вважав, що життя зародилося на кордоні моря і суші з мулу під впливом небесного вогню . Послідовником Анаксимандра був третій відомий представник Мілетськой школи - Анаксимен, філософ, астроном і метролог. Початком всього сущого він вважав повітря. При розрядженні повітря стає спочатку вогнем а потім ефіром, а Згущаючи, - вітром, хмарами і водою, землею і каменем. На думку Анаксимена, душа людини теж складається з повітря. У рамках ранньої грецької філософії помітну роль відігравала школа, пов'язана з ім'ям Геракліта з Ефеса. Він пов'язував все суще з вогнем, який розглядався як найбільш мінливе із всіх стихій світу - води, землі та інших. Світ був, є і завжди буде представляти з себе живий вогонь. Для грецького філософа вогонь не тільки джерело, а й символ динамічності і незавершеності всього сущого. Вогонь розумна моральна сила. Душа людини також вогненна, суха (вогняна) душа - наймудріша і найкраща. Геракліт висунув також ідею Логосу. У його розумінні логос - це якийсь об'єктивний і незнищенний закон світобудови. Бути мудрим - означає жити за Логосу. Геракліт у простій формі виклав основи діалектики як вчення про розвиток всього сущого. Він думав що все в цьому світі взаємопов'язано, і це робить світ гармонійним. По-друге, все в світобудові суперечливо. Зіткнення і боротьба цих начал є головним законом світобудови. По-третє, всі мінливе, навіть сонце кожен день світить по новому. Навколишній світ це річка в яку неможливо увійти двічі. Логос відкриває свої таємниці лише тим, хто вміє міркувати про нього. Піфагор заснував власну філософську школу. Він поставив питання про числовий структурі світобудови. Піфагор учив, що основою світу є число: “Число володіє речами”. Особливу роль піфагорійці відводили одиниці, двійці, трійці і четвірці. Сума цих чисел дає число “десять”, яке філософи вважали ідеальним. У школі еліатів (Ксенофан,Парменід, Зенон) було звернуто увагу на проблему буття та його руху. Парменід стверджував, що буття `нерухомо лежить в межах кайданів найбільших`. Для Парменіда буття не є порок, а являє собою застиглий лід, щось завершене. Ідею нерухомості світу висловлював також і Ксенофан. На його думку, в навколишньому людини Космосі перебуває Бог. Богокосмос єдиний, вічний і незмінний. Зенон з Елеі відстоював тезу про єдність і незмінності всього сущого. У своїх апориях він намагався обгрунтувати відсутність руху. Раняя грецька філософія була представлена також творчістю Емпледокла і Анаксагора. Перший з них висунув положення про чотирьох стилях всього сущого - вогонь, повітря, земля і вода. Рушійними силами світу він вважав Любов і Ворожнечу, які з'єднують або ж роз'єднують ці стихії. Світ не створимо і незнищимо, всі речі постійно міняються місцями. Анаксагор основою всього сущого вважав якісь гомемеріі, які обумовлюють єдність і різноманітність світу. Світом рухає якийсь нус - розум як джерело гармонії єдності. Значне місце в ранній грецької філософії зайняло творчість атомістів (Левкіпп, Демокріт). Демокріт вважав, що одиничні речі тлінні і розпадаються. Сама ж людина, як стверджував Демокріт, стався природним шляхом, без участі Творця. Демокріт був за оцінкою К. Маркса, першим енциклопедичним розумом серед греків. Його не без підстав прийнято вважати родоначальникомматеріалізму в історії філософії. Філософія все більш і більш набувала ознак системи раціонального знання, доповненого мудрістю як осмисленням життєвого досвіду людей. Період розквіту давньогрецької філософії Період розквіту. Період розквіту давньогрецької філософії був пов'язаний з її поворотом від світу природи до світу до теми людини і суспільства. Ця переорієнтація могла відбутися лише в умовах демократії, де вільні громадяни усвідомлювали себе як суверенної особистості. Перехід від нутурфілософіі до антропології і соціальної філософії став можливим завдяки соціально-економічним і духовним передумов у суспільстві. Цей період пов'язується звичайно зі школою софістів, перших давньогрецьких вчителів мудрості (Протагор, Горгій, Антифонт та ін.) Вони внесли великий внесок у розвиток риторики, еристики і логіки. Протагор був викладачем риторики та еристики. Він вчив, що матерія - це основа світу, перебуває в мінливому стані. Протагор вважав, що немає нічого сталого, в тому числі і в людських знаннях. Отже, про все речі можливі два протилежні думки, обидва претендують на істинність. Хіба не буває так, що дме один і той же вітер, а хтось мерзне при цьому, хтось ні? І хто-то не дуже, а хтось сильно?. Піфагор сформулював свою відому тезу: `Людина є міра всіх речей`. Протагор був відомий також і своїми атеїстичними поглядами. За ці судження Протагор був звинувачений у безбожництві і втік з Афін. На відміну від Протагора, Горгій вважав, що в пізнанні все помилково. Він вчив, що нічого не існує, а якщо й існує, то незбагненно. На переконання цього філософа, не можна довести, що буття і небуття існують одночасно. Горгій торкався складні логічні проблеми, пов'язані з пізнанням світу людиною. На переконання Горгія, мова в стані відігнати страх і відвести біду, викликати позитивні психічні стани людей. Антифонт в пізнанні людини пішов далі за інших софістів. Він вважав, що людина повинна дбати насамперед про самого себе, хоча і не забуваючи законів зовнішнього світу. `... Приписи законів довільні, веління ж природи необхідні`, - підкреслював філософ. Антифонт відпустив своїх рабів на волю, а сам вступив зі своєю колишньою рабинею в шлюб, за що був оголошений божевільним і позбавлений громадянських прав. С  офісти займалися логікою і математикою, астрономією, музикою і поезією. Однак їх критикували за релятивізм і словесні хитрощі. Основним завданням своєї філософії Сократ вважав надання допомоги людині в його пізнанні самого себе. Метод дослідження людини Сократом можна назвати суб'єктивної діалектикою. Логічне мистецтво стало в нагоді йому в його житті, адже за незалежні і атеїстичні погляди він був звинувачений в розтлінні молоді і постав перед судом, де йому і знадобилося красномовство для власного захисту. Сократ вважав, що при всьому розмаїтті думок істина все ж єдина і вона осягається за допомогою роздумів. З точки зору Сократа, знати - це мати поняття про що-небудь. Пізнання самого себе є вимогою розуму, адже без цього неможливосамовизначення людини в цьому світі. За допомогою знань можна знайти стриманість, мужність, справедливість. Без наявності цих чеснот неможливе виконання людиною своїх громадських і державних функцій. Основною ж гарантією досягнення істинного знання Сократ вважав наявність у людини совісті як якогось `внутрішнього голосу`. Добро починається разом з поданням і знанням про нього. Тільки знання суті мужності робить людину мужнім. Зло завжди є результатом незнання добра. Він високо оцінював роль хліборобської праці в історії людства, який, на його думку, не губить людей і не руйнує общинний лад життя. Творчість Сократа полягає в тому, що він активно сприяв перекладу уваги філософії з теми природи на тему людини. Сократа по праву відносять до `великої трійці` давньогрецьких філософів, поряд з Платоном і Аристотелем. Російський філософ Н. А. Бердяєв зауважував, що грецька філософія поклала початок європейському гуманізму. Після Сократа в Стародавній Греції існувала школа кініків (Антисфен, Діоген). Її представники вважали основою людського щастя відмова від плотських задоволень, багатства і слави, а метою життя - досягнення незалежності. Найпомітнішою фігурою був Діоген Синопський. Діоген своїм особистим прикладом (за переказами він жив у бочці і ходив у лахмітті) демонстрував аскетичний спосіб життя. Для нього власний спосіб життя і був філософією в дії, яка несла в собі протест проти брехні і лицемірства. Особливе місце у давньогрецькій філософії займає особистість Платона, засновника Академії. Він вважається родоначальником об'єктивного ідеалізму, прихильники якого вважають реальним існування якогось духовного начала, яке породило з себе цей матеріальний світ. «Спочатку є душа, а не вогонь і не повітря ... душа первинна »- вважав мислитель. Світ, в якому існують люди за Платоном, всього лише бліда тіньвід якогось світу ідей. Лише світ ідей являє собою щось незмінне, нерухоме. Це - справжній світ, «світ вічного». Що ж він являє собою? Світ ідей - це якась «занебесной область», яку займає сутність. Цей світ поза простором, він вічний. Ідея - це як би прообраз матеріальних речей, а речі-всього лише відбиток ідей. Наприклад, ідеї будинку відповідає дійсний будинок, ідеї людини-реальне жива істота. Всі ці предмети являють собою з'єднання ідеї з пасивною «матерії» як якимось «будівельним матеріалом». Тут ідея є деміруг (творець) матеріальних речей. У світі ідей існує своя ієрархія, певний покажчик. Верховної серед усіх є ідея блага, на відміну від ідеї зла. Благо джерело істини. Воно - найвища чеснота. Але і матерія грає все ж таки не останню роль. Світ не може обійтися без неї. Розвиваючи вихідну тезу, Платон прийшов до висновку про існування якоїсь світової душі, джерела всього життя. Платон підкреслював, що органи почуттів дають нам відомості лише про недійсності світі. Справжнім і надійним є пізнання розумне. Воно є не що інше, як спогад людської душі про ідеях, з якими вона зустрічалася до вселення в тіло. Вищою частиною душі є розум. Душі безсмертні, і тіло людини є їх тимчасовим притулком. В історії Платон добре відомий соціально-політичним вченням. На його переконання, в державі мають бути три соціальні групи. Перша - це мудрі правителі-філософи. Другу утворюють мужні війни. І третє це землероби і ремісники. На його переконання, така держава буде міцним, оскільки кожен у ньому стане займатися своєю справою. Платон негативно ставився до демократії. Він вважав, що вона являє собою свободу в «нерозбавленому вигляді». На переконання мислителя,ідеальний тип держави - аристократична республіка. Там будуть правити здатні. Він був родоначальником філософського ідеалізму. У творчості Платона давньогрецький ідеалізм постає як світогляд, на грунті якого в подальшому утворюється «єдиний потік ідеалізму». Вершиною у розвитку давньогрецької філософії стала творчість Аристотеля, учня та критика Платона. Цей вельми обдарований мислитель проявив себе в логіці і естетику, в політичній теорії і природознавстві. Аристотель - «сама універсальна голова серед всіх стародавніх греків». «Буття існує, а небуття немає» - так свідчить основний закон мислителя. Основою буття він вважав першу матерію. Проміжним ступенем міжматерією і речами є: вогонь, повітря, вода і земля. За Аристотелем. реальний світ являє собою єдність матерії і форми. Формою усіх форм виступаєБог як якийсь «першодвигун». Аристотель критикував свого вчителя Платона за те, що той розділив суще на дві реальності - світ ідей і світ речей. Тим самим предмети були позбавлені їх внутрішнього джерела, опинившись млявими. Критикуючи Платона, Арістотель намагався поєднати речовий і духовне. Аристотель На відміну від Платона, як би відновлював у правах речі. За Аристотелем розвиток світу являє собою ланцюг перетворень можливості в реальність. Грецький філософ виділив такі категорії, як «сутність», «кількість» і «якість», «час», «місце» та інші. Аристотеля прийнято вважати засновником логіки- науки про способи, формах, і закони мислення. Логіка є знаряддям пошуку знань про світ. Він намагався дослідити економічні відносини в суспільстві того часу. Він був прихильником приватної власності. Від тварин людини відрізняється насамперед тим, що володіє розумом, здатністю думати і пізнавати. Поряд з цим, людина має мова, науку і волю, що робить його здатним знати,спілкуватися і робити вибір. Аристотель відстоював тезу про природність рабства. В його уяві раби - це варвари, що відрізняються від панів пристосованістю до фізичної праці. Форми державного устрою, Аристотель розділив на «неправильні» і «правильні». Умовою існування держави він вважав громадянина як повноправного учасника всіх державних справ. Аристотель відомий також і як засновник біології. Йому належить визначення життя: «... всяке живлення, ріст і занепад тіла, які мають підстави в ньому самому". Планету Земля Аристотель вважав центром світобудови, а кінцевим і вічним джерелом всіх форм життя і руху на ній - Бога. Багатогранна творчість Аристотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Настала епоха еллінізму пов'язана із завоюванням Греції, поступовим кризою підстав рабовласницького суспільства. Період занепаду давньогрецької філософії збігся із занепадом вільної політичної та духовного життя в містах. Інтерес до філософствування значно знизився. Виникло раннє християнство. Найважливішими філософськими течіями в той час були епікурейство, стоїцизм та скептицизм. Еіпкур є найбільшою фігурою в філософії грекорімского періоду. Він у всьому суперечив Демокріту. У своєму вченні про природу Епікур вважав, що ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється. Світ завжди був такий, який він зараз. Відмінність філософії Епікура від Демокріта полягає в тому, що перший ввів принцип відхилення атомів в ході їх руху в порожнечі. У Демокріта ж все спочатку жорстко задано і не передбачає її зміни. Не дивно, що цей філософ став одним з найбільш шанованих для німецького мислителя іреволюціонера Карла Маркса, який щиро мріяти звільнити все людство від стану несвободи. На його переконання, не можна, щоб страх майбутньої смерті заглушав в людині потяг до благополуччя. Задоволення є початком і завершенням щасливого життя. Епікур був прихильником гедонізму, і в зв'язку з цим його творчість може бути визначено як «філософія щастя». Філософ завжди підкреслював, що не можна жити щасливо, не живучи розумно, морально і справедливо. Стоїцизм («філософія порятунку») висловив відчуття ненадійності світу і невизначеності. Ідеалом для стоїків стала людина, яка кориться долі і волі богів. У цьому світі все управляється необхідністю і законом. Маючи початок у часі, світ повинен мати свій кінець. Головним у поведінці людини має стати спокій, незворушність і терпіння. У поданні стоїків, мудрець - це той, хто не бажає щастя і не виявляє ніякої діяльної енергії. Очевидно, що стоїцизм прямо протилежний епікурейство. Якщо для останнього характерна установка на оптимізм і активізм, то стоїки - це прихильники песимізму та апатії. Скептицизм (Піррон та ін) як протягом епохи еллінізму відкидав можливість отримання людиною достовірних знань про навколишній світ. Тому не слід називати речі ні прекрасними, ні потворними, оцінювати вчинки людей як справедливі чи ж не справедливі. До I століття до н.е. проявився еллектіцізм - механічне поєднання різнорідних навчань та ідей, що спиралися на різні системи класичної та елліністичної філософії. У філософії зазвучали міфологічні, релігійні та містичні мотиви, що відобразили велику соціальну катастрофу. |