1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
 Скачать 328 Kb.
|
|
1.Поняття світогляду та його історичні форми та структура Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень про світ, переконань та ідеалів, знань і почуттів, оцінок, через призму яких людина відноситься до дійсності, до інших людей і самої себе. Cвітогляд людини має інтегративний, цілісний характер, а не є простою сумою його складових частин. Разом з тим світогляд не є чимось аморфним, безструктурним: в ньому виділяються відносно самостійні компоненти. До найважливіших з них відносяться: знання, цінності, почуття, переконання, оцінка минулого і віра в майбутнє, воля. Знання — це ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Слід зауважити, що у світогляд входять не, всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєвоважливими для людини. , Цінності — позитивне або негативне відношення до явищ оточуючого світу, яке грунтується на потребах та інтересах людей, культурі певного соціуму. Почуття —- емоційно-чуттєве переживання людиною явищ природи, дій і вчинків інших людей і своїх власних дій. Переконання — інтелектуально-емоційна позитивна оцінка певних ідеалів, норм, дій і вчинків, на які людина орієнтується у своєму житті. Оцінка минулого і віра в майбутнє теж входять в структуру світогляду. Людина живе не лише в «тепер», яке є миттєвістю, а й проектує своє майбутнє, а також оцінює минуле. Воля — психологічна здатність людини підпорядковувати свою діяльність, вчинки свідомо поставленим цілям. Воля — це серцевина особистості, те, що робить людину особистістю. В структуру світогляду варто включити і самосвідомість. Це — один із найістотніших компонентів свідомості, який полягає в усвідомленні себе в якості суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності, в оцінці своїх дій, потреб і інтересів, своїх почуттів, думок, мотивів поведінки та ідеалів, свого становища в природному і соціальному середовищі. Ще раз хочемо наголосити на тому, що світогляд, як і свідомість загалом, має цілісний характер і тому всі структурні елементи світогляду взаємопов'язані між собою і взаємовпливають один на одного. Світогляд має історичний характер. Це означає, що індивідуальний світогляд змінюється на протязі життя окремої людини, а суспільний світогляд еволюціонує з поступом людства. На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія. Міфологія (від грецького «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагу на: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів. Релігія (від. лат.. це— набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога. При вивченні особливостей зазначеного типу світогляду варто мати на увазі, що сучасні світові релігії виникають внаслідок тривалого розвитку попередніх релігійних уявлень (тотемізму, анімізму, язичництва). Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом. Варто також зазначити, що світогляд у певній своїй формі притаманний будь-якому суспільству і будь-якій людині. Причому формування вищого типу світогляду не приводить до повного зникнення попередніх його форм: вони співіснують, хоча історично попередній тип світогляду й відсувається на задній план і виконує підпорядковуючу роль в порівнянні з домінуючою формою. Так, міфологія не зникає з утворенням релігії і філософії і почасти виконує в першій з них чи не найголовнішу роль. Відомо, наприклад, наскільки міфологічним був світогляд радянських людей стосовно проблем «світлого майбутнього», ролі вождів в його створенні і у відношенні до власного народу. Це ж стосується, хоча і в меншій мірі, й інших сучасних суспільств. 2.Сутність міфологічного світогляду та його значення для становлення філософії як науки. Основні риси міфологічного світогляду: – уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була безсилою подолати негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світ; – персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена, "оживлялися" з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, "задобрити", принести жертву тощо; – міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів; – міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою; – людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини. У міру розвтку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особливий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія. Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил. 3. Релігійний світогляд. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Проблематики - ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає ноуменальний світ, не доступний органам чуттів і розуму - в об'єкт надприродного треба вірити. Віра - головний спосіб осягання буття. Релігія відкриває світ ідеальних сутносте -пріоритет духовного над тілесним Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Практичність релігійного світогляду - віра без справ мертва - віра в Бога, надприродний світ надає ентузіазм, життєву енергію, яка надає розумінню світа життєвого характеру. Релігію творить народ - він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступала джерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння - є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами. Для релігії головне обгрунтування досягнення єдності з Богом, як втіленням святості та абсол. цінності. 4. Філософія як теоретична форма світогляду Філософія – теоретичне ядро світогляду, його теоретична форма, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності цих рішень. Всі люди мають світогляд, проте не кожна людина прилучена до філософії (це означає аналізувати, усвідомлювати зв’язки через певну термінологію). Філософій є стільки, скільки філософів, проте існує єдиний теоретичний апарат, який постійно знаходяться в процесі становлення і осмислення. За своїми функціями світогляд покликаний: 1. Вписати людину у світ. 2. Надати їй перших життєвих орієнтирів. 3. Окреслити дійсність у людських вимірах та виявленнях. Основні світоглядні питання (за Кантом): Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина? Рівні світогляду: ■ емоційно-психологічний (світосприйняття): пасивне споглядання людиною світу у формі відчуттів, уявлень, емоцій; ■ пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння): більш активна форма, проявляється в пізнавальному відношенні суб’єкта і об’єкта. 5. ОСНОВНОЙ ВОПРОС ФИЛОСОФИИ Основной вопрос философии - вопрос об отношении сознания к бытию, мышления к материи, природе, рассматриваемый с двух сторон: во-первых, что является первичным - дух или природа, материя или сознание - и, во-вторых, как относится знание о мире к самому миру, или, иначе, соответствует ли сознание бытию, способно ли оно верно отражать мир. Последовательное решение О. в. ф. возможно лишь при учете обеих его сторон. Философы, образовавшие лагерь материализма, признавали первичным материю, бытие и вторичным - сознание и считали сознание результатом воздействия на него объективно существующего внешнего мира. Философы, составившие лагерь идеализма, принимали за первичное идею, сознание, рассматривая их как единственно достоверную реальность. Поэтому, с их т. зр., познание не является отражением материального бытия, а есть лишь постижение самого сознания в форме самопознания, анализа ощущений, понятий, познания абсолютной идеи, мировой воли и т.п. Промежуточную, непоследовательную позицию в решении О. в. ф. занимали дуализм, агностицизм. Прежней философии был присущ метафизический подход к решению О. в. ф., проявлявшийся либо в недооценке активности сознания, в сведении познания к пассивному созерцанию (метафизический материализм), в отождествлении сознания и материи (вульгарный материализм), либо в преувеличении активности мысли, в возведении ее в абсолют, оторванный от материи (идеализм), либо в утверждении их принципиальной несовместимости (дуализм, агностицизм). Только марксистская философия дала всестороннее диалектико-материалистическое, научно обоснованное решение О. в. ф. Первичность материи она видит в том, что: 1) материя является источником сознания, а сознание - отражает материи; 2) сознание - результат длительного процесса развития материального мира; 3) сознание есть свойство и функция высокоорганизованной материи - головного мозга; 4) существование и развитие человеческого сознания, мышления невозможно без языковой материальной оболочки, без речи; 5) сознание возникает, формируется и совершенствуется в результате материальной трудовой деятельности человека; 6) сознание носит общественный характер и определяется материальным общественным бытием. Отмечая абсолютную противоположность материи и сознания лишь в пределах О. в. ф., марксизм-ленинизм одновременно указывает на их взаимосвязь и взаимодействие. Будучи производным от материального бытия, сознание обладает относительной самостоятельностью в своем развитии и оказывает обратное активное воздействие на материальный мир, содействуя его практическому освоению и преобразованию. Человеческое сознание, опираясь на практику, способно к достоверному познанию мира. Вопрос об отношении материи и сознания является О. в. ф., т.к. в силу своей общности охватывает все философские вопросы, определяя не только решение частных проблем, но и характер мировоззрения в целом, дает надежный критерий для различия основных философских направлений. Поэтому научная формулировка О. в. ф. позволяет последовательно провести принципы партийности в философии, четко разграничить и противопоставить материализм и идеализм, решительно отстаивать научное мировоззрение диалектического материализма. 6. Философия и наука Отвечая на вопрос является ли философия наукой необходимо иметь в виду следующие. Наука всегда отвечает на вопрос почему? А философия для чего? В науке человек нацелен на рациональное познание мира в философии на понимание мира с позиции всех идеалов и ценностей. Философия познает мир через человека и из человека. Именно в человеке философия видит разгадку смысла жизни. Наука же познает мир как бы вне человека отрешения от него. В науке действует принцип познания, которые называются принцип верификации (проверяемости) и фальсификации (опровержения) в философии эти принципы не работают. Таким образом, философское научное знание различается существенно, но существовать друг без друга они не могут. 7.Основні концепції походження філософії Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови відмовляються функціонувати, коли мораль, що зросла на основі родових стосунків, вступає у конфлікт не просто з приватним інтересом окремої особи. Між собою стикаються, з одного боку, родова, сімейна мораль, яка являє собою всезагальне начало, але дане в його природній безпосередності, а з іншого — новий, щойно народжений тип всезагального, по відношенню до якого окремий рід, сім'я виступають як дещо часткове — це поліс, держава, всі громадяни якої становлять правове і політичне ціле. Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію, вміщують її у поле насущних смисложиттєвих проблем, стосовно яких неможливо застосувати звичну канву міфологічного світорозуміння та мислення. І не лише виникнення, а й розквіт філософії у ті чи інші історичні періоди, як правило, зумовлений глибокою соціальною кризою, коли людині стає важко, а інколи й неможливо жити за старими зразками, коли попередні цінності втрачають своє значення і гостро постає питання: як бути далі? Філософія витикає з критичного ставлення до традиції, з сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву і спроб звільненої думки охопити нескінченний світ. На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінюваності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Відомий французький дослідник походження філософської думки Ж.-П. Вернан вважає, що новий тип мислення, який привів у VI ст. до н. е. до виникнення зародків давньогрецької філософії і науки, засновується на трьох світоглядних принципах. По-перше, виділилась ідея космічного порядку, яка ґрунтувалась віднині не на могутності бога — верховного правителя, монарха басилевса (як у традиційних теогоніях), а на понятті космосу, який підкоряється закону, правилу (nomos). Nomos встановлює для всіх складових природи елементів (стихій) порядок, відповідно до якого жоден елемент не може здійснити свою владу над іншими. По-друге, нове мислення ґрунтувалося на розвитку математичних, передусім геометричних, уявлень з їх ідеальними об'єктами, умоглядністю, доказовістю, раціоналізмом та логічністю. Незважаючи на те, про що йдеться (про політичні, онтологічні чи космологічні питання), філософське мислення проектує світ у просторові рамки, які більше не визначаються релігійними категоріями високого та низького, небесного та підземного, але створюються симетричними, зворотними співвідношеннями. По-третє, абстрактне філософське мислення стало можливим завдяки тому, що його підґрунтям слугував певний життєво-практичний розум, інструментом якого була мова і який давав можливість впливати на людей, а не перетворювати природу, розум політичний у тому значенні, в якому Аристотель визначає людину як політичну тварину. Проблемою виникнення філософії цікавилися вже деякі античні філософи. Ті чи інші аспекти цієї проблеми притягали до себе увагу Платона й Аристотеля, Діогена Лаєрція й Олімпіодора. Уже Платон помітив психологічний аспект цієї проблеми. Відповідно до Платона, початок філософії в подиві (здивуванні). У платонівському діалозі «Теєтет» сказано: « .саме філософу властиво відчуття . здивування. Воно і є початок філософії .». Цей здогад Платона про евристичне значення емоції подиву розвиває далі Аристотель. Дійсно, відповідно до Аристотеля, люди почали філософствувати, уникаючи незнання. Але для цього вони повинні були досягти знання свого незнання. Адже знання незнання не є те, що дано безпосередньо. Як правило, люди своє незнання не усвідомлюють. Незнання ж, якщо воно не усвідомлено, не може бути і переборено. Перш ніж прагнути пізнати що-небудь, людина повинна усвідомити, що вона цього не знає. А для цього людина повинна відчути стан подиву, здивування. От цей-той емоційний стан, ця здатність дивуватися, дивуватися тому, що звичайно здається самоочевидним, звичним, а тим самим зрозумілим, — психологічне джерело як початку самої філософії, так і того, що люди стають філософами. «Завдяки подиву, — сказано в «Метафізиці» Аристотеля, — люди і тепер філософствують і почали філософствувати вперше». Але подив сам по собі ще не дає ні філософії, ні науки. Наука виникає з подиву лише тоді, коли люди виявляються здатними відкрити справжні причини того явища, що здивувало, а тим самим зняти не тільки ситуацію незнання, але і ситуацію подиву. А для цього потрібно пізнати причини дивного. Аристотель насамперед досліджує питання про сутність філософії. Філософія для нього — це вища теоретична наука. Тому питання про сутність філософії Аристотель зв'язує з питанням про сутність науки. Слова «наука» в Аристотеля, зрозуміло, немає. Він говорить «епістеме». Але ототожнити ці два терміни — «наука» і «епістеме» — можливо тому, що однією з головних особливостей знання на рівні «епістеме» є можливість навчання — не на рівні передачі навичок (таке навчання можливо і на нижчому рівні досвіду), а на рівні передачі інформації про причини і початки досліджуваного. Аристотель розумів під наукою знання, що виходить за межі звичайних почуттів (цим наука відрізняється від сприйняття), знання причин (цим наука відрізняється від досвіду), знання заради нього самого, а не заради якої-небудь практичної вигоди (цим наука відрізняється від мистецтва). |