1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
 Скачать 328 Kb.
|
|
17. Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 pоки до н. е.). Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу. Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей. 19. Геракліт з Ефеса зробив якісно но¬вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо¬рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”. Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве¬личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо¬лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит¬тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко¬стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во¬рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей. За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле¬жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд¬рості людини й мета життя філософа. Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння: 1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу. 2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу. 3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь. 20. Загальна характеристика елліністичної філософії У ІІІ ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер— щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм. Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками— Сенека (І ст. н.е.) Марк. Авреяій. (ст.н.е.) .С-кади вважала», що у світі панує невблаганна необхідність » немає можливості протистояти їй, людї.на цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність. Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі — байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності — значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість. Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини— атараксія, яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, — зазначав він, -- є початком і кінцем щасливого життя». Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом — все те, що породжує страждання. Щастя — в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. Отже, філосфський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага"— нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність — міцні і мають цінність для мудреця. 21. Атомістика Демокріта Діючи в напрямку пошуку першопочатків, як натурфілософи, спираючись на наївний числовий атомізм піфагорійців, і відштовхуючись від неможливості небуття і множинності у елеатів, Демокріт створює вчення про атоми – неподільні першооснови. Основні положення атомістики Демокрита: 1. З нічого нічого не буває: ніщо з того що є, не може бути знищено.Всяка зміна є тільки з'єднання і поділ частин. 2.Ніщо не відбувається випадково, але все відбувається по деякій причини і необхідності. 3.Нічого не існує, крім атомів і порожнього простору, все ж інше є думка. 4.Атоми невидимі оком, нескінченні в числі і нескінченно різні за формою. 5.Різниця всіх предметів залежить від відмінності їх атомів в числі, величині, формі і порядку. Якісної відмінності атомів не існує. Атоми не мають «внутрішнього стану»; вони діють один на одного за допомогою тиску і удару. 6.Душа складається з дрібних, гладких і круглих атомів, подібних атомам вогню. Ці атоми самі рухливі, від їх руху,проникаючого через все тіло, відбуваються всі явища життя. Усі тіла за Демокрітом складаються з будь-якого великого, але кінцевого числа атомів. Атом - центральне поняття теорії Демокріта. Атом, дослівно, те, що неможливо розрізати,розсікти. Саме пояснення фізичного світу розуміється атомістами як вказівка на механічні причини всіх можливих змін у природі. Всі зміни розуміються як результат руху атомів, їх з'єднання і роз'єднання, причому якості предметів, які чуттєво сприймаються, пояснюють тільки формою, порядком і розташуванням атомів. Характерною особливістю античного атомізму як методу збирання цілого з частин є те, що при цьому ціле не мислиться як щось дійсно єдине, що має свою особливу специфіку, яка не зводиться до специфіки складових його елементів. Він мислиться як складене, а не як ціле у власному розумінні слова. Демокріт не визнає якісної своєрідності новоутворення (суміші - міксіс), за що його критикують Платон і Аристотель. 22. Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го¬стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю¬дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го¬ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко¬го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від¬носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви¬значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го¬ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення. Сокра¬та вважають засновником автономної філософської етики. Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії. 23. Єдність та відмінність софістичної філософії та філософії Сократа. Поняття релятивізму. Блискуче володіючи мистецтвом спору, Сократ принципово протиставляв себе софістам-суперечникам, а свої бесіди – софістичним спорам та словесним сперечанням. У їх поглядах на світ було як спільне, так і принципово відмінне. Спільним було прийняття ідеї Протагора про людину як „міру” усіх речей та уявлення про центральне питання філософії як питання про сутність людини, її місце та призначення у світі. Сократ і софісти не погоджувались у питанні існування об’єктивних істин. Софісти вважали, що достовірних людських знань та об’єктивних істин немає. Сократ же вважав, що завжди є дещо, що об’єднує людей та може бути виражене єдиним поняттям або ідеєю, тобто об’єктивні істини існують і можуть бути пізнані. Процес та „технологія” філософської бесіди у софістів та у Сократа також кардинально відрізнялись.Софістичний спір націлений на досягнення зовнішнього ефекту перемоги над опонентом; при цьому софіст-суперечник, ігноруючи сутність справи та заперечуючи об’єктивний характер істини, користується різноманітними словесними хитруваннями та вивертами. Для Сократа ж бесіда – це діалогічна форма обговорення відповідного предмету та пошуку істини. Спосіб вести бесіду, обраний Сократом, оснований на діалектиці. Діалектика для Сократа – це філософське мистецтво вести розмірковування. Діалектик – це той, хто уміє ставити питання і давати відповіді. Ті, хто веде бесіду, прагнуть прояснення проблеми, що постала, пошуку істини. У софістів же „діалектика” стала мистецтвом спору – еристикою, риторичним мистецтвом переконувати, технікою словесної еквілібристики, тим, що ми нині називаємо маніпуляцією. Еристик, відстоюючи свою правоту, будь-якими засобами заперечує іншу точку зору. Для нього важлива не істина, а перемога у спорі. Релятивізм (з грецької - релятивний, відносний) - теоретико-пізнавальна концепція, яка виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Релятивізм використовується в софістиці в якості вихідної гносеологічної позиції, що дозволяє при вмілому, навмисно неправильному побудованому міркуванні, майстерно виданому за істинне, ввести людину в оману. Прикладом такої хитрої виверти є софізми і зокрема стародавній софізм "Рогатий": "Те, що ти не втратив, ти маєш, чи ти не втратив роги; отже, ти їх маєш". 25, 26,27. Вчення про ідеї, суспільство та пізнання в філософії Платона. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", – фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання – це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу – метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона".Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота якої в мужності, – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива. бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. 28. Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри¬тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв'язків з ото¬чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов'язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива¬ються індивідууми. Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут¬ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність. Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме¬тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета. Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, - значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. 29. Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив¬ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред¬мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са-мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу. Арістотель ділить суті на нижчі і вищі. Нижчі суті складаються з матерії і форми. Матерія у Арістотеля, також як і у Платона, - це первинний матеріал, потенція речей. Надає ж матерії актуальний стан, тобто перетворює її з можливості в дійсність, форма. Таким чином, Арістотель поняття ідеї замінює на поняття форми. Форма - це активний початок, початок життя і діяльності. Чисті форми - ідеальні суті. Найвищою суттю Арістотель вважає чисту, позбавлену матерії, форму - Перводвигатель, який служить джерелом життя і руху усього Космосу. Відповідно до вчення про суть, Арістотель проводить класифікацію причин буття, виділяючи чотири види причин : 1. Матеріальні, то, з чого складаються речі, їх субстрат. 2. Формальні, в яких форма проявляє себе, утворюючи суть, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є. 3. Діючі або такі, що роблять - рухи, що розглядають джерело, і перетворення можливості в дійсність, енергетична база формування речей. |