1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура

• Название: 1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
• Анкор: modul_filosofiya_1-5.doc
• Дата: 04.08.2018
• Размер: 328 Kb.
• Имя файла: modul_filosofiya_1-5.doc
• Тип: Документы; #22477
• страница: 6 из 7

51. Концепція суспільного прогресу Гегеля.

Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля¬дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну¬ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при¬нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.

62.Києво-Могилянська Академія як перший в Україні центр професійної філософії.

Видатну роль у духовному відродженні українського народу за часів Російської імперії відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольнила освітні потреби Росії та Білорусії. Філософія вивчалася 2-3 роки, при чому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислітелів, як античності,середньовіччя ,так і Нового часу. Серед діячів академії 17-18 ст. провідне місце у розвитку філософської думки посідали І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Бужинський та ін.
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мі¬рою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філосо¬фію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи перекона¬ними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шля¬ху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'єм¬ним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів.

Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невід-дільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.

Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Ети¬ка поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася об-грунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спря¬мованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досяг¬нення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання за¬доволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і ду¬ховних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і не-статки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитив¬ну моральну оцінку.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії про¬блемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріо¬ритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхід¬ності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у роз¬виток філософії права.

68. Сутність та структура свідомості.

Свідомість – одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об”єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість мозку, регулятор свідомої діяльності, поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю (самопізнання, самооцінка, самокерування).

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

Логічна структура когнітивної діяль­ності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мис­лення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і па­м'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відобра­ження об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інте­ресів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень не­свідомого. Сьогодні це визнала більшість вчених. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові по­чуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. До несвідомого зараховуються також автоматизми й інтуїція, які можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Під автома­тизмами розуміють складні дії людини. Первинно утворюючись під кон­тролем свідомості, в результаті довгого тренування та багаторазового повторювання, вони набувають несвідомого характеру.

Завдяки включенню несвідомого до психічної діяльності, на думку вчених, навантаження на свідомість зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини. Сучасна наука оперує і по­няттям підсвідомого. Це особливий пласт або рівень несвідомого. До нього включаються психічні явища, пов'язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

Одним із перших в історії науки розв'язати проблему співвідношен­ня свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд (1856—1939). Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань). Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідомому (А.Шопенгауер, Е.Гартман, А.Бергсон та ін.). Разом з тим багато філософських течій на противагу Фрейду, дійшли висновку, що у поведінці людини, її практичній і пізнавальній діяль­ності провідну роль відіграє все ж таки свідомість. Несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами психіки людини, вони взаємо­діють між собою, активно впливаючи одне на одного. Несвідоме містить у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспекти людської життєдіяльності та творчих дій суб'єкта.
69. Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.

Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це прин­цип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні озна­чає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Отже, підкреслимо, що елементи і рівні структури суб'єктивної ре­альності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю інди­віда, буттям тощо.

Отже, ми дійшли висновку, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації й відтворення.

70. Антропосоціогенез - це процес становлення і розвитку людини, як соціальної істоти суб'єкта свідомості і діяльності, частина біологічної еволюції, яка призвела до появі виду Homo sapiens.Фундаментальним відзнакою стада тварин від людського суспільства є наявність в людському суспільстві формуються свідомістю людей соціальних законів.

75. Діалектика як концепція розвитку.

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Що таке розвиток? Розвиток — це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвит­ком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до самору­ху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діа­лектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з само­руху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

Що ж таке рух? Рух — це будь-яка зміна, це внутрішньо пов'язана єдність буття й небуття, тотожності й відмінності, стабільності й плин­ності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Тому розвиток можна вважати вищою формою руху.

Діалектика як теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Що таке зв'язок? Поняття зв'язку відбиває взаємообумовленість речей і явищ. Є багато видів зв'язків. Вони класифі­куються залежно від ознак, які кладуться в основу тієї чи іншої класи­фікації. Наприклад, залежно від рівня організації і форм руху матерії, зв'язки можуть бути фізичні, хімічні, біологічні та суспільні. Суспільні зв'язки у свою чергу можуть бути виробничі, класові, національні, ро­динні, групові, особисті тощо. Зв'язки можуть бути об'єктивними і су­б'єктивними, внутрішніми і зовнішніми, суттєвими і несуттєвими, про­стими і складними, необхідними і випадковими, причинними і наслідковими, сталими і несталими, постійними і тимчасовими, прямими і опо­середкованими, повторюваними і неповторюваними тощо. Зв'язки мо­жуть бути одиничними, загальними і всезагальними. Зрозуміло, що дуже важливими для науки і практики є закономірні зв'язки, їх пізнання.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття взаємодія, що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинні­стю" взаємно зумовлених субстанцій.

У світі існують тільки речі, їхні властивості й відношення. Кожна річ має свої властивості, котрі є її певними відношеннями з іншими речами. Річ має здатність бути самою собою й іншою, залежно від її зв'язків із зовнішнім світом. Тобто річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей або лише через зіставлення з інши­ми речами. Звідси випливає висновок про філософську вагомість такої категорії, як відношення, котра характеризує взаємозалежність елементів певної системи.

77.Пізнання як предмет філософського аналізу.

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання). Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов´язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини. Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов´язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування філософії є наслідком розв´язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього.

78. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Зміна уяв про суб’єкта пізнання.

Суб’єкт пізнання – це джерело, носій активності, спрямованої на об’єкт. Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.

Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів.

79.

80. Форми чуттєвого та раціонального рівня пізнання.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому й раціональному. З точки зору емпіризму, матеріалізму - історично і логічно першим ступенем пізнавального процесу є чуттєве пізнання. Воно безпосередньо включене в матеріально - чуттєву діяльність людей і пов'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом. Його форми: 1) Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні предмети. 2)Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує пізнавальну та регулятивну фун-ї. Сприйняття зароджується і існує у свідомості як форма активного синтезу різноманітних проявів предметів і процесів, яка нерозривно пов'язана з іншими актами пізнавальної діяльності. Саме тому процес сприйняття носить активний і творчий характер. 3)Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ предмета, який відсутній, але ми його вже бачили. Раціональне пізнання, логічне мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання. Мислення - це активний процес пізнавальної діяльності свідомості. Воно діє на тому рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю. Мислення спирається на результати чуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Мислення - це цілеспрямоване, опосередковане і узагальнене віддзеркалення у свідомості людини істотних властивостей і стосунків дійсності. Мислення здійснюється в трьох основних формах: поняття, судження і висновки. Поняття - це форма думки, в якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і стосунки дійсності. Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв´язки. З понять та суджень складається умовивід, який є рухом від одних понять до інших і відображає процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід — форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження. Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум. Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання. Раціональні форми пізнання неможливі без форм чуттєвого пізнання. Звідси вони черпають початковий матеріал. У свою чергу, на рівні людської свідомості чуттєве пізнання перебуває під впливом раціонального пізнання.