1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
 Скачать 328 Kb.
|
|
30. Основні риси філософії Середньовіччя Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст. У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти¬ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре¬цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі¬стичний та містичний напрями. Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри¬чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа¬ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви¬рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг¬нення Божих істин. Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про¬блеми, об'єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч¬них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де¬які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан¬ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава¬лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по-яснювати догмати Святого Письма. Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання. Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен¬ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя. Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо¬гослов'я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо¬гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди¬сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі¬ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови¬ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо¬софського каменя». 31. Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам. Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви. 34. Основні риси філософії Відродження Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови - нові нау¬кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак¬терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю¬дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми. Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди¬на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж¬ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків. У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан¬цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля¬ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри¬йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль¬тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри-стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними. Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре-презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан¬нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру-вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.). Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на¬був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли. Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на¬прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре¬формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них. 36. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін) Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження. Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформатор¬ського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві¬дуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він ви¬ступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Свя¬те Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично¬го панування, підпорядкувала її світській владі. Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відріз¬нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа¬сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва¬жати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа». Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху орга¬нічно пов'язані з філософськими ідеями епохи Відродження й по¬лягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви. 37. . Натурфілософія доби Відродження. Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфіло¬софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специ¬фіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософ¬ських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософсько¬го напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших по¬статей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін. Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево¬люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польсь¬кого вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд¬ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все-світу та самої себе. Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч¬чя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхли¬вий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме сві¬тоглядну основу Нового часу. 38. . Передумови та основні риси філософії Нового часу. Історичними передумовами формування філософії Нового ча¬су є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експери¬ментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні на¬дбання епохи Відродження. Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами ме¬тодології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний за¬сіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя. В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм. Емпіризм проголошує, що наукове пізнан¬ня отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не¬має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб'єкта пі¬знання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро¬зуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха¬рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в роз¬робці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його пред¬ставниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продук¬тивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, ме¬дицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислен¬ня сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпірично¬го матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізич¬ний характер. Це була ознака тогочасної філософії. 41. Емпіризм - напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон. Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США). Серед численних філософських питань, над якими працював Бекон протягом життя, провідне місце посідає проблема могутності людського знання й експериментального дослідження природи. Виступивши провісником нової науки, Ф. Бекон започаткував емпіризм як методологічний напрям у науковому пізнанні. Філософ прагнув звільнити людський інтелект від влади фальшивих теорій і необґрунтованих фактів, спрямувавши його на неупереджене дослідження бутя. Основні погляди Ф. Бекона Головне покликання філософії - пізнання природи й опанування її силами; - для опанування силами природи необхідно розробити новий метод - метод індукції; - існують "привиди" ("примари"), які перешкоджають людині отримати істинне знання: "привиди роду" пов'язані з недосконалістю самого людського розуму. Розум домішує до природи речей свою природу; "привиди печери" - неправильне виховання, погані звички; "привиди площі" - породжуються спілкуванням; "привиди театру" - сліпа віра в авторитети; - існують три шляхи пізнання: "шлях павука" - спроба людського розуму виводити істини самого себе; "шлях мурахи" - нагромадження голих фактів; "шлях бджоли" - перетворення емпіричних фактів на наукову істину. Основні погляди Дж. Локка Критикує теорію "вроджених ідей". "Вроджених ідей немає", а людський розум на початку - tabula rasa (чиста дошка, на якій досвід пише свої письмена); усі людські знання мають досвідне походження; усі чуттєві якості поділяються на первинні та вторинні. Первинні - об'єктивні якості (протяжність, фігура, рух, вага тощо), вторинні - суб'єктивні (колір, запах, смак, звук тощо); людині притаманні природні права, які є даром Божим усьому людству, - право на життя, свободу і власність; власність - результат особистої праці людей; саме власники становлять основу суспільного життя й держави; "головною метою вступу людей до суспільства є прагнення мирно й безпечно користуватися своєю власністю, а головним знаряддям і засобом для цього слугують закони". 42. .Концепції суспільної угоди та громадянського суспільства в філософії Нового часу (Т.Гоббс, Дж,Локк). Томас Гоббс у своєму трактаті «Левіфіан,або матерія,форма і влада держави,церковного і громадянського» вперше,мабуть, виклав теорію суспільного договору у визначеній,чіткій і раціональній формі. На думку Гоббса, появі держави передує так називане природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої свободи людей, рівних у своїх правах і можливостях. Люди рівні між собою і в бажанні панувати, володіти тими самими правами. Тому природний стан для Гоббса є в повному розумінні "стан війни всіх проти всіх ". Абсолютна воля людини - прагнення до анархії, хаосу, безперервна боротьба, в якій виправдується й убивство людини людиною. У цій ситуації природним і необхідним виходом стає обмеження, приборкання абсолютної волі кожного в ім'я блага і порядку всіх. Люди повинні взаємно обмежити свою волю щоб існувати в стані суспільного миру. Вони домовляються між собою про це обмеження. Це взаємне самообмеження називається суспільним договором. Обмежуючи свою природну волю, люди разом з тим передають повноваження по підтримці порядку і нагляду за дотриманням договору тій чи іншій групі або окремій людині. Так виникає держава, влада якої суверенна, тобто незалежна ні від яких зовнішніх чи внутрішніх сил. Влада держави, за переконанням Гоббса, повинна бути абсолютною, держава вправі в інтересах суспільства в цілому застосовувати будь-які примусові заходи до своїх громадян. Тому ідеалом держави для Гоббса була абсолютна монархія, необмежена влада по відношенню до суспільства. Дещо інші погляди мав англійський мислитель XVII ст. Дж.Локк(1632-1704). У роботі "Два трактати про державне правління" він висуває інший погляд на первісний, природний стан людини. На відміну від Гоббса з його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної рівності і готовності слідувати розумним природним законам. Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції віддати уряду, що покликаний забезпечити подальший розвиток суспільства. Так досягається суспільний договір між людьми, так виникає держава. Основна мета держави - захист природних прав людей, прав на життя, свободу і власність. Легко помітити, що Локк істотно відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну владу держави над суспільством і людьми. Локк акцентує увагу на інше: люди віддають державі лише частину своєї природної свободи. Держава зобов'язана захищати їх природні права на власність, життя, волю. Чим більше прав у людини, тим ширше коло її обов'язків перед суспільством. Держава при цьому не володіє абсолютною довільною владою. Суспільний договір припускає, на думку Локка, і відповідальність держави перед громадянами. Якщо держава не виконує свого обов’язку перед людьми, якщо вона порушує природні свободи - люди вправі боротись проти такої держави. Локка часто називають у числі основних теоретиків демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна монархія, в якій втілена рівновага інтересів особи і держави. |