1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
 Скачать 328 Kb.
|
|
81.Наука як специфічна форма пізнавальної діяльності. 82. Емпіричні методи пізнання Емпіричний рі¬вень дає знання про явище. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводять¬ся експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт. На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, жи¬вому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулю¬ються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсно¬сті в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначи¬ти ступінь загальності та застосованості одержаного знання. Емпіричне дослідження, ви¬являючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стиму¬лює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Теоретичний рівень дає знання про сутність (пред¬мета або явища). На теоретичному рівні створюються систе¬ми знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Основною формою теоретичного рівня є наукова теорія. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб"єкт за до¬помогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньо¬му досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вира¬ження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання ново¬го знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпі¬ричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпірич¬ному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей. Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та кон¬кретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояс¬нення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпі¬ричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпірично¬му ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично. 83.Форми наукового пізнання (факт, проблема, гіпотеза, теорія) Наукове пізнання — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнан¬ня. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, зако-номірності дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1) підсумовуван¬ня досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення про¬блем. Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістов¬них елементів: знання про незнання і передбачення можливості науково¬го відкриття. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і оману. Проблема є джерелом роз¬витку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку науко¬вого пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповно¬го, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної пробле¬ми або для усунен¬ня суперечностей між теорією та даними експериментів шляхом прове¬дення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в нау¬кову теорію або замінюється новою гіпотезою. На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалек-тичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це на¬уково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези, є знан¬ням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логіч¬ною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії – пояснення та передбачення. Усі ці форми наукового пізнання діалектично взаємопов”язані, і взаємо обумовлюють одна одну. 84.Проблема істини в філософії. Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна. Істина — адекватна інформація про об´єкт (ним може бути і сам суб´єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього, і підтверджена практикою. Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття об´єкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бути фактичним (за змістом) і логічним (пов´язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об´єкта і суб´єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об´єкта, існують й інші концепції. Є два різновиди істини: абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність предметів, явищ і не може бути спростована. Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється. Критерієм істини має бути практика. Вона різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Практика історично розвивається, а тому виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Форма практики – міра засвоєння предмета:наукова; соц-політична; виробнича. Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний. За звичаєм слово "правда" пов'язують з поняттям "істина", протиставляючи їх "вимислу" і "обману" ("брехні", "нещирості"). При більш близькому розгляді виявляється, що залежність тут дещо інша: правда хоч і близька за змістом до істини, але не тотожна їй. Правда — це знання, частина якого не підлягає доведенню і перевірці через його неповноту або наявність в ньому елемента суб'єктивного. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. |