1. Поняття світогляду та його історичні форми та структура
 Скачать 328 Kb.
|
|
43.Проблема становлення громадянського суспільства в Україні Існує кілька соціокультурних проблем, які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу, оскільки без їхнього розв'язання неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не може до кінця зреалізуватися людська гідність. Найперша серед них, засаднича, - це конституційне закріплення системи політично відповідальної влади, найдоцільніше - парламентсько-президентської демократії, за якої уряд найбільшою мірою залежить від волі виборців. Сюди ж прилягає й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики, адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв'язання питання "влада-опозиція", чітке унормування їх стосунків за європейським зразком: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, постійний суспільний діалог на усіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей (телебачення, радіо, преси тощо). Постійного суспільного дискурсу вимагає і соціально-економічна спрямованість держави. Найбільш важливими є питання середнього класу. На наше переконання, саме цей клас повинен стати в Україні визначальним, панівним у суспільстві. І йдеться не лише про дрібних підприємців та працівників фінансово-банківської сфери, а про представників найбільш масових професій: кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, науковців, викладачів технікумів та вузів, середньостатистичного селянина, праця яких має оцінюватися адекватно, так, як і є сьогодні у Європі. Ще одна життєво важлива проблема - створення системи соціального партнерства. Вона включає взаємодію уряду, підприємців і найманих робітників, постійно діючий дискурс стосовно нагальних і найбільш гострих проблем сьогодення. Сьогодні актуальними темами такого дискурсу є різке і одномоментне майнове розшарування, походження статків вітчизняних олігархів, зниження життєвого рівня пересічного українського громадянина (а це понад 90 % усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як результат, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі - це проблеми, що різко загострилися останнім часом: житла, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, а також прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, тінізації економіки, тяжкої і специфічної за українських реалій екологічної ситуації та проблема депопуляції і т. ін. 44.Проблема свободи і необхідності в філософії Спінози Вчення Бенедикта Спінози про природу хоча й стало основним змістом його системи, але самим розглядалося лише як відправний пункт вчення про етику. У моральному вченні на передній край висувалася проблема свободи, на людину поширювались закони механістичного визначення, заперечувалась свобода й доводилась необхідність усіх без винятку дій людини. Позитивним у вченні про свободу є встановлення діалектичного зв'язку між свободою та необхідністю, але обмежується свобода лише пізнанням необхідності, оскільки розумілась як виразне та чітке уявлення про те, що необхідне. У такому розумінні, з позиції Бенедикта Спінози, найбільш вільним є усунений від життя та практики мудрець, основний зміст життя якого є «інтелектуальна любов до Бога» чи пристрасть до пізнання природи. Таке розуміння свободи абстрактне, антиісторичне, відірване від різноманіття суспільного та особистого життя. Серед проблем філософії, що розроблялись, значне місце займають проблеми релігії. І хоча закладено основи наукової критики Біблії, релігійних забобонів та марновірства, навряд чи можна вважати Бенедикта Спінозу атеїстом, швидше — антиклерикалом. У XVII ст. атеїзм ототожнювався з аморалізмом, тому Бенедикт Спіноза не визнавав своє вчення ні атеїстичним, ні антирелігійним, критикував усі офіційні релігії й водночас закликав до справжньої релігії, яка б означала найбільшу моральність та ґрунтувалась би на максимально достовірному знанні. 46. В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на ме¬жі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мисли¬телями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Геґель, Л. Фейєрбах. Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Ні¬меччина на той час значно відставала від інших країн в економіч¬ному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах фео¬дального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революці¬ями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дво-рянством, а з іншого — об'єктивно була зацікавлена в об'єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин. Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своє¬рідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію ро¬зуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї со¬ціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогут¬ність науки тощо. Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представ¬ників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб'єктив¬ним, Шеллінг і Геґель — об'єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філо¬софських системах німецьких мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філо¬софський напрям. При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від¬різняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успад¬кований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діа¬лектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання пере¬творити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і ка¬тегорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми істо¬ричного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістич¬ного ставлення до людини, ЇЇ активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософсь¬ких ідей1. Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для ви¬окремлення ЇЇ як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії. 47..У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін.Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей (у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світПодібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. Трансцендентальні ідеї Кант поділяє на три види. 1. Світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб'єкта; це мікросвіт людського "Я". 2. Світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу. Це макрокосмос: природа, космічна цілісність, "людина в природі". 3. Світ теологічних ідей, де фіксуються абсолютна єдність усіх предметів взагалі: вони вводять людину у світ віри, в якому центральне місце відведене поняттям Бога та безсмертя душі.Далі Кант сформулює досить складну концепцію суперечностей – антиномій, які з необхідністю виникають у людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються в нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного, застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза). Згідно з Кантом, і тезу, і антитезу можна довести однаково успішно.У вченні про антиномії, можливості виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки, Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визнає їхнє існування лише в людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їхнього теоретичного вирішення.Отже, Кант поставив надзвичайно важливі проблеми в дослідженні структури пізнавального процесу, багато з яких лишаються актуальними і в наші дні. Саме в полеміці з Кантом народились філософські концепції Фіхте, Шеллінга, Гегеля. 48. Перш ніж говорити власне про проблеми гноселогії Канта, слід розглянути деякі аспекти його вчення про знання. Знання, з його точки зору, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості і через свідомість. Судження можуть бути аналітичними, коли предикат (логічний присудок) не дає нового значення, та синтетичними, коли предикат не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Синтетичні судження, в свою чергу, можуть бути апостеріорними, коли є мислимий зв'язок між суб'єктом та предикатом і виявляється він у досвіді і через досвід. Другим видом синтетичних суджень є судження апріорі, тобто такі, де зв'язок між суб'єктом та предикатом не засновується на досвіді.Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними. Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання.Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом останнього, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. 49. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень.Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання. Чисте поняття, на думку Канта, містить у собі лише форму мислення про предмет взагалі. Ці поняття і є категоріями філософії. Кант подає категорії за такою схемою: 1. Кількості: єдність, множина, цілокупність. II. Якості: реальність, заперечення, обмеження. III. Відношення: присутність та самостійне існування, причинність та залежність, спілкування.IV. Модальності: можливість – неможливість, існування – неіснування, необхідність – випадковість.Вказаними категоріями, підкреслює Кант, володіє кожна людина, оскільки вони становлять структуру людського пізнання. Самі ж категорії не є знаннями, а лише формами мислення, які з наочних уявлень утворюють знання.Кант наводить такий приклад: вранці ми вийшли в садок, доторкнулись до каменя, відчули, що він холодний і вологий, вкритий росою. Сформували емпіричне судження сприйняття: камінь холодний та мокрий від роси. Потім сонце нагріло камінь, він став сухим і теплим. Ми створили нове судження, застосувавши категорії розсудку: загальне, причина, необхідність – сонце є причиною теплоти. Тим самим ми чуттєве сприйняття підвели під категорії причини, загального та необхідного. Кант робить висновок, що в процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Отже, закони науки є не відображенням дійсності, а результатом конструктивної діяльності мислення, категорії розсудку. Мислення може знайти в природі лише те, робить висновок Кант, що дозволяють його апріорні категорії. Цей висновок Кант кваліфікує як "копернікіанський переворот у філософії", оскільки не знання мають узгоджуватись з дійсністю, як вважалося раніше, а дійсність як предмет знання має узгоджуватись з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до будь-якого досвіду. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом.Розум, наголошує Кант, ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду та на досвід взагалі, а завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку, щоб надати їм всезагального та необхідного характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму – це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню сприймання, чуттєвого досвіду. 50. Загальна характеристика діалектичної філософії Г.Гегеля Гегель створив систематичну теорію діалектики, центральними поняттями якої є теза, антитеза та синтез (у Гегеля ці поняття називаються по-іншому). Ключові поняття Гегелівської діалектики: Правдиве є цілим: Тільки ціле є правдивим, а окремі речі - моменти цілого та і окремо взяті є неправдивими. Гегель вважає, що антитеза перебуває в тезі, оскільки обидва поняття співвідносяться до чогось вищого, спільного. Для цього потрібний прохід через інше. Отже, окреме існує тільки тому, що існує інше, разом із яким складає цілісність. Противаги: В стані синтезу противаги між тезою та антитезою нейтралізуються. Вони одночасно зникають, залишаються та переходять на вищий рівень. Діалектика в мисленні та бутті: Для Гегеля діалектика є не тільки методом мислення, але й формою, в якій розвивається все буття. При цьому, діалектичний саморух нашого мислення та діалектичний саморух буття - по суті один і той самим процес. Єдність та боротьба протилежностей: Буття складається із багатьох протилежностей. Протилежності - рушійна сила, а рух - передумова існування, наприклад, потреба людської істоти. Потреба — суперечливість між існуючим та бажаним станом. Із цієї суперечливості виникає людська дія. Кількісне та якісне: Констатація переходу від кількісних змін до якісних. Наприклад, вода не перестає буди рідиною доти, доки вона має температуру від 0 до 100 градусів. Нижче нуля вона стає твердою, а вище — набуває газоподібної форми. Розвиток від нижчого до вищого: в еволюції спостерігається розвиток від простіших структур до складніших. Заперечення заперечення: розвиток відбувається як заперечення заперечення (негація негації). Певний стан негується, який в свою чергу негується через новий стан, але таким чином, що попередній стан відновлюється, хоча в кількісно або якісно зміненій формі. Діалектика панування та кріпацтва: Приклад, який, можливо, надихнув Маркса. Теза свідомості поєднується із антитезою іншої свідомості. Обидві об'єднуються в битві, в якій йдеться про визнання. Синтеза - самосвідомість, проте, хазяїн та слуга залишаються. Не існувало б сенсу, який один другого вбив. Слуга сильніший пізніше, оскільки він є ближчим до природи. «Опрацьовуючи» природу, він стає хазяїном над нею та над своєю служницькою натурою. Він може досягти справжньої свободи, якщо повстане проти свого хазяїна. Синтезою цієї діалектики є свобода. Оскільки світова історія походить із абсолютного духу, який є вільним, розвиток подій можна пов'язати зі свободою. Маркс виводить із цього ідею класової боротьби. |