Санаторно - курортный комплекс Украины. курсовая. Географічний аналіз санаторнокурортного комплексу України
 Скачать 2.46 Mb.
|
|
1.3. Організація та функціонування санаторно-курортного комплексу України Сьогодні сфера санаторно-курортного забезпечення в Україні являє собою надзвичайно важливу складову систему соціального захисту населення, особливо соціального захисту дітей, місією та функціональною спроможністю суб’єктів управління з реалізації завдань державної соціальної політики в галузі охорони здоров’я, охорони дитинства, освіти, соціального захисту тощо. Питаннями забезпечення санаторно-курортного лікування різних категорій населення займаються різні суб’єкти державного управління – Міністерство охорони здоров’я, Мінсоцполітики, Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності, інші центральні органи влади та органи місцевого самоврядування. Указані суб’єкти беруть активну участь в організації санаторно-курортного забезпечення населення, а деякі з них здійснюють безпосередньо управління відомчою мережею закладів, отримуючи фінансування за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів [5]. Правові, організаційні, економічні та соціальні засади розвитку санаторно-курортної діяльності в Україні забезпечує Закон України «Про курорти», Концепція розвитку санаторно-курортної галузі й відповідні регіональні програми. Ці документи регламентують функціонування санаторно-курортного комплексу, раціональне й економне використання природних лікувальних ресурсів та їх охорону, декларуючи доступність лікування для громадян усіх вікових груп, інвалідів, ветеранів війни та праці й ін. Але моніторинг природних лікувальних ресурсів і природних територій курортів в Україні практично не ведеться, на відміну від розглянутих країн, окрім тих курортів, на яких знаходяться підприємства ПрАТ «Укрпрофоздоровниця», яке здійснює спостереження за станом бальнеологічних ресурсів. Загалом Україні не вистачає єдиного державного органу, який би повністю контролював ринок лікувально-оздоровчих послуг, а не його окремі частини [4]. Загалом можна виділити три рівні управління санаторно-курортним комплексом (рис. 1.3).  Рис. 1.3 Функціональне представлення організаційної структури управління санаторно-курортним комплексом на регіональному рівні (складено автором за [4, 5, 6]) До першого рівня слід віднести державні органи управління курортами і туризмом, до функцій яких відносяться: визначення стратегії розвитку галузі; складання державних програм розвитку туризму і курортів; контроль за експлуатацією та охороною природних лікувальних ресурсів; організація науково-дослідницької діяльності; моніторинг діяльності курортів, організація реклами заходів; підготовка кадрів для системи рекреації різних спеціальностей тощо. На сьогодні таким органом є Департамент туризму і курортів, який діє у складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України і підпорядковується йому [6]. Другий рівень — це виробники лікувальних послуг, до яких відносяться санаторно-курортні установи (санаторії і пансіонати з лікуванням), установи курортної інфраструктури (бальнеогрязелікарнями, поліклініки, спеціалізовані підприємства з утримання курортних зон і доріг в належному стані, котельні та теплові мережі, автотранспортні підприємства, соціальні об’єкти в рамках курортів), і позакурортні установи (санаторії-профілакторії, заводи розливу мінеральних вод, виробники лікувальних грязей). До функцій цієї ланки належать: забезпечення лікувального процесу на курорті; організація анімаційних і спортивних програм для відпочиваючих; забезпечення господарської діяльності курорту; фінансово-економічна діяльність курорті [5]. Третій рівень становлять реалізатори рекреаційних послуг, до яких відносяться Фонди соціального страхування, що займаються викупом і розподілом курортних путівок за пільговими цінами, турфірми, які виконують посередницькі функції через укладання договорів на заповнення санаторно-курортних закладів на основі твердої чи м’якої квоти місць, інші по-посередницькі організації [6]. На сьогодні система санаторно-курортної допомоги в країні не має єдиного центру управління, єдиної структури. Підприємства галузі розосереджені між різними міністерствами, відомствами, громадськими організаціями, акціонерними товариствами. Результатом цього є ігнорування центральними органами управління потреб і проблем курортів, перерозподіл бюджетних коштів до сфери активного, а не лікувального туризму, лобіювання інтересів відповідних груп, що проявилося в хронології законодавчо-нормативної бази, коли спочатку приймалися закони і постанови, що регулюють сферу суто туристської діяльності, а потім тільки різні аспекти функціонування санаторно-курортного обслуговування. 1.4. Історія становлення та розвитку санаторно-курортного комплексу України Історію санаторно-курортної справи неможливо розглядати окремо від розвитку курортології. Курортологія створювала теоретичну основу для лікувально-оздоровчого застосування природних факторів, а курортна справа була організаційно-технологічним забезпеченням реалізації курортологічних програм. Лікувальні властивості багатьох природних факторів відомі з найдавніших часів. Примітивні споруди для водолікування в місцях виходу мінеральних вод були свого роду прототипами бальнеологічних курортів. До числа найбільш прадавніх (бронзове століття) матеріальних свідчень про лікування мінеральними водами відносяться руїни капітальних споруджень на джерелах вуглекислих вод на околицях сучасного швейцарського курорту Санкт-Мориц. Відповідно до періодизації курортної справи можна виділити п'ять основних періодів розвитку лікувального туризму (табл. 1.1). Перші відомі письмові згадки про рекреаційну діяльність в Україні відносяться до часів стародавньої Греції, коли у VII – VI ст. ст. до н. е. вихідці з материкової частини заснували в Північному Причорномор’ї ряд міст-колоній, основними з яких були Тіра (тепер Білгород-Дністровський), Ольвія (біля с. Парутине Миколаївської області), Херсонес (сучасна околиця Севастополя), Пантікапей (тепер Керч), Феодосія, Євпаторія, які використовувалися з рекреаційною метою [7]. Таблиця 1.1 Періоди розвитку санаторно-курортної справи (складено автором за [23])
Можливо в ті часи вже використовувалися лікувальні води, грязі кримських озер та лиманів. Про це пише римський вчений і письменник Пліній Старший. В одному з своїх творів він згадує про лікувальні властивості сакських грязей і про їх використання місцевим населенням для лікувальних потреб ще задовго до нашої ери. У зв’язку з Великим переселенням народів, загальним занепадом античного світу, міста Північного Причорномор’я поступово втрачають своє значення, а багато з них надовго припиняють своє існування [25]. Приблизно з IХ ст. починає формуватися Київська Русь. З цього часу будуються літні резиденції для князів, вищого духівництва і знаті. Найбільш відомими були Красний Двір Володимира Великого на Печерську та Вишгород біля Києва. На ХVI ст. припадають перші згадки про родовища лікувальних вод в декількох місцевостях України: Моршині, Немирові, Поляні, Синяку, Любені Великому. Так, польський лікар В. Очко описав лікувальні води Любеня Великого в 1578 р. в своєму трактаті, присвяченому бальнеологічному лікуванню. В кінці ХVI ст. тут було побудовано примітивний лікувальний корпус. Воду мінеральних джерел Немирова місцеве населення в лікувальних цілях використовувало вже в ХVI ст [24]. У другій половині ХVIII ст. в Україні починається швидкий розвиток курортів. У ХVIII ст. в Любені Великому лікувалися приїжджі гості, ще раніше почав функціонувати курорт Шкло. В 1798 р. львівський лікар К. Крочкевич в спеціальній брошурі описав лікувальні джерела Любеня Великого. Великий вплив на розвиток рекреаційно-курортного лікування в Україні мали праці Ф. Гебера, М. Вороніхіна, Л. Бертенсона, в яких досліджувались і описувались родовища лікувальних вод і грязі Криму та Півдня України. На початок ХIХ ст. припадає офіційне відкриття деяких курортів: Немирів – 1814 р., Трускавець – 1827 р., Одеські грязьові курорти – 1830-ті рр., Саки – 1827 р., Слов’янськ – 1831 р., Приморський – 1846 р. та ін. У другій половині ХIХ ст. були досліджені лікувально-кліматичні місцевості Криму, Прикарпаття та Закарпаття. В царській Росії всі землі, на яких відкривались і будувались курорти, належали державній казні, але піклування по благоустрою курортів не проявлялось. Як правило, лікувальні місцевості передавались в орендне користування містам, земствам, приватним компаніям і особам імператорського дому. Так, курорти Алупка, Гурзуф, Лівадія, Місхор належали членам царської сім’ї, їх благоустрій зводився до побудови розкішних палаців і вілл, фонтанів, розбивки парків з рідкісними породами дерев і т.д. Разом з тим навіть широко розрекламовані курорти Криму в бальнеологічному відношенні були обладнані примітивно і знаходились в антисанітарному стані [7]. Курорти Галичини (Трускавець, Немирів, Великій Любіть, Черче) та Закарпаття (Карпати, Поляна) знаходились як в приватному, так і в державному підпорядкуванні, хоч починаючи з 1860-х рр. держава починає передавати їх акціонерним товариствам та приватним особам. В царській Росії, починаючи з 80-х рр. ХIХ ст. уряд починає вкладати кошти в розвиток курортної інфраструктури. До цього періоду відноситься впровадження законів про охорону курортів, аналогічного закону, прийнятому у Франції в 1856 році. Під час Першої світової війни, революції в Росії і громадянської війни більшість курортів як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні було зруйновано. Фактично припинилася будь-яка рекреаційно-туристична діяльність. Відновлення її починається лише в 20-х рр. Декрет «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення» від 4 квітня 1919 р. проголосив націоналізацію курортів. Після захоплення Криму більшовиками 21 грудня 1920 р. був підписаний декрет «Про використання Криму для лікування трудящих», в якому відмічалося, що ні одне приміщення на узбережжі Криму, де можна розмістити санаторії і будинки відпочинку, не може бути зайнято ніякими особами і закладами без узгодження з компетентними органами. Було зобов’язано в січні 1921 р. відкрити в Криму оздоровниці на 5 тис. місць, а до весни – на 25 тис. місць. Для керівництва роботою місцевих санаторно-курортних закладів в Сімферополі було створене Центральне управління. В 1925 р. в колишньому царському палаці був відкритий санаторій для селян, а в Гурзуфі створений Всесоюзний санаторний піонерський табір Артек [7]. В роки Другої світової війни інфраструктура лікувальних рекреаційних закладів була майже повністю зруйнована. В післявоєнний період широко розгорнулася відбудова існуючих і будівництво нових курортів. До початку 50-х рр. фактично було завершено відбудову курортів України. З приєднанням Закарпаття до України там почалось широкомасштабне будівництво нових курортів: Синяк – 1948 р., Карпати – 1948 р., Верховина – 1958 р., Гірська Тиса – 1958 р. та ін. [25]. До 1991 р. рекреаційно-туристичне господарство функціонувало в єдиному комплексі Радянського Союзу. Курорти належали державі: санаторії, будинки та бази відпочинку, турбази, пансіонати – профспілкам, міністерствам, відомствам, підприємствам та іншим закладам. Загальне керівництво курортами України здійснювала Республіканська рада по управлінню курортами, якій підпорядковувались територіальні ради. В свою чергу, Республіканська рада підпорядковувалася Центральній раді по управлінню курортами, керівництво якої знаходилось у Москві. З часу проголошення України незалежною державою і проведення курсу на перетворення народного господарства на ринкові відносини почався новий етап у розвитку рекреаційно-туристичного господарства. В першу чергу був ліквідований контроль Москви над Україною, і відповідні органи колишнього республіканського управління в справах рекреаційно-туристичного господарства стали самостійними і почали проводити свою незалежну політику. В ринкових умовах сьогодення санаторно-курортна справа в Україні зазнає структурних змін. В першу чергу вони торкнулися організаційно-управлінських засад: зростаюча комерціалізація діяльності, вихід на ринок санаторно-курортної пропозиції, подальша сегментація даного ринку відповідно до змін попиту обумовили зміну форм власності (зокрема, розширилась колективна та приватна складові) та управлінської структури. Санаторно-курортна справа в Україні спирається на діючий Закон України «Про курорти», прийнятий у жовтні 2000 р., та відповідну нормативно-правову базу, яка регламентує діяльність даної сфери, забезпечуючи доступність санаторно-курортного лікування для всіх громадян, і в першу чергу для інвалідів, ветеранів війни і праці, учасників бойових дій, громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, дітей, хворих на туберкульоз тощо, економне та раціональне використання природних лікувальних ресурсів та їх охорону [6]. Розвиток санаторно-курортної справи в Україні потребує підтримки, узгодженого розвитку в межах всієї індустрії туризму країни. Курортно-лікувальний туризм є одним з пріоритетних напрямків розвитку внутрішнього та іноземного туризму в країні, одним з найбільш сталих видових туристичних ринків. Наявні та потенційні запаси лікувальних ресурсів, з огляду на їх якісні та кількісні характеристики, можуть бути основою створення інноваційного туристського продукту. Але існуюча матеріально-технічна база потребує значних капіталовкладень у розвиток та реконструкцію діючих курортів, у розвідку та облаштування нових курортів, чому повинні сприяти інвестиційні проекти, розраховані не тільки на зарубіжного, а й на вітчизняного інвестора. Потребують пильної уваги питання забудови курортів, розробка генеральних планів їх розвитку, економічне та фінансове забезпечення функціонування, процеси приватизації. Державний кадастр природно-лікувальних ресурсів та курортних територій України, створений з метою інформаційного забезпечення моніторингу природних територій курортів та прогнозування можливих змін під впливом господарської діяльності, дозволить створити інноваційний курортно-лікувальний продукт на основі як діючих марок, які вже зарекомендували себе як в Україні, так і за її межами, так і нових курортів (за відповідного матеріально-технічного забезпечення та інформаційно-рекламної підтримки), просувати цей продукт як на вітчизняному, так і на міжнародному туристичних ринках. |