Історія української культури

• Название: Історія української культури
• Анкор: IUK.docx
• Дата: 04.08.2018
• Размер: 271.88 Kb.
• Имя файла: IUK.docx
• Тип: Документы; #22476
• страница: 3 из 17

11. МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ.

Музичне мистецтво доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у 10—11 ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалася боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович. Історія зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Ора, згадки про яких зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім».

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів.

Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини 10 ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні церковні наспіви називалися знаменним розспівом. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали «гласи», коли мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати піснетворця Стефана.
12. ОСВІТА ТА НАУКОВІ ЗНАННЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

У Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики.

Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику –«Повчання».

Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише у стольному граді, а й у різних частинах Русі.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг.

Книги писалися в основному при монастирях та храмах спеціальними переписувачами – монахами чи дияконами. Писали їх на пергаменті чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, гусячим пером.Найдавніші книги, що дійшли до нас – «Остромировеєвангеліє» (1057), «Ізборники» князя Святослава Ярославовича (1073 та 1076), життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, - «Прологи» та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни –«Патерики».

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п.

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в 11-12 ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Відомі лікарі: Дем’ян-пресвітер, Агапіт.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).
13. ПИСЕМНІСТЬ ТА ДАВНЬОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ.

Дослідники мови твердять, що вже в другій половині 9 – на початку 10 ст. в наших предків існувало письмо.

Той давній алфавіт було створено на основі грецького – та це й не дивно з огляду на давні зв’язки східних слов’ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.

Доказом існування власної оригінальної абетки в давніх українців є знахідка напису на стінах Софійського собору.

Iз прийняттям християнства на наших землях поширилася старослов’янська, або староболгарська книжна мова – мова православної церкви. Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов'янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям – духівництву, князям та боярам.

Вчені кажуть, що у Київськiй Русi iснувало два варiанти писемної літературної мови: церковнослов’янська, якою писалися найважливіші богослужбові книжки, та книжна староукраїнська – нею писали різні документи та літературні твори світського спрямування.

Втім, обидві писемні мови істотно відрізнялися від живої тогочасної української мови, якою користувалися в усному мовленні. Та так було не лише в руських землях, а й скрізь у Європі, де літературною (книжною) мовою для багатьох народів була латина.

До нашого часу від доби Київської Русі та Галицько-Волинської держави збереглося дуже мало книг. Найдавнішими, з-поміж них, є Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє. Цей список очолює славнозвісне Реймське Євангеліє, яке привезла до Франції дочка Ярослава Мудрого Ганна. Вчені датують його 40-ми рр. 11 ст.

Найдавнішою датованою книжною пам’яткою Русі є Остромирове Євангеліє. Створили цю книгу в Києві в 1056–1057 рр., про що свідчить спеціальний запис. Остромирове Євангеліє – пам’ятка виняткової мистецької вартості.

З-поміж найдавніших книг, що збереглися донині, є й такі, які призначалися для світського читання. Йдеться про «Ізборники» – збірки різних творів грецьких авторів богословського та повчального змісту, більша частина яких розтлумачує складні місця із Біблії, це, так би мовити, своєрідні енциклопедичні довідники.

Їх збереглося два – 1073 і 1076 рр. Перший у назві береже ім’я київського князя Святослава Ярославича, хоч, як зазначають дослідники, замовляв цю книгу його брат – князь Ізяслав. «Ізборник Святослава» розкішно орнаментований мініатюрами, заставками, численними ініціалами.

«Ізборник» 1076 р. оздоблений значно скромніше, хоча не поступається першому ретельністю переписувача.

Із книжкових пам’яток 12 ст. найбільш відоме Мстиславове Євангеліє, переписане близько 1115 р. Мстиславове Євангеліє написане було в Києві на замовлення Мстислава Володимировича, сина великого князя київського Володимира Мономаха.

Нечисленні книжкові пам’ятки, що збереглися від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, є рідкісними перлинами з того величезного книжкового багатства, що його мала наша земля.

На думку дослідників, тільки у Софійському книгосховищі налічувалось до 950 томів рукописних книжок.

Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні.

Чудовими пам’ятками давньоруської творчостi були билини.

Найдавнiшими, найбiльшими за обсягом i найвартiснiшими у художньому та iсторичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповiдi в них пов’язанiзi стольним градом Києвом i його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в 10–11 ст. Вони оспівують мужнiсть i хоробрість богатирiв, якi самовiддано боронили рiдну землю від ворогiв.

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело – літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов’янською мовою прийшли після впровадження християнства.

Із прилученням руських земель до християнського світу нашим предкам відкрилася найбагатша скарбниця людського досвіду й мудрості – Біблія.

Крім Біблії, перекладалися й апокрифи – твори на біблійну тематику, які з різних причин не були визнані церквою.

Іншим популярним жанром перекладної літератури були житія – розповіді про життя і подвиги святих.

Перекладалися й книги світського спрямування. Особливо популярним на Русі був збірник крилатих висловів, прислів’їв із Біблії та творів античних письменників «Пчола».

Оригінальна, тобто власна, незапозичена літературна творчість наших предків за часів Київської Русі була започаткована літописами. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його створено на початку 12 ст. При складаннi «Повісті минулих лiт» використано найдавніші літописи. У «Повiстi…» викладено події від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього літописного зведення зберіг ім’я автора-упорядника – ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. До продовжень «Повiстi...» належить Київський лiтопис, який охопив час вiд 1111 р. до 1200 р. Він розповідає про подiї в різних землях Київської Русi, але в центрі оповідей – Київ i Київська земля. Основний зміст літопису – княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.

Найвидатнішою пам’яткою літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський літопис. Лiтопис складається із двох частин. У першiй ідеться про подiї в Галицькiй землi з 1205 р. до кiнця 50-х рр. 13 ст. Вона є, власне, життєписом князя Данила Романовича. Друга частина Галицько-Волинського лiтопису пов’язана із Волинською землею та волинськими князями.

З-поміж інших жанрів оригінальної літератури варто згадати про церковні проповіді. Найвизначнiшим автором повчальних проповiдей був один зі засновників Києво-Печерського монастиря Феодосiй Печерський. Урочистiпроповiдi складалися для освiчених людей – князiв, бояр, духовенства. Чудовим зразком урочистої проповiдi є «Слово про закон i благодать» митрополита Iларiона. У записах Лаврентiївського списку пiд 1096 р. вмiщено пам’ятку, вiдому пiд назвою «Повчання» Володимира Мономаха. «Повчання» звернене до дiтей Мономаха. За переконанням Мономаха, князь подає своїм дiтям приклад взiрцевого правителя, навчає гiднiй цього високого звання поведiнцi та способу життя.

Однією з найпопулярніших книг на Русі був «Києво-Печерський патерик». Із книги дізнаємося про історію Києво-Печерського монастиря, його перших подвижників, зокрема засновників монастиря святих Антонія та Феодосія, художника Аліпія.
14. ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ.

Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств, а відтак і суспільства в цілому. Нагадаймо, що саме князь Володимир Святославич і його найближче оточення стали ініціаторами переломної події, найважливішої для всього розвитку культури в Східній Європі — прийняття християнства з Візантії.

Якщо говорити про вплив князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім впадає у вічі діяльність у царині архітектури та містобудування. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя.

Очевидно, на замовлення князів або їхніх придворних виконувалися найбагатші рукописи. Особливі заслуги щодо цього мав володимирський князь Володимир Василькович.

Позитивний вплив на культурне життя мав двір київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. Семен, зокрема, "коштом великим" відбудував з руїн один з символів Києва — собор Успіння Богородиці Печерського монастиря.

Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі. Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство ставало рушійною силою суспільних змін.
15. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — католицизму, православ'я та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах.