Історія української культури
 Скачать 271.88 Kb.
|
|
6. МАТЕРІАЛЬНА ТА ДУХОВНА КУЛЬТУРА АНТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам'яток, значна частина населення античних міст була письменною. До нашого часу дійшло багато написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд — склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито у Боспорі. Тут уже в 4 ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів та багато склепів з фресковими розписами стін. Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н. е.) першого кургану Васюринської гори та біля Анапи (Таманський півострів). Пізніше над розписом нижньої частини стіни почали вміщувати сюжетні сцени. Так, в одному з пантікапейських склепів II ст. до н. е. зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. У 7 ст. до н. е. найголовнішим божеством у Північному Причорномор’ї вважався Аполлон. Великого значення набули культи Зевса, Афіни, Афродіти, Гермеса. Монументальний живопис застосовувався також у громадських спорудах та житлових будинках. Судячи із численних знахідок скульптур, їх фрагментів та постаментів, у античних містах Північного Причорномор'я встановлювалося багато скульптур богів, героїв, в основному грецького пантеону, а також, можливо, окремих, особливо видатних діячів античних держав та інших осіб. Надзвичайно велике поширення у Північному Причорномор'ї, як і взагалі в античному світі, мали теракотові вироби — зображення богів, акторів, сюжетних сцен, архітектурні деталі, іграшки тощо, розписані фарбами. Велика кількість їх потрапляла у Північне Причорномор'я з різних міст Греції. Але багато виготовлялося безпосередньо на місці — форми для виготовлення теракот і сліди їх виробництва виявлені майже в усіх великих північнопричорноморських містах. На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. 7.ЯЗИЧНИЦЬКА РЕЛІГІЯ, МІФОЛОГІЯ І МИСТЕЦТВО ДАВНІХ СЛОВ’ЯН. Корінням своїм українська міфологія вона сягає у сиву давнину, в далекі дохристиянські часи. Слов’янські племена створили свою багату міфологію, яка ґрунтувалася на народних віруваннях анімістично-магічного характеру. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супроводжували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву «язичництво». Поступово народ створює генерації богів з повними родами, цілий світ духів, який оточував людину у повсякденному житті. Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетворюється в окремого бога. Слов’яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Дуже рано люди пізнали силу вогню і обожнили його. Домове вогнище зберігає щастя в домі. Люди вірили, що невинний не згорить у вогні. Блискавку вважали небесним вогнем, який посилається на кару людям, тому не можна було нічим загасити пожежі від неї. У великий пошані у слов’ян завжди була земля. Слов’яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Як свідчать пам’ятки, у слов’ян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям тощо. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов’ян була символом розмноження, тому шлюби вони часто брали над водою. Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. Важливу роль у календарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров’я, добробут сім’ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегтися від нечистої сили. В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов’ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров’я й довголіття молодих. Калина біля хати — здавна найперша ознака оселі українця. Як дуб — символ міцності, надійності, так і калина — символ вірності. Звідси здавна широке використання калини у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали весільні столи, коровай, ставили калинові букети перед молодими, бажаючи їм вічної краси, міцного кохання. Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Давні слов’яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога сонця Ярила, що дав людям вогонь. Як символ увійшло дерево пізніше і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Вірили, що зібране у певні дні, особливо в купальську ніч, зілля має велику силу: розрив-трава дає доступ до всього замкненого, любисток привертає любов. Барвінок — символ молодості, кохання та чистого шлюбу, тому він частий у весільному ритуалі. Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав’язували між її волоссям. Гарбуз — символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза. Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю. Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він – основа життя. Культ хліба в українців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей. Коровай — це ритуальний священний жертовний хліб. За народними повір’ями крик півня, що віщує наближення дня, відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Слов’янські вірування особливо тісно були пов’язані із землею. Божества населяли ліси, поля, води. Кожне урочище мало своїх богів, життя наших пращурів було оповите повір’ями про русалок, водяників, лісовиків. У воді жили водянки, які любили перевертати човни, а тому рибалки мусять добре знатися з ними й задобрювати їх. У болотах живуть болотяники, в очеретах порядкують очеретяники. Навіть у криниці живе криничний дід. Русалок у глибоку давнину називали берегинями. Русалки можуть залоскотати кожного, хто попадається в їх руки, зваблений красою. Подругами і сестрами русалок водяних вважалися лісові мавки. Найпопулярнішим образом української демонології є чорт. До того ж в українських легендах чорт виступає суперником і антиподом бога і робить свій внесок у творення світу. В українському фольклорі він є постійним об’єктом для жартів та анекдотів. У боротьбі з чортом людина завжди виходить переможцем. Звідси й відоме українське прислів’я «Не такий страшний чорт, як його малюють». З давніх часів родина у слов’ян була міцною, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий і відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище було головною святинею дому. Богом домового вогнища у нас став домовик або домовий. Він — постійний вартовий дому, охоронець родини. Боги, як і люди, розмовляють, радіють, гніваються, люблять, веселяться. Українському, як і будь-якому іншому, політеїзму притаманні уявлення про ієрархію надприродних сил. Численні боги, які опікували певне родоплемінне об’єднання, відтіснялися на другий план володарями природи і суспільності — богами неба, землі, ремесел війни тощо. Такими й були Перун, Стрибог, Даждьбог. Сварог вважався богом неба, вогню, заліза, ковальства і шлюбу. За легендою саме він викував першого плуга і золоту обручку. Його можна порівняти з давньогрецьким Гефестом, який також був богом вогню і ковальства. Із зміцненням князівської влади головні функції дедалі більше перебирає Перун і, зрештою, виходить на перше місце серед богів. Перуна вважали богом дощу, вогню, грому і блискавки, а, водночас, і богом війни та воїнів. Перун багато в чому нагадував Зевса. Даждьбога вважали сином Сварога, богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю. Особливе місце у пантеоні посідали Купало і Коляда. Слов’яни поділяли календарний рік на Коляду і Купало, тобто на зиму і літо. Коляду вважали богинею неба, дружиною Даждьбога, матір’ю Сонця. Свято Коляди язичники відзначали з 24 грудня по 6 січня. Протягом цього періоду Коляда народжувала нового божича, нове Сонце. Їй намагалася перешкодити зла Мара, і щоб уберегтися від неї, Коляда набирала вигляду кози. Звідси й колядування та водіння кози під час християнського Різдва. Купало був давньослов’янським богом родючості, врожайного літа, лікарських рослин та добробуту. Свято Купала з масовими ігрищами, поклонінням вогню й воді відзначалося в ніч з 23 на 24 червня. Мистецтво. Розрізняють дві форми прояву мистецтва у стародавніх слов’ян: ужиткове мистецтво — художнє оформлення одягу, знарядь праці, домашніх речей тощо і культове мистецтво — предмети, пов’язані з релігійними віруваннями і призначені для сакральних ритуалів. Часто прикрашання предметів повсякденного вжитку було пов’язане з язичницьким світоглядом. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду, річку. У давніх вишивках зустрічаємо символіку рослинного і тваринного світу. Давньослов’янські зображення богів були здебільшого дерев’яними і тому майже не збереглися до наших днів. У середині XIX ст. з подільської ріки Збруч витягли слов’янського ідола, відомого під назвою Збруцького ідола, або Святовида. Збруцький ідол являє собою чотиригранний стовп висотою понад два метри, увінчаний головою з чотирма обличчями. Руки мають чітко окреслені пальці. В одному випадку в правій руці зображено ритуальний ріг, в іншому — маленьку постать коня біля ніг, а на поясі — шаблю з трохи вигнутим лезом. Три яруси зображень — це тривимірність світу: небо — місце, де живуть боги; земля, заселена людьми і царство злих духів під землею. Художник прагне за допомогою скромних засобів передати спокій небожителів у верхньому ярусі, безпорадність людей — у середньому і гнів та злість на обличчях — у нижньому. Рушник здавна мав не тільки утилітарне, практичне призначення. Це був культовий предмет. Він був важливим елементом декоративного оздоблення давньослов’янських каплиць, храмів, культових місць. Традиція ця виявилася надзвичайно стійкою: в Україні ікони прикрашають рушниками, хліб-сіль підносять на рушнику. Ювелірне мистецтво східних слов’ян мало досить високий рівень розвитку. Про це свідчать предмети, які складають так званий комплекс пальчастих фібул. Крім звіриного, антропоморфного вживався і геометричний стиль. До нього належать речі, прикрашені кільцями, рисочками, ромбиками тощо. Різьбленням оздоблювали металеві вироби, зокрема предмети зброї. Зображення на них складали різні фігури — півмісяці, кільця, гребінці, значки у формі двозубця і тризубця. Відгуками скіфського звіриного стилю можна вважати зображення коней, змій, лосів на давньослов’янських пластинах, фібулах, бляшках. 8.ЗНАЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА ДЛЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. Християнство запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці 10 ст. була суспільством класово розшарованим. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі. Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям. Прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства. Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. Соціокультурними наслідками прийняття християнства були:забезпечення етнокультурної єдності всіх племен і земель Київської Русі; з приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім`ї; християнство поступово витісняло язичницькі обряди і традиції (вбивство новонароджених дівчаток, принесення кривавих жертв тощо), відбувалася гуманізація життя суспільства; на основі християнства відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі. Державність на Русі значною мірою набуває візантійських форм. Установлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою, за верховенства першої; значним культурним переворотом було введення єдиної писемності. Під впливом християнства розвивалися книжкова справа,література, історія, філософія, з'явилися перші літописи, церковна література. У школах навчалися люди з різних верств населення. Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (особливо іконографії). Більшість кам’яних споруд, збудованих протягом Х–ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції. Прийняття християнства означало зміну всього ладу життя. Тепер центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей. 9.АРХІТЕКТУРА ТА БУДІВНИЦТВО В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ РУСІ. З 10 століття починається розвиток монументальної архітектури давньої Русі, у великих містах зводяться грандіозні споруди — Софійський собор у Києві, Собори Святої Софії у Новгороді, Полоцьку та інших містах. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Архітектура Володимиро-Суздальського князівства характеризується багатством пластики білокам'яних споруд (палацовий ансамбль у Боголюбові, Успенський та Димитріївский собори у Володимирі). Після перерви в архітектурному розвитку 1240 — 1290 рр., викликаної монголо-татарським нашестям, головними архітектурними центрами стають Новгород, Москва. На основі староруського зодчества в 14—16 століттях на теренах сучасної України формуються і розвиваються: українська архітектура (Покровський собор у Харкові, 17 століття, ансамбль Львівського братства, 16—17 століття); російська архітектура (Московський Кремль, 15 століття, Василія Блаженного храм у Москві, 16 століття, Вознесіння церква в Коломенському, 16 століття). Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославм Мудрим Золоті ворота. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці 10 – на початку 11 ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських традицій зодчества. Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа. З кінця 11 ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові. Найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібськи (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін. 10. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ РУСІ. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми. Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Техніка виконання мозаїк, а також їхні художні особливості зазнали впливу візантійських традицій, проте дослідники переконані, що їх творили й руські майстри. Ще більшою самобутністю відзначалися руські фрески – основний вид тогочасного монументального малярства. Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями. Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами. Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері. Її привезли в середині 12 ст. із Константинополя. Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді. У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11–12 ст. – Холмська ікона Богородиці. Джерела зберегли відомості про одного із найперших руських iконописцiв – київського майстра Алiпiя. Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря. Унікальною пам'яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст. Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов’язана із його церковним характером, адже мозаїками, фресками та іконами оздоблювалися храми. Здебільшого на них зображували Ісуса Христа, Богоматір, святих апостолів, мучеників, біблійні сцени тощо. Для кожного з таких зображень існували церковні приписи, виражені у певній іконографічній традиції. Адже головним завданням, поставленим тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри. Із часом, особливо за доби роздробленості та монгольського лихоліття, зв’язки руського іконопису з візантійською традицією почали слабнути. Руські художники, не відкидаючи візантійських приписів, дедалі впевненіше творили власну іконописну школу. Найвидатнішою і найхарактернішою пам’яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х рр. 20 ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина 13 ст.) з Успенської церкви в селі Дорогобужі на Волині. Відомою іконою українського малярства першої половини 14 ст. є Богородиця з Покровської церкви в Луцьку. |