бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
1.2. Об'єкти та суб'єкти державно-правових відносин. Джерела державного права зарубіжних країнКонституційне (державне) право – це не лише інститути та норми, а й практика їхнього застосування, виражена в юридичних, політичних відносинах. Традиційно структуру правовідносин утворюють три складові – об'єкт, суб'єкт і зміст. Об'єкт державно-правових відносин – це явище, матеріальна або духовна реальність, із приводу якої складаються, будуються відносини, регульовані конституційним (державним) правом. Учасники цих відносин мають інтерес, пов'язаний з конкретними об'єктами, і у зв'язку з цим реалізують свої повноваження, обов'язки, дотримуються заборон або порушують їх. Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Такими об'єктами є: територія, кордони, державна символіка, столиця, бюджет, діяльність партій тощо. Основним об'єктом державно-правових відносин слід вважати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний Ія владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можливості відсторонитися від неї. Влада – це властивість окремих осіб, політичних інститутів, яка полягає в тому, що підвладні вважають себе зобов'язаними підкорятися їм, тому що переживають стосовно носіїв влади почуття обов'язку, солідарності, страху, залежності, у результаті яких виникає мотив підпорядкування. Політична діяльність, державно-правові відносини, що виникають під час цієї діяльності, – це процес створення, упорядкування, підтримання та використання, мотивів до підпорядкування. Суб'єкти державно-правових відносин – це особи, співтовариства, установи, що беруть участь у діяльності, пов'язаній із політичною владою, і мають права, повноваження, обтяжені обов'язками й заборонами. До суб'єктів державно-правових відносин належать такі: Держава, що може виступати як політичний інститут (носій влади) і юридична особа (наприклад, у випадку участі держави в судовому процесі, коли її дії оскаржуються). Народ (нація), що користується власним правом на владу, – суверенітетом. Якщо це право не закріплене за народом, його не можна розглядати як сторону, що бере участь у державно-правових відносинах. Співтовариство, що не володіє суверенітетом, є не суб'єктом, а об'єктом владних впливів. Етнічні групи, національні громади, так звані корінні народи, за якими можуть бути визнані особливі права, умови участі в політичному процесі, автономія. Монарх – особа, що володіє суверенітетом, власним правом на владу. Громадські, релігійні об'єднання (асоціації). Громадяни або піддані, які беруть участь у відносинах, пов'язаних із формуванням виборних органів влади, мають політичні права так само як і мають обов'язки. Іноземні громадяни й особи без громадянства, піддані в абсолютних монархіях. Ці особи не мають формальних прав на участь у національному політичному процесі, але виконують державно-правові обов'язки. Стосовно цієї категорії суб'єктів держава визнає і захищає права, що мають приватний характер. Депутати вищих і територіальних представницьких органів. Суб'єкти федерації, адміністративно-територіальні одиниці, місцеві співтовариства та їхні органи самоврядування (муніципалітети). Іноземні держави та міжнародні організації. Суб'єктами державно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційного нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві органи державної влади та муніципалітети, депутати центральних і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У певних країнах суб'єктами державноправових відносин можуть бути центральні й місцеві партійні органи. У суспільстві є безліч видів конституційно- (державно-) правових відносин, що складаються між різними суб'єктами. Усі ці правовідносини мають багато загальних, спільних рис, тому що виникають на основі норм, які входять до однієї галузі права. Пам'ятаючи про різноманіття суб'єктів конституційного права, розбіжності в їхньому правовому режимі та статусі, слід разом із тим ще раз звернути увагу на те, що головним суб'єктом конституційно-правових відносин є людина. Саме людина, її права і свободи повинні визначати смисл і зміст конституційного права. Під змістом правовідносин маються на увазі права і свободи, заборони й обов'язки, які реалізують їхні учасники. Назвемо деякі особливості змісту державно-правових відносин. Змістом відносин, у яких бере участь монарх, народ або держава (у тому числі суб'єкт федерації), є реалізований ними суверенітет. Поняття суверенітету має два аспекти – внутрішньополітичний і міжнародний. Суверенітет у міжнародному аспекті виглядає як незалежність держави, її право на рівних спілкуватися з іншими членами світового співтовариства, включаючи право на територіальну цілісність, невтручання інших країн у внутрішні справи. У цій частині суверенітет реалізується у відносинах, регульованих міжнародним правом. Внутрішня сторона суверенітету полягає в тому, що монарх або народ мають власне право на владу. Це право може бути набутим, дарованим, але головна його властивість – невід ємність, невідчужуваність без згоди самого суверена. Державний суверенітет у внутрішньополітичному розумінні означає верховну юрисдикцію, владу держави на її території. Характер відносин, у яких бере участь держава, державні органи й посадові особи, залежить від використовуваних ними повноважень. Повноваження – це закріплені законом або звичаєм можливості, особливістю яких є те, що їхнє використання є обов'язком чиновника і державного органу. Вони повинні користуватися владою, за ними закріпленою, інакше не зможуть виконувати покладені на них функції. Іншим суб'єктам, звичайно, не забороняється відмова від використання наданих їм прав. Утім, іноді й участь у виборах, використання інших прав ставиться в обов'язок громадянам. Сукупність повноважень називається компетенцією. Джерела конституційного (державного) права є надзвичайно різноманітними за формою і значенням у правовому регулюванні здійснення державної влади. Це визначає складний, а часом і суперечливий характер самого конституційного права. У правовій доктрині під джерелами права розуміються зовнішні форми вираження права. Традиційно виокремлюють три групи юридичних джерел. Це, по-перше, нормативні правові акти, по-друге, звичаї і, по-третє, судові прецеденти, а також іноді міжнародні та внутрішньодержавні договори. Ця схема цілком застосовна і до конституційного (державного) права зарубіжних країн. Однак останньому притаманні деякі специфічні особливості, що стають особливо помітними в останнє десятиліття. Зокрема, йдеться, по-перше, про такі явища, як визнання джерелом права загальних принципів права, і, по-друге, про таке, що постійно зростає, значення норм, створюваних поза межами національної держави, і навіть не завжди за її вирішальною участю, але обов'язкових для тієї або іншої конкретної держави. В останньому випадку йдеться не лише про міжнародно-правові акти, а про формування нових правових систем, таких як європейське право (право Європейського Співтовариства) або право Ради Європи. Право ЄС, маючи національний характер, інкорпорується в національні правові системи держав – учасниць відповідних інтеграційних об'єднань. Норми цього права прямо стосуються норм права, створюваних самою національною державою. У переважній більшості держав (за винятком країн загального права) основний масив джерел конституційного права становлять нормативні правові акти. Серед нормативноправових актів – джерел конституційного (державного) права, безумовно, домінуючі позиції належать законодавчим актам. Законодавчі акти розрізняються за статусом і юридичним режимом. Вони утворюють свого роду ієрархічну структуру, місцем у якій визначається юридична сила цього закону. Провідна роль у національному законодавстві всіх країн належить конституції, за нею йдуть конституційні й органічні закони, а потім – поточне, або звичайне, законодавство, крім того, можна виокремити референдарні закони. Конституція як основне джерело конституційного права. У переважній більшості держав конституція є головним законодавчим актом держави. Конституція є Основним законом держави. Це не лише обумовлено верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел, а й пов'язано з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного та державного устрою. У конституції фіксуються, таким чином, ті начала й принципи, яких зобов'язані дотримуватися у повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда й закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї національної системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. Однак слід зазначити, що конституції часто містять лише загальні положення і замовчують низку найважливіших питань державного життя, тим самим залишаючи їхнє вирішення на розсуд уряду й адміністрації. Саме такий характер має Конституція США 1787 p. Поряд із цим конституції багатьох країн перевантажені низкою дрібниць і другорядних деталей. Досить послатися на ст. 25-біс Конституції Швейцари, що забороняє "випускати кров у м'ясної худоби, не оглушивши її попередньо". Конституційні норми не охоплюють усього різноманіття відносин, що складаються у процесі здійснення державної влади, і доповнюються цілою низкою інших нормативних актів. Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її. Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції. Як приклад конституційних законів можна також навести Акт про свободу друку Швеції, прийнятий 1949 p., акти про цивільні права 1957, 1960, 1964 і 1969 pp., а також закони про виборчі права 1965 і 1970 pp. у США, закон про політичні партії Іспанії 1978 р. (доповнений у 1981 р.) та низку інших. До конституційних належать закони про виборче право, виборчу систему, про повноваження урядів і парламентів, про порядок уведення надзвичайного стану тощо. Органічні закони – акти, прийняті на виконання бланкетних норм Основного закону. Органічні закони, на відміну від конституційних, приймаються на основі бланкетних норм, що містяться в конституціях. Ці норми, власне кажучи, створюють спеціальні повноваження на видання органічного закону. Особливо багата на такі бланкетні норми Конституція Франції 1958 р. Наприклад, вона встановлює, що органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необираності та неприпустимості сумісництва (ст. 25), що "парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічним законом" (от. 47) тощо. Таких бланкетних норм у французькій Конституції налічується близько двадцяти. Практика створення органічних законів передбачена також Конституцією Іспанії 1978 р. Органічні закони приймаються в ускладненому порядку, а саме: або з прийняттям таких законів обмежується коло суб'єктів права законодавчої ініціативи, або такі закони повинні бути схвалені абсолютною більшістю голосів, а в деяких країнах органічні закони підлягають обов'язковому направленню до підписання главою держави на перевірку до органу конституційного контролю і зазвичай регулюють який-небудь інститут конституційного права в цілому. В ієрархії законодавчих актів органічні закони стоять вище за звичайне поточне законодавство. Звичайні або поточні закони. Звичайні закони в тих країнах, де є конституційні або органічні, регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права. Ці закони складають основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в Основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань. Звичайні закони регулюють окремі питання, наприклад Закон "Про вибори Президента". Звичайні парламентські закони іноді вступають у суперечність із конституцією. Як приклад, можна послатися на закони Сміта, Маккарена-Вуда, закон про контроль комуністичної діяльності в СІНА, які становили пряме порушення конституції (їхню дію згодом було припинено). Державно-правовими за характером є закон про превентивне тюремне ув'язнення і заков про оборону Індії, тому що вони внесли істотні корективи в конституційні положення, які стосуються правового становища особистості. Конституції, конституційні й органічні закони завжди в повному обсязі є джерелами державного права, а звичайні закови – або в повному обсязі, або частково, залежно від наявності в них державно-правових норм. Найважливіші норми державного права містяться у звичайних парламентських законах. Так звані референдарні закони становлять окрему категорію заковів, прийнятих у результаті референдуму. У більшості випадків їм надають особливого юридичного значення. Наприклад, закон, прийнятий на референдумі, не є підконтрольним французькій Конституційній раді. Надзвичайні закони. Відповідно до самої конституції ці закони можуть відступати від її положень, але приймаються лише на короткий строк, як правило, на кілька місяців, хоча й із правом парламенту продовжити цей строк. Акти глави держави, уряду, урядових та інших державних органів – це різноманітні укази, декрети, постанови, нормативні акти урядів, а іноді й відомств (ордонанси, декрети й постанови) тощо, причому часто ці акти докорінно змінюють порядок застосування конституції. Такими є укази і декрети про введення надзвичайного стану, які, як правило, супроводжуються припиненням дії конституційних прав і свобод, конституційних і процесуальних гарантій недоторканності особи та ін. Зазначені акти слугують джерелами конституційного (державного) права лише в тій частині, в якій містять його норми. Між ними є певна субординація: нормативні акти нижчих державних органів не повинні суперечити актам вищих. Нормативні акти глави держави й уряду мають найбільш широку сферу дії. У Франції, наприклад, президентські ордонанси, юридично прирівняні за обов'язковою силою до парламентських актів, відіграють роль найважливіших джерел державного права. Так, 13 жовтня 1958 р. у Франції спеціальним ордонансом було введено мажоритарну уніномінальну систему з двома турами голосування на виборах до Національних зборів; ордонанси 24 жовтня, 17 листопада й 13 грудня 1958 р. визначили порядок діяльності палат і правове становище депутата парламенту. Заміна урядовими актами традиційних джерел державного права є одним із проявів відступу від принципу верховенства закону. Регламенти парламентів і їхніх палат встановлюють внутрішню організацію та процедуру роботи парламентів. Акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.) дають офіційні тлумачення конституції, визнають ті або інші закони такими, що відповідають або не відповідають конституції. Декларації в загальній, принциповій формі задають основні властивості державноправового регулювання, виражають наміри и зобов'язання учасників правових відносин. Наприклад, французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. багато в чому визначила конституційну модель державно-правового регулювання. Рішення органів місцевого самоврядування (наприклад, місцеві статути) є джерелами державного права, коли регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням публічної влади. Акти окупаційного права містять не лише міжнародно-правові, а й державно-правові норми. Органи, що здійснюють окупаційне правління, зайняті не лише справами державиокупанта, а й організацією управління на окупованій території. Вони забезпечують створення місцевих адміністративних установ, контролюють їх, використовуючи прийоми державно-правового регулювання. Міжнародні договори є джерелами державного права у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачають їхнє безпосереднє застосування. Наприклад, Європейська конвенція про права людини. Внутрішньодержавні договори є джерелами державного права, якщо регулюють конституційні проблеми у випадку, коли уклали їх суб'єкти, на це уповноважені. Як приклад можна згадати договори, що укладаються територіальними спільнотами між собою або з центральною владою. Так, 1824 р. у Мексиці умови територіального устрою держави було закріплено Установчим актом федерації. Значне місце в державному праві зарубіжних країн займають судові прецеденти – раніше винесені рішення судів, прийняті за обов'язковий зразок судами того ж або нижчого рівня у вирішенні аналогічних питань у майбутньому. У конституційній практиці зарубіжних країн судові прецеденти в основному стосуються регулювання правового становища особи та порядку здійснення і захисту демократичних прав і свобод. Найбільш широкого використання судові прецеденти набули у Великобританії та ряді інших англосаксонських країн. Безліч найважливіших державно-правових питань вирішується на основі судових прецедентів, що склалися двісті, триста і більше років тому. У Великобританії, США, Індії суддями створена ціла система норм, що іменується загальним правом, на відміну від статутного права, тобто законів, прийнятих парламентами. Визнання судового прецеденту джерелом державного права означає, що судові органи здійснюють не лише юрисдикційну (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу функцію. Подібними прецеденту є ампаро і доктрина легаль. Ампаро - це норма, створювана мексиканським Верховним судиму процесі розгляду справ, пов'язаних із питанням про права людини. Доктрина легаль застосовується в Іспанії установить правило, вироблене Верховним судом у результаті винесення декількох однотипних рішень. Конституційні звичаї, а також численні правила, принципи та прийоми вирішення різних державно-правових питань не закріплені в нормативних актах і не забезпечуються судовим захистом, але регулюють правове становище багатьох державних органів і фактично визначають їх роль у механізмі держави. Зокрема, у багатьох конституціях та інших юридичних джерелах не міститься положення про те, що уряд формується лідером партії або партійної коаліції, яка перемогла на. парламентських виборах. Однак цей звичай майже завжди дотримується в парламентських країнах в умовах демократичного політичного режиму. Звичаями регулюються порядок здійснення прерогатив конституційного монарха і повноважень президента, формування уряду, роль прем'єрміністра, багато питань законодавчої процедури тощо. Практична роль звичаїв є настільки великою, що ігнорувати їх, вивчаючи конституційне право, неможливо. У багатьох країнах, особливо англосаксонських, а також у країнах, що сприйняли основи англосаксонської правової системи, найважливіші питання державного життя регулюються звичаями (у літературі вони називаються конституційними угодами або конвенційними нормами). Особливість цього виду джерел конституційного права полягає в тому, що норми , які випливають зі звичаю, не можуть бути захищені в суді" Вони дотримуються лише в силу традиції і лише доти, доки всі учасники конституційних правовідносин згодні зі станом справ. Звичаї не фіксуються в нормативних документах. Наприклад, у Великобританії монарх підписує всі представлені йому законопроекти. Однак з формального погляду ніщо не перешкоджає йому відмовитися зробити це, тобто накласти на білль, схвалений обома палатами парламенту, вето. Саме тому право вето, не використовуване британськими монархами вже три століття, прийнято називати їх "сплячими" повноваженнями. Для того щоб склався звичай, потрібен значний час (десятки або навіть сотня років). Його основною функцією вважають уточнення конституційно-правової практики. Наприклад, палати двопалатних законодавчих органів, як правило, є рівноправними за своїм юридичним статусом, назви "верхня" і "нижня" – лише данина історичній традиції, що відображає рух законопроекту. Водночас звичай може впливати на поведінку людей. У США під час виборчої кампанії саме усталений звичай змушує виборщиків голосувати за кандидата від своєї партії. Серед джерел державного права зарубіжних країн слід назвати також акти, що видаються в порядку тлумачення конституційних норм і законів. У Великобританії та багатьох інших країнах акти тлумачення законів є дуже поширеними джерелами права. Тлумачення законів здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення можуть бути як окремі статті конституції, так і положення конституційних, органічних і звичайних парламентських законів, що містять у собі норми державного права. Подібна інтерпретація нормативно-правової бази не лише слугує цілям правозастосування, а й може серйозно впливати на правову систему. Як на приклад можна послатися на державну практику США, де довільне тлумачення президентом актів Конгресу часом стає одним із різновидів нормоустановчої діяльності виконавчої влади. Провідні юристи та політичні діячі виробляють доктринальне тлумачення й у цілому формують доктрину як джерело державного права. Під доктринальним джерелом маються на увазі теоретичні положення, забезпечені високою інтелектуальною, моральною та політичною репутацією авторів. Учасники державно-правових відносин керуються доктриною як нормою. Таке джерело відоме ще в епоху античності, коли висловлюванням найвідоміших юристів було надано загальнообов'язкової сили. У Середні віки трактати видатних юристів, що тлумачили принципи та норми, суди розглядали як повноправні джерела права, рівноцінні всім іншим. У деяких країнах джерелами конституційного (державного) права дотепер визнаються думки і висловлювання найавторитетніших учених-державознавців, особливо фахівців із конституційних питань. Існування цього джерела є специфічною рисою системи конституційного права англосаксонських країн, деяк доктринальні джерела права іноді розглядаються праці У. Блекстона (1723-1780), Е. Коука (1552-634), В. Фостера(1689 -1763), Дж. Локка (1632-1704), Дж.С. Мілля (1806–1878), Б.Берка (1729-1797), А.В. Дайсі (188б–1922) і деяких інших авторів, яких вважають основоположниками британської конституційно-правової доктрини. Думки цих авторів можуть прийматись як аргументи в судових суперечках з державно-правових питань. Однак самі по собі погляди юристів судовим захистом не користуються. У ряді держав основним джерелом конституційного права визнаються тексти релігійного характери. В Ізраїлі принципи державного будівництва ґрунтуються на Торі. У мусульманських країнах діє положення про те, що конституцією правовірних є Коран. Якщо в ісламських державах і приймається конституція, то вона вважається такою, що стоїть нижче за Коран. До середини минулого століття у світі існували ще дві релігійні правові системи – індо-буддійська й китайсько-конфуціанська (хоча в точному значенні слова конфуціанське вчення релігією не є). Однак в Індії була сприйнята ціла низка європейських, насамперед англійських, юридичних принципів. У Китаї наприкінці 40-х – на початку 50-х pp. XX ст. фактично було рецепійовано радянське право. Сам факт прийняття та дії конституцій у державах різних правових систем означає зближення цих систем із романо-германським правом. У державах тоталітарного соціалізму (Китайська Народна Республіка, В'єтнам, Лаос, Північна Корея, Куба) найважливішими джерелами конституційного права фактично є програми правлячих партій, твори класиків марксизму-ленінізму, документи, прийняті керівними партійними органами. 1.3. Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисциплінаНаука державного права вивчає державно-правові норми й інститути, а також суспільні відносини, які регулюються або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації державно-правових норм та інститутів, прагнучи осягнути закономірності їхнього розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві та правозастосовнику щодо вдосконалювання і застосування відповідних правоположень. Таким чином, наука конституційного (державного) права зарубіжних країн має своїм предметом вивчення процесу формування, еволюції та реального функціонування інститутів і норм конституційного права. Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от. Це порівняно пізнє виникнення пояснити неважко. Для того щоб конституційне право як юридична наука сформувалося у структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього. Один із російських дореволюційних вчених влучно сказав: "...доти, доки монарх може сказати про себе "держава – це я", науці державного права немає й не може бути місця". Сказане не означає, що в системі юридичних знань раніше не поставали питання, що входять до сфери державного права; визнавався поділ права на приватне і публічне, використовувався термін "державне право". Однак це є далеко не рівнозначним існуванню самостійної систематизованої дисципліни високого теоретичного рівня і великої практикоприкладної значимості. Не менш показовим є й те, що питання державного права тривалий час розглядалися в рамках прийнятої в цивільному праві, такої, що походить від римського права, триланцюгової системи інституцій: про осіб, про речі, про позови. За цією схемою, наприклад, вищі органи державної влади потрапляли до розділу про осіб, територіальні питання - до розділу про речі, а до розділу про позови потрапляла в деяких авторів не лише судова влада, а й виборні органи. Наприкінці ХVІІІ ст. У. Блекстон у знаменитих коментарях англійського права в розділі про осіб говорить про парламент, про короля і його титул, про панів і слуг, про чоловіків і жінок, про батьків і дітей. Ці інститутціональні підходи, запозичені у приватного права, мали об'єктивну підставу, оскільки на основі приватноправового принципу (на підставі особистих прерогатив і привілеїв) будувалися переважно й самі відносини державної влади. Отже, наука конституційного права, що формувалася в XIX ст., не знайшла в попередньому розвитку юридичної науки скільки-небудь значної вихідної опори, на відміну від цивільного права, підданого після рецепції римського права тривалій науковій обробці, багато результатів якої виявилися досить адекватними новій системі товарногрошових ринкових відносин. Однак у науки конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це – політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність. У XIX ст. державознавці створюють класичні теорії державного права, включаючи такі державно-правові доктрини, як парламентаризм, правова, соціальна держава. Найвидатнішими представниками сучасної західної науки розробляються доктрини, обумовлені сучасним етапом розвитку суспільства. У зв'язку з цим можна назвати теорії плюралістичної демократії, правлячої еліти, технократії та ін. Дореволюційна Росія мала цілу плеяду вчених-державо-знавців. Серед них Б. Чичерін, С. Градовський, В. Гессен та ін., які розвивали цю науку в умовах самодержавства. Зокрема, вони знайомили студентів з досягненнями демократи на Заході й разом з тим робили свій внесок у розвиток теоретичних уявлень про неї і відповідні конституційно-правові інститути. Однак розвиток російської науки державного права було перервано більшовицьким переворотом 1917 р. Після 1917 р. будь-яка сфера суспільствознавства мала спиратися на праці "класиків марксизму-ленінізму". Характеризуючи міжвоєнний період (1921–1941 pp.), не можна не згадати видання в російському перекладі конституцій зарубіжних країн, що давало можливість долучитися до нормативних першоджерел широкому колу дослідників. Було здійснено фундаментальне видання "Конституції буржуазних країн", що охопило практично всі держави світу, що існували тоді. Значна частина зарубіжної наукової літератури була схована в спеціальних фондах бібліотек і видавалася обмеженому колу читачів. Ця ситуація зберігалася до другої половини 80-х років. До того ж один з результатів "культурної революції", здійсненої більшовиками, полягав у тому, що переважна більшість фахівців вищої кваліфікації не володіла іноземними мовами й не могла читати навіть доступну літературу за фахом. Сьогодні потрібно відтворити справжню науку державного права, розвиток якої було на три чверті століття перервано "соціалістичним" періодом історії нашої країни. Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна в тій або в іншій формі викладається у всіх юридичних ВНЗ і на факультетах. До 1990 р. навчальні плани включали, як правило, дві навчальні дисципліни: "Державне (конституційне) право буржуазних країн і країн, що розвиваються" і "Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн". Події 1989 p. показали, що навчальна дисципліна Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн фактично втратила свій предмет. У таких умовах оптимальною стала відмова від безпідставного поділу країн на буржуазні" і "соціалістичні", що дало змогу створити єдиний курс "Державне (конституційне) право зарубіжних країн . За програмою навчального курсу "Державне (конституцій не) право зарубіжних країн" навчальний матеріал складається із двох частин. У цьому курсі розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини. Вивчення державного (конституційного) права передбачає, що студентам уже відомі основи теорії держави і права, історія держави і права та низка інших дисциплін. Знання цієї дисципліни слугує фундаментом для засвоєння ряду нових предметів, зокрема міжнародного публічного права. Опанування державного права зарубіжних країн дасть змогу, крім того, орієнтуватися в основах будь-якої галузі права цих країн, оскільки такі основи становлять важливий елемент державного права. Отже, вивчення цієї навчальної дисципліни необхідне для формування широкого професійного світогляду, без якого немає і не може бути повноцінного фахівця. Ця навчальна дисципліна – така ж цеглинка у фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і будь-яка інша наука. У кожній країні діє її власне державне (конституційне) право. Як переконує досвід держав, що входять до Європейського Союзу, процеси інтеграції та централізації поступово ведуть до створення на їх території "єдиного правового простору", що означає певну уніфікацію державного права. Проте державне (конституційне) право зберігатиме свою особливість для кожної країни доти, доки існуватимуть суверенні держави. Головні тенденції розвитку державного (конституційного) права – це поширення правового регулювання на основи суспільного ладу і демократизація політико-державної організації суспільства. В окремих країнах часом виникають і протилежні тенденції, але зазначені переважають, оскільки зумовлені загальним прогресивним розвитком людства. Наука формує теорію державного (конституційного) права, вивчаючи та порівнюючи позитивне державне (конституційне) право конкретних країн, його реалізацію, а також погляди дослідників. Наша наука раніше ґрунтувалася лише на марксизмі-ленінізмі, нерідко – на псевдомарксистських концепціях, однак для об'єктивного дослідження важливо використати досягнення різних течій минулого й нинішнього суспільствознавства. Зарубіжне державне право у зіставленні з вітчизняним правом завжди цікавило нашу юридичну науку. Про це свідчить великий теоретичний інформаційний матеріал про державне право, накопичений вітчизняною наукою за кілька минулих десятиліть. Державознавство є наукою, без якої осмислити суть того, що відбувається в зарубіжних країнах, неможливо. Контрольні запитання та завдання У яких трьох значеннях уживається термін "конституційне (державне) право зарубіжних країн"? Чому конституційне (державне) право зарубіжних країн не є галуззю права? Які суспільні відносини регулює конституційне (державне) право в зарубіжних країнах? Які джерела конституційного права діють у державах, що належать до романогерманської правової системи? Які джерела конституційного права діють у державах, що належать до англосаксонської правової системи? Які джерела конституційного права діють у державах, що належать до релігійних правових систем? У чому полягає специфіка джерел конституційного права країн тоталітарного соціалізму? Що вивчається в рамках загальної частини конституційного права зарубіжних країн? Які питання належать до особливої частини конституційного права зарубіжних країн? Охарактеризуйте розвиток державно-правової науки. |