бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
4.3. Поняття і види референдумівРеферендум – це інститут безпосередньої (прямої) демократії, процедура якого за низкою параметрів є досить близькою до процедури виборів. І у виборах, і в референдумі беруть участь виборці: весь виборчий корпус, якщо проводяться загальнонаціональні вибори або загальнонаціональний референдум, частина виборчого корпусу, якщо проводяться федеральні вибори (у суб'єктах федерації), або федеральний референдум, або місцеві (муніципальні), якщо обираються органи місцевого врядування або проводиться місцевий референдум. Основна відмінність процедури виборів від процедури референдуму полягає в об'єкті волевиявлення виборців. На виборах таким об'єктом є кандидат у депутати або на яку-небудь іншу посаду поза представницькою установою (президент, віце-президент, губернатор штату, мер та ін.). У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, – закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Результати виборів можуть визначатись як за мажоритарною, так і за пропорційною системами, а результати референдуму можна визначити тільки на основі принципів мажоритарної системи. Співвідношення понять "плебісцит" і "референдум" – не однозначне питання. Це пояснюється тим, що в різних країнах законодавство по-різному підходить до цих інститутів. Слово "плебісцит" походить від грецького слова "plebs", але в латинській мові воно зазнало змін і тепер "plebiscitum" перекладається як "рішення народу". У літературі справедливо вважається, що юридично відмінності між плебісцитом і референдумом немає, однак законодавство деяких країн певну різницю цих понять вбачає. Німецькі державознавці під терміном "плебісцит" розуміють взагалі всі види голосування, включаючи й вибори. У французькому конституційному праві під плебісцитом розуміють голосування, за допомогою якого громадяни висловлюють схвалення або несхвалення главі держави й політиці, яка ним проводиться. Тому у французьких джерелах є термін "референдум плебісцитарного характеру". Такі референдуми проводив президент Франції генерал Ш. де Голль. У Конституції Бразилії 1988 р. застосовуються обидва поняття. Причому референдумом називається форма голосування, що має консультативний характер, а плебісцит має імперативний, або вирішальний, характер. Побутує думка, відповідно до якої плебісцит – це референдум з дуже важливого питання, що має доленосний характер для країни, території, на якій живуть громадяни, тобто це питання, пов'язані з міжнародно-правовими наслідками. У цьому значенні термін "плебісцит" застосовувався в 1957 p., коли проводився референдум у Саарській області, після чого Саар перейшов із Франції до складу Німеччини. Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться в межах всієї державної території, і місцеві, що проводяться в окремих суб'єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці. Загальноприйнятим є поділ референдумів на конституційні й законодавчі. Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція, Японія, Швейцарія). Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності. В особливу групу зазвичай виокремлюють консультаційні референдуми, які проводяться для з'ясування волі виборчого корпусу у вирішенні важливих міжнародних питань (вступ Швейцарії в ООН, вступ Іспанії у НАТО, вступ у ЄЕС і подальше перебування в ньому Великобританії). Референдуми поділяють також на обов'язкові та факультативні. До першої групи належать референдуми, необхідність проведення яких передбачена основним законом. У літературі виокремлюють й інші види референдумів залежно від часу їхнього проведення, обов'язкової сили та інших обставин. Референдуми можуть класифікуватися за суб'єктами, ініціаторами їхнього проведення. Ініціатива може бути парламентська, урядова, президентська й народна. У деяких випадках парламент повідомляє про референдум і призначає його дату, як, наприклад, в Угорщині. У Болгарії Народні збори (парламент) ухвалюють рішення щодо проведення референдуму, а президент визначає дату його проведення, коли рішення вже прийняте. У деяких випадках, якщо громадяни зібрали необхідну кількість підписів, то референдум призначається главою держави – президентом (такий порядок установлений у Словаччині), Якщо 350 тис. громадян Словаччини зберуть підписи, то референдум призначається і його дату називає президент. Право брати участь у референдумі мають усі громадяни, що володіють виборчим правом. Голосування на референдумі завжди таємне, і порядок аналогічний виборам. Важливим питанням є так звана формула референдуму, тобто варіант постановки питань для голосування. Є формула "народного вето", коли громадянин одержує бюлетень із питанням, на яке він повинен відповісти "так" або "ні". Другий різновид відповіді на питання – народний вибір, коли виборцеві пропонуються варіанти рішення. Він повинен вибрати один із двох або більше варіантів рішення й позначити вибраний варіант якимось знаком. У більшості випадків бюлетень дійсний тоді, коли лише одна з альтернативних відповідей позначена. Якщо більше однієї, то бюлетень вважається недійсним. Хоча в деяких країнах допускається позитивна відповідь на два або навіть усі варіанти, потім підраховується, на який з варіантів було дано більше позитивних відповідей. На референдум може бути поставлене як одне питання, так і кілька питань. Наприклад, відповідно до італійського законодавства, якщо в один день проводиться відразу кілька референдумів або виборцеві ставиться кілька питань, то вони друкуються на окремих бюлетенях або навіть на папері різних кольорів. Австрійський закон, навпаки, пропонує всі питання друкувати на одному бюлетені. Такий бюлетень може бути збільшеного розміру, щоб усі питання вмістилися на цьому папері, а питання нумеруються порядковими цифрами. Щодо референдуму є різні правила, установлені в тій або іншій країні. Деякі законодавчі системи обмежують коло питань, що можуть бути поставлені на референдум. Наприклад, обмежується постановка питань якогось надзвичайного характеру, або питань, які потребують спеціальної підготовки, або таких, відповіді на які відомі заздалегідь. У деяких країнах справедливо виключається проведення референдумів стосовно законів про бюджет, про податки, щодо питань про призначення або відкликання посадових осіб. Низка конституцій закріплює положення про те, що референдуми не проводяться під час дії надзвичайного або воєнного стану або через певний строк після їхнього скасування. У деяких країнах повторні референдуми можуть проводитися лише через певний час, щоб не "набридати" виборцям. Наприклад, у Словаччині повторний референдум з одного й того самого питання може бути проведений не раніше, ніж через три роки. Узагалі, коректна постановка питання на референдумі має дуже важливе значення, тому що вміло поставлене питання найчастіше передбачає в абсолютній більшості випадків і відповіді на нього. Наприклад, у Пакистані в 1984 р. за правління диктатора генерала М. Зія уль-Хака проводився референдум з дуже своєрідно сформульованим питанням: "Чи є ви правовірним мусульманином і чи підтримуєте ви політику правління президента Зія ульХака?" Природно, що в Пакистані, де 95–98 % жителі правовірні мусульмани, вони, прочитавши першу частину питання, змушені були відповідати позитивно й на другу частину. Цей "своєрідний" приклад проведення референдуму ще раз ілюструє тезу про те, що референдум – це далеко не завжди перемога демократії, особливо коли його проводить "сильний президент", який не терпить опозицію, а любить "звертатися до народу". Підбиття підсумків референдуму. У різних країнах питання про підбиття підсумків вирішується по-різному. Найсуворіші критерії встановлено в Італії. Для того щоб питання, винесене на референдум, вважалося вирішеним, необхідно, щоб у референдумі взяла участь більшість виборців (тобто 50% + 1 голос) і було зібрано більшість дійсних голосів. У деяких країнах більш ліберальні вимоги. Наприклад, у Данії для того, щоб питання було вирішено, закріплюється положення, щоб кількість тих, що висловилися за конкретне рішення, була більшою, ніж кількість виборців, що висловилися проти, але не менше 40 % внесених у списки. У деяких країнах не передбачаються якісь відсотки участі, а кількість тих, що проголосували, має значно перевищувати кількість тих, хто дотримується іншої думки (тобто число голосів "за" має бути явно більшим, ніж "проти" і навпаки). Йдеться, звичайно, про оцінний підхід. Така система застосовується у Франції і США. Зауважимо, що в США референдуми проводяться лише в масштабах штату або ще на більш низькому (міському) рівні. Часто питання, поставлене на референдум, уважається схваленим, якщо за нього було віддано більшість дійсних голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Іншими словами, скільки взяло участь виборців, не так важливо, важливо, щоб більшість із тих, що взяли участь, схвалили поставлене питання. Такий порядок, наприклад, установлено федеральним конституційним законом Австрії. Для схвалення конституційних поправок, як правило, потрібно більше голосів, ніж для вирішення якихось простіших питань. Наприклад, у Швейцарії, якщо обговорюється поправка до федеральної конституції, щоб вона була прийнята, потрібна абсолютна більшість голосів виборців, що взяли участь у референдумі, причому така абсолютна більшість має бути отримана в більшості кантонів. Якщо вирішується питання про затвердження звичайного закону, то досить звичайної більшості голосів громадян – учасників референдуму. Цікавим є питання про визнання результатів референдуму і взагалі про явку або неявку громадян на референдум. Іноді деякі автори вважають, що для схвалення або несхвалення питань, поставлених на референдум, потрібно дійсно більше половини виборців, інакше рішення буде нелегітимним. Але є позиція, суть якої зводиться до того, що думку активної частини народу, якщо вона навіть не становить половини або 40 % можна вважати думкою більшості громадян, тому що ті громадяни, які не приходять на вибори або на референдуми, готові прийняти рішення будь-якої більшості, а ті, хто ставиться небайдуже до політичного вибору, очевидно, точніше й адекватніше за інших оцінюють поставлені питання, і їхнє рішення може бути обов'язковим для всіх, включаючи тих, хто не прийшов на референдум. На закінчення зазначимо, що референдум – це як правовий, так і політичний інститут. Найчастіше він призначається главою держави для того, щоб "обійти" парламент, або "по- ставити крапку" в суперечці з представницькою владою. Важливе значення мають і умови проведення референдуму. Справді, в умовах воєнного стану, коли обмежено права і свободи громадян, говорити про вільне волевиявлення неможливо. Також результати референдумів багато в чому залежать від того, яке становище засобів масової інформації. Якщо, скажімо, супротивники поставлених на референдум питань не мають вільного доступу на радіо й телебачення, друк контролюється правлячим режимом, то про вільне волевиявлення не йдеться, оскільки більшість громадян у результаті масованої атаки засобів масової інформації не може прийняти правильне рішення, і референдум у таких випадках не визнається громадською думкою як дійсний інститут демократії, а результати його не можуть уважатися справжньою волею народу. Контрольні запитання і завдання Дайте юридичне визначення політичної партії. Які функції виконують політичні партії? Назвіть типи політичних партій. Що таке виборче право в об'єктивному і суб'єктивному розумінні? Назвіть і охарактеризуйте стадії виборчого процесу, Дайте визначення поняття виборчої системи. У чому сутність мажоритарної виборчої системи? Що таке пропорційна виборча система? Які особливості має змішана виборча система? Що таке референдум? |