бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
Розділ 4 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ВИБОРЧЕ ПРАВО В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ4.1. Конституційно-правове регулювання статусу політичних партій. 4.2. Організація і порядок проведення виборів у зарубіжних країнах. 4.3. Поняття і види референдумів. 4.1. Конституційно-правове регулювання статусу політичних партійПоняття політичної партії. У суспільстві завжди є різноманіття інтересів: економічних, політичних, ідеологічних, релігійних, культурних тощо, і чим повніше ці групи представляють їх у політичному процесі, тим більшим є вплив суспільства на прийняття політичних рішень. Однією з форм своєчасного виявлення та реалізації політичних інтересів певних груп і окремих громадян суспільства є суспільно-політичні рухи і політичні партії. У звичайному розумінні слова під політичною партією розуміють групу однодумців, що прагнуть досягнення загальної мети. Сам термін партія дослівно означає "частина", "група". Юридично така група повинна характеризуватися сталістю складу, стійкістю структури, самостійністю. Об'єднання громадян створюється для того, щоб спільно виражати погоджену волю. Загальна мета такої групи обов'язково має на увазі вплив на прийняття політичних рішень шляхом включення представників цієї групи до складу органів влади. Найбільш характерними видами партійної діяльності є участь у виборчому процесі та парламентській діяльності. Точне правове визначення політичної партії дається у відповідних законах конкретних країн і характеризується істотною варіативністю. У громадянських війнах античних Греції і Риму між собою боролися різні партії, під якими розумілися легальні угруповання, що активно відстоювали свої інтереси, на противагу нелегальним фракціям. Прототипи сучасних політичних партій виникли ще в епоху Середньовіччя. У той час у Європі найбільш яскравими такими зразками була боротьба італійських "партій" гвельфів (прихильників Пали Римського) і гібеллінів (прихильників королівської влади), яка відбиває ранню стадію протистояння між третім станом, що народжувався, торговоремісничих міських прошарків Італії і феодалами (нобілями), боротьба між католиками і протестантами, де з релігійними питаннями робилися спроби звільнити буржуазну підприємливість від пут середньовічних правових обмежень тощо. Політичні партії, близькі за багатьма характеристикам до сучасних, виникли в період ранніх буржуазних революцій. Тоді партії виступали насамперед як літературно-політичні й релігійно-політичні угруповання (армініани та гомаристи в першій у Європі буржуазній Республіці Сполучених Провінцій на початку XVII ст.; пресвітеріани й індепенденти під час Англійської буржуазної революції XVII ст.). Партії як інститут політичної системи держави постають у процесі становлення парламентаризму (XVIII–XIX ст.). Спочатку це були елітарні клуби, що діяли в парламенті. Поза парламентом вони виявляли себе тільки під час виборів. Ці партії не були оформлені організаційно, не визнавали принципу членства. На класово-політичній основі партії сформувалися в період Великої французької революції (1789–1798). До них належали конституціоналісти, жирондисти і якобінці. Історія становлення партій і партійних систем у їхньому сучасному розумінні нерозривно пов'язана з розвитком парламентаризму. Саме виникнення партій ішло двома шляхами: парламентським і непарламентським. Перший був джерелом виникнення консервативних і ліберальних партій і полягав у встановленні системи постійних зв'язків між парламентською групою депутатів і виборчим комітетом, що забезпечував їй підтримку. Партії виникають у суспільстві, що досягло певного ступеня складності, коли більшість його членів тією або іншою мірою втягуються в політичний процес, стають його учасниками. У країнах Заходу такі умови склалися в другій половині XIX ст. До 70-х років XIX ст. головними політичним партіями в Європі були консерватори і ліберали. Нові якісні зміни в характері політичних партій відбулися в середині минулого століття в результаті появи перших масових робітничих партій і завоювання пролетаріатом виборчих прав. Робітничі партії утворювалися непарламентським шляхом, на основі профспілок, кооперативного руху, інтелектуальних і таємних товариств. Наприкінці XIX ст. виникли християнсько-демократичні партії; у 20–80-ті роки XX ст. – фашистські. Партії є істотним елементом політичної системи суспільства. Вони є виразниками політичних курсів, що конкурують один з одним, виразниками інтересів, потреб і цілей певних соціальних груп, сполучною ланкою між громадянським суспільством і державою. Завдання партій – перетворити безліч приватних інтересів окремих громадян, соціальних прошарків, зацікавлених груп у їх сукупний політичний інтерес. Через партії та виборчі системи формалізується участь громадян у політичному житті. Партії беруть активну участь у функціонуванні механізму політичної влади або впливають на нього. Важливою рисою діяльності партій є їхній ідеологічний вплив на населення, значна роль у формуванні політичної свідомості та культури. Суттєвою є роль політичних партій у становленні демократичних інститутів. Інституалізація політичних партій. У зарубіжних країнах особливої важливості у сучасну епоху набуває інституалізація політичних партій. Ідеться насамперед про порядок їхнього утворення та регулювання внутрішньої структури і політичної діяльності. Тривалий час це відбувалося поза межами правового регулювання держави. Політичні партії розглядалися державною владою як приватні організації, подібні до різноманітних клубів і товариств. Становище змінилося, коли партії були визнані складовою політичної системи спочатку доктриною, а потім і конституційним правом. Однак ступінь правового регулювання політичних партій і його характер далеко не однакові в різних країнах. Нині можна виокремити два основних методи регулювання правового статусу та порядку діяльності політичних партій – зовнішній і внутрішній. Зовнішній метод регулювання здійснюється за допомогою прийняття конституцій, звичайних парламентських законів і винесення судових рішень. У низці конституцій, прийнятих після Другої світової війни, містяться положення, що стосуються політичних партій. Ступінь деталізації та визначеності цих положень різний, але сама їхня наявність є цілком визначеною специфічною рисою сучасного конституціоналізму. У ст. 49 Конституції Італії 1947 р. сказано: "Усі громадяни мають право вільно об'єднуватися в партії, щоб демократичним шляхом сприяти визначенню національної політики". У консервативнішій Конституції Японії 1947 р. про політичні партії в ст. 21 сказано менш виразно: "Гарантується свобода зборів і об'єднань, а також свобода слова, друку та всіх інших форм висловлювання думок". Згідно зі ст. 21 Основного закону ФРН, партії сприяють формуванню політичної волі народу. Конституційні положення є основою для законодавчої регламентації діяльності політичних партій. Найтиповішим прикладом цього є Закон про партії ФРН 1967 р. Рівного роду закони, що стосуються діяльності політичних партій, було прийнято в США (закони про контроль за комуністичною діяльністю 1954 р., про виборчі права 1965 і 1970 pp., про федеральні виборчі кампанії 1974 p.), хоча в Конституції США 1787 р. й 27 поправках до неї немає жодних натяків на створення й діяльність політичних партій. Однак варто зазначити, що в конституціях і виборчих законах окремих штатів є численні положення, які стосуються організації та діяльності політичних партій. До актів зовнішнього регулювання організації й діяльності політичних партій належать рішення судів, які мають права конституційного нагляду, що особливо типове для США й ФРН. Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політичними партіями через їх центральні й місцеві керівні органи. Усі партії незалежно від ступеня їхнього організаційного оформлення мають певну внутрішню структуру, між різними партійними органами існують інституалізовані відносини. Особливим предметом регулювання в організаційно оформлених партіях є членство. Керівні органи партій – з'їзди, конференції, центральні й національні комітети та ін. приймають програми, статути, правила, інструкції з питань організаційної структури та партійної діяльності. Партійні норми, що видаються в такому порядку, не мають, як правило, правового характеру, і їхнє примусове виконання через суд неможливе. Необхідною гарантією дотримання внутрішньопартійних норм є різні засоби власне партійного примусу (виключення з числа членів, стягнення, відмова у висуванні в кандидати тощо). Цікаво, що навіть такі класичні організаційно не оформлені партії, як Республіканська і Демократична в США, за останні роки вжили заходів до зміцнення своїх партійних організацій. Для цього в 1974 р. було прийнято статут Демократичної партії, а в 1976 р. національний конвент Республіканської партії схвалив спеціальні правила. Усе це було зроблено для зміцнення організаційної структури та партійної єдності. Для сучасного етапу характерна тенденція до тісніших контактів між керівництвом політичних партій і державним апаратом. Зараз у політичних системах багатьох країн відбувається подальша інституалізація політичних партій, підсилюється їхній взаємозв'язок з різними ланками державного механізму. Функції політичних партій. Найбільш наочно природа політичної партії виявляється через її функції. Перша функція політичних партій полягає в тому, що вони виступають засобом боротьби за урядовою владою в центрі та на місцях між окремими групами. Різні соціальні групи зацікавлені у використанні вищих органів державної влади й муніципалітетів (у федеративних державах – також органів влади та управління суб'єктів федерації) для своїх цілей. Бажаючи здобути урядову владу і вплив у місцевих і федеральних органах, ці групи роблять ставку на ту або іншу політичну партію, за допомогою якої прагнуть провести своїх представників у виборні органи. Оскільки така боротьба відбувається у рамках конституційної законності, головним знаряддям її є політичні партії. Це суперництво виливається у форму виборчої боротьби, де сили супротивників оцінюються кількістю отриманих голосів. Друга функція політичних партій полягає в тому, що вони беруть найважливішу участь у формуванні та діяльності всіх ланок державного апарату. Виборні органи влади й управління як у центрі, так і на місцях (президенти, парламенти, представницькі органи суб'єктів федерації, муніципальні ради та ін.) створюються за безпосередньої участі політичних партій. Саме вони добирають кандидатів на виборні посади і проводять виборчі кампанії. Таким чином, партії є установами, у межах яких виховуються політичні лідери та державні діячі. Іншими словами, вони готують ті кадри, з яких формується правляча еліта. Окремо слід сказати про функцію соціального представництва. Будь-яка політична партія є виразником певних соціальних інтересів, спирається у своїй діяльності на конкретні соціальні групи і прошарки, є їхнім представником на політичній арені. У недалекому минулому багато партій прагнуло підкреслити свою соціальну базу в назві: Польська об'єднана робітнича партія, Болгарський землеробський союз та ін. Тією або іншою мірою це прагнення було запозичене у пролетарських партій багатьма буржуазними партіями Західної Європи. Нині (з 60–70-х років XX ст.) практично жодна партія не має своєю базою лише один який-небудь соціальний прошарок. Кожна партія прагне об'єднати по можливості широкі верстви суспільства й представляє різні соціальні групи. Західнонімецькі соціал-демократи проголошують себе партією всього народу. Аналогічно діють й інші соціал-демократичні партії Західної Європи. Споконвічною була орієнтація на більш широку соціальну базу у конфесіональних партій – ХДП в Італії, ХДС/ХСС у ФРН тощо. Успіх може бути гарантований лише тій партії, яка буде представляти не вузькогрупові, а загальнонаціональні інтереси, що відображається й у самій назві багатьох партій – народні, національні тощо. Важливою також є функція політичної соціалізації, тобто включення особи у світ політики, вплив на формування її ціннісних орієнтацій, соціальних і політичних установок, навичок суспільно-політичної діяльності. Мета соціалізації – забезпечення стабільності й наступності у розвитку суспільства. Стосовно державного апарату правлячі партії відіграють особливу роль. Керівні органи таких партій не тільки формують уряди, а й визначають персональний склад керівництва всіх центральних виконавчих відомств. Найефективніше це завдання вирішується партіями в країнах з парламентарними формами правління (Великобританія, Італія, ФРН, Швеція, Данія, Нідерланди та ін.). Там уряди, утворені парламентським шляхом, за персональним складом майже повністю збігаються з керівним органом правлячої партії. Оскільки міністрами в цих країнах можуть бути лише члени парламенту, керівництво партії фактично визначає склад своєї фракції, з числа членів якої у разі перемоги на виборах буде сформований уряд. У президентських республіках "класичного" типу (наприклад США) партійний склад урядів меншою мірою залежить від партійного складу парламенту, тому що в них діє принцип несумісності депутатського мандата й міністерського портфеля. Однак і за цієї форми правління існує прямий зв'язок між правлячою партією й вищими виконавчими органами державної влади. Наступна функція політичних партій полягає в тому, що вони беруть пряму або опосередковану участь у розробці, формуванні та здійсненні внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу держави. Правлячі партії через свої керівні органи, уряди й парламентські фракції безпосередньо беруть участь у прийнятті політичних рішень і їхній реалізації. Опозиційні партії пропонують альтернативні рішення, які можуть стати урядовими у разі зміни політичної ситуації. Отже, партії активно впливають на прийняття органами державної влади й управління політичних рішень, які, будучи перетворені у відповідні нормативні акти, набувають обов'язкової сили. Партійна система перетворюється на суттєвий фактор формування законодавчих органів, урядів, а також глав держав, на засіб впливу на їхню діяльність. Організаційна структура політичних партій. Організаційна структура сучасних політичних партій є досить різноманітною і залежить від цілої нивки факторів, серед яких першорядне значення мають специфіка самих партій, їхні історичні особливості й національні традиції. Є два основних методи побудови партій, які набули майже загального поширення. Відповідно до них за організаційною структурою розрізняють організаційно оформлені й організаційно не оформлені партії. Організаційно оформлені партії мають централізований партійний апарат, який "рекрутується" з партійних функціонерів, що розглядають свою політичну діяльність як професію. У цих партіях існує організаційний зв'язок між партією та її членами. Член партії одержує партійний квиток, сплачує партійні внески й дотримується всіх дисциплінарних вимог, передбачених партійним статутом. Партії, що належать до цієї групи, як правило, відносно невеликі за чисельністю організації з чіткою структурою ("кадрові партії"). Вони будуються на принципах бюрократичного централізму. Здебільшого у цих партіях величезні повноваження належать загальнонаціональному керівництву й безпосередньо лідерові. Вони можуть будуватися й на основі колективного членства, що розглядається як органічне доповнення до членства індивідуального. До таких партій можна віднести Ліберально-демократичну партію Японії, Християнськодемократичний союз ФРН, Австрійську народну партію, Партію центру Швеції та ін. Організаційно не оформлені партії характеризуються тим, що в них немає інституту офіційного членства. Особи, що вважаються членами партії, організаційно з нею не пов'язані. Вони не мають партійних квитків, не сплачують членських внесків; на них не поширюється партійна дисципліна. Відсутність офіційного членства в партіях цього типу компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників, що є основним знаряддям здійснення партійної політики. Діяльність таких партій зводиться насамперед до виборчої боротьби, до "уловлювання голосів виборців". Основне завдання цих партій – домогтися перемоги на виборах. Типовим прикладом організаційно не оформлених партій є головні політичні партії США – Республіканська та Демократична. Обидві ці партії – це величезні політичні організації з досить слабким центральним керівництвом. Формально членами партії вважаються всі виборці, які проголосували на попередніх виборах за список відповідної партії. Організаційного зв'язку між партією та її членами немає. Організаційна структура апаратів Республіканської і Демократичної партій досить складна і хаотична. У цілому вона пристосована насамперед до потреб передвиборчої боротьби. Загальна тенденція до бюрократизації й централізації, властива політичним партіям, набуває втілення в тому, що кількість організаційно не оформлених партій неухильно скорочується. Організаційно оформлене членство з обов'язковою сплатою партійних внесків і обов'язком дотримуватися партійної дисципліни стає обов'язковим атрибутом організаційної структури політичних партій. При цьому всередині політичної партії завжди виявляється соціальна неоднорідність. Керівна меншість приймає основні партійні рішення, володіє великим обсягом інформації, як правило, недоступної рядовим членам, нерідко маніпулює свідомістю та поведінкою партійних мас. Керівна група неоднорідна. У ній можуть бути представлені внутрішньопартійні течії, що заперечують право контролю над усією організацією. Боротьба різних угруповань у партії ретельно приховується від сторонніх і рядових членів. Класифікація політичних партій. Можливі різні підходи до класифікації політичних партій. Наприклад, партії залежно від стилю спілкування між партійними лідерами та рядовими членами поділяються на авторитарні й демократичні. Залежно від того, якою мірою вони представляють різні верстви суспільства, партії поділяються на інтегративні, тобто які представляють усі або багато верств суспільства, і представницькі, тобто ті, члени яких представляють один соціальний прошарок або клас. До ідеологічних відносять партії, що мають на меті змінити життя відповідно до своїх ідеалів, до прагматичних – ті, які ставлять конкретні політичні цілі. Відповідно до інших критеріїв партії поділяють на масові й кадрові, мобілізуючі, патронатні, класово-станові та ін. Розглянемо деякі з них більш докладно. Масові та кадрові партії. Масові партії мають складну організаційну структуру і досить численних послідовників. Переважним джерелом фінансування є членські внески. Між послідовниками партій існує постійний і тісний зв'язок. Значну увагу ці партії приділяють ідейно-виховній роботі. Керівництво в партії належить професійним політикам, партійній бюрократії. Центр партійної влади перебуває не в парламенті, а в самій партії. Масові партії користуються реальним впливом у політичній системі, в якій вони діють. КПРС була масовою партією, сюди ж треба віднести більшість західноєвропейських соціалдемократичних партій. Кадрові партії нечисленні, складаються з діячів, що користуються авторитетом (Республіканська і Демократична партії США). Членство в такій партії аморфне, немає механізму прийняття, фіксованих членських внесків. Кадрові партії діють переважно в період передвиборних кампаній. Мобілізуючі партії. їх мета – мобілізувати населення на виконання яких-небудь завдань. До цієї категорії належала більшість партій колишніх соціалістичних держав. Патронатні партії створюють переваги для лідера і його оточення. Класово-станові партії спрямовують свою діяльність на захист інтересів певних соціальних верств або груп. Стосовно реальної дійсності партії поділяються на консервативні, реформістські та революційні залежно від того, чи мають вони намір зберегти її, частково змінити або перетворити радикальним чином. Є партії з індивідуальним або колективним членством, коли прийняття до партії здійснюється опосередковано, через інші організації, наприклад профспілки (Лейбористська партія Великобританії). За місцем у політичній системі партії можна поділити на правлячі й опозиційні. Є партії парламентські й позапарламентські, легальні й нелегальні або напівлегальні. За характером політичних дій можна виокремити помірковані, радикальні й екстремістські партії. За місцем у політичному спектрі розрізняють партії ліві, центристські, праві. Запропоновані критерії класифікацій не можна розглядати як застиглі схеми, тим більше, що та сама партія може бути розглянута з різних позицій, за різними підставами. Наприклад, вона може одночасно бути правлячою і масовою з міцною організацією. Основні види партійних систем. Партійні системи зарубіжних країн характеризуються значною розмаїтістю, що пояснюється наявністю соціальних, національних, історичних, релігійних та інших особливостей, властивих кожній державі. Для цих країн за демократичного режиму характерна наявність кількох політичних партій. Соціальною основою багатопартійності є саме суспільство, що складається з різних соціальних та інших інституціалізованих груп із суперечливими інтересами. Кожна соціальна та інша група може бути представлена на політичній арені відповідною партією або партіями. Численні варіанти багатопартійної системи можна згрупувати. Багатопартійні системи без монопольно панівної партії. 8а цієї форми багатопартійності жодна партія не має у своєму розпорядженні абсолютної більшості у парламенті, а тому змушена йти на різноманітні політичні союзи, щоб створити коаліційний уряд. Типовим прикладом є партійна система Італії. До 1993 р. там існувала низка партій, найстарішими з яких були Республіканська партія, створена у 1832 р. (її членами свого часу були Дж. Гарібальді й Дж. Мадзіні), і Ліберальна партія, заснована у 1845 р. Найвпливовішою була Християнсько-демократична партія, що спиралася на підтримку Ватикану й широко використовувала у своїй ідеологічній діяльності соціальну доктрину християнства. На вкрай правих позиціях перебувала монархо-фашистська партія Італійський соціальний рух – Національні праві сили, що виникла в 1972 р. у результаті об'єднання Італійського соціального руху (неофашисти) з Демократичною партією монархічної єдності. Ліві сили були представлені Італійською комуністичною й Італійською соціалістичною партіями. У 1993 р. у партійній системі Італії відбулися значні зміни. Християнсько-демократична партія була перетворена на Італійську народну партію. Багато партій пережили розкол і втратили колишній вплив; з іншого боку, більш помітними на внутрішньополітичній арені стали такі партії, як Радикальна партія, Ліга Півночі, "Вперед, Італія!". Сьогодні партійна система Італії дезорганізована й переживає складні часи. Втрата довіри до політичних партій яскраво відбилася в законодавчій сфері. 18 квітня 1993 р. на загальнонаціональному референдумі було скасовано дві статті закону № 195 від 2 травня 1974 р. "Про участь держави у фінансуванні політичних партій", пов'язані з наданням щорічних державних дотацій парламентським групам. 10 грудня 1993 р. було прийнято закон № 515, що вніс зміни в порядок недержавного фінансування політичних партій і встановив нові критерії перерозподілу коштів на проведення виборчої кампанії. Багатопартійні системи без монопольно панівної партії, за яких створюються зазвичай коаліційні уряди, існують і в таких країнах, як Бельгія, Данія, Нідерланди та ін. Багатопартійні системи а монопольно панівною партією. За цієї форми абсолютна парламентська більшість належить одній партії, що формує однопартійні уряди. Багатопартійна система такого типу існувала, наприклад, у Мексиці, де панівне становище в парламенті мала Інституціонально-революційна партія. Низка істотних особливостей притаманна партійній системі Франції. За президентів Ш. де Голля (1958–1969) і Ж. Помпіду (1969–1974) монопольне становище мала голлістська партія, що спочатку називалася Союзом на захист нової республіки (ЮНР), а з 1968 р. – Союзом демократів за республіку (ЮДР). У 1976 р. ця партія взяла назву Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). У період президентства В. Жискар д'Естена (1974–1981) спостерігалося суперництво ОПР і Французької соціалістичної партії (ФСП). У підсумку соціалісти здобули перемогу і фактично стали правлячою партією. Президентом став у 1981 р. кандидат від ФСП Ф. Міттеран. Однак монопольне панування ФСП тривало недовго. На виборах у Національні збори в березні 1986 р. вона зазнала поразки і більшість у парламенті сформували праві сили – блок у складі ОПР, СФД, до якого увійшов також Національний фронт. Для Франції другої половини 80-х років характерною була належність президента і голови уряду до полярно протилежних політичних сил (у французькій політології таку ситуацію умовно прийнято називати "співжиттям"). У 1995 р. Ф. Міттерана на посту президента змінив лідер республіканської партії Жак Ширак. Багатопартійна система з монопольно панівною партією існувала (з невеликою перервою, коли з 1977 по 1980 р. і з 1989 по 1992 р. правила Джаната парті) в Індії. З моменту здобуття країною незалежності й до травня 1996 р. при владі перебувала партія Індійський національний конгрес (ІНК), створена ще наприкінці XIX ст. ліберально налаштованими колами індійського суспільства під егідою британської адміністрації. Протягом свого існування ІНК зазнав істотних змін. Сучасний ШК(І) протистоїть Бхаратія джаната парті, що була головною опозиційною партією й користувалася впливом у штатах хіндімовного поясу, а також партії Джаната дав і партіям лівого руху – Комуністичній партії Індії та Комуністичній партії Індії (марксистській). Двопартійні системи є своєрідним різновидом багатопартійності, що виникла в певних зарубіжних країнах за різних обставин. Для двопартійних систем найтиповішою відмітною рисою є монопольне панування на політичній арені двох головних партій, які поперемінно змінюють одна одну. Одна з цих партій виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Подібна система створює серйозні перешкоди для формування інших партій. Класичним зразком є двопартійна система США. Більше ста років на політичній арені США монопольно панують дві головні партії – Республіканська і Демократична. Свого часу (незадовго до початку й під час Громадянської війни 1861–1865) Республіканська партія представляла інтереси буржуазії Півночі, а Демократична партія була політичною організацією рабовласників з Півдня. Потім політичні розбіжності між партіями стерлися, але вони, як і раніше, ведуть запеклу виборчу боротьбу на рівні федерації, штатів, міст і графств. Двопартійна система Великобританії складається з Консервативної та Лейбористської партій. Третя за величиною політична партія Великобританії – Ліберально-демократична. Вона виникла у 1988 р. шляхом злиття Ліберальної та Соціал-демократичної партій, які на початку 80-х років створили двопартійний блок, що виступив на виборах 1983 і 1987 pp. як альянс і зібрав, відповідно, 25,4 і 23 % голосів. На сьогодні ліберально-демократична партія не становить серйозної небезпеки для головних партій – Консервативної та Лейбористської. Протягом 17 років (1949–1966) у ФРН існувала багатопартійна система з монопольно панівною партією, оскільки стійка більшість у бундестазі належала блоку партій Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз (ХДС/ХСС). З 1966 по 1969 р. у ФРН діяв уряд "великої коаліції", до якої входили ХДС/ХСС і Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). Після виборів 1969 р. було сформовано коаліційний Уряд СДПН і Вільної демократичної партії (ВДП). У бундестазі, обраному в 1980 р., СДПН мала 218 мандатів, ХДС/ХСС – 226, а ВДП – 53 (таке саме співвідношення сил було й у попередніх бундестагах після розвалу "великої коаліції"). За такого розподілу мандатів ні соціалдемократи, ні християнські демократи не могли сформувати уряд, що спирався б на парламентську більшість, без підтримки ВДП. Протягом 13 років вільні демократи підтримували СДПН. 1 жовтня 1983 р. ця коаліція припинила існування. Вільні демократи вийшли а коаліції із СДПН і вступили в коаліцію з ХДС, що привело до зміни уряду у ФРН. У той час помітно зміцнилося становище парти "зелених", що виступає з позицій миру та захисту навколишнього середовища. Нині Християнсько-соціальний союз діє лише на території Баварії. Соціалістична єдина партія Німеччини (колишня правляча партія в НДР) була трансформована в Партію демократичного соціалізму. Неонацистське й неофашистське крило представлене Націонал-демократичною партією і Республіканською партією, утвореною в 1983 р. із представників правого крила ХСС. Однопартійні системи існують у країнах з авторитарними політичними режимами, де багатопартійність ліквідовано й установлено монополію однієї партії (Габон, Демократична Республіка Конго, Камерун та ін.). |