бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНАРозділ 1. ПРЕДМЕТ, ДЖЕРЕЛА І СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН1.1. Предмет, метод і система державного права зарубіжних країн. 1.2. Об'єкти та суб'єкти державно-правових відносин. Джерела державного права зарубіжних країн. 1.3. Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна. 1.1. Предмет, метод і система державного права зарубіжних країнКонституційне (державне) право можна визначити як систему правових норм, що регулюють відносини, які складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов'язані зі здійсненням публічної влади і покликані забезпечити легітимність цієї влади, якщо вона існує і діє в інтересах людини, у рамках і на основі права. У певних країнах, особливо з авторитарними політичними режимами, предмет регулювання може бути вужчим, не включати основ суспільного ладу і політики. Норми державного права найчастіше є абстрактними і, щоб бути реалізованими, потребують конкретизації поточним законодавством, актами виконавчої влади. Серед норм цієї галузі права поширені норми-принципи та норми-цілі. У кожній країні діє власне конституційне або державне право, з певними особливостями, притаманними кожній окремо взятій державі. Вивчаючи першу тему, студенти повинні усвідомити: поняття конституційного (державного) права зарубіжних країн; що таке державне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна; предмет науки та метод конституційного (державного) права зарубіжних країн. Ретельно має вивчатись система державного права зарубіжних країн, а саме ті елементи, з яких вона складається. Необхідно також усвідомити об'єкти і суб'єкти конституційно- (державно-) правових відносин. У вивченні джерел конституційного (державного) права необхідно на досвіді певних країн усвідомити розбіжності між конституційними, органічними і звичайними законами, а також відмінність законів, прийнятих парламентом, від схвалених народом на референдумі. Потрібно зрозуміти специфіку джерел у країнах із частково писаними або "змішаними" конституціями, наприклад, як у Великобританії, Новій Зеландії. Велику роль у регулюванні суспільних відносин відіграє державно-правовий звичай, що або забезпечує конкретний спосіб реалізації державно-правових норм, або заповнює прогалини в правовому регулюванні, або конкретизує і розвиває його, а часом суперечить йому. Вивчаючи джерела цієї галузі права, варто також звернути увагу на їх специфічні види – судові прецеденти. Слід докладно вивчити питання про місце та роль конституційного (державного) права. Необхідно усвідомити, чому конституційне (державне) право є провідною галуззю права будь-якої держави. Наука державного права має як юридичний, так і значною мірою політичний характер, тому що має справу з організацією і функціонуванням влади. Вона поряд із типовими методами юридичної науки (формально-логічного аналізу) широко використовує загальнонаукові методи (системного аналізу, порівняльний). Нарешті, навчальна дисципліна державного права зарубіжних країн покликана ознайомити студентів зі світовим досвідом демократичного устрою політичної влади, конституційного регулювання суспільних відносин, забезпечення прав людини. Це необхідний елемент юридичної культури, без якої немає сучасного фахівця-правознавця вищої кваліфікації. Поняття державного права зарубіжних країн. Державне право в правознавстві розглядається у трьох аспектах: як галузь права конкретних держав; як юридична наука; як навчальна дисципліна. Як галузь права це система внутрішньо погоджених юридичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відносин (насамперед основ устрою суспільства та держави, правового становища особи). Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому галузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них – своє (французьке, індійське, конголезьке тощо). Вивчити конституційне право всіх країн світу в рамках вузівського курсу досить важко, адже в сучасному світі близько 200 держав. Тому цей посібник висвітлює державно-правове регулювання в країнах, що найбільше впливають на правову культуру людства. Увага також приділяється так званим новітнім конституціям, оскільки в них виявляються найголовніші тенденції розвитку конституціоналізму. Як наука це сукупність різних теорій, учень, поглядів, гіпотез із питань конституційного права, викладених у книгах, статтях, наукових доповідях. Як навчальна дисципліна це предмет викладання у вищій школі. Терміни "конституційне право" і "державне право" найчастіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права суспільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією слововживання. Так, англосаксонські та романська правові системи традиційно користуються терміном "конституційне право", тоді як для німецької системи характерне вживання терміна "державне право". Більш ретельно розглядаючи питання, можна, однак, помітити, що незбіг термінологій відображає (не завжди, але досить часто) відмінність між відповідними поняттями. Так, у Великобританії, США, Франції до початку XIX ст. утвердився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влади. У Німеччині це відбулося значно пізніше. Показово, що нині й у Німеччині почав уживатися термін "конституційне право". Щодо так званих соціалістичних країн, то за радянським прикладом у них використовується термін "державне право", за винятком, наприклад, Куби. Проте сьогодні у світі є група країн, у яких, незважаючи на традиційне вживання терміна "конституційне право", рух до конституційного ладу навіть не розпочався (Кот-д'Івуар, Малаві та ін.), тоді як, скажімо, у Швейцарії, хоча в її переважній німецькомовній частині використовується термін "державне право", конституційний лад існує вже давно. У літературі, втім, можна зустріти інше, ніж викладене вище, розуміння відмінностей між конституційним і державним правом. Зокрема, німецький конституціоналіст К. Хессе вважає, що оскільки конституція не обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також основи устрою недержавного життя (шлюб, власність тощо), остільки "конституційне" право більш містке, ніж "державне" право, що за смислом і змістом означає лише право держави. З іншого боку, "конституційне" право обмежене порівняно з "державним" у тому плані, що "державне" включає, наприклад, адміністративне та процесуальне право. Подібна думка висловлювалася й у вітчизняній літературі. Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, досліджувані як в аналітичному, так і в синтетичному аспектах. Є й інші визначення предмета науки конституційного (державного) права зарубіжних країн. Наприклад, комплексне і порівняльне вивчення конституційного права багатьох країн світу, зокрема тих інститутів, які входять до цієї галузі права. Конституційне (державне) право регулює суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави й безпосередньо пов'язані зі здійсненням державної влади. Державне право в кожній країні є основною, головною галуззю національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, воно становить сукупність юридичних норм, що виражають волю або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства. Конституційне право закріплює основні принципи народного суверенітету, верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права тощо. Ця галузь закріплює також механізми політичної влади, її організацію та форми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей – адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного тощо. Отже, конституційне (державне) право є основною галуззю права будь-якої країни, що становить сукупність юридичних норм, які закріплюють основи конституційного ладу, основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина, форму правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, компетенцію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, виборче право та виборчу систему. Об'єкти і суб'єкти вивчення. Виокремивши предмет конституційно-правового регулювання, можемо назвати його об'єкти. До них належать: найважливіші принципи функціонування держави (народоправства, демократії, соціальної політики); вищі органи державної влади (форма правління, глава держави, парламент, уряд, їхня компетенція і строки повноважень); інститути, що становлять конституційно-правовий статус особи (громадянство, права і свободи людини, конституційні обов'язки громадян); виборче право (порядок організації та проведення виборів вищих посадових осіб і представницьких органів, а також референдумів); символіка держави (герб, прапор, гімн, іноді девіз держави); адміністративно-територіальний устрій (форма державного устрою, автономія, статус територіальних одиниць і їх відносини з центром); організація судової влади, місцеве управління та самоврядування. Крім того, багато конституцій регулюють питання економіки (закріплення приватної власності та принципів ринкового господарювання), ідеологічного життя (фіксація плюралізму або закріплення якої-небудь домінуючої ідеології), міжнаціональних відносин і офіційної мови. Поділ конституційного (державного) права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн. Суб'єктами державно-правових відносин є центральні органи державної влади й управління, органи конституційного нагляду, національні спільноти, суб'єкти федерації, місцеві, органи державної влади й муніципалітети, депутати центральних і місцевих представницьких установ, окремі індивіди. У деяких країнах суб'єктами державно-правових відносин можуть бути центральні та місцеві партійні органи. У суспільстві є безліч видів конституційно- (державно-) правових відносин, що складаються між різними суб'єктами. Усі ці правовідносини мають багато загальних, спільних рис, тому що виникають на основі норм однієї галузі права. Це визначення має описовий характер. Воно не є всеосяжним і має на меті дати перелік лише основних предметів правового регулювання. Таке визначення необхідне для правильного розуміння всього наступного матеріалу. Конституційне (державне) право, будучи провідною галуззю системи права, визначає основи інших її галузей – адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного тощо. Це пояснюється тим, що розглянута галузь права містить норми, які встановлюють основні принципи окремих галузей цієї національної системи права. Зокрема, норми конституційного права, що закріплюють право власності, є основними для цивільного права; норми, що регулюють право громадян на судовий захист, визначають характер кримінального та цивільного процесуального права тощо. Функції державного права зарубіжних країн. Прогностична функція полягає в тому, що наука державного права зарубіжних країн виховує здатність оцінювати й обґрунтовано прогнозувати державно-правовий розвиток. Вивчення цієї науки дає змогу передбачати зміни в системі державних органів і установ, моделювати поведінку політичних лідерів і депутатів, прогнозувати наслідки пропонованих ними рішень. Прикладна функція. Конституційна реформа в країнах СНД, включаючи Україну, є значною мірою процесом і результатом запозичення з державно-правових систем США, Франції, Німеччини, Скандинавії. Отже, знання про державне право цих та інших країн дають реальну користь, дозволяють застосовувати сформовану за кордоном і випробувану часом практику. Поінформованість у галузі іноземного державного права є практично корисною й у тому розумінні, що допомагає розпізнати політичну сутність державних діячів і партій, зміст їхніх програм і вчинків. Комунікаційна функція. Контакти з іноземними державами, їхніми представниками, міжнародна взаємодія у сфері права породжують попит на фахівців, спроможних юридично коректно діяти в умовах закордонних правових систем. Державознавство полегшує спілкування (комунікацію), взаєморозуміння з представниками зарубіжних країн, змушує зважати на наявні розбіжності. Зміст вивчення державного права зарубіжних країн не вичерпується практичними цілями. Діяльність багатьох юристів прямо не пов'язана із закордонним правом, але повноцінна юридична освіта неможлива без таких дисциплін, як історія, теорія, філософія права, державне право зарубіжних країн тощо. Ці дисципліни – необхідна частина юридичної освіченості. Наука державного права зарубіжних країн виконує пізнавальну функцію, сприяє здобуттю повноцінної юридичної освіти. Методи державного права зарубіжних країн. Після того як з'ясовано предмет державного права зарубіжних країн, необхідно визначити, яким чином розглядувана нами наука досліджує свій предмет. Для того щоб досліджувати свій предмет, кожна наука використовує певну сукупність прийомів і способів дослідження. Це – методологія цієї галузі науки. Усі прийоми та способи поділяються на загальні – застосовувані в методах усіх наук, і часткові – застосовувані в цій або низці інших наук. Методологічною основою науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є філософія та її загальні методи пізнання. Серед них можна виокремити діалектичний, матеріалістичний та ін. Діалектичний метод передбачає вивчення державно-правових явищ у розвитку та взаємозв'язку між собою та з іншими явищами. Матеріалістичний метод ґрунтується на визнанні первинності буття, а не свідомості; цей метод означає, що причини всіх державно-правових явищ слід шукати в матеріальних умовах життя людей. Разом із тим є низка інших методів, які ми відносимо до часткових. Основним таким методом вивчення конституційного (державного) права зарубіжних країн став порівняльний аналіз. Метод порівняльного аналізу полягає в тому, щоб виявити і дослідити загальні й особливі елементи державного ладу, спільні риси та розбіжності між політико-правовими інститутами, установами та процедурами, їхні переваги та недоліки, умови, в яких вони виявляються. Характерний результат порівняльного аналізу – класифікація, типологія, яка є переконливою і може бути корисною за умови, що вона ґрунтується на достовірних відомостях про державне право. У вивченні конституційного (державного) права зарубіжних країн застосовується також історико-порівняльний метод. Щоб повно зрозуміти суть державно-правового регулювання, потрібно враховувати загальні й особливі історичні фактори, під впливом яких формується політичний лад. Застосування історико-порівняльного методу дає змогу розглядати державний лад як стадію історичного процесу, бачити в ньому вихідний стан для подальшого політичного розвитку. Історико-порівняльний підхід дає можливість помітити "вічні", стабільні аспекти державності. Наука конституційного (державного) права зарубіжних країн широко застосовує також метод конкретного правового аналізу. Державно-правові інститути деяких країн бувають настільки характерними, типовими, що їх конкретне, докладне вивчення дає можливість повно і чітко побачити певну сторону державності. У цьому випадку дослідження національного державно-правового явища окремої країни застосовується для ілюстрації загальних закономірностей. Наприклад, інститут парламентаризму не можна вивчати, не звернувшись до англійської парламентської системи. Вивчення різноманітних нетипових моментів дає змогу уникнути шаблона, непотрібної простоти в поглядах на зарубіжну державність. Державознавство не можна обмежувати системою схем і класифікацій. Конкретний правовий аналіз доповнює і виправляє вибудувані типології та відкриті закономірності численними та важливими деталями, винятками. Система і структура курсу. Говорячи про систему конституційного (державного) права зарубіжних країн, слід зазначити, що державне право є складною системою, яка включає безліч елементів. Основними з них є його загальні принципи, інститути та норми. Основні принципи державного права становлять, так би мовити, каркас системи державного права і надають їй єдиної спрямованості. У державному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет; народне представництво; поділ влади; рівноправність; невідчужувані, "природні" права людини. Ці принципи, по-перше, не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак мають вирішальне значення для багатьох державно-правових норм. По-друге, ці принципи мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності: незалежність депутатів від виборців; судовий захист конституційних прав; невідповідальність глави держави у монархічних країнах та ін. Державне право поділяється на окремі інститути. Інститут державного права є сукупністю однорідних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин. До інститутів державного права належать такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному розумінні), конституційний нагляд та ін. Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з дрібніших. Наприклад, інститут виборчого права містить у собі такий більшою мірою приватний інститут, як виборчий процес. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які є ще більш приватними інститутами державного права. Поділ державного права на окремі інститути визначає систему курсу державного права зарубіжних країн. Державне право зарубіжних країн має традиційну для юридичних дисциплін структуру. Вона включає загальну й особливу частини. У першій частині цього посібника розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини. Другу частину присвячено висвітленню практики регулювання конституційно-правових відносин у провідних державах світу, досвід яких тією чи іншою мірою запозичується іншими країнами в процесі становлення або реформування конституціоналізму. Таким чином, матеріал другого розділу є особливою частиною курсу. Як відомо, основним елементом, своєрідною цеглинкою права є норма права. Однак у рамках кожної правової галузі та системи склалася специфіка правових норм. Цей процес зачепив і державне право, різною мірою виявившись у різних державах. Державно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки та забезпечуються примусовою силою держави. Державно-правові норми мають внутрішню структуру – гіпотезу, диспозицію і санкцію. Наприклад, у ст. 16 Конституції Франції містяться всі структурні елементи норми права. Однак подібне вираження всіх структурних елементів норми права в одній статті закону в державному праві трапляється рідко. У більшості випадків державно-правова норма повністю міститься у двох або більше статтях закону, тобто має багато-статейну форму вираження. Нерідко санкції за порушення декількох норм конституційного права містяться в якійнебудь окремій нормі або навіть у нормах не державного, а кримінального або адміністративного права. Однак деякі положення конституцій не забезпечено санкціями взагалі, як і гіпотезою. Наприклад, статтю 27 Конституції Японії: "Усі громадяни мають право на працю", тому що ні в Конституції, ні в інших законах не визначено ні умови здійснення цього права (немає, як бачимо, і гіпотези), ні санкції за його порушення. Подекуди норми державного права визначають обов'язок держави прагнути досягнення певних цілей, однак санкції тут навряд чи можливі. Наприклад, ст. 45 Конституції Індії проголошує: "Держава вважає одним зі своїх першорядних обов'язків підняти рівень харчування і рівень життя народу". Нормам державного права притаманні особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права: ці норми регулюють найбільш широкі й істотні суспільні відносини, оформляють правові основи держави, багато з цих норм мають загальний характер, вони не є такими, що зобов'язують, тобто в них немає зв'язку між конкретними правами й обов'язками. Так, у ст. 6 Конституції Італії записано: "Республіка відповідними способами охороняє мовні меншини". Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерел. Багато норм має двоелементну й одноелементну структури: найчастіше в них немає санкції, але нерідко й гіпотези. У конституціях та інших актах конституційного права, особливо в ідеологізованих, часом містяться положення, які визначають економічні, соціальні та політичні цілі, завдання суспільства і держави. Наприклад, у ст. б Конституції КНДР: "КНДР бореться за повну перемогу соціалізму в північній частині країни". Це так звані норми-цілі, норми-завдання або норми-символи. Система державного права кожної окремої держави містить велику кількість норм. їх можна класифікувати: за функціональною спрямованістю – норми регулятивні й охоронні. Більшість державно-правових норм конституційного права належать до регулятивних. Вони безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Охоронні норми найчастіше є заборонами ("Право на ведення державою війни не визнається", – вказано, наприклад, у ст. 9 Конституції Японії); за способом впливу на суб'єкти права – норми-уповноваження ("Всекитайські збори народних представників і Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників здійснюють законодавчу владу в країні" – ст.. 58 Конституції КНР 1982 p.), зобов'язальні норми ("Федеральний канцлер на прохання федерального президента, а федеральний міністр на прохання федерального канцлера або федерального президента зобов'язані продовжувати ведення справ до призначення своїх спадкоємців" – ст. 69 Основного закону Німеччини), заборонні ("Функції члена Уряду несумісні з парламентським мандатом" – ст. 23 Конституції Франції); за характером регульованих суспільних відносин – норми матеріальні ("Усі зобов'язані брати участь у державних витратах..." – ст. 53 Конституції Італії) і процесуальні ("Одне засідання на тиждень віддається обговоренню питань, внесених членами парламенту, і відповідей уряду" – ст. 48 Конституції Франції); за дією в часі – норми постійні, тимчасові та виняткові. Більшість норм – постійні; у них невизначений термін дії. Тимчасові норми містяться, як правило, в перехідних положеннях, які регулюють перехід від стану до набрання чинності певним нормативним актом до стану, передбаченого цим актом. Виняткові норми встановлюються, наприклад, на випадок надзвичайних обставин; такі норми припиняють на цей час дію окремих постійних норм і передбачають можливість тимчасового правового регулювання. |