бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
3.3. Класифікація прав, свобод і обов'язків громадянОсновні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою, а також між самими індивідуумами. Поперше, як фізична особа людина наділяється певними особистими правами і свободами. По-друге, індивід як член громадянської спільноти наділяється певними політичними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особа як учасник економічних відносин наділяється певними соціально-економічними правами і свободами. Особисті права і свободи. Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природні, даровані людині не державою, а природою або Богом. На практиці ці права і свободи також мають позитивний характер, тому що мають юридичну силу лише тоді, коли порядок їхнього застосування встановлюється законом. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, Що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави. Ключовим правом, без якого неможливі не лише участь у державному житті, а й саме існування людини, є право на життя. Під цим правом розуміється те, що ніхто не може бути позбавлений життя. У країнах, де дотепер збереглася страта, до цього формулювання додається слово "довільне". Держави, що входять до Європейського Союзу, виходять із того, що життя дароване людині Богом і тому воно не може бути відібране за вироком державного суду. Із правом на життя тісно пов'язана проблема евтаназії. Цей термін означає можливість добровільно піти з життя невиліковно хворій людині та скористатися при цьому допомогою медичних працівників (від грецького кореня ен – шляхетний і танатос – смерть). Уперше це слово вжив англійський філософ Френсіс Бекон (1661–1626), позначаючи безболісний відхід з життя. З юридичної позиції розрізняється евтаназія активна (передбачає дії лікаря або медичного персоналу, спрямовані на припинення життєвих функцій пацієнта) і пасивна (включає тільки дії самого хворого). У більшості країн світу активна евтаназія розглядається як злочин з боку лікарів і прирівнюється до навмисного вбивства. У законодавстві Великобританії безумовна заборона накладена на будь-яку форму евтаназії. У Нідерландах і Австралії можлива лише пасивна евтаназія. Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та "правління права" держава не лише зобов'язана дотримуватися власних законів, а й не може допускати якихнебудь актів сваволі стосовно своїх громадян. Свобода і недоторканність особи становлять єдину концепцію. Свобода в поєднанні з недоторканністю має на увазі насамперед гарантії від незаконного втручання з боку державного органу. Іншими словами, недоторканність особи означає фізичну безпеку, тобто свободу від арешту або позбавлення волі. Свобода та особиста недоторканність – найважливіші права людини, яких вона набуває від народження, які установлюються і міжнародними документами обов'язкового характеру, і національним законодавством. Так, відповідно до ст. З Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, на свободу та на особисту недоторканність. У п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено: "Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий довільному арешту або утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом". Найважливішим конституційним принципом, що дозволяє здійснювати особисту волю, вважають формально-юридичну рівність, тобто рівність усіх перед законом. Якщо права і свободи утискалися в результаті зловживання ними з боку іншої особи, держава надає можливість першій особі захистити свої права всіма способами, не забороненими законом. За цим принципом кожний громадянин, без жодної дискримінації і необґрунтованих обмежень, має право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на періодичних виборах, проведених на основі загального та рівного виборчого права у таємному голосуванні та виборцями, що забезпечують вільне волевиявлення; допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Недоторканність житла включає захист не лише від свавільних обшуків і вилучень, постою солдатів, поліцейських вторгнень, а й від свавільних дій з боку окремих осіб. Тут можна спостерігати, крім особистих гарантій, одну з форм захисту приватної власності. Таємниця листування і телефонних розмов значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою стосовно правоохоронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для перлюстрації і прослуховування телефонних розмов. Одним із найважливіших особистих прав людини є свобода пересування та вибору місця проживання. Загальна декларація прав людини формулює цю свободу так: "Кожна людина має право вільно пересуватися і вибирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися у свою країну" (ст. 13). Серед інших особистих прав і свобод, що надаються законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлюбу, заборону катувань і надзвичайних покарань. Політичні права. Основне завдання політичних прав полягає в тому, що вони визначають правове становище особи в системі суспільних відносин, які виникають у процесі здійснення державної влади. Найбільш широким колом політичних прав і свобод наділяються тільки громадяни. Система політичних прав і свобод громадян складається із двох взаємозалежних підсистем. Перша з них включає права громадян, що містять правочини щодо участі в організації та діяльності держави і її органів. Сюди відносять виборче право, право на референдум, право петицій. Друга група суб'єктивних прав і свобод, що входять до системи політичних, складається із правомочностей – невід'ємних прав громадян, метою реалізації яких є активна участь індивіда в житті суспільства. До них належать свобода слова і друку, свобода союзів, свобода зборів. Найважливішим політичним правом є виборча правосуб'єктність громадянина, яка складається з активного й пасивного виборчого права, що відкриває для громадян не лише можливість брати участь у формуванні представницьких установ, а й проводити до них своїх представників. Більш докладно виборче право буде розглянуто в розділі, присвяченому інституту виборів. Особливе значення має група прав, що забезпечують свободу висловлення думок. До цієї групи входять свобода слова, друку, право на одержання інформації, а також свобода поширення інформації. Для сучасного суспільства головними є правовідносини з приводу створення, передання, зберігання та використання інформації. Як правило, у рамках національних правових систем на конституційному рівні регулювання цих відносин починається із прийняття закону про свободу інформації. 1966 р. такий закон було затверджено у Сполучених Штатах. У 1970 р. цей приклад наслідували Норвегія й Данія. 1978 р. аналогічний закон було прийнято у Франції, у 1993 р. – у Швейцарії, а в 1994 р. – у Бельгії. При цьому свобода трактується як відсутність обмежень на збирання, зберігання та поширення будь-якої інформації, за винятком визначеної відповідним законом таємниці. Це право доповнюється захистом конфіденційних відомостей і можливістю вільно ознайомлюватися з інформацією про себе в державних органах. Разом із тим загальним правилом є те, що свобода висловлювання думок аж ніяк не розглядається як абсолютне право. Верховний суд США в 1931 р. у рішенні за справою Heap проти штату Міннесота ухвалив: "Свобода слова і свобода преси... не є абсолютними правами, і держава може карати за зловживання ними". Законодавство США передбачає покарання за такі види зловживань свободою висловлювання думок: за наклеп і образу, за непристойність, за підбурювання до вчинення злочину або правопорушення, за образу суду, за заколотні заклики. У шведському Акті про свободу друку 1974 р. (зі змінами 1976 р.) наведено досить докладний перелік злочинів проти свободи друку, караних відповідно до закону в судовому порядку: висловлювання в друкованому засобі, що містять у собі підбурювання до вчинення державної зради, зради батьківщині, підбурювання до війни, кримінального злочину, невиконання громадянських обов'язків та ін. До духовних свобод, проголошуваних конституціями, входить свобода совісті, що історично виникла як віротерпимість, тобто визнане державою за кожним громадянином право сповідувати будь-яку релігію. Свобода совісті передбачає відокремлення церкви від держави та школи від церкви. У деяких старих конституціях установлювалася державна церква (Англія, Норвегія, Колумбія). Багато післявоєнних конституцій також проголошує державну релігію (наприклад, Ісламська Республіка Пакистан). Однією з важливих свобод є свобода союзів й асоціацій, яка в сучасну епоху проголошуються конституціями всіх демократичних держав. Свобода союзів означає законодавче визнання за всіма громадянами права на створення професійних союзів для захисту своїх інтересів. Професійні союзи створюються явочним порядком. Вони наділяються правами юридичної особи, а їхні статути підлягають реєстрації в компетентних державних органах. Проголошувана конституціями закордонних країн свобода асоціацій означає надання громадянам права на створення політичних партій та інших громадських організацій. До інших прав і свобод політичного характеру належать свобода ходів і свобода зборів. Соціально-економічні права. Найважливішим із цих прав є право на володіння та розпорядження приватною власністю. Воно належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також – однією з основ конституційного ладу. Прагнення мати власність і захищене право на неї в часу перших буржуазних революцій XVII ст. визнається природним прагненням більшості людей. Власність є базою справжньої незалежності людини та її впевненості у завтрашньому дні. Великі мислителі минулого (Г.В.Ф. Гегель, І. Кант та ін.) обґрунтували вирішальний внесок приватної власності у формування вільного громадянського суспільства. Сьогодні конструктивний характер приватної власності в розвитку економіки, моральності та соціальної справедливості визнається навіть у рамках соціалдемократичних учень і програм. У розумінні природи, ролі та меж приватної власності західне суспільство значно еволюціонувало. Велика французька революція проголосила це право як "священне й недоторканне", але тепер про такий його характер уже не говорять, хоча й не заперечуються невід'ємність і недоторканність. У ранніх конституціях принцип священності й недоторканності приватної власності був доведений до логічного закінчення, що набуло втілення в забороні яких-небудь конфіскацій або реквізицій інакше, як у суворо встановлених законом випадках (як правило, за вироком суду або з воєнною метою). Типовою щодо цього є ст. 11 бельгійської Конституції 1831 p.: "Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як для суспільної користі, у випадках і в порядку, установлених законом, і за умови справедливого попереднього відшкодування". Західне суспільство усвідомило необхідність раціонального регулювання приватної власності, що зумовило певні підстави для обмеження цього права. Такі обмеження були зумовлені потребами державного регулювання економіки, розвитком трудового та соціального законодавства. Суспільству стало очевидно, що необмежене право приватної власності веде до господарської сваволі на підприємствах, до соціального невдоволення і конфліктів, до несправедливого розподілу матеріальних благ. Це сприяло утвердженню етичних обмежень, що стримують сваволю, та підштовхувало державу до вжиття таких заходів, які б зробили власниками більшість, а не вузький прошарок людей. Повсюдно було визнано можливість відчуження власності для суспільних потреб ("соціалізація"), але, зрозуміло, з відповідним відшкодуванням. У нових конституціях закріплено можливість відчуження приватної власності в інтересах суспільства. Як приклад можна навести ст. 43 Конституції Італійської Республіки, де сказано, що для загальної користі закон може експропріювати приватну власність за умови винагороди і передати в суспільне користування. Це найбільш фундаментальне право забезпечено всіма способами юридичного захисту від зазіхання як з боку окремих осіб, так і органів самої держави. Охорона права приватної власності здійснюється кримінальним, цивільним, адміністративним та іншим видами законодавства. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема, означає, що державні органи не мають права, посилаючись на будь-яку доцільність і навіть закон, позбавляти людину майна проти її волі. Власник завжди має право звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього закону або дій. Лише рішення суду або вирок, що передбачає конфіскацію майна, може бути основою для примусового припинення права приватної власності. За надзвичайних умов (стихійні лиха, епідемії тощо) можливі вилучення власності (реквізиція) за рішенням державних органів, конфіскація в адміністративному порядку, але в кожному разі передбачено право громадянина на звернення до суду для відновлення свого права власності. Крім того, будьякі такі дії можуть бути оскаржені в судовому порядку. Примусове відчуження майна для державних потреб можливе лише за умови попереднього та рівноцінного відшкодування. Тим самим забороняються насильницька націоналізація й реприватизація без компенсації, що прийняті в тоталітарній державі. Приватна власність може перейти в розряд державної, а державна – у розряд приватної (приватизація), але тільки відповідно до закону й з відшкодуванням, передбаченим договором або обумовленим ринковими цінами. Зміст права приватної власності досить широкий. Розглянемо основні моменти цієї категорії. Власник має право вчиняти відносно свого майна будь-які дії, включаючи створення приватних підприємств, фермерських господарств та іншу економічну діяльність. Власник робить це вільно, без дозволу державних органів (що не виключає реєстрації підприємства або господарства), якщо його дії не суперечать закону та іншим правовим актам і не порушують прав і законних інтересів інших осіб. Право на економічну діяльність передбачає вільне використання людиною своїх можливостей і майна для підприємницької та іншої не забороненої законом економічної діяльності. У поєднанні з правом приватної власності така свобода підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя. Ця свобода в багатьох країнах розглядається як одна з основ конституційного ладу. Особливу увагу приділяють їй конституції країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу. Під підприємницькою діяльністю розуміється самостійна, здійснювана на свій ризик діяльність, спрямована на систематичне одержання прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг особами, зареєстрованими в цій ролі у встановленому законом порядку. Право на економічну діяльність включає низку конкретних прав, що забезпечують можливість починати й провадити підприємницьку діяльність. Для цього суб'єкт права на економічну діяльність може створювати підприємства під свій ризик і відповідальність, вільно вступати в договори з іншими підприємцями, здобувати й розпоряджатися власністю. Жодний державний орган не має права диктувати підприємцеві, яку продукцію він зобов'язаний виробляти і які повинні бути на неї ціни (якщо межі цін не регулюються законодавством). Підприємець сам наймає й звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам розпоряджається своїм прибутком. До свободи підприємництва також входить право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, створювати союзи й об'єднання з іншими підприємцями, відкривати рахунки в банках. Визнання права на економічну діяльність породжує для держави певні обов'язки, що виступають як гарантії цього права. Державні органи, наприклад, не можуть відмовляти підприємству в реєстрації, посилаючись на недоцільність. Вони повинні боротися з рекетом і вимаганням, захищати майно приватного підприємця нарівні з державною власністю. Усією своєю економічною політикою уряд правової держави сприяє й допомагає приватному бізнесу, заохочує його розвиток і захищає від незаконних зазіхань. Будь-який збиток, завданий підприємству з вини посадових осіб державних органів, підлягає відшкодуванню. Водночас це право підлягає певним обмеженням. Держава забороняє певні види економічної діяльності (виробництво зброї, виготовлення орденів та ін.) або обумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Держава регулює експорт й імпорт, що накладає на багатьох підприємств певні обмеження. Нарешті, державні органи мають право вимагати від підприємця фінансову звітність, не порушуючи при цьому комерційної таємниці. Ці й низка інших обмежень необхідні в інтересах всієї національної економіки, але мають спиратися на законодавчу базу. Наступна категорія – трудові права і свободи. Ця група прав і свобод включає свободу праці, право на працю й на захист від безробіття, право на страйк, право на відпочинок. Трудові права і свободи захищають людину від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати свої гідність й інтереси. Зазначені права поширюються й на осіб, що не мають громадянства. Ці положення відповідають ст. 23 Загальної декларації прав людини. Після Другої світової війни конституціями Італії, Данії, Індії, Японії та інших держав було проголошено право на працю. У низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, якої прагне держава. Деякі післявоєнні конституції проголошують також право на рівну плату за рівну працю й право на відпочинок, які іноді розглядають як органічне продовження права на працю. Свобода праці розкривається як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності й професію. Людина має право як працювати, так і не працювати. Людина вільна як у влаштуванні на постійну роботу, так і у звільненні з неї, у переході на іншу, більш цікаву або вигідну. Свобода праці реалізується через індивідуальну трудову діяльність, заняття підприємницькою діяльністю тощо. Найманий робітник має право вимагати дотримання визначених на рівні конституції або спеціального трудового законодавства умов, а саме: щоб умови праці відповідали вимогам безпеки та гігієни, а винагорода за працю виплачувалася без якої 6 то не було дискримінації й не нижча за встановлений законом мінімальний розмір оплати праці. Варто зазначити, що найповніше названі питання відображені в законодавстві економічно розвинутих країн. У державах "третього світу" вони найчастіше є лише декларативними положеннями. Наймані робітники в умовах безробіття та слабкості держави змушені погоджуватися з тими умовами праці, які їм пропонують підприємці. Свобода праці пов'язана із забороною примусової праці. Заборону примусової праці передбачено ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Такою працею вважається не лише відверто рабська праця, що нині трапляється вкрай рідко, а й будь-які форми примусу людини працювати на недобровільно прийнятих умовах або під загрозою якого-небудь покарання. Право на працю не означає чийогось обов'язку надавати роботу всім бажаючим. В умовах ринкової економіки держава не в змозі пропонувати такий обов'язок підприємцям. Досить докладно соціально-економічні права трудящих регламентуються в Главі II Конституції Федеративної Республіки Бразилії 1988 р. Найважливішим завоюванням трудящих є право на страйк, що проголошується або визнається державним правом усіх демократичних країн. Водночас закордонне трудове законодавство передбачає різні способи та методи обмеження цього права. Особливо поширеною є заборона загальних страйків, політичних страйків, страйків солідарності, пікетування. Широко застосовуються примусовий арбітраж, арешт страйкових фондів, заборона або припинення страйків судовими наказами тощо. Серед економічних завоювань трудящих можна назвати також страхування на випадок безробіття, надання пенсій громадянам похилого віку й інвалідам, охорону жіночої та дитячої праці. У деяких сучасних країнах існує фактична нерівність жінок, що особливо виявляється в соціально-економічній сфері. Жінки, як правило, одержують меншу заробітну плату за ту саму працю, що й чоловік. Право на захист від безробіття передбачає обов'язок держави провадити економічну політику, що сприяє по можливості повній зайнятості, а також безкоштовно допомагати громадянам, які не мають роботи, у працевлаштуванні. Право на страйк узгоджується із правом на індивідуальні й колективні трудові суперечки з використанням установлених законом способів їхнього вирішення. Страйк – це припинення роботи працівниками для справляння тиску на роботодавця з метою задоволення своїх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудовий договір, а тому неправомірна заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до конституції, а також до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право на страйк реалізується за законом. Тому закон має право заборонити страйк у ряді галузей господарства (транспорт, громадське обслуговування та ін.). Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а лише тих, припинення чиєї роботи може завдати шкоди здоров'ю інших осіб, безпеці держави тощо. Установлювати заборону на цих підставах може лише суд. Як правило, законодавством у зарубіжних країнах заборонено також деякі види страйків. Крім того, конституційне й трудове законодавство побудоване так, що колективний трудовий конфлікт не обов'язково приводить до страйку; перш ніж оголосити його, потрібно використати процедури примирення, передбачені законом про порядок вирішення колективних трудових суперечок. У такий спосіб сучасне законодавство мінімізує страйки. Слід зазначити, що в конституціях соціалістичних країн право на страйк практично не відображене. Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто осіб найманої праці), конституція зазвичай гарантує певну тривалість робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки (щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця роботи та посади й середньої заробітної плати). Найдокладніше це право відображене в конституціях країн Латинської Америки. Крім того, воно є традиційним об'єктом уваги конституцій країн тоталітарного соціалізму. Іншою не менш важливою категорією прав і свобод людини є захист материнства, дитинства і сім'ї. Загальна декларація прав людини в ч. З ст. 16 констатує: "Сім'я є природним і основним осередком суспільства й має право на захист з боку суспільства та держави". Із загального конституційного положення випливають сімейні права громадян, насамперед певні права матері та дитини. Захист материнства і дитинства, сім'ї має комплексний соціально-економічний характер і здійснюється шляхом вжиття різноманітних державних заходів, спрямованих на заохочення материнства, охорону інтересів матері й дитини, зміцнення сім'ї, її соціальну підтримку, забезпечення сімейних прав громадян. Держава захищає ці права, розвиваючи охорону здоров'я матері й дитини, соціальне забезпечення, охорону праці працюючих матерів, законодавство про шлюб і сім'ю та ін. Законодавство забезпечує особливу охорону трудових прав жінок і створення їм сприятливих умов праці, що відповідають їхнім фізіологічним особливостям. Держава всіляко сприяє зміцненню сім'ї, усуваючи дискримінацію у вступі в шлюб, утверджуючи рівність прав чоловіка і жінки, що засновують родину. Незаперечним принципом демократичного суспільства є те, що кожна людина зобов'язана забезпечити своє існування сама. Але в будь-якому суспільстві живуть люди, які від народження, через хворобу або старість не можуть цього робити. Недостатньо підприємливі люди, самотні жінки, інваліди, багатодітні громадяни часто є малозабезпеченими, непрацездатні люди потребують догляду й лікування тощо. Суспільство не може кинути таких людей напризволяще, а тому створює державну систему їхнього забезпечення матеріальними благами за рахунок суспільства. У цьому виявляються людська солідарність і гуманізм. Кожна людина повинна пам'ятати, що рано або пізно вона може опинитися в скрутному становищі, що вимагає суспільної допомоги. Тому наступною важливою категорією є право на соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення гарантується кожному за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, для виховання дітей і в деяких випадках, установлених законом. Кожний із цих випадків (соціальних ризиків) характеризується втратою заробітку або його недостатністю для життєзабезпечення людини та непрацездатних членів її сім'ї. Людина заздалегідь має знати, на що вона може розраховувати у разі настання тих або інших соціальних ризиків, тобто які підстави, умови, рівень забезпечення, порядок одержання тощо. Вихід на пенсію – це право, а не обов'язок людини. Конституційне право на житло виражає сутність системи задоволення житлових потреб суспільства, тобто є сутнісним, фундаментальним правом. Право громадян на житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: стабільне, стійке, постійне користування житловим приміщенням у всіх різновидах житлового фонду; поліпшення житлових умов у будинках усіх різновидів житлового фонду; забезпечення здорового середовища перебування, житлового середовища, гідного цивілізованої людини (останнє випливає з норм міжнародного права). Охорона здоров'я – комплексний інститут, що включає підготовку медичних кадрів, численні соціальні, організаційні, економічні, науково-медичні, санітарно-епідеміологічні й профілактичні заходи, яких зобов'язана вживати держава в інтересах своїх громадян. Право на охорону здоров'я означає виконання всієї сукупності цих обов'язків. Право громадян на охорону здоров'я забезпечується охороною навколишнього природного середовища, створенням сприятливих умов праці, побуту, .відпочинку, виховання та навчання громадян, виробництвом і реалізацією доброякісних продуктів харчування, а також наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги. Право на медичну допомогу – суб'єктивне право людини на лікування в поліклініках, лікарнях і спеціальних медичних установах. Медична допомога включає профілактичну, реабілітаційну, протезно-ортопедичну й зубопротезну допомогу, а також заходи соціального характеру щодо догляду за хворими, непрацездатними й інвалідами, включаючи виплату допомоги з тимчасової непрацездатності. Право громадян на сприятливі умови життя передбачає реальні можливості проживання в здоровому, такому, що відповідає міжнародному й державному стандартам, навколишньому природному середовищі, брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті екологічних рішень, контролювати їх реалізацію, одержувати належну екологічну інформацію, право на відшкодування збитку. Громадяни мають широкі повноваження для реалізації своїх екологічних прав, що включає можливість створювати громадські об'єднання 8 охорони навколишнього середовища, вступати в такі об'єднання та фонди, робити внески; брати участь у зборах, мітингах, пікетах, ходах, референдумах з охорони навколишнього середовища; звертатися з листами, петиціями, вимагати їхнього розгляду; вимагати в адміністративному й судовому порядку скасування рішень про розміщення, проектування, будівництво, реконструкцію, експлуатацію екологічно шкідливих об'єктів, обмеження, призупинення, припинення їхньої діяльності; порушувати питання про притягнення до відповідальності винних юридичних осіб і громадян. Відповідно до ст. 13 Загальної декларації прав людини визнається право кожного на освіту. Під освітою розуміється цілеспрямований процес навчання та виховання в інтересах особи, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення визначених державою освітніх рівнів. Під здобуттям громадянином освіти розуміється досягнення ним певного освітнього рівня, що засвідчується відповідним документом. Зарубіжні конституції передбачають поряд із самим правом на освіту також право на вибір місця її здобуття. Таке положення, наприклад, зафіксоване в ст. 12 Основного закону ФРН: "Усі німці мають право вільно обирати для себе... місце здобуття освіти". У деяких країнах держава забезпечує безкоштовність певних рівнів освіти. Це знайшло відображення, наприклад, у ст. 26 Конституції Японії 1947 р. Крім того, батьки або особи, що їх замінюють, мають деякі права й обов'язки щодо освіти дітей. Зокрема, вони визначають, чи відвідувати дітям уроки релігійного характеру. Основою оцінки рівня освіти й кваліфікації випускників незалежно від форм здобуття освіти є державні освітні стандарти. Право на свободу у всіх сферах творчої діяльності означає неприпустимість втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування у творчу діяльність громадян і їхніх об'єднань, за винятком випадків, коли така діяльність веде до пропаганди війни, насильства й жорстокості, расової, національної, релігійної, класової та іншої нетерпимості, порнографії. Заборона будь-якої культурної діяльності можлива лише на підставі судового рішення, а автори подібних творів, як і органи, що публікують їх, несуть кримінальну відповідальність. Гарантією права на свободу творчості в засобах масової інформації є встановлення неприпустимості цензури. Право на участь у культурному житті означає, що кожна людина має право на долучення до культурних цінностей, на доступ до державних бібліотечних, музейних, архівних фондів, інших зібрань у всіх галузях культурної діяльності. 3.4. Гарантії здійснення прав і свобод громадян, роль омбудсманів у захисті прав людиниЗначення конституційних гарантій. Права, як би широко вони не були декларовані, не становлять реальної цінності без гарантій їхньої реалізації. Людям, що населяють величезну територію пострадянського простору, це твердження особливо зрозуміле й близьке. "Велика Сталінська Конституція", яка проголошувала найширші права за всю історію людства, насправді була найбільшою фікцією у світі, тому що важко знайти державу, де права людини зневажалися б цинічніше й жорстокіше, ніж у країні "розвиненого соціалізму". Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією – це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо. Право на захист – це насамперед матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб'єктивного права потерпілого і випливає з конституції. Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це активний зв'язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов'язаного захистити ці права. Види конституційних гарантій прав і свобод. Система гарантій прав і свобод людини передбачає створення умов економічного, політичного організаційного й правового характеру, а також способів і методів, що забезпечують реальний фактичний захист цих прав. Зазначена система має складну структуру. По-перше, це загальні гарантії, що охоплюють усю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод на шляху здійснення громадянами своїх прав і свобод. По-друге, це спеціальні юридичні гарантії, правові засоби й способи, за допомогою яких реалізуються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, відновлюються порушені права. Загальні гарантії прав і свобод поділяються (класифікуються) на: економічні; політичні; організаційні. Економічні гарантії конституційних прав і свобод полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати. Політичні гарантії – це політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на свободу об'єднань у політичні партії й громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також правом громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах. Виборче право передбачає вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Серед політичних гарантій є можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого парламенту й у міжнародні правозахисні організації. Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. До таких гарантій слід віднести наявність чіткої системи взаємозв'язку людина – держава. Він виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них тощо. Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної) загальонообов'язковості умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. їх мета – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і свобод за допомогою правових методів. Право на судовий захист свідчить, що проголошені конституціями права і свободи – не просто декларація про наміри, не просте гасло, а принципові положення, які держава має намір реалізовувати. Судовий захист – це гарантія здійснення прав і свобод, що існує у всіх демократичних державах. Підставою для судового заперечення можуть бути не лише протизаконні дії і акти, а й бездіяльність державних і самоврядних органів і посадових осіб. Право на відшкодування матеріального та морального збитку. Маються на увазі випадки заподіяння збитку посадовими особами державного та місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх посадових обов'язків. Збиток може бути матеріальним і моральним і заподіюватися шляхом прийняття незаконних рішень, вчиненням незаконних дій і бездіяльністю згаданих осіб. Аналогічні положення містяться й в адміністративному кодексі. Подібні спірні питання вирішує суд. Право на знання кожним своїх прав і обов'язків є важливою демократичною гарантією прав і свобод. За радянських часів була значна кількість так званих закритих правових актів, якими встановлювалися обов'язки людей, про які останні навіть не були проінформовані. Йдеться про те, що держава зобов'язана інформувати своїх громадян, тому що незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення. Право на юридичну допомогу. Це право логічно випливає з права на судовий захист. Його історія починається з шести поправок до Конституції США, що вперше юридично закріпило це право. Сьогодні воно розглядається як невід'ємне право громадянина. Основний зміст цього права полягає в тому, що всі громадяни рівною мірою мають право на захист, здійснюючи його, можуть користуватися послугами адвоката. Роль адвоката щодо цього є надзвичайно високою, оскільки він дає громадянам консультації з правових питань, представляє їхні інтереси в адміністративних установах, у досудовому розслідуванні й у суді. Саме адвокат спроможний домогтися неухильного дотримання процесуальних прав громадянина. Принцип неприпустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина. Нікому не дано право по-своєму змінювати, а тим більше обмежувати права і свободи громадянина та людини без відповідної вказівки про це в законі. У конституціях наведено права, які не можуть бути обмежені навіть у воєнний час. До них належать: право на життя, право на звернення, на житло тощо. Гарантії правосуддя. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили. Закон, що пом'якшує відповідальність, має зворотну силу. Ніхто не зобов'язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, що здатна об'єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його. Йдеться про очевидність, зрозумілість для всіх злочинності наказу якого-небудь органу або особи, які можуть не опинитися в полі зору відповідних органів, що спостерігають за законністю. Варто врахувати, що це не рекомендація, а юридична норма, яка передбачає відповідальність як за видання такого наказу, так і за його виконання. Принципом правосуддя є також положення про те, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності двічі за те саме правопорушення. Презумпція невинності. Людина є невинною доти, доки її провину не доведено у вироку суду. Ніхто не повинен доводити свою невинність. Навіть визнання винним своєї провини не звільняє суд від необхідності доведення її об'єктивними доказами. Усі сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного (прикладом неправомірних вироків можна вважати позицію А. Вишинського і його принцип "Зізнання – цариця доказів"). Визначення статусу людини в процесі правосуддя. Йдеться про право особи на відмову від показань проти себе, членів своєї сім'ї або близьких, право на захист у процесі досудового розслідування, а так само судового розслідування і про статус засудженого. Засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом за вироком суду. Принципово новим засобом захисту прав людини є інститут омбудсмана, до якого можна звертатися, якщо буде потреба. Крім того, коли використано всі національні засоби захисту своїх прав, є можливість звернутися до міжнародних судових установ або організацій, членом або учасницею яких є держава. Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman – представник інтересів), – обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах – також приватних осіб і об'єднань. Екскурс в історію поняття дає змогу виявити його зв'язок з термінами "влада", "авторитет". Шведський термін "омбудсман юстиції", що використовується для позначення історично першої омбудсманівської служби, не здобув загального визнання. Найавторитетніше визначення інституту омбудсмана належить Міжнародній асоціації юристів: "Служба, передбачена конституцією або актом законодавчої влади й очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідальна перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб або діє за власним розсудом й уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії й представляти команди". Інститут має різні найменування: у Францїї – медіатор, в Іспанїї – народний захисник, у Великобританії – парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії – цивільний захисник, в Австрії – колегія народного правозахисту, у Нідерландах – національний омбудсман, у Канаді – уповноважений у публічних розслідуваннях, у США – громадський адвокат і помічник громадян, у рф _ уповноважений з прав людини. Діють загальні й спеціалізовані служби (омбудсман університетів і шкіл, лікарень і психіатричних навчальних закладів, для захисту особистих даних, забезпечення статевої рівності, у справах споживачів, з охорони навколишнього середовища, неповнолітніх, з охорони здоров'я, для збройних сил). Успішно працюють муніципальні омбудсмани міст Парижа, Єрусалима, Нью-Йорка. Засновано посаду омбудсмана Європейського Союзу. Правовий механізм будь-якої держави містить не тільки традиційні засоби контролю за законністю діяльності публічної адміністрації, а й так звані нетрадиційні, неформальні елементи. До останніх можна віднести омбудсманів. Необхідність інституту омбудсмана пояснюється тим, що класичні способи контролю за адміністрацією, зокрема парламент, суди (загальні й адміністративні), не можуть виявити всі несправедливі, грубі, упереджені, неуважні акти та дії посадових осіб. Омбудсманівське співтовариство налічує більш як 50 держав. Інститут омбудсмана прийнято у державах з різними формами правління: президентських республіках (США, Франція, Німеччина, Фінляндія, Португалія, Ізраїль), парламентських республіках (Австрія, Швейцарія), конституційних монархіях (Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія, Нідерланди, Австралія, Канада, Великобританія, Нова Зеландія). Його поважають у класичних демократіях і високо оцінюють у країнах, де порівняно недавно розпочато перехід від тоталітаризму до демократії, Польщі, Угорщині, Румунії. Прототипом омбудсманівських служб є шведський омбудсман, запроваджений Конституцією Швеції 1809 р. як посадова особа парламенту, що розглядає скарги на посадових осіб і державні органи. Модель шведського омбудсмана здобула визнання тому, що загальні суди у Швеції традиційно не контролюють адміністративну діяльність. Незмінюваність чиновників і суддів створювала в XVIII ст. загрозу цивільним правам. У Фінляндії також практично не здійснювався контроль судів за адміністративною діяльністю, й досвід Швеції був успішно запозичений у 1919 р. Те саме можна сказати про Данію (1995). Юридична природа омбудсмана концентрується в його загальних і особливих характеристиках. Перші демонструють "чистоту", другі – гнучкість. Можна виокремити 12 загальних характеристик, серед яких такі: омбудсман – субсидіарний (додатковий) засіб правового захисту стосовно суду, адміністративних органів, прокуратури; омбудсман – незалежний публічно-правовий інститут, не упереджений у проведенні розслідувань; омбудсман надає персоніфіковану допомогу (що не виключає утворення колегіальних служб); народний захисник – неформальний спосіб правозабезчення. За його допомогою громадяни реалізують право на добре управління поза судових формальних процедур. Омбудсман виявляє чуйність і причетність до проблем потерпілих від адміністративних зловживань. Він позбавлений негативних рис "юрократії", використовує нетрадиційні критерії адміністративного провадження (справедливість, розумність, правильність, доречність); народний захисник не має імперативних повноважень, його рішення найчастіше є рекомендаційними. Прихильники права примусу вважають, що омбудсману не вистачає юридичного панування. Інші правознавці відносять його до контрольної влади. Ні та, ні інша думка не узгоджується із соціальною і юридичною природою омбудсмана. Імперативність тут замінена іншими властивостями: омбудсман демонструє поміркованість, урівноваженість і компетентність суджень. Його опосередкований вплив найчастіше є ефективнішим, ніж традиційний (юридичний, силовий); інститут омбудсмана – відкритий засіб правового захисту, противага адміністративній таємності. Публічність необхідна для виконання рекомендацій омбудсмана; інститут має державні атрибути (посаду, повноваження, юридичну регламентацію організації та функцій, підзвітність парламенту – органу виконавчої влади, установлення обов'язку адміністрації виконувати вимоги й рекомендації омбудсмана). Вони є додатковими гарантіями результативності інституту; омбудсманів об'єднує спільність завдань: вони не лише розв'язують питання, пов'язані зі скаргами на адміністративні органи, а й беруть участь у виробленні стандартів адміністративної поведінки й удосконалювання законодавства; народні захисники мають велику сферу компетенції, що охоплює широке коло адміністративних органів і посадових осіб; омбудсмани зберігають політичну нейтральність, не мають права каталізувати політичне протиборство, заручатися підтримкою партій; омбудсмана турбують такі проблеми: загроза незалежності розслідування, матеріальні й кадрові труднощі; успіх служби омбудсмана визначається неінституціональними факторами, у тому числі управлінською, політичною й цивільною культурою, збалансованістю системи державної влади. Компетенція омбудсманів за колом органів і осіб не є однозначною в різних державах. Як правило, компетенція омбудсмана обмежується органами державного управління (лише у Швеції та Фінляндії омбудсман може оцінювати діяльність суду)- Загальною тенденцією для всіх омбудсманів є включення до сфери їхньої компетенції місцевих органів управління, дискреційних рішень адміністрації. Діяльність омбудсманів певних держав (наприклад, парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії) обмежується центральними органами управління. В Іспанії визнається перевага судової діяльності перед квазісудовими функціями омбудсмана: йому дозволено оцінювати лише затримки у відправленні правосуддя. Деякі омбудсмани мають специфічні повноваження: право звернення до конституційного суду з клопотанням про розгляд цивільної скарги, про визнання закону неконституційним, про перевірку правомірності затримки громадян (Австрія, Іспанія). Окремим омбудсманам надано право виступати з ініціативами прийняття законів або внесення змін до чинного законодавства. 3.5. Правове становище іноземців, осіб без громадянстваГоловний обов'язок держави стосовно своїх громадян у міжнародному плані полягає в їхньому захисті під час перебування в іншій державі. Деякі юристи дотепер уважають, що це не обов'язок, а право, яке належить державі, а не громадянинові. Право громадянина на захист і відповідний обов'язок держави випливають із внутрішнього законодавства, а міжнародне право визначає право держави щодо інших держав на здійснення такого захисту. У певних державах право громадянина на дипломатичний захист є конституційним. Так, відповідно до Конституції Російська Федерація гарантує своїм громадянам захист і заступництво за її межами (ч. 2 ст. 61). Дипломатичний захист може застосовуватися за таких умов: 1) діями держави заподіяно збиток громадянинові іноземної держави, що перебуває на її території; 2) ці дії суперечать міжнародному праву; 3) використання звичайних засобів захисту прав (суд та ін. ) не дало або не може дати результату. Збиток може бути заподіяний і діями приватних осіб. Якщо держава не вжила необхідних заходів, спрямованих на відновлення порушених прав, то це вже будуть дії самої держави. Недотримання внутрішніх законів стосовно іноземних громадян також суперечить міжнародному праву. У більшості випадків дипломатичний захист здійснюється дипломатичними представниками і консульськими установами. У виняткових випадках у дію вступає відомство закордонних справ і навіть уряд. Так, наприкінці 1996 р. спецслужба США необґрунтовано заарештували колишнього співробітника КДБ СРСР В. Галкіна, що приїхав у Нью-Йорк, обвинувачуючи його в шпигунстві. Після того як дипломатичний захист на рівні консульства не дав результату, глава Уряду Росії B.C. Черномирдін переговорив по телефону з віце-президентом США А. Гором. Російський громадянин був звільнений з в'язниці, судове переслідування було припинено. Останнім часом дипломатичний захист застосовують не лише до громадян, а й інших осіб, що постійно проживають на території держави. Одним з основних прав людини є право повернення у вітчизну й проживання в ній. Цьому праву відповідає обов'язок держави дозволити в'їзд і поселення громадянина. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. передбачає, що "ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд у свою власну країну" (ч. 4 ст. 12). Ця норма закріплена в конституціях певних країн (Швейцарія, Туреччина, Єгипет та ін.). Конституція РФ зафіксувала право громадянина безперешкодно повертатися в Російську Федерацію (ч. 2 ст. 27). Відомі випадки масового вигнання частини громадян під час громадянської або міжплемінної війни. У таких випадках інші держави змушені приймати іноземних громадян як біженців, що створює серйозні проблеми. Іноземна держава має право вимагати повернення цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана прийняти своїх громадян і забезпечити їхні права. Право притулку – загальновизнаний інститут конституційного права, що здобув визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичайні міжнародно-правові норми закріплено Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідування й користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у випадку переслідування за вчинення неполітичного, кримінального злочину або у разі скоєння діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, йдеться про притулок політичного характеру. Декларація 1967 р. зазначає, що притулок надається державою в силу свого суверенітету. Саме вона оцінює підстави для надання притулку. До особи, що шукає притулок, не повинна застосовуватися відмова в дозволі переходу кордону або висилка в країну, де така особа може піддатися переслідуванню. Винятки допустимі з міркувань національної безпеки або для захисту населення, зокрема у випадку масового припливу людей. Крім територіального притулку відомий також притулок дипломатичний, що застосовується в практиці латиноамериканських країн і не відомий загальному міжнародному праву. Дипломатичний притулок надається в дипломатичних представництвах іноземних держав. Контрольні запитання і завдання Що таке громадянство? Назвіть і опишіть принципи набуття громадянства. У чому полягає відмінність юридичного статусу громадянина й особи без громадянства? Дайте визначення прав і свобод індивіда. Чим відрізняються права і свободи? Назвіть особисті права і свободи та розкрийте їх зміст. Назвіть політичні права і свободи та розкрийте їх зміст. Назвіть соціально-економічні права і свободи та розкрийте їх зміст. Які обов'язки мають громадяни? У чому полягають юридичні гарантії прав людини? |